Частина XXXIV

Світила лампа над ліжком. Великі тіні відбивалися на протилежній стіні. Згорнувшись калачиком, Олеся притулилася до грудей свого охоронця і щось нашіптувала. Ігор обережно цілував місце порізу на її руці і не вірив у те, що сталося. Щойно вона віддалася йому, ця чудова дівчина, котра здавалася такою холодною й неприступною. Розпрощалася з цнотою, отим найдорожчим природним скарбом, який кожна дівчина може подарувати тільки раз у житті… Чи був він для неї тим, хто гідно поцінує таку пожертву? Чи йому вона доручить свою подальшу долю? Звідки взялося це диво, яке відкрилося перед ним у всій своїй красі? Не міг відірвати очей від плавних ліній її тіла, які набрали класичних форм, немов сама богиня кохання постала перед ним. Глобус перебирав шовковий водоспад її волосся і не міг повірити, що все це наяву, а не сон…

— Ти задоволений життям? — повернула його з приємних марень.

— Звісно, адже поруч – ти. Чого мені ще треба? Доля прихильна до мене.

— Ти віриш у долю?

— Важко сказати. Вона вдосталь позбиткувалася наді мною, але подарувала тебе… Я знайшов роботу, зустрів давнього приятеля…

— Тобі подобається твоя робота?

Скварява не поспішав відповідати. Набагато приємніше пестити володарку свого серця, але дівчина перехопила його руку, очікуючи на слова.

— Ми не критикуємо те, що приносить нам гроші. Люди звикли вимірювати ними свій добробут, але для мене вони – не ціль… Звісно, не можу сказати, що вони мені зовсім непотрібні, але працюю не тільки заради них… Я хочу допомогти товаришу зробити цей світ кращим, позбутися покидьків… Міг би підшукати й щось ліпше, але поки насильство й несправедливість панують у ньому, я допомагатиму Ромчику…

Олеся засміялася нервовим сміхом, а її голос став чужим і сталевим:

— Ти жартуєш, чи, справді, такий наївний, що даєш обвести себе довкола пальця? Хочеш з диявола ангела зробити? Невже ти не знаєш справжнього обличчя Підвального? Він же злочинець і убивця, за яким тюрма плаче! Залили йому смоли гарячої за шкуру в Полтаві, то й чкурнув на південь. Та ким він був би, якби не Матуся? Невже ти гадаєш, що Балашенко доручила би свої справи такій чесній людині, як ти змальовуєш свого друга? Хіба чесна людина зуміє на рівному місці за два тижні відмити брудні гроші? А він зумів… Та ти й гадки не маєш, що Підвальний більше людей убив, аніж ти насіння перелузав… Тепер він розжирів, опірився… А з’явився сюди у потертому костюмі, коли стало непереливки. Матуся одразу ж за нього вчепилася – гадина гада здалеку чує…

— Стопе! Чи не хочеш ти сказати, що Балашенко замішана у темних справах? Не вірю… Така особистість… Користується всенародною повагою, символ епохи…

— А чи відомо тобі, що твій символ давно втратив голос? За неї давно інші співають, а вона лиш рот відкриває під фонограму. Алкоголічка з двадцятирічним стажем, яка спить із молоденькими дівчатами…

— Але ж… Але цього не може бути… Вона так чудово виглядає…

— Боже, Ігорчику, який же ти недотепа. Та в наш час за добрі гроші можна ще й не так виглядати. За них можна утримувати натовп дієтологів, косметологів, масажистів, співаків, музикантів, звукооператорів, фотографів… А звідки кошти на всіх цих людей набрати? На сцені багато не заробиш… Звісно, Віолетта не афішує своїх надходжень, але я ж то знаю, звідки то все. Усе за неї на місцях вирішують усілякі Ромчики, Аліки, Греки і десятки інших. Це велике болото, яке я змушена прикривати квіточками… Чи хоч тепер ти усвідомлюєш, куди вліз?

Це був приголомшуючий удар. Нокаут. Такі відкриття з вуст коханої дівчини. Кому ж вірити?

— Ні, я не можу повірити, що Ромчик у цьому замішаний… Нехай хтось інший, але не він… Підвальний назвався моїм товаришем…

— У наш час нікому не можна довіряти отак сліпо, як це робиш ти. Не думала, що тебе так легко задурили… Смерті Аліка та Грека тебе не насторожують? А ти знаєш, що твій товариш переконував їх кинути Матусю та ділити бариш на трьох? Ті двоє відмовилися, і де вони зараз? На його щастя, обидва виявилися боягузами, от і поплатилися за свою слабкість. Твій Ромчик уміло балансує на лезі бритви, він безжальний і холоднокровний, наче кобра. Я здогадуюся про його подвійну гру, але не маю вагомих доказів, щоб приперти його до стіни та звинуватити у крадіжках.

