Братство кирзових чобіт. Утрачене літо

Можна насолоджуватися забутим відчуттям свободи, яким наповнювалося повітря і зігрівало дух. Каторга добігала кінця. Ніхто не зважав на четвірку та не звертав уваги на грубі порушення розпорядку дня та повсякденної форми одягу.

Аби не мусолити заздрісникам очі, бо чого забагато – те не здорово, товариші вирішили кудись заховатися. Професор з Циганом вирушили на речовий ринок, а Глобус та Нікі зачинилися у фотолабораторії, прихопивши з собою шашки, аби остаточно з’ясувати, хто ж сильніший у настільній грі.

Віктору відверто не щастило – постійно відставав на хід і рахунок був не на його користь. Чотири проти восьми при трьох нічиїх. Зрозумівши, що сьогодні не відігратись, Микитюк втратив будь-яке зацікавлення до гри, новаторськи комбінуючи початкові ходи. Як наслідок – програвав усе частіше.

Зрештою, і таке заняття набридло. Без зволікань покинули своє пристанище, а дарма – їх одразу спробував захомутати начальник продовольчого складу, якому знадобилося декілька осіб, щоб розвантажити машину. Він вперто вчепився за хлопців, не зважаючи на те, що вони однією ногою були за воротами військової частини. В уяві прапорщика розвантаження мало стати останнім акордом їхньої служби. Ледь спекалися причепи, підсунувши йому “духів”, котрі щойно повернулися з варти і мали б, згідно з розпорядком дня, відпочивати. Проте що значить “молоде-зелене”, замість тихенько куняти у ліжку, вони швендяли по казармі туди-сюди. От і поплатилися за це.

Аби не спокушати долю двічі (у підрозділі вишикувалася черга за рабсилою з представників автопарку, речового складу, офіцерської їдальні, складу ПММ), втекли з казарми на вулицю. Думали скоротати час у солдатській чайній, єдиною принадою якої була симпатична Анжеліка. У дівчини були неймовірно красиві зелені очі, якими дивилася так по-дитячому наївно, що зникало найменше бажання ляпнути масний дотеп. Однак улюблениця всього особового складу частини, жвава та метикувата дівчина, яка не лізла за словом у кишеню та не дозволяла розпускати рук щодо своєї фігури (а було до чого липнути), на роботу не вийшла.

Якась стара, сива карга, з давно немитим волоссям та мішками під очима, прошамкала їм “драстє” і розчавила велику зелену муху просто на тарілці з котлетами. Цього виявилося досить, аби у товаришів одразу зник апетит. Вона навіть не поцікавилася, чого їм треба, флегматично протираючи брудною ганчіркою порожні склянки.

Розчаровані хлопці, роздягнувшись до пояса, повсідалися на траві за спортзалом і стали чекати на Професора з Циганом. Повз них проходили офіцери, але не чіплялися до бійців за порушення форми одягу, вдавали, що не зауважили порушників дисципліни. Лише якийсь сивочолий капітан з сизим шрамом через усе лице – пам’ятка про Афган, або ще якусь гарячу точку, став домагатися, аби заправили форму і виконали військове вітання так, як воно визначене у статутах. Більше з поваги до його сивини, аніж до ТС ЗСУ, стали по стійці “струнко” й приклали руку до головного убору. Капітан, пробуркотівши щось на кшталт: “військова честь завжди віддається при безпосередній близькості з командиром”, поцікавився прізвищем їхнього ротного, одразу скривився, почувши “Клопов” та пішов у своїх справах.

Друзі й собі вирішили перемінити місце дислокації – дуже великі зірки стали прогулюватися поблизу спортзалу, нагулюючи апетит перед обідом.

На стадіоні було тихо і затишно. Примостившись на щитах смуги перешкод, деякий час спостерігали, як поруч, на плацу, карбують крок рекрути з навчального взводу. У них ще нічого не виходило, і одиночний вихід зі строю з підходом до командира викликав істеричний регіт тих, хто стояв у шерензі. Пройде ще чимало часу, поки ця юрба у новеньких одностроях стане єдиним злагодженим колективом та відчує лікоть товариша. Зараз їм усе в диковинку: і стройова підготовка, і коментарі старшого на заняттях, який попереджував, що марширувати будуть “від білої лінії до обіду” і “від мене до наступного стовпа”. Добродушний прапорщик, який займався з новобранцями, не поспішав застосовувати силові методи наведення порядку, дозволяючи бути об’єктом сміху.

Лапа та Поліщук з’явилися аж в обідню пору. Від них добряче несло пивом та хорошим гумором. Перебиваючи один одного, стали оповідати, яку красуню бачили на ринку. Ростика захоплював її зріст (він завжди міряв людей по собі), Циган оповідав про неймовірний бюст, який зовсім не приховувала тоненька літня маєчка. “Без ліфчика була, уявляєте?”. Обидва не могли сказати, звідки ж у такої кралі ноги ростуть, проте, хоч убий, не пригадували, була вона брюнеткою чи блондинкою.

Глобус розчаровано махнув рукою та став розпитувати, як здійснили вони свою вилазку в люди та що купили.

