Частина ІІ

Давно пролунала команда «Відбій». Потомлені новобранці сплять, щойно торкнувшись головою подушки. Їм взагалі не до розмов, аби не підняли серед ночі. «Фазани» ще перекидаються кількома словами – спати не надто хочеться. Але такі розмови швидко затихають: якщо сам не хочеш стулити повік, то сон товаришів морить, або навпаки. Не спить тільки добовий наряд та «дембелі». Який тут може бути сон, коли це остання ніч у казармі. Остання ніч у такому товаристві. Доля зібрала їх в одному місці на два роки і ніяк не віриться, що ось і прощатися час. Усіх «дембелів» – сімнадцять, а завтра від’їде перша четвірка. Вони й зараз усі разом, обліпили сусідні ліжка і з деяким острахом ведуть розмови. Молоді, здорові, спроможні землю перевернути, якщо їм вкажуть точку опори, а бояться завтрашнього дня. Два роки ізоляції – страшна втрата для молодого життя. Світ за цей час не стояв на місці, а куди він рухався – достеменно не знає ніхто з них. Як і не знають, чи зможуть наверстати втрачене, навіть сівши у швидкий потяг...

Але молодість, молодість, тебе люблять за раптові пориви, коли все робиться за покликом серця, чистого і незіпсованого. То вже потім гнучкий розум переважить наївне серце, скрупульозно обертаючи звивинами мозку, вишукуючи потрібні зерна. А що то буде за насіння, вирішується зараз. Саме в молоді роки закладається орієнтир на усе життя, до нього потім постійно наближатиметься душа. А що ним послужить: спалах зірок чи могильні плити, вирішує якраз молодість... Відірвані на два роки з кола звичних зацікавлень, під впливом чужих повчань та потаємних бажань, ці люди, наодинці із собою, заглядали у майбутнє. Ні батьки, ні друзі не допоможуть відстояти гідність та здобути повагу й авторитет. Як у школі, тут є свої відмінники, середнячки, а от двієчникам не позаздриш. Школу життя закінчити з поганими оцінками – значить нічого не тямити у житті. Ось чому дехто воліє пройти цю школу заочно.

Чотирьом друзям вдалося відстояти себе та утвердитися в колективі. Армія дала кожному з них чималий досвід, але й забрала немало. Здобутки та втрати найліпше порівнювати на порозі осені, а зараз хлопці з оптимізмом дивились на день прийдешній, хоч і побоювалися його.

Як не дивно, але вперше за два роки їхнє бажання співпало з намірами командирського складу – перша партія зібрала чотирьох друзів. Чи й справді вони були найкращими, чи командири забули їхні провини?

Четвірка була гордістю підрозділу. Перші в рукопашному бою, спортивних змаганнях, у володінні зброєю та у військовій дисципліні. Звичайно, як і в кожного військовослужбовця, у них були свої «зальоти» і догани, але це перекривалося іншими якостями. Хлопці віддувалися за всіх на оглядах художньої самодіяльності, де їм за ентузіазм та жагу боротьби ставили необхідні бали, навіть коли виконавча майстерність не дотягувала мінімального рівня. «Не умінням, так масовістю» – говорили про них у таких випадках.

Але за сьогоднішню поведінку їх би по голові не погладили – начаділи, як паровоз у фільмах про революцію, даючи негативний приклад молодшим призовам. І це ж не абихто, а молодший командирський склад: троє з них – молодші сержанти та один старший сержант. Трішки не дотягнув до старшини Ростик Лапа, який зараз припалює цигарку. Цей чорнявий юнак, з густими бровами та великими карими очима, заступник командира взводу, кому, як не йому, слідкувати за дисципліною? Натомість він заледве помістився на жорсткому ліжку, що не кажи, а на два метри чотири сантиметри зросту у комірників не завжди знаходилося відповідне спорядження. Зате продовольча служба щедро компенсовувала такі огріхи, забезпечуючи Ростика подвійними нормами... Ось і зараз штани на ньому куці, черевики тиснуть, але Професор, як його ще називають, тим не переймається. За два роки він вдосконалив свою техніку рукопашного бою і сподівається заробити вищий дан у карате. Лапа єдиний серед товаришів, хто ще до війська професійно займався східними єдиноборствами. Перейматися буде вдома, коли навприсядки входитиме у батьківську оселю у львівській хрущовці. Мати очам не повірить, що син виріс так за останні вісім місяців. З відпустки Ростик повертався, маючи метр дев’яносто шість сантиметрів, а тепер ще додав у зрості.

