Частина ХХІІ

На сніданок у комерційного директора не було нічого екзотичного. Мабуть, Підвальний давно наситився вишуканими стравами і повернувся до простої їжі. До столу подали рисову кашу на молоці, свіжо випечені булочки, масло, полуничний джем і каву в кавнику. Скварява особливо й не перебирав після одноманітного армійського харчу. На сам кінець покоївка, котрій теж хоч на подіум іти, принесла свіжі фрукти.

― Ігоре, а чим снідають у війську?

― Коли як. Переважно це дріб шістнадцять з комбіжиром, два кусочки хліба, п’ятнадцять грам масла і чай… ― згадавши, що Ромчик не служив, вдався до більш детальних роз’яснень:

― Дріб шістнадцять – це перлова каша. Якщо її нормально зготувати та полити підливою з гуляшем – їсти можна. Але ніхто аж настільки не заморочується. Тому вона неїстівна і нагадує таке собі місиво, полите підливою з перепряженого борошна й комбіжиру. Комбіжир – замінник смальцю, але він більше схожий на цемент. Застигає у роті, горлі, шлунку тонким нальотом, забиває кишки і приносить відчуття ситості. Противна штука, якщо чесно.

― А м’яса не дають?

― Дають, але його важко назвати м’ясом. Це такий собі жилавий «Орбіт» із старих корів, які ще Сталіна бачили. Чого посміхаєшся? На одній із морожених туш я бачив клеймо 1953 року… Але ти й уявити собі не можеш те зелене місиво під роєм мух, наполовину в болоті, яке везуть з продуктового складу на кухню. Не знаю, чи міг би ти його їсти.

Підвальний поперхнувся соковитою грушею, і Глобус бив його по спині, щоб прокашлявся.

― Тьху, ледь не подавився, уявивши це… І таке їдять?

― Ти не повіриш, але за таку їжу ще й завдають один одному смертельних ударів.

― Та ти що!!!

― Був у нас випадок. Прислали молодого кухаря з учбової школи. Усього тиждень у нас прослужив. А два бійці якраз звільнятися мали. Пішли вранці в місто, щоб прикупити чогось на гембель, і на обід не встигли. Прийшли тоді, коли все неспожите їдло вже на підсобне господарство поїхало. Посуд догори дном просихав на столах. Насіли на молодого, що обов’язків не знає, дідів голодом морить. Хлопчина заметушився, дістав якоїсь каші, хліб приніс, масло. А «дембелям» м’яса подавай. Кухар не придумав нічого мудрішого, як заховатися від них у підсобці. Та його й там знайшли і вивели надвір на розмову. Один із ображених був таким нічогеньким ведмедем, вдарив малого ногою в груди, проламав грудну клітку так, що ребра серце защемили… Хлопчина помер на місці, навіть не зойкнув. І це за шматок такого гнилого м’яса.

― Жах!!! А тому що було?

― Збирався додому їхати, а поїхав на вісім років у тюрму.

Ромчик ніяк не міг прокашлятися, на очах аж сльози виступили:

― Про армію докажеш іншим разом. Поки відпочивай. Купайся в морі, засмагай, насолоджуйся повітрям, може на риболовлю вибратися – якщо пощастить, то катрана впіймаєш, це акула така чорноморська. Бо мені за роботою на все це часу катма, кручуся, як білка в колесі… Тебе одразу впрягати не хочу. Робота не вовк, але й чекати не любить. Обідати та вечеряти будеш у «Штормі», за кошт закладу, звісно – це ще одна перевага нашої співпраці. Але харчуватися будеш після основного напливу клієнтів. А про сніданки мусиш потурбуватися сам. Де ти зупинився?

Ігор розвів руками:

― Ніде, якщо по-суті.

― Прилаштуємо. Підійдеш у готель «Південний», замовиш один із номерів, заброньованих «Штормом». Не люкс, але перекантуватися на перших порах можна. Я зателефоную їхньому адміністратору, щоб були в курсі справи. На, тримай – ось тобі сто доларів авансу, на кишенькові витрати та куриво. Зарплату зможу виплачувати тобі лише наприкінці місяця, тому всього авансу не профукай. Та й на що тобі тратитися? За готель платити не треба, сніданок дорого не коштуватиме. Ага, ледь не забув. Дівчат, яких ти бачив учора в ресторані, можеш зустріти і в барі «Південного». Їм грошей не давай. Шанованих працівників нашого закладу вони зобов’язані обслуговувати за першою примхою. Тільки Аліка попередити треба. А ті, що в мене ночують за так не дають, тому навіть не заглядайся.

― А я тепер шанований працівник? ― поцікавився Скварява, подумки відзначивши, що Циган вміє дивитися далеко вперед.

― Ще б пак! Моя права рука, можна сказати. Якщо лярви спробують качати права – опиняться на вулиці і без сніжку залишаться. Та жодна з них не захоче підбирати клієнтів на автостраді. Тому вибирай за смаком… Все, мені час до роботи. Тебе кудись підкинути?

― Якщо можна – у центр містечка, хочу роздивитися, як тут у вас.

― Без питань. Почекай хвильку, я лиш вдягнуся.

