Братство кирзових чобіт. Утрачене літо

― Рота, підйом! ― громовий голос старшого прапорщика повертав рекрутів з країни снів до буденного життя. Віктор Петрович, умитий і причесаний, перебував у поганому гуморі. Спалося йому зле – боліла порізана рука, а, можливо, причиною поганого настрою була Люда.

Черговий роти з двома днювальними відмивав туалет за те, що забув розбудити молодших командирів на десять хвилин раніше. Тепер рясним потом скроплював шерхіт цегли.

― Двадцять секунд минуло!.. Тридцять п’ять!... Сорок... Відбій, рота!.. Двадцять п’ять секунд!.. Сорок п’ять!.. Встати, заправити форму! “Дембелі”, вашу мать, геть розслабилися? Так вдома вставати будете. А тут команда усіх стосується. Не будете встигати – будемо тренуватися. У мене часу вдосталь... Рота, під-йом!.. Тридцять п’ять секунд, сорок!..

Цього разу не встигли декілька новобранців. По-молодості своїй, необізнаності та наївності вони ще не знали тих хитрих способів, які дозволяють вкладатися у відведений час, навіть швидше. Огоновського це ще дужче розсердило.

― Нічого собі! Рота стоїть, а вони вдягаються, мов на пляжі. Ви скільки прослужили, синки? Тут дехто додому збирається, а носиться по казармі, мов вчаділий. Що ви собі дозволяєте?.. Сорок п’ять секунд відбій!

Знову метушня, гуркіт, черевики та чоботи в один бік, головні убори в інший – все змішалося в одну купу, годі відрізнити свій одяг від сусідського. Хтось ненароком зачіпає сусідський черевик – і той летить аж під ліжко.

― Встати, заправити форму. Відбій! Усі накриваються, як має бути... Рота, підйом!

Цього разу встигли усі, але хтось з “фазанів” забув відкинути постіль на бильце ліжка. Це не пройшло повз зірке око старшого прапорщика. Відбивалися ще раз.

За четвертим підйомом усі стояли на своїх місцях у строю. На бильцях акуратно повисли простирадла. Огоновський пройшовся перед строєм і викликав одного з молодих:

― Рядовий Книш!

― Я.

― Вийти зі строю.

― Так. – Карбуючи крок, на середину вийшов переляканий новобранець.

― Не гримай так, у казармі цього не вимагається... Ану, товаришу боєць, скиньте лівий чобіт.

Червоний, мов рак, солдат тремтячими руками заходився знімати взуття. Рота завмерла в напруженому очікуванні, передчуваючи неладне. Чобіт, як на зло, опирався і не випускав ногу на волю. Зрештою, після надлюдських зусиль, взуття впало на підлогу і на світ Божий вигулькнула боса нога рядового Книша. Строєм пронісся гул невдоволення, а старші військовослужбовці потихеньку стали розстібати ґудзики, але робили це делікатно, щоб не привертати уваги Фюрера.

― Так я й думав. А де, товаришу солдат, ваша онуча? Що було б, якби я зараз погнав усіх вас на зарядку? Ви змогли б пробігти бодай кілометр, не натерши собі мозолів? Я піклуюся за ваше здоров’я, якщо ви про нього не дбаєте... Рота, відбій!

Повторивши п’ять разів процедуру підйому, Огоновський зігнав своє невдоволення. День для нього розпочався погано, але, схоже, гумор повертався.

― Заправитися! Ставай! Рівняйсь! Струнко! Черговий, перевірити наявність особового складу.

Васько, з закоченими рукавами, мокрими руками та спітнілим обличчям бігав перед строєм, але ніяк не міг з’ясувати кількість присутніх.

Фюрер припалив цигарку, примружив око і перейшов у рішучий наступ на чергового:

― Молодший сержант Нечипорук, а знаєте, чому у вас люди не сходяться?

Переляканий Васько лише мотав головою та німим поглядом благав підтримки, облизуючи пересохлі вуста.

― У вас, товаришу молодший сержант, порушена форма одягу. Усі ваші неприємності від того, що верхній ґудзик не застібнутий. Штик-ніж не на встановленому місці, а бовтається незрозуміло де. Так можна повідбивати собі все, і предмет чоловічої гордості в тому числі. Так ви можете залишитися без дітей... і що ми скажемо вашій майбутній дружині? Звичайно, можете покликати старшого прапорщика Огоновського, він усе за вас зробить, але, хлопці, змилосердіться, мене на всіх не стане. Я ж не якийсь там гігант, а звичайний військовий... Ану підтягнути всім поясні ремені! А вам, товаришу Нечипорук, останнє китайське попередження. Який це ви приклад подаєте молодим бійцям нашого підрозділу? О, що я бачу, так у вас ще й комірець підгуляв, ― Огоновський виробленим рухом відірвав половину простирадла, зачепивши ліктем ніс Васька, від чого кров заюшила по ЦП. Солдати з досвідом цей трюк давно знали під назвою “підвищення тиску”.

