Братство кирзових чобіт. Утрачене літо

Припаливши цигарку, старший прапорщик одразу приголомшив Глобуса:

― Ігоре, хочеш ображайся, хочеш ні, але я боюся за твоє майбутнє. Як старшому чоловікові, як батькові, мені зовсім не по-цимбалах, як складеться доля моїх вихованців. Скільки вас пройшло повз мене за два десятки років, а кожного разу душа болить при розставанні. – закашлявшись, зробив паузу, підбираючи та обдумуючи кожне слово:

― Ігоре, що ти думаєш робити з собою далі? Завтра армія зачинить перед тобою ворота КПП, точніше, зачинить їх за тобою. Ти залишишся сам-на-сам з долею. Маєш подальші наміри?

― О, командир, хіба можу я знати, що буде завтра? Насамперед треба вирватися з цього кубла, а там буде видно.

― Усі ви сприймаєте службу, як каторгу, як найважчу кару у молодому житті. Здається вам, що там, за кам’яними мурами чекає на вас раптове щастя, яке саме стелиться під ноги... Та зрозумій нарешті, що ніхто не чекає тебе з розпістертими обіймами! Гадаєш, нема нічого кращого, як чим швидше відслужити і втекти до нового життя? Навіть не здогадуєшся, що там! Тут тебе зодягали, годували, мили, виплачували якісь гроші... Хоч і мізер, але регулярно. Ігоре, у тому світі багато людей не мають навіть того. Їм у снах не присниться половина того, що маєте ви.

― Сниться, бо заробити не хочуть, тому й сплять голодними.

― Заробити не хочуть? А ти заробиш? Думаєш, усе так просто? Та люди по півтора року зарплати не бачили, а кожен день стають до верстата, і ніхто з ними не розраховується за виконану роботу. І з роботи ніхто не звільняється – бо куди піде? Пенсіонери міцно тримаються за свої місця. За три часниці од смерті – а молодому не вступиться, бо він пропрацював тут піввіку і хоче вмерти на рідному підприємстві. А вони вже пенсії мають, які, хоч і з запізненням, держава виплачує... Молодь нікому не потрібна, її женуть подалі від рідної землі наробляти на чужих людей... Де тебе ще годуватимуть три, а то й чотири рази на день? Через кожних шість місяців міняють форму... Це ж тобі не в сухопутних військах, чи в задрипаній авіації, де в лахміттях по чотирнадцять місяців ходять. Про свої елітні війська ще хтось піклується... Так, тут режим, але він не обмежує свободу, не відділяє від світу, а, навпаки, дає змогу відчути себе здоровим...

― Командир, це немов звір у клітці: годують, зодягають, напувають, миють, чешуть, а прийде пора – приб’ють і знімуть шкуру. Я втомився розганяти п’яних відморозків, які вдягаються у дорогі костюми та роз’їжджають на іномарках останньої моделі. Я теж маю право розслабитися: випити марочного коньяку, провести ніч у товаристві валютної кралечки, а не заливати горло самогоном та бігати за прищавими малолітками, які пройшли не одне покоління нашого гарнізону... Не хочу водити на пости цих хирляків, які прийшли нам на зміну, і кожні дві години трястися, аби хтось із них чого не витворив... Я хочу на волю, хочу прокидатися, коли забагнеться, і вкладатися спати не за командою. Врешті-решт, хочу побачити трохи світу, який бачу лише у вікно казарми.