— Ось бачиш, — спробував перебити дівчину Глобус, але Олеся не хотіла його слухати:

— Не здивуюся, якщо найближчим часом загадково щезне Ваганян. Скунс і до нього добереться. І зробить усе так, що у нікого не з’явиться сумнівів в його непричетності до цієї темної справи. Здогадайся, на кого замахнеться Підвальний, коли ці троє зустрінуться в царстві Аїда?

— На що ти натякаєш? Перестань говорити загадками…

— Матуся ніколи не відпускає від себе тих, хто бодай раз скуштував хліба з її рук. А твій друг полюбляє бути пекарем… По своїй необізнаності, наївності та доброті душевній ти вліз у таке лайно, що відмитися від нього не так просто. Віриш у якісь немислимі ідеали, дружбу. Усе це давно віджило. Тепер люди співіснують, аби, досягнувши поставленої мети, розійтися чи загинути. Звідки в тебе така віра у людську порядність?

Ігор підвівся з ліжка, підійшов до вікна, за яким столиця не зменшувала свого ритму, і авто все так само кудись поспішали безкінечною вервицею. В голові крутилося стільки всього, що не міг переварити. Олеся вичікувально дивилася на нього.

— Там, де я провів два роки, вона була. Можливо, викривлена, можливо – не ідеальна, але там ми разом їли, спали, спілкувалися, раділи, сумували і мріяли повернутися до нормального життя. Ніхто не залишався сам із собою – не вижив би. У нас були різні погляди на життя, звички, характери, плани на майбутнє… Ми не були друзями з дитинства, але доля загнала нас на маленький клаптик суші, а довкола вода. Вижити можна лише гуртом. Втрата одного – розірвана ланка, і нас змиває в океан… Навіть та людина, яка викликала антипатію в мене, а я – у неї, ніколи не завдала би кривди, не підставила би у вирішальний момент… Ми разом ходили на межі життя і смерті. Коли роззброювали п’яних бандюків, я прикривав напарника, а він – мене. Ніколи не задумувався, чиє ж то життя залежить від мене, до голови не приходило, що це найпростіший спосіб назавжди позбутися свого недруга. У великій армійській сім’ї один за всіх, і всі за одного. Навіть ті, кого щохвилі прагнеш використати, а їх «духами» називають, не скористаються нагодою помститися тобі, бо їхній час ще прийде, а єдність колективу – найсвятіше… У мене з того часу є три побратими, ми б один за одного очі видряпали. Але й з іншими знаходив спільну мову. Там ніколи не було обману і злодійства. Ніколи…

— Тоді ти – щаслива людина, адже людська підлість на кожному кроці. Мені тебе шкода. Тікай із цього болота, поки не пізно.

— Уже пізно. Я зав’яз тут надовго, — юнак розповів про випадок зі смертю клієнта. Дуже боявся, як сприйме це Олеся, але вона просто погладила його по голові:

— Тепер ми в одному човні, який, як співається у пісні, несе нестримна течія. А куди вона нас приб’є – тільки Богу відомо.

Ігор пригорнув дівчину до себе.

— Зі мною все зрозуміло, а ти як у нього потрапила?

— У кого?

— У човен, про який так гарно щойно сказала.

— Це довга історія, але якщо тобі не хочеться спати, розповім новітню казку про Попелюшку.