― Товаришу молодший сержант, хіба ви не знаєте, що всі перевірки відбуваються за списками особового складу. То тільки в дитячому садку діти беруться за руки і так вихователька їх рахує. Армія – це вам не дитячий садок. Всі люди? Право-руч, не в ногу на вихід кроком руш! Сьогодні я проводитиму зарядку. Форма спортивна: труси й тапочки, у кого нема – чоботи й майка.

Комусь одразу зробилося погано, хтось вигадував неіснуючу хворобу, адже зарядка з Огоновським – це страта на світанку. Проте Віктор Петрович був невблаганним, заявивши, що якщо тут і є хтось хворий – то це він, а всіх інший оголошує здоровими.

При Огоновському від зарядки не втечеш, не сховаєшся і не закосиш. Тільки ті, хто прослужив рік, могли витримати такі тортури з самого ранку. Востаннє попленталася на зарядку і четвірка “дембелів”, спробуй переконати Фюрера, що тобі дозволено порушувати розпорядок дня. Тоді можна не додому, а до шпиталю поїхати. Огоновський твердо дотримувався принципу, що зарядка для всіх без винятку.

Ранок сіяв тонесенькими ниточками дощу, який переходив у колючу мжичку. Низькі хмари зачіпали верхівки придорожніх тополь, на які повсідалося усе вороняче царство, аби подивитися, як вмиратимуть живі люди. А для чого ще затівати пташиний базар о шостій ранку? Сонце не прозирало крізь сиві хмари. День зароджувався сірим та нудним.

Це ж треба відкантувати два роки, аби таким невиразним був день звільнення? А, може, то сама армія оплакувала своїх найкращих бійців, які сьогодні скидали остогидлу військову форму і ставали людьми?

Військовослужбовці мерзлякувато щулилися, очікуючи інших. Форма одягу не зігрівала, а холодний вітер перевіряв їхню витривалість.

З’явився Огоновський – і серця злякано затремтіли.

― Ставай! Нагорі нас було тридцять шість. Зараз тридцять п’ять... Кого нема? Упор лежачи прийняти! Почекаємо...

Минуло п’ять довгих хвилин, поки з’явився Краб. Хотів заховатися від грози, а породив бурю. За той час, поки він переховувався та потішався своєю винахідливістю, багато хто впав на асфальт – руки не витримали ваги тіла. Старший прапорщик піднімав таких кованим носком черевика.

Нарешті зібралися всі, і Віктор Петрович став скидати сорочку. Коли Огоновський самостійно проводив заняття у поганому гуморі, можна заздалегідь займати місце на цвинтарі – нічого доброго така зарядка не приносила. Правда, коли старший прапорщик був у хорошому гуморі – заняття перетворювалися у суцільне задоволення. У таких випадках Фюрер не переставав наголошувати, що мета зарядки – прокинути та розім’яти всі групи м’язів, підготувати їх до подальших навантажень. Але сьогодні старший прапорщик встав з лівої ноги.

― Бігом марш!

Займалися за системою професійної підготовки американських рейнджерів – намотували круги по стадіоні, після кожного приймаючи горизонтальне положення і відтискаючись од землі на один раз менше, ніж на старті. Почали з двадцяти. Хто не міг – відтискався доти, поки не виконував необхідну кількість. Решта тим часом не змінювали положення, отже лідерів тут не могло бути, як і аутсайдерів... Далі були гімнастичні вправи на перекладині та брусах... Потім настала черга розвивати швидкість та витривалість... Зарядка тривала без малого сорок п’ять хвилин, остаточно вибивши з сил особовий склад окремого спецпідрозділу НГУ.

На ватяних ногах приповзли до казарми. На цьому пекло не закінчилося, розпочиналося його наступне коло: ранковий огляд. Тільки старожили почувалися нормально, інші проклинали той день, коли переступили поріг казарми. Вони ще не знали, що не варто так старатися вгодити старшині. У поганому гуморі йому сам чорт не вгодить...

Підшиви падали, як груші восени, серед особового складу побільшало гіпертоніків. Петрович з доброю душею відправляв таких у кімнату для вмивання привести себе у належний вигляд.

На сніданок нікому не хотілося йти, але як сказати про це Фюреру?