― Бач, як заговорив, ― Огоновський видихнув хмарку диму, ― красивого життя захотів, машин, дівчаток? А ти подумав, як на них заробити? А сам ти давно був хирлявим? Так, це правда, з року в рік поповнення дрібнішає, але хтось мусить їх навчати. Ти прослужив два роки і вважаєш себе Богом, а навчи ще когось, тоді й побачимо, чого ти вартий... На волю кортить? Потрібен ти там комусь, чекають – не дочекаються. Ігорчику, милий, де ж ти стільки пропадав? Ми так за тобою сумували, але не забули про тебе: ось тобі машина, ось гроші, чи тобі ще й дівчаток підібрати? Біляві, чорняві, руді – ти тільки пальцем кивни. Еге, дочекаєшся такої зустрічі... та там ішачити треба, коняче здоров’я мати, паровозом пихтіти – і все за безцінь. А молодим властиво хотіти всього відразу... Чесною працею добробуту не забезпечиш. Та й не з тих ти людей, Ігоре, що вдовольняються малим, тобі одразу подавай щось грандіозне... Захочеш більшого – обов’язково пристанеш до якоїсь банди, руки-ноги в тебе цілі, а голова їх слухає. Такі, як ти, криміналітету завжди потрібні – хлопці з досвідом спец військ на вагу золота... Ти справді хочеш, аби тобою помикали дітлахи, яких батьки відкупили від війська? Тоді затям: для них ти завжди будеш лише іграшкою, і не більше... А забавки недовго в пошані, як довго не живуть і ті, хто багато знає. Одного дня підставлять тебе, чи приб’ють, мов собаку, чи під статтю підведуть – кому яка доля. Згноять тебе у тюрмі, чи закопають десь на пустирі, чи скинуть ракам на поживу. Ти ніколи не станеш для таких людей авторитетом, бо ніколи не зможеш вбити людину тільки через те, що вона тобі чимось не вгодила, або не подобається твоїм господарям. А в тому світі, який ти так ідеалізуєш, з такими дрібницями не рахуються... Моя тобі батьківська порада: подавай заяву у школу прапорщиків. Через півроку матимеш якусь копійчину. Невелику, але на хліб матимеш. Воля у тебе буде – відбув своє до шостої години, а далі вечір і ціла ніч у твоєму розпорядженні. Тільки не забувай, що вранці на службу. А що робитимеш, з ким і куди ходитимеш у вільний від роботи час – це нікого не стосується. Шість нарядів на місяць – це байка.

― Товаришу старший прапорщик, знову варти, патрулі, знову за щось та когось відповідати... Ні, не хочу. У школі прапорщиків ще півроку казарми, знову зарядки, стройова, варти, ранкові огляди, режим... З мене досить. Крім того, у патрулі, чи на варті можуть так само порішити, як у банді. П’яні злочинці чи свої ж солдати. Хіба не все одно, де померти? Там хоч гроші більші і ти володар свого часу, а тут тремти перед командуванням...

― Дурень ти, Ігоре, дурень! Молодий ще. Я для чого тобі лички вибив? Ти ж не простий салага, що маминої спідниці відірвався, а сержант. Щонайменше командир відділення. На “дембелів” там зовсім іншими очима дивляться, аніж на тих, що після півроку служби втекли з бойових підрозділів. Не будеш ні територію прибирати, ні на стройовій ногу тягти. Півроку – не так багато, коли вже два витягнув. У морфлоті три роки служать – і нічого... А щодо смерті, ― зробив паузу... ― Воно в житті по-всякому буває. Ніхто не знає, що і коли його спіткне. От зараз я з тобою розмовляю, а вранці можу не прокинутися. Життя, брат, доволі паскудна штука, але жити треба. Та так, щоб лягаючи спати ти міг собі сказати: «На сьогодні зробив усе, що зміг, навіть трішки більше»... Не треба видумувати хитромудрих планів наперед, все одно не буде так, як нам того хочеться. Навчися жити сьогоднішнім днем – житиметься простіше. А ще ніколи не плюй у криницю, з якої п’єш, як то кажуть: вилетить – не спіймаєш... Щось я відхилився... ніхто не знає, коли і де помре, але довше живе той, хто не ходить дорогами смерті. Загинути можна всюди, але тут твоїй сім’ї хоч довічну пенсію сплачуватимуть, а там приб’ють, немов скаженого пса, та закопають з огидою... Краще, щоб час од часу згадували, а не плювали на хрест над могилою... Я тобі злого не раджу.

