Частина XXXIII

У вікні готельного номера відбивалися вогні нічного міста, яке не збавляло темпу навіть о такій порі. Авто та їхні водії й пасажири кудись поспішали, кудись квапилися; відблиски неонових реклам вабили до себе, однак Глобус рішучим рухом засунув фіранку.

Останній вечір у столиці він вирішив скоротати біля голубого вогника телеекрану – спати не хотілося. Незважаючи на вечірню пору та те, що біля кінескопів зібралися всі прошарки населення, аби переглянути пригодницький художній фільм, Перший канал замість нього запропонував глядачам політичні теледебати. Молодий журналіст з буйною кінською гривою на голові заганяв у глухий кут опасистого чоловіка невизначеного віку. Такі люди можуть бути представниками будь-якого покоління. Вони завжди залишаються у грі, навіть після того, як шістки та козирі давно зіграли. Рясний піт покривав лисину гостя студії, але Глобус відзначив про себе, що навіть до кінця телепередачі він не стече на щіпку. З такою комплекцією можна й у «Санта-Барбарі» зніматися, не боячись режиму найжорсткіших зйомок. Йому не загрожувала голодна смерть, а втрата кількох кілограмів була б навіть дуже корисною….

Прислухавшись до гостя студії, Ігор відзначив про себе, що дядечко непогано зберігся, зважаючи на те, що на керівних посадах почав працювати ще при Сталіні, згадував Хрущова, пишався Брежнєвим, уникав у розмові згадок про Андропова та шкодував за Черненком. Він по-батьківськи картав Горбачова, який так необачно наламав дров, що вогнище розбрату донині не згасло. Станом на сьогодні цей політичний зубр був радником президента і працював над розбудовою держави, існування якої заперечував чи не в кожному своєму пасажі. Політичний важковаговик щиро шкодував за колишніми часами. Не подобалося йому й те, як ставляться до політиків старої генерації молоді кар’єристи. За словами гостя, саме молодь перешкоджає працювати загартованим кадрам, які мають такий життєвий досвід, про який декому хіба мріяти. «Не можна списувати з рахунку тих, хто пройшов всі кола спіралі і ще зберігає порох у порохівницях», — нахабно сміявся в об’єктив телекамери.

«Трухляві пеньки, ви б і надалі воліли водити нас по колу, називаючи цей шлях світлим майбутнім. Та давно відомо, що найкоротший шлях – це пряма. Згаяли свою молодість, дожили до ситої старості, так дайте молодим пожити, вступіться з дороги… А ніхто добровільно не зійде з цього шляху, який веде до корита. Бач, що співає: молоді не знають, чого хочуть…» — злився Глобус і роздратовано перемкнув на інший канал. Йому страшенно не подобалося, що хтось вирішує майбутнє мільйонів людей, не питаючи у них дозволу на це. Широкий загал для них – то піддослідні миші, над якими з року в рік проводять експерименти, а вчені ще й дивуються, як ті живуть досі.

На другому каналі були «Три запитання до міністра». Миршавенький чоловічок з блукаючим поглядом та обличчям земельного кольору, затинаючись на кожному слові, оповідав несусвітні речі про те, як наша економіка виходить із кризи. Скварява клацнув далі, дивуючись, чому цей чоловік не став фантастом, а просиджує свої найкращі роки в міністерському кріслі.

У готельний номер увірвалася динамічна музика – на екрані з’явилися кадри про героїчні будні міліції, яка, не шкодуючи сил та здоров’я, стоїть на сторожі добробуту й безпеки простих громадян. Усі правоохоронці, за словами ведучої, наші ангели-охоронці, справжні фахівці, тонкі психологи та знавці людських душ. На цих словах Ігор голосно зареготав: делікатніших психологів годі уявити, особливо з гумовими кийками в руках… Наберуть нероб, що нічого іншого робити не вміють (чи не хочуть), та й скаржаться на складну криміногенну ситуацію в суспільстві. Відвертість душі ці херувими викликають із нирок, печінки та легень, добряче промасажувавши їх своїми довбнями. Така доля законослухняних громадян, тоді як із бандюга нами, що серед білого дня влаштовують перестрілки та колесять на крадених авто, вітаються за руку. То хто ж тоді в нашій державі є добропорядним громадянином? Чиї інтереси обстоює міліція?