— Я готовий слухати тебе безкінечно…

— Що ж, ніхто не тягнув тебе за язика… Народилася я у звичайній робітничій сім’ї в маленькому містечку на Житомирщині. Така собі білява манюня, яка дуже любила своїх батьків та ходила в садочок. Далі, як усі – пішла до школи і старанно там училася. Коли чогось не розуміла – то зубрила напам’ять, але знала все. Батько працював на заводі, мати – на швейній фабриці. Хоч жили ми не в розкошах, але й не бідували. Це були найкращі роки мого життя, але щастя тривало недовго. Батько помер, коли я навчалася в п’ятому класі. Зачепив екскаватором кабель високої напруги та й скочив у яму, думаючи, що то телефонний провід. На поверхню його витягли вже неживого… Мама страшно переживала трагедію. Забула про все на світі, навіть про мене, і плакала безперестанку. Відтоді усі домашні клопоти впали на мої плечі: варила їсти, прала, прибирала. Якось давала собі раду і вдома, і в школі. Однокласниці з мене насміхалися, бо росла так швидко, що переростала свій одяг і ходила у всьому куцому. Та на зло їм прагнула бути першою в навчанні, хоч мені дуже дошкуляло те, що не можу вдягатися так, як інші… Через рік мама оговталася, але вже ніколи не була такою, як раніше. Наче зсередини щось її підточувало – худла й сохла на очах. До лікарів не ходила, а коли звернулася – було запізно. Четверта стадія раку не залишала жодної надії на зцілення. Життя ж тим часом ставало дедалі важчим. Вдома ані копійки, можливості заробити – ніякої, а ліків і з вогнем не знайдеш. Спекулянти три шкури здирали, не маючи жодного милосердя ані до тих, хто однією ногою вже в могилі був, ані до їхніх родичів… Після восьмого класу я подалася у фінансовий технікум. Чула, що працівники банків заправляють великими грошима, а мені хоча б трішки на ліки для мами. Їй ставало дедалі гірше. Училася я сумлінно, занять не прогулювала, жила в гуртожитку, а мамою тітка опікувалася – її рідна сестра. Вечорами ні на вулицю, ні на дискотеки я не виходила, бо до мене одразу чіплялися старші за віком хлопці і дорослі чоловіки, а ровесники боялися підійти. Я ниділа у чотирьох стінах і вчила той бухгалтерський облік, фінанси, кредити. Навчання давалося легко, але іспити складала важко. Викладачі заганяли мене в незручне становище, кидаючи масні погляди на мої коліна й груди та подаючи однозначні натяки. Запрошували до себе на приватні консультації, хоч у кожного з них були дружина та діти. Відмовляла усім, а за це доводилося майже не спати – за таку впертість мені намагалися зрізати оцінки, а я противилися цьому, вивчаючи все до безпам’яті….

Я складала третю сесію, коли тітка прислала телеграму, що мати померла. Так і не дочекалася, бідолашна, мого заробітку… Зосталася я сиротою. Гуртожиток став моїм другим домом – тітка відвоювала батьківську квартиру для себе через суд. Більше нічого не тримало мене у тому глухому провінційному містечку, окрім могил на цвинтарі. Змирившись зі своєю долею, я продовжила вчитися, щоб мати підвищену стипендію... Готувалася до останньої сесії й писала дипломну роботу, коли одногрупниці принесли оголошення про проведення конкурсу «Житомирська красуня». Одна наперед одної стали вмовляти мене взяти в ньому участь. Під їхнім тиском я подала заяву в оргкомітет. Молодий організатор зміряв мене з ніг до голови, впустив слину і безцеремонно натякнув, що мої шанси зростуть нівроку, якщо погоджуся з ними переспати. Усі, мовляв, так роблять, щоб досягти більшого в житті. Моєму обуренню не було меж, хотіла одразу забратися геть, але мою заяву прийняли... Тиждень разом з іншими конкурсантками училася ходити на високих підборах, посміхаючись на всі корінні зуби, та готувала коротку промову про себе. Вечорами дівчата в гуртожитку допомагали мені шити вечірню сукню… Конкурс тривав нескінченно довго. Як стадо диких кіз, ми бігали у купальниках по сцені будинку моди при температурі мінус п’ять, але це дуже подобалося публіці у шкірянках та в хутрі. Після першого туру до мене підійшов один із членів журі і сказав, що мене розглядають, як претендентку на найвище звання, і що його голос багато що вирішує, але все залежить від мене. При цьому він так і горів бажанням затягнути мене в одну з гримерок. Я прикинулася дурепою, котра натяків не розуміє, і залишилася з носом. Перемогу в конкурсі здобула дівчина, яку освистали глядачі, але я бачила, як вранці її підвозив до будинку моди голова журі. Навіть приз глядацьких симпатій дістався не мені, бо я не роздавала повітряних поцілунків коротко стриженим жевжикам.

Після конкурсу до мене й підійшла Матуся, яка була почесним гостем конкурсу, точніше, мене запросили на зустріч із нею. Вона поцікавилася, хто я і звідки, дуже перейнялася тим, що я сирота, подарувала велику коробку шоколаду і пообіцяла не забувати про мене.