― Я – спортивний костюм та сумку. Чортові китайці, шиють одяг на ліліпутів, годі щось підібрати, ― бідкався Ростик, дістаючи на світ божий зовсім непоганий “Найк”. ― Додому доїду, а щось пристойне куплятиму вже у Львові.

― А ти, Цигане, що вибрав? На тебе хоч щось знайшлося?

― Джинсовий костюм, туфлі, сорочку, куртку та годинник.

― Ого, мабуть, всі гроші спустив. Показуй.

― Бачили б ви, як ми костюм купляли. Зацінила торговка п’ять мільйонів, ми збили ціну до чотирьох з половиною. Я дав їй п’ять, а вона дала півтора, ― тішився Артем вдалим ґешефтом.

― Еге ж, втішайся, а без мене ти б такого нізащо не втнув. Кобіта так загравала зі мною, що зовсім на гроші не дивилася, ― підлив масла Професор.

― Ой, ще скажи, що побачила тебе і задарма віддала б. Чому не подарувала?

― Бо ти накинувся, мов нічого в житті не бачив. “Беру”, “беру”, розверещався.

Оцінити вибір товаришів зійшлися інші солдати – рота вийшла шикуватися на обід. Жартами та дотепами злили Цигана, який від таких слів запалювався дедалі більше. Згодом решта “дембелів” перейшла до конкретики:

― Сьогодні їдете?

― Стопудово.

― Тоді... Якось... Самі розумієте, ― зніяковів Краб, який виріс на Закарпатті і вино скуштував раніше, аніж молоко. Він давно забув учорашню перепалку та намагався не впустити нагоди закропити горло.

― Виставимо, виставимо, не переживай, поїдемо людьми.

Прибіг захеканий днювальний і сповістив, що їдальня відкрита. Рота вишикувалася і вирушила на обід. Демобілізованих це не стосувалося. Вони, залишившись учотирьох, провадили коротеньку нараду.

― Що, братва, гульнемо? Ростя, в тебе коли поїзд? ― поцікавився Циган.

― Двадцять три десять.

― О, тоді ще встигнемо попрощатися. Шкода, що ти з нами не їхатимеш, нам буде сумно без тебе. А з нами тобі по дорозі? ― запитав у Глобуса.

― Яким поїздом?

― Луганським.

Ігор кивнув головою, хоча ще не знав, чи повернеться у свою область. Ніщо не вабило його туди. Заклопотані родичі навіть не мали часу написати кілька рядків, хоч він доволі регулярно писав їм. Не знати, чи зрадіють йому. Кому потрібен зайвий рот хліб їсти? А більше у нього нема нікого, ні друзів, ні знайомих... Поїхати би з Ростиком у Львів, подивитися на лігво “бандерлогів”, якими так залякували у Полтаві... Професор розповідав, що там такі ж прості люди, як усюди. Ніхто не знімає там живцем шкури за те, що до нього заговорили російською мовою. Цікаво, як дивитимуться на того, хто в центрі його рідного міста розмовлятиме українською літературною? Подумають, що якийсь фільм про старовину знімають...

― Ходімо, щось перекусити треба, у животі бурчить, ― запропонував Лапа.

― Ти ж не хочеш востаннє заправитися комбіжиром, чи хочеться зафіксувати цей стійкий і неповторний смак? ― поцікавився Віктор.

― Хіба ми такі бідні, що на вареники не спроможемося? Анжеліка матиме виторг, може дасть себе поцілувати на прощання... ― солодкі мрії пройняли Артема.

Ігор одразу підгірчив їх, оповівши про стару каргу та зелену муху, чим відбив апетит навіть у Ростика. Вирішили вибиратися з чортової нори, де й пообідати ніде. Подалися пакувати речі.

Нікі швидко збігав на “крапку”, купив для хлопців два літри самогону у старого діда. Двома пляшками “Кайзера” обійшлося те, аби ніхто з офіцерів не йшов їх відпроваджувати.

Стали прощатися з хлопцями. Стільки спогадів кольоровими стрічками виринуло з пам’яті. З одними тягнули лямку з першого дня служби, другі прийшли через півроку, комусь ще рік писати листи, а молоде поповнення нічого ще не бачило. Зараз вони злодійкувато визирають із всеможливих закутків, боячись, аби прощання не зафіксувалося у пам’яті болючими спогадами. Кому-кому, а їм ще, як мідному казану, служити довго... Кожен намагається обійняти, знайти якісь особливі слова на прощання, хтось, змахнувши зрадливу сльозу, посміхнеться: “Щасти вам, хлопці!”.

Уже в дверях їх наздогнав захеканий Хімік:

― Почекайте, сувенір на пам’ять! ― і вручив кожному з дебелів по значку, де на синьому тлі старого радянського знаку замість цифри «3» самотужки вивів «БКЧ», а на місці зашліфованої п’ятикутної зірки намалював тризуб.

― А це що таке? ― здивувався Лапа.

― Ну, ви ж самі казали, що після служби стали справжнім братством, «Братством кирзових чобіт», от я й придумав для вас емблему. Почекайте трохи, поки лак підсохне.

― Спасибі, малий, не очікував! ― розчулився Нікі, а за ним і всі інші «дембелі» обійняли свого однолітка, якому ще калатати й калатати…