«… Правда, до активу правоохоронних органів не можна віднести те, що злочини розкриваються відсотків на п’ятдесят, — бідкалася тележурналістка. — Але це від нестачі кадрів. Робота правоохоронця важка й малоприваблива, через що у кожного слідчого по декілька десятків справ».

«Ні, — вголос міркував Скварява, — біда нашої міліції не в кількості кадрів. Їхня чисельність і так ледь не прирівнюється до кількості особового складу ЗСУ. Правда криється в їхньому підборі, але ніхто не хоче того визнати. Де ще можна знайти стільки капустяних голів, як на правничих факультетах? Вчаться там не най здібніші випускники шкіл, а діти новоспечених магнатів, бо не знання, а гроші вирішують усе… Як мало серед цих студентів справді обдарованих. Он Лапі довелося до війська йти, бо на юридичний ні він сам, ні його батьки ніколи не спромоглися б… А міліція поповнює свої лави хуліганами, яких ще учора виганяли зі шкіл за прогулювання уроків. Вони й нині не можуть записати власного прізвища з п’яти літер, не зробивши трьох помилок, а що вже складати про грамотно складені протоколи. Чи варто сподіватися захисту од таких?».

Пригадавши лейтенанта на КПП біля «Вишеньки», Глобус тільки зітхнув і вимкнув телевізор, втративши надію знайти щось цікаве. «Який йолоп придумує таку програму телепередач? Кажуть, що всі біди національного телебачення у застарілій техніці. Насправді ж йому просто не вистачає нових ідей».

Роздягнувшись, Ігор попрямував у ванну кімнату. Став під душ і повернув кран, але тут же голосно вилаявся і вискочив – потекла надто гаряча. Глобус у будь-яку пору року надавав перевагу холодній – до неї він звик і в училищі, і в армійській лазні. Крижана купіль збадьорювала й захищала од багатьох хвороб, добре стимулюючи приплив крові до мозку. Розтершись рушником, повернувся в кімнату з телевізором і ліжком.

«Цікаво, чим зараз зайнята Олеся? Якась вона сама не своя сьогодні…», — підійшов до стіни, що розмежовувала їхні тимчасові помешкання. Приклав вухо до холодної штукатурки й прислухався. Тонкі стіни типових радянських коробок, при бажанні могли й показувати, але чувся тільки монотонний звук, схожий на плюскіт води, коли вона наповнює ванну. Раптово цю одностайну тональність порушив пронизливий зойк, а за ним щось схоже на плач. Занепокоєний передчуттям чогось поганого, юнак ускочив у спортивний костюм і вибіг з номера. У коридорі ані душі. Двері до кімнати Олесі зачинені зсередини, але що там якийсь замок для тренованого парубка, який, до того ж, пройшов армійську школу та придивлявся до методів роботи підопічних Ромчика. З першого ж разу висадив двері з петель і ввірвався у чужий номер, готовий розплющити кожного, хто завдав дівчині кривди…

Олеся, затиснувши ліву руку, лежала на холодній плитці. Більш нікого в помешканні не було. Плечі дівчини кволо здригалися, а плачу не було чути. Червона пляма розповзалася по підлозі, все ближче й ближче добираючись до закривавленого леза.

Ігор кинувся до дівчини, яка була для нього найдорожчим скарбом у світі. Її мокре волосся розсипалося по плечах, в очах застигла така туга та приреченість, що захотілося обійняти, пригорнути до себе, приголубити, забрати звідси й відвезти так далеко-далеко звідси, де ніщо не змусить плакати ці чудові оченята… Та першим ділом треба було зупинити кров. Ігор поспіхом знайшов у номері аптечку, дістав бинт і вправно наклав пов’язку. Дівчина навіть не ворухнулася, немов ляльку тримав у руках. Юнак злякався, чи не наковталась вона ще якихось пігулок, бо рана не виглядала настільки страшною, щоб становити загрозу для життя. Переборюючи хвилювання, якомога спокійнішим голосом промовив до дівчини:

— Що сталося, Олесю? Я почув твій зойк і ридання… Хто налякав тебе?