Я закінчувала навчання, відробляла практику на підприємстві в приятеля Балашенко й отримувала за свою роботу непогану платню. Захистилась, здобула червоний диплом, а доля ще раз звела мене з Віолеттою. Вона якраз приїхала в Україну з новою концертною програмою і запросила мене на один із своїх концертів. Після виступу покликала на вечерю, поговорила зі мною й запропонувала роботу. Я погодилася. А хто б на моєму місці не погодився працювати на людину, слава якої розлітається по всьому світу? Працювала, як навіжена, без свят та вихідних, роботи море, а досвіду обмаль. Матуся придивлялася до мене і якось запитала, чи не хочу вивчати економіку в Київському університеті. Це було моєю заповітною й недосяжною мрією, знала, зараза, куди влучити. Але після одного-єдиного телефонного дзвінка все нездійсненне стало досяжним.

Студентські роки залишили по собі незабутні враження. Така пора в житті ніколи не забувається, але я не отримала тієї насолоди, як інші мої однокурсниці. Дівчатам призначали побачення, вони ходили на вистави та на концерти, а я відганяла всіх залицяльників, які дивилися у мій бік. Не тому, що боялася чи мала до них відразу – не могла забути, хто посприяв моєму навчанню. Ну не могла я впасти лицем у болото перед Матусею, не хотіла, щоб мені дорікали, мовляв, підібрали голою-босою, прилаштували в вуз, а ти невдячна тварюка. Цього разу за всі п’ять років навчання не виникло жодних проблем. Я старанно відвідувала лекції, готувалася до практичних та семінарів, та й на факультеті не забували, хто словечко за мене замовив. Іноді оцінки сипалися, як з рогу достатку.

Я ніяк не могла зрозуміти, чому заслужена артистка так прихилилася до мене, але згодом усе стало на свої місця. Рано, чи пізно, за все треба розплачуватися… Віолетта вимагала рожевого кохання, і я терпіла усе це, виконуючи її плотські забаганки.

— Рожеве, це як у гоміків? — перепитав Ігор, пригадуючи грандіозний скандал з армійських часів, коли старшина роти матеріального забезпечення вимагав від своїх підлеглих задоволення його збочень.

— Яке ти ще дитя незіпсоване, нічого про життя не знаєш, — посміхнулася дівчина, але на душі було їй не так весело.

— Гомосексуалізм – це у чоловіків. У жінок це лесбійством зветься… Так-так, твоя гордість нації має ще й таке захоплення – полюбляє молодих дівчат… Моя робота в Віолетти не приносить мені жодного задоволення. Прикриваю зловживання, фальсифікую документи, розбираю брудні справи. Я її права рука, тож знаю, що кажу. Ось такий твій ангелик, Ігорчику, чому не тікаєш од мене, як від чортиці? Зовнішність оманлива…

Глобус мовчки припав до її грудей. Був глибоко враженим такою відвертістю і не знаходив слів, аби розрадити дівчину.

— Мені набридло все це, а вибратися не можу. Втекти – підписати собі смертний вирок, а жити так далі не можу… Що сказали би мої батьки, якби дожили до нинішнього дня і дізналися, що їхня донечка впала так низько, — зайшлася плачем.

— Олесю, Олесю, не треба, не плач, — витирав сльози, — все ще можна змінити. Давай кинемо все це і поїдемо далеко-далеко звідси, туди, де ніхто нас не знатиме, де земля щедра, а люди добрі… Оселимося у якомусь селі, збудуємо хатину, я заведу пасіку, відрощі собі довгі вуса і напуватиму тебе нектаром, купатиму у медовій купелі, щоб ти ніколи не втрачала своєї привабливості…

— А я приведу тобі на світ трійко дітлахів, і житимемо ми довго й щасливо, поки не помремо в один день?

— Чом би й ні.

— Ой, Ігоре, не все так просто. Намалюйте літак – і він полетить, переконував нас учитель малювання. Я сотні разів малювала жар-птицю, але вона не ожила.

— Треба тільки дуже-дуже хотіти цього. Якщо забажаєш – злетиш у піднебесся. І ніщо не втримає тебе на землі.

— Світ, у якому ми живемо, міцно тримає нас за ноги. Вирватися з нього можна лише мертвим, або зруйнувавши його… Та хай йому грець! Давай залишимося ще на добу в Києві, проведемо її разом, а там будь, що буде. Як ти до того ставишся?

Ігор припав до її вуст поцілунком – і це було краще за будь-які слова.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Олена
26.09.2021 22:31
До частини "Частина XXXIV"
Дуже захоплює, не можу відірватися. Дякую, авторе. А сюжетна лінія з народною пренародною - то як родзинка на торті. Вболіваю за ваших героїв.
Назар Скалюк (Марко Войт)
26.09.2021 23:42
До частини "Частина XXXIV"
Дякую! Спробую частіше викладати продовження, бо текст давно уже є, але в рукописному варіанті)))