Найновіша модель «Вольво», яку провадив сам Підвальний, плавно котилася згори вслід за перламутровою «вісімкою» з чотирма охоронцями. Ігор, зручно вмостившись на передньому сидінні поряд із Ромчиком, подумки відзначив, що це не зовсім розумно. Від зустрічних авто якась «прокладка» була, але коли хтось надумає наздогнати? Проте не став ділитися застереженнями у перший день, можливо, в дорозі щось зміниться…

Біля шлагбаума стояв лейтенант, смачно затягуючись цигаркою. Тепер він був при повному параді, навіть верхній ґудзик на кітелі застебнув, не дивлячись на літню спеку. У стража порядку очі полізли на лоба, а жезл випав з іншої руки, коли побачив Ігоря в машині такої поважної особи. У його голові ніяк не вкладалося, як вранішньому порушнику спокою вдалося обминути такий важливий пост, крізь який ніхто його не пропускав. Ромчик пригальмував біля міліціонера, попри те, що шлагбаум був піднятий ще для машини з охороною, а Глобус цинічно сплюнув крізь опущене скло дверей. Вітер переніс плювок просто на лаковані туфлі лейтенанта, і їхній власник заходився рукавом прибирати таке неподобство. Підвальний передав Скваряві купюру в п’ятдесят тисяч, яку Ігор одразу ж випустив з рук. Страж порядку, забувши про взуття, кинувся відбирати гроші у вітру, який провадив купюру в бік моря. Він так кумедно при цьому підстрибував, намагаючись втримати кашкет на голові, що розреготалися навіть охоронці у «вісімці».

Власне, КПП тут облаштували для того, щоб суворо стежити за всіма, хто намагався потрапити на гору, де рядочком вишикувалися розкішні котеджі. А також звіряти, чи ті ж люди повертаються вниз. У сторожці в окремій шухляді лежав список постійних мешканців, в якому були ще й номери їхніх автівок. Усе мало ретельно перевірятися. Особи, прізвищ яких не було в цьому списку, до котеджів могли потрапити тільки в супроводі когось із тих, чиє прізвище в такому переліку було. Та з часом процедура спростилася до мінімуму – постійних мешканців тут знали в обличчя, як і моделі їхніх авто, а тому й пропускали за першим сигналом клаксона. Водії, безперешкодно минаючи пост, віддячувалися дрібними подачками, адже час – це гроші.

― Він тебе не впустив? ― поцікавився Ромчик, від’їхавши на чималу відстань від КПП.

― Умгу.

― Недавно тут. Молодий. Як то кажуть, службу рве.

― І гроші ловить хвацько.

― З часом збагнеш, хто тут хто. Щоб потрапити на таке КПП – треба впливового родича мати.

Скварява хотів пожартувати щось на кшталт: «А хто ж тоді злочинців ловити буде, якщо всі міліціонери попруться на такі от пости?» Але в останній момент прикусив язика – багато з тутешніх порядків йому ще вчити й вчити.

Висадивши Ігоря в центрі містечка, Підвальний подався вирішувати тільки йому відомі справи. Подумки втішав себе, що одну з них уже успішно залагодив з самісінького ранку. Скварява обійшовся йому дешево. Едику, якого той побив, платив тисячу доларів, Ашоту – тисячу триста. Інших до уваги не брав, то були хлопці на підхваті. Якщо Ігор виправдає його сподівання, то можна сказати, зо залучив на свій бік вправного бійця майже задарма. Ніхто й не повірить, що за такі гроші є охочі наражати себе на смертельну небезпеку. До роботи залучати нового підлеглого не поспішав не тому, що хотів дати йому час на перепочинок після служби в війську, а через те, що за п’ять років, які минули з часу їхньої першої зустрічі, багато могло змінитися. Треба добре все зважити, обміркувати та переконатися, що не пригрів змію на шиї.

Розібравшись із документами, які мали стосунок до роботи ресторану, Ромчик заходився писати запити в рідне ПТУ та у військову частину, де служив Ігор, з проханням надати характеристику Скваряви.

На огляд центральної частини містечка з пам’ятником Леніну і невеличким парком Глобус потратив не більше десяти хвилин, а далі не знав чим себе зайняти. Пляж заполонили спраглі сонця й води курортники, котрі давно збовтали воду. Десятки галасливих дітлахів, яких де не посій – там уродяться, котрі плакали, нили, канючили та щось вимагали в своїх батьків, навіть мертвого підняли б, якби той задумав полежати на пісочку. На риболовлю вибиратися було запізно, та й відповідного спорядження не мав під рукою. У єдиному кінотеатрі було два сеанси, але аж на двадцяту та двадцять другу тридцять – кому зранку кіно потрібне? Знічев’я забрів на автовокзал, звідки відправлявся автобус до Феодосії. Не довго вагаючись, вирішив і собі з’їздити у більше місто, де, мабуть, веселіше…

Через півгодини його нові кросівки втискалися в розплавлений асфальт вулиць великого курортного міста. Тут були рух і пожвавлення, активно сигналили авто, лаялися водії, прогулювалися симпатичні дівчата, манили до себе вітрини магазинів, та й розваг було значно більше. Розмінявши долари, Скварява витратив чималу частину авансу на поповнення гардеробу і вчасно схаменувся – зарплату йому обіцяли аж наприкінці місяця. До рейсу на Сонячнодарськ було ще чимало часу, тож став просто прогулюватися містом навмання, щоб його скоротати…

Нема страшнішої смерті, аніж умирання часу. Стрілки немов прикипають до одного місця на циферблаті, а ти ходиш, задивляєшся, намагаєшся чимось себе зайняти… І коли здається, що промайнула вічність, насправді збігло не більше п’яти хвилин.