У нього в ногах ледь примостився Артем Поліщук – Циган, якому за темпераментом нема рівних у всіх ЗСУ. Та й хто міг би з ним змагатися, коли в його жилах бродила вибухонебезпечна та запальна суміш крові дідуся осетина та бабусі вірменки по материнській лінії й українця та польки з батьківського боку. При бажанні міг би позмагатися за корону чотирьох держав, якби його родичі належали до якогось монархічного роду. Чорний, мов закіптюжений, з жвавими очима, у розмовах постійно допомагав собі висловлювати думки ще й мімікою та жестами, тим не менше Артем вважав себе щирим українцем. Призивався Артем Харцизьким райвійськкоматом і походив з шахтарського краю. Був він повною противагою Ростика і, взагалі, найнижчим з-поміж товаришів – метр сімдесят шість. Однак його біцепси вражали будь-кого, не тіло – справжній вузлик м’язів. Циган був кандидатом у майстри спорту з боксу та першорозрядником з бігу на середні дистанції.

На сусідньому ліжку скулився Віктор Микитюк, або Нікі, як люб’язно називали його друзі. Міг він посперечатися з Шварценегером за титул містера Всесвіту. Ніхто не вірив, що таку гору м’язів нагнав без заліза. Русявий парубок з синіми очима та кирпатим носом переконував усіх невігласів, що якщо жити у селі – ще й не таким станеш. Його ідеалом був якийсь дядько по материнській лінії, який, за словами Нікі, однією рукою втримував на місці трактор Т-150. Микитюк був найспокійнішим серед товаришів і ніколи не займався жодним видом спорту на професійному рівні. У гвардію потрапив завдяки своїм фізичним даним. Він без тями кохався у тракторах та машинах, міг годинами розповідати про ту, чи іншу модель, розібрати та полагодити будь-який двигун. У місті, коли хлопці заглядалися на дівчат, його серце радісно тьохкало при появі трактора. Коли товариші вихваляли чи ґанджували дівочі принади, Микитюк з заплющеними очима визначав технічні несправності. Він дотримувався власних переконань щодо критерії жіночої вроди і його душа не сприймала худющих міщанок. За силою удару не мав рівних і міг звалити на долівку восьмицентнерного бугая. Інколи, в задушевних розмовах, скаржився, що не потрапив в автобат і деградує, як механік.

Біля Микитюка примостився схожий за статурою Ігор Скварява – Глобус, якого побоювався навіть Ростик, оскільки той ніколи не напирав силою, а вправно визначав вразливі місця суперника. На відміну від Віктора, свої м’язи Скварява нагнав штангою, гирями та гантелями. Ігор був людиною настрою, який змінювався кільканадцять разів за день. Здавалося, що в цьому білявому юнаку з сірими очима, рівним носом та ямкою на підборідді, водночас декілька характерів. Окрім уміння вести рукопашний бій, він ще володів вмінням послуговуватися багатьма видами зброї.

Біля четвірки «дембелів» примостився на табуретці Хімік, який прослужив лише два місяці, але вважався своїм у товаристві старожилів. Йому стільки ж літ, що і їм, він найстарший та найтямковитіший серед свого призову – закінчив два курси хімічного факультету в якомусь інституті. Однак розчарувався в науці і зробив кардинальні зміни у своєму житті. Він доволі ерудований та начитаний, при нагоді розповідає «дембелям» про ті зміни, які відбулися на «цивілці». А люди, яким два роки обмежували волю і свободу пересування, спрагло вбирали ті новини. Їх лякало життя, яке бурхливо протікало за мурами військового містечка...

23 година, а вони і не думають спати.

― Хіміку, знайди мені цигарку, але хорошу, ― дав завдання новобранцеві Циган і став прогулюватися верхніми рядами ліжок, перебиваючи сон завжди невиспаним «духам»:

― Відслужили, мужики, ми відслужили! Ура-ра!

― Тихіше, Цигане, бо зараз Фюрер прийде і нам не поздоровиться, ― втихомирював товариша Ростик.

― Н-да, Віктор Петрович у нас строгий, лад і дисципліна для нього понад усе, ― погоджується Артем, повертаючись на старе місце.

― Аперкот у нього ще той, чемпіонський... А пам’ятаєте, як під його командуванням ми хоронили недопалок?

― І в протигазах до ранку бігали...

― А скільки кілометрів проповзли, коли відстріляли в молоко на підсумкових стрільбах?

― Хто-хто, а Огоновський багатий на видумки, ніколи не повторюється.

― А пам’ятаєте його «перли», з яких ми реготали, потрапивши в роту? Тут вам не там, тут вас швидко відучать горілку пити та безпорядок порушувати...

― Або: після команди «відбій» настає темний час доби?

― Попри те, він нас жити навчив. Заради нього я б ще залишився служити, ― підсумував розмову Нікі.

