Частина ХХХХІІ

Упевнено вів машину нічною трасою. За двадцять кілометрів од містечка розташовувалася велика бензозаправка – найбільша гордість Ромчика. Усе обладнання на ній було новесеньким і привезеним з-за кордону. Коштів Підвальний у це диво вклав чимало, але сподівався швидко їх повернути. Для цього мав усі передумови. Розташована у зручному місці, на перетині кількох автошляхів, заправка заповідалася стати справжнім золотим дном. Раніше, коли належала до сфери впливу Аліка, не виправдовувала себе. Тоді там було п’ять старих колонок та будка касира-оператора, яка швидше нагадувала хатинку на курячих ніжках. Підвальний пішов значно далі, аніж попередній власник. Поруч із оновленою заправкою звели невеличке кафе, де можна було перепочити, випити кави, перекусити. Ілюмінаційні реклами, біжучі вогні, блискучий пластик приваблювали здалеку. Зблизька – все чисто, зручно і дуже затишно – як у американських кінофільмах. У нічну пору кафе поки що не працювало – Скунс тільки планував зробити його цілодобовим, але ще не встиг підібрати вишколеного персоналу. Звечора до світанку станцію обслуговували двоє осіб. У них був телефон, яким у разі необхідності могли викликати підмогу, але до нинішнього вечора жодних інцидентів на заправці не було.

Ось і дорожній знак, який сповіщав про те, що до заправки залишається сто метрів. Ігор збавив швидкість і повернув праворуч. До машини одразу ж підбіг хлопчина у комбінезоні. «Повний бак», — крикнув йому Скварява, заглушив мотор і пішов розраховуватися до віконечка. У нього раптово з’явився план, як виманити касира, біля якого й був телефон, на вулицю. Вийняв фальшиву купюру, підроблену настільки шкарадно, що навіть в темряві це було видно.

— Решти не треба, — просунув підробку у віконце, вдаючи, що повертається до машини. Наспрвді ж швиденько підскочив до дверей каси. Розсерджений касир, ображений такою поведінкою нечесного клієнта, в машину котрого вже залили пального до повного, вхопив гумового кийка і вискочив із приміщення. Навіть ойкнути не встиг, як сильний удар в підборіддя повалив працівника заправки на землю. Спробував звестися на ноги, але повторним ударом в потилицю Глобус втихомирив його надовго.

Напарник касира, закручуючи кришку в люці баку, не бачив, яка доля спіткала його колегу. Скварява роздумував, як спекатися ще й цього хлопчини, який щиро посміхався, впізнавши машину:

— Передавайте вітання Роману Петровичу. Це завдяки йому я на цій роботі.

— Неодмінно. От тільки щось постукує під капотом. Ти не знаєш, що це може бути?

Ігор не помилився – хлопчина був із тих, кого хлібом не годуй, а дай подлубатися в нутрощах техніки. Тим більше, випала нагода віддячити людині, яка посприяла йому з робочим місцем. Хлопчина професійно підняв капот і схилився над душею машини. Глобус без будь-яких перешкод вдарив його по шиї ребром долоні, довірившись перевіреному засобу, а не ампулам.

Відтягнувши працівників заправки у безпечне місце – вони не мали жодного стосунку до його порахунків із Підвальним, Ігор кинувся поливати бензином усі навколишні споруди. Робив усе швидко, боячись, щоб за таким заняттям його не застали ще якісь подорожні. Пального не шкодував, щедро зрошуючи ним усе, що потрапляло під руку.

Далі сів у машину і черкнув запальничкою. Вогонь не змусив себе чекати, посунувши тоненьким червоним шнурочком до більших калюж.

Потужний вибух наздогнав його вже в дорозі, мабуть, спалахнули резервуари з пальним.

Що ж, перший хід зроблено. Не він розпочав цю шахову гру, але хід чорних виявиться для суперника неочікуваним. Свої позиції захистив і удар наніс дошкульний. Противник втратить темп, тому цікаво буде простежити, яким буде його хід у відповідь.

Далі слід було позбутися викраденої машини – вона надто відома у певних колах. Розбив «дев’ятку» об телефонний стовп, зіштовхнув з дороги у кювет і спокійнісенько почимчикував до… Сонячнодарська. Не мав найменших сумнівів у тому, що навіть найчутливіші хорти там його не шукатимуть. «В одну річку двічі не ввійдеш», — полюбляв виголошувати Скунс, забуваючи, що навіть зайці ходять по колу протоптаною стежкою. Що ж, Ігореві це тільки на руку. Заплутавши сліди, він додасть мороки воротилам кримінального бізнесу.

Ще за ночі дістався району фешенебельних вілл. Курортний сезон давно закінчився, і власники літніх будинків на березі моря повернулись до буденних справ урбанізованих міст, набравшись сил та наснаги на подальші трудові звершення. Оселі для відпочинку залишилися на самоті, віддані на поталу часу, спогадам та Божому провидінню.

Де-не-де скрипне паркетна дошка, загупає вітер у шибку, умиє дахи холодний дощ… Ніщо і ніхто не потривожить спокій, який нагадує закинутий цвинтар. Господарі наймали охорону, сторожів, довіряли правоохоронцям, але від непроханих гостей ніколи не убезпечишся. Дехто зовсім не переймався долею будинку, плануючи наступну відпустку провести десь на Канарах чи Гавайях, зовсім не переймаючись минулорічним пристанищем.

Тут більше боялися природних стихій, аніж злодіїв. Квартирні злодюжки приїжджали сюди відпочивати, а працювали далеко звідси…

Ігор зупинив свій вибір на маленькому котеджі біля підніжжя пагорба. Над ним були розкішні палаци місцевого Манхетену, а внизу – обшарпані будинки совкової забудови. Квартиранти покинули цю оселю тиждень тому. Глобус на власні очі бачив, як пакувалися валізи.

Справитися з замком на вхідних дверях великої мороки не було, і жодна сигналізація не спрацювала. У холодильнику, який завбачливо вимкнули, ще залишилися якісь консерви. Чи про них забули, чи подумали, що такі продукти за рік не зіпсуються. Можна було потамувати голод.

Здавалося, не їв цілу вічність…

Підкріпившись, перебрався до вітальні, де можна було й перепочити.

Прокинувся доволі пізно. Спочатку й не повірив, що проспав понад дванадцять годин. Чого тільки не робить з людиною їжа та сон… Ще раз смачно перекусивши, вирішив знайти собі якесь заняття, яке б допомогло скоротати час. Кольоровий телевізор для цього підходив якнайкраще. Зручно вмостившись у фотелі, Ігор увімкнув «Самсунг». Йому ніколи не щастило з програмою телепередач. Ось і цього разу на екрані вигулькнув вусатий дідуган, який занудно оповідав про