Ігор давно сидів, мов на голках. Він терпіти не міг менторських повчань, а тим більше, коли повчали, як треба жити. Не зі своєї вини був змушений змалечку з усього вибиратися самотужки, до всього приходив власним розумом через невдачі і біль. Він не завжди прислухався до чужих порад, бо не завжди йому добра бажали. Хоч і обпікався доволі часто, але ніколи не повторював тих самих помилок. Зараз йому хотілося якомога швидше втекти від повчань.

Скварява ще не визначився зі своїм майбутнім і, на відміну від товаришів, не мав до чого повертатися. Ось чому слова командира проймали його наскрізь і ворушили щось живе на споді душі. Власна гордість не хотіла змиритися з тим, що зважений і розсудливий Огоновський дивився у його майбутнє значно далі, аніж він сам.

― Вікторе Петровичу, а знаєте, як називають вашого брата у народі? Шакали! Ще й додають: шакал – він завжди шакал, хоч би як на словах не переймався чиєюсь долею, думає завжди лиш про себе. Ви хочете, щоб і я приєднався до тої зграї? Ні, даруйте, краще бути з вовками, аніж з тими, що підбирають падаль. За вашою порадою я стану боятися шелесту у себе за спиною. Мине небагато часу, і я також приховуватиму нову форму, не видаватиму встановленої норми цигарок, зливатиму бензин на об’єктах, які прийму під охорону... Все це мені також доведеться робити? І патрони красти на стрільбах, і буханку хліба канючити у хліборіза? Привселюдно скаржитися, що мені так зле?...

Подовжити цей перелік Ігор не встиг. Огоновський з такою злістю вдарив кулаком по столі, що скло, яке опинилося не на своєму місці, не витримало і дрібними скалками увіп’ялося в руку. За мить на столі з’явилася калюжа крові.

― Товстаршпрап, я зараз же в лазарет. Товстаршпрап, пробачте, не хотів особисто вас образити, це все мимоволі, ― заметушився Ігор, не знаючи, що робити. Не міг відвести погляду від червоної плями, котра все збільшувалася і розпливалася по столі.

― Стій! Не треба нікуди бігти. Там у шафі чисті простирадла, у столі банка з йодом. Вибери скло та перев’яжи.

Тремтячими руками Глобус робив усе, що йому наказували. Хоч і не проходив курсів медсестер, але доволі вправно зупинив кров та перев’язав руку.

Надломленим голосом, немов одразу постарівши років на двадцять, Огоновський вичавив з себе:

― Це не наша біда, це біда держави, що таке життя настало. Крадуть усі, від найвищого рівня – до низів. Хтось краде тоннами і поповнює свої рахунки у закордонних банках, а ми підбираємо крихти. Цим ми справді схожі на шакалів, але чи хоч раз старший прапорщик Огоновський злакомився на падаль? Таке осоружне життя настало, що годі втямити, де справжні мисливці, а де стерв’ятники. Ти осуджуєш нас – і маєш на те повне право, я сам визнаю, що кришталево-чистих людей не буває від природи. Армія не виняток, адже вона найяскравіше відображення суспільства. ЗСУ увібрали в себе різноманітних людей, одних за покликанням, інших з примусу, треті тут задля наживи, ще хтось від нікуди дітись. Ладу нема ніде, а, значить, нема й дисципліни. При анархії живеться найліпше... Але недовго... Однак Огоновський встиг пожити і за кращих часів: мені виплачували зарплату у рублях, марках, форинтах, кронах. Холодильник ломився від делікатесів, які видавали на пайок. Та ми аж ср... згущеним молоком. Не було такого дня, щоб на обід не було шматка яловичини, свинини чи баранини. Ковбаси та сири, ікра та кат зна що. А коли і цього не вистачало – сідав на «Урал» чи МІ-8 і гайда в степ, стріляти козуль та сайгаків. Так було у Монголії. На Далекому Сході рибу толом глушили... Я через кожні три роки «Волгу» міняв, бо стара набридала. У дружини суконь було більше, ніж у Маргарет Тетчер та Раїси Горбачової... Я служив в окремому спец підрозділі, чхав на генералів, бо моїми безпосередніми керівниками були високопоставлені бонзи МВС та КДБ. По світу наволочився, як бездомний собака. Дякувати Богу, хоч у афгані довго не затримався. У наші війська навіть по великому блату не проходили, а заробітки там були ого-го. На той час я міг цікавитися, скільки Москва коштує... Не віриш? Зовсім не схоже на те, що маю в незалежній Україні? А нічого не маю.