― А як же твої трактори? ― це був удар нижче пояса від Цигана.

Микитюк промовчав.

З’явився Хімік з припаленою цигаркою. Циган смачно затягнувся, випустив кільця диму і озвався до новобранця:

― А я думав, тебе тільки за смертю посилати. Що ти мені приніс? ― черкнув сірником, аби роздивитися назву. ― Ого, «Магна», а кажете, що у вас гроші відбирають... Потрясти б вас, як свого часу нас «діди» трясли, на десять блоків «Мальборо» зібрали б. Ти подумай, я смалю «Приму», а вони – «Магну».

― Хіміку, дістань і мені таку ж, ― промовив Глобус.

― Ну ви, блін, запарили. Сказали б одразу скільки, а то по одній носи вам.

― Но-но, ти нам свій характер не демонструй, сказано – виконуй.

― Якщо не хочеш крокодила сушити, ― додав Нікі.

― Тихо, тихо... Хтось хропе. Ану, Хіміку, погаси тигра.

― Ні-ні, я сам. ― Ростик зірвався на ноги, шукаючи свої тапочки, яких не було на звичному місці.

― Йоли-пали, щойно були тут. Куди запропастилися? Ще з казарми не вийшов, а моє майно вже розбирають. Хоч би самого на сувеніри не розірвали...

― Тебе на всіх стане, ― пожартував Ігор.

Лапа почав сердитися:

― То мені всю роту підняти, чи як? До ранку знайдете... ― але азарт мисливця взяв гору.

― Ох і славний тигр, хлопці, мабуть, уссурійський.

― А хропе, як бенгальський, ― заперечив Глобус.

― Зараз погашу!

― Пофесор, ти тільки не перестарайся, а то замість додому – завтра на дизель сядеш, ― не спалося найбільшому скандалісту роти Крабу. Ніхто не сумнівався, що саме він останнім покине армійське ліжко. За час проходження служби підписав собі такий вирок, а тепер заздрив тим, хто потрапив у першу партію.

― Не переживай, від завтра сам їх гаситимеш. Я поїду, а тобі ще з півтора місяця тут скніти.

― Воно то так – спочатку рвачів, а потім нормальних пацанів звільняють.

― Ти кого рвачами обзиваєш? ― спалахнув Циган.

― Я собі знаю, а ти здогадуйся. Хтось добряче підлизав і ледь не старшина, а в когось язик коротший, то тільки дві соплі на пагони впало.

Краб з вогнем забавлявся. Дев’яносто дев’ять проти одного, що вже першим ударом Ростик виб’є йому щелепу. Однак Лапа втримав себе в руках. Адже Краб тільки того й прагнув, щоб відтягнути звільнення Ростика на невизначений термін. Взагалі, дивно, як вони не повбивали один одного за два роки служби. Підстав для цього було більш, чим завгодно. З першого дня вони не зійшлися характерами і ця неприязнь збереглася до останнього дня, хоча за межі казарми не виходила. В нарядах, у патрулях вони терпіли один одного, адже від злагоджених дій залежало їхнє життя. Під час виконання обов’язків їм і на гадку не спадало, що є нагода раз і назавжди здихатися свого непримиренного ворога.

Лапа прикусив губу і важко дихав, але не так легко вгамувати Поліщука:

― Пустіть мене до нього, ― виривався з рук, прагнучи дістати кривдника.

― Давай, давай, іди сюди. З радістю розмалюю твою кавказьку пику, а вранці здам шакалам. Чуркам не місце в українській армії.

Артем харчав та захлинався від люті, намагаючись вирватись з рук товаришів.

У центральному проході лунко відбивалися кроки чергового. Трійця, котра тримала Цигана, не хотіла б опинитися в його шкурі, бо й сама не раз скуштувала такої гіркої малини. Бути черговим по підрозділу – справа відповідальна і не вдячна. Мало чого комусь забагнеться на ніч. І в самоволку кортить, і горілки випити. Колеги, жартуючи, можуть один одному руку зламати та на повному серйозі «духам» селезінку відбити... Спробуй за всім встежити. Зараз, взагалі, не розбереш, що коїться. Спробуй вгамувати розджоханого Цигана, якщо ти на півроку менше служиш.

― Мужики, тихіше, ― це все, на що спромігся у товаристві старших за себе. Йому ще шість місяців «дріб 16» їсти, а з «дембелями» сваритися не випадало.

― Не дрейф, все нормально. Ситуація під повним контролем, ― потішав переляканого чергового Глобус.

― Мужики, хоч не куріть так багато. Зараз Фюрер прийде, хана мені...

― Не хвилюйся, Васько, він буде пізно. Сьогодні Люда в наряді. Фюрер свого не попустить. Повернеться у хорошому гуморі і завалиться спати.