Місто буквально тонуло в плакатах та рекламних оголошеннях майбутніх концертів популярної співачки, котра давно переступила той вік, коли в жінки цікавляться, скільки ж їй років, але яка могла дати фору всім молодим зіркам, разом узятим. Ті, окрім гарних ніжок та симпатичного личка, не мали такого голосу, яким володіла заслужена артистка, котра стала символом епохи і кумиром для багатьох поколінь і не збиралася поступатися своїм місцем перед молодою хвилею. Нові зірки разом із своїми продюсерами несли за собою хіти та шлягери на один день, а заслужена артистка націлювалася на вічність…

Після кількох десятиліть, прожитих у Москві, згадала своє коріння і надумала повернутися на свою історичну батьківщину не просто так, а з грандіозним туром. Недоброзичливці ж подейкували, що в Росії на її концерти давно ніхто не ходить, а тут можна покуражитися…

Придбавши в кіоску місцеву газету «Победа» та московський «Спорт-экспресс» (україномовних видань у продажі не було), Ігор повертався до Сонячнодарська напівпорожнім автобусом. Старенький «пазик» котився неквапом, у салоні було стільки вільного місця, що газетні шпальти можна було розгортати на максимальну ширину. На початок літа у світі спорту значних подій не відбувалося. Московський «Спартак» громив провінційні команди, поповнивши свій склад «дятлами» з усього СНД (два таких птахи прилетіли навіть з Одеси), і його гру порівнювали з «Міланом» та «ПСЖ», забуваючи, що ці клуби в національних чемпіонатах перемагають «Ювентус», «Парму», «Нант» та «Монако», а не «Луч» та «Океан», про місця прописки яких навіть у Росії не всі знають…

Шумахер переміг у Монако, а Сампрас виграв черговий турнір…

Розглядалися перспективи Сочі у змаганні за місце проведення зимових Олімпійських Ігор. «З голим задом попереду всього світу», ― підсумував ці далекоглядні плани Глобус і взявся за місцеву газету.

Перша сторінка рясніла повідомленнями про поїздки, зустрічі, зміщення та призначення міністрів в уряді Криму, протистояння Верховної ради з парламентом республіки. Автори передовиць плакали за розірваними зв’язками з Росією і мріяли про воз’єднання з великою Росією. Одним словом – політика. А вона не цікавила Скваряву. Ігор вважав цю царину найбруднішим заняттям, а добротно вдягнених череванів із значками на лацканах піджаків ставив поряд із бездомними, немитими, пропащими бомбами. Чому? Бо одні й інші порпалися в смітниках, обливаючи одне одного брудом та лайливими словами, і видирали одне в одного привабливіший кусень. На його думку, усі засідання парламенту можна було проводити на сміттєзвалищах, використовуючи за трибуну порожню коробку з-під телевізора «Тошиба», а рупором гласності – порожню пляшку з-під «Пепсі», адже самі ці люди спричинили катастрофічне падіння національного виробництва. У кредо кожного депутата, яке звучало: «Кожному народному обранцю – службову квартиру для дітей та онуків» він додав би ще: «І персональний смітник для місця роботи». Може, тоді порядок з’явився би хоча б на вулицях.

На другій сторінці розписували про економіку та бізнес. Це теж не цікавило Глобуса. Лізинг, бартер, інвестиції, експозиції, пріоритети – це так далеко від життя людей, які заледве зводять кінці з кінцями. І знову зітхання за тим, як добре жилося в часи планової економіки.

Третя та четверта шпальти смали стосунок до культурно-мистецького життя півострова. Місцеві журналісти передруковували інтерв’ю відомої співачки, фото якої заполонили всі вітрини у місті, і навіть на дверях кооперативного туалету бачив таке ж. Заслужена артистка розповідала про своє життя, ділилася спогадами про минуле та будувала плани на майбутнє. Грандіозне турне місцинами дитинства начебто мало стати останнім в її концертній діяльності. Далі прима мала наміри оселитися у якомусь тихому куточку біля моря та зосередитися на підприємницькій діяльності, вклавши гроші у місцеві фірми. Після інтерв’ю наводилися плітки, чутки та домисли про те, що артистка вже володіє десятками підприємств у Криму, мережею магазинів та ресторанів, виноробним заводом і входить до десятки найбагатших людей на одній шостій земної кулі.

Усе це чтиво більше втомлювало, ніж інформувало. Глобус не любив рахувати чужі гроші і ніколи не цікавився, хто і скільки їх має.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.