«Волгу» довелося продати, бо важко захворів батько. Операції йшли одна за одною, а це виносило добру копійку. То тільки для наївних та окозамилювання медицина у нас безкоштовна. Насправді ж за все треба платити, навіть за те, щоб термометр дали. Хірургу, анестезіологу, медсестрам, санітаркам... А без грошей на тебе ніхто й дивитися не стане. На молодих махнули рукою, що казати про старшу людину, яка за своєю потребою не може сходити. Дев’ять операцій переніс батько... Обіцяли, обіцяли, мучили, різали, тягнули гроші, а далі сказали, що справа безнадійна. І була вона такою ще на початках. А різали за милу душу. Наберуть телепнів у медінститут, а потім маємо таких лікарів... Намучився батько страшно, але вдесяте під ніж лягати відмовився, хоч за мною бігав молодий доцент, який хотів захистити докторську... А ще в мене троє дітей дрібних. Я хоч і не молодий, але діти малі... Носився по світу, встановлював соціалізм по всій земній кулі, тому й одружувався пізно. Діти їсти хочуть, у люди їх треба виводити. Старший у десять років самотужки англійську вивчив, за німецьку взявся; донечка малює, що годі від живого розрізнити; ще один великі надії у спорті подає. Бог дав їм талант, не можу ж я його у землю закопати. Не від ситого життя зливаю бензин. Не я державу грабую, а вона мене пограбувала, ця кримінально-мафіозна надбудова, у якій політики обіцяють щастя для народу до того часу, поки не починають їсти з владного корита. Хто таке бачив, аби найбагатша в Європі країна, з такими родючими землями і такими працю витими людьми пленталася у восьмому десятку, де її сусідами виступають найбідніші африканські країни. У них Сахара, а в нас що? Ми бідні не тому, що дурні, а з великої мудрості наших можновладців, які, урвавши шматок стерва, не хочуть ділити його з тими, хто їх обрав...

Я міг присягнути на вірність Росії, залишивши за собою матеріальний добробут. Жив би собі, як вареник у сметані, та сміявся з недолугих сусідів-земляків. Десятки моїх знайомих так і зробили, а дехто й зараз так робить. Сам бачиш, що у нас нема молодшого офіцерського складу, прапорщики на посадах командирів взводів. А десятки військових кафедр щороку випускають новоспечених лейтенантів, а їх зовсім не видно. Тікають до Росії, бо там більше платять і з людьми у пагонах держава не жартує... Зате генералів у нас більше, аніж у будь-якій країні світу, незабаром лише вони й залишаться... А чому я маю служити чужій державі, коли поволі стає на ноги своя? Я з діда-прадіда українець! Як бачиш, не одними грошима живе людина... Добре, що дружина у мене розумниця, не кричить, що їсти нічого. Перешиває старі сукні і терпить усі негаразди. І я біля неї не втрачаю віри у краще майбутнє... Віриш, чи ні, але я не шкодую за минулим. Принаймні я на своїй землі, не проливаю крові за химерні ідеї кремлівських мрійників. Ніхто не кричить мені в лице: “Окупанти, забирайтеся геть з нашої землі” і не кидає у спину камінням. Болить мене лиш одне: все життя намагаюся робити людям добро, а за це мені ніхто й слова доброго не скаже... Після усього я лише шакал...

― Товаришу старший прапорщик...

― Час покаже, хто з нас правий. Незабаром і я покину цей гармидер. Небагато до пенсії позосталося... Іди спати, половина другої.