Дівчина стрепенулася, немов прокинулася од сну. Здивовано подивилася на Ігоря, не розуміючи, звідки він узявся, перевела погляд на перев’язану руку, закривавлене лезо, і припала до його грудей:

— У мене… не вистачило сил… покінчити з таким життя… Побачила кров… і злякалася…

— Олесю, але ж так не можна!

Вона не слухала його слів, видаючи на гору все те, що боліло в глибині душі:

— Я втомилася… Втомилася жити… Усе набридло… Усе… А кінця не видно… Чому я не народилася п’ятсот літ тому, коли жили справжні лицарі, які влаштовували турніри за серця прекрасних дам… Коли ніхто з них не намагався затягнути даму свого серця передусім до ліжка… Для них писали вірші та музику, співали серенади, дарували квіти… У нашому ж жорстокому світі мене посадили в золоту клітку і не дають мені бути просто собою… Я втомилася борсатися у цій трясовині. З кожним днем мене все більше й більше затягує це болото, і я захлинаюся від безсилля… Не можу… Не можу виборсатися з цієї бридкої патоки… Пробувала покінчити з усім одним махом – але не змогла перерізати вени. Побачила кров – і злякалася… Я нікому не потрібна у цьому світі… Нікому. Чого ж він так міцно тримає мене? Хочу піти, а не можу… Ось і плачу, як дурепа…

— Олесю, а про мене ти подумала?

Дівчина підвела заплакані очі і спробувала посміхнутися:

— Пробач, я забула, що ти зобов’язаний мене охороняти. Якби зі мною щось трапилося – тобі було б непереливки… Не гнівайся, що не подумала про тебе. Виберу інший день, щоб звести квити із таким життям, коли ніхто за мене не відповідатиме… Повір, коли набридає життя, коли хочеш обірвати його – забуваєш, що біля тебе інші люди… Я могла зіпсувати тобі репутацію.

Як вразили, як за торкнули за живе Ігоря ці слова. Він щиро, усім серцем кохає її, а вона боїться за його репутацію. Та в стократ байдуже, яка думка складеться про нього у його роботодавців, коли її життя в небезпеці. Хотів сказати дівчині про це, але у душі зароджувалися зовсім інші слова:

— Олесю, але ж так не можна… Життя одне, й мусимо прожити його так, щоб не соромно було дивитися на протоптану стежину. З усього можна вибратися. Треба тільки захотіти цього… Ми не вибираємо час появи на світ, як і батьків собі не вибираємо. Тому не можна нарікати на те, що не від нас залежало, адже в іншому випадку нас просто могло й не бути. І перестань втовкмачувати собі, що ти нікому непотрібна… Потрібна! Ой, як потрібна!... Ти потрібна мені, Олесю! Невже того не розумієш? Як вода, як повітря, як хліб щоденний… Ти моя віра і надія, і любов… Я покохав тебе з першого погляду, відколи побачив на тій терасі. Залишився у Сонячнодарську, щоб зустрітися з тобою ще хоч раз. Я не сподіваюся на взаємність, хочу лишень бачити тебе живою, усміхненою і щасливою… Якщо тебе не буде, то і я не житиму… Скільки ночей я не міг заснути, підбираючи слова, щоб сказати їх тобі при нагоді. А зараз я геть усе забув… Але кохаю тебе і жодними словами не передам того, що міститься зараз у моєму серці…

А далі юнак заходився втирати сльози з блакиті неба. Дівчина не пручалася, не відштовхувала. Так близько було її волосся, очі, вуста… Не втримався і поцілував їх. Відповіла слабо, але не забороняла це робити. Як спіймана пташка в руках мисливця, тремтіла всім тілом, ще не знаючи своєї подальшої долі…

Ігор підхопив її на руки і поніс до ліжка… Вона і тут не пручалася. Цілував вуста, очі, шию, голубив та ніжив її молоде тіло. Дівочі груди наляканими чайками тремтіли перед ним, і юнак поринув у таїнство, не звідане ним ще ніколи… Олеся відповідала на кожен його рух, шепотіла безглузді слова, відкликалася на пестощі… Вони удвох летіли на крилах блаженства, поки не злилися в єдине…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.