Черговий все ще вагався. Ігор спробував переконати його остаточно:

― Тим більше, що нам він нічого не зробить, ми ж однією ногою поза казармою. Все буде, як книжка пише. Ти, головне, не втручайся, ми самі у всьому розберемося... Можеш поки марити, Люда швидко його не випустить. Сам знаєш, як з єфрейтора до прапорщика дійшла.

Сварка затихла сама по собі, але сон не зморив четвірку. Вони і далі провадять тиху розмову, думками та надіями заглядаючи в завтрашній день. А чим він їх зустріне – розмірковує хімік. Йому страшенно хочеться спати, але від завтра він уже не потішатиме веселе товариство. Його ж призов запровадить холодну неприязнь за те, що розважав «дебелів» у той час, як вони проходили початкові класи армійської школи. З іншого боку, це буде його завданням перед іспитом на зрілість і жорстоким переконанням, що в цьому житті беззаперечно не слід довіряти нікому...

― Професоре, а що ти будеш робити на «цивілці»? – допитується новобранець.

― Прийду, роздивлюся, що до чого, і піду за дипломом. Мені залишився тільки захист. Треба добити. Хіба я даремно два роки тягав «Правознавство» за собою? Вчитися буду, це однозначно.

― Як замки виламувати та лохів виставляти? ― цікавиться Артем.

― Ні, навпаки, я вчився в юридичному технікумі. Його і закінчуватиму.

― Ого, то ти у нас високо цілиш! І куди далі: в прокурори чи в адвокати? ― не відстає Глобус.

― На митницю піду. Там нашого брата, та ще з освітою, не загублять.

― Так мо’ й мені з тобою? ― цікавиться Поліщук. ― Освіти, правда, у мене майже ніякої – вісім класів, далі вчитися не хочу, у горлі мені та наука. Все життя вчися: у школі, в бурсі, навіть тут за парти посадили і починають: конституція, суверенітет, декларитет...

― Декларація, ― виправив Хімік.

― Хіба не один біс? Ні, я не зможу так. Ростику, на повному серйозі, а без диплома на митницю візьмуть?

― Напевно ні. Туди і з дипломом важко потрапити, мені знайомі обіцяли замовити слово... А так... навіть не знаю.

― Ну, по-блату тебе куди захочеш візьмуть, про диплом не спитають... Що ж мені, рекетом зайнятися? Не хочу в шахту. Хіба неоднаково, як сконати: від кулі, чи від обвалу? А освіта... Ростя, мені тебе шкода. Зараз інженери з вищою освітою на лотках торгують, правда, Хіміку?

― Безперечно!

― Як на мене, Цигане, то краще померти людиною, а не...

― Стій, стій, я знаю, що у філософії ти сильний, але кожному своє. Ти носишся зі своїм технікумом, а я прозаїчніше зароблятиму на життя. Прийду додому, виставлю одного, другого... Куплю собі малиновий костюм...

― І поїдеш у ньому під конвоєм чорнобильську росу збирати, -- закінчив думку Цигана вундеркінд.

― Хіміку, заткни пащеку, допришпилюєшся ти в мене! Забув, з ким сидиш? Зараз нагадаю! Фанеру до огляду приготуй.

― Охолонь, Цигане, не чіпляйся до малого. Краще послухаймо до чого тут роса.

― Як до чого? Раніше всіх засуджених куди відправляли? У Сибір, на Колиму... Сосни спускати, вугілля добувати... А відтоді, як Україна стала незалежною державою, до Сибіру нам зась. Уранових рудників на всіх злочинців не вистачить, та й промисловість простоює, а чорнобильські роси роками не визбирують. В радіусі тридцяти кілометрів зберуть не одну цистерну.

― Ха-ха-ха! Ну ти, малий, даєш. Тобі можна державну премію присудити в галузі екології.

― Ага, за найдешевшу розробку хімічної зброї. Поставив балончик з водою у ракету – і весь світ лякаєш хімічним дощиком над картоплею та помідорами.

― Запатентуй, малий! ― Усім сподобався дотепний жарт.

Хімік набрав поважного вигляду:

― Шкода, але то не моя ідея. Уже запатентовано. На мить запала мовчанка. Кожен задумався, чи не час спати, тим більше, що з хвилини на хвилину мав з’явитися відповідальний по підрозділу. Однак Нікі перебрав важелі розмови у свої руки:

― А ти, Глобусе, що собі гадаєш?

― Не в’їхав.

― Ти чим плануєш зайнятися?

― Шухер, шухер! ― подала звістку «пожежна» команда.

Товариство швидко розбіглося, Ростик заходився розганяти рушником пелену диму над своїм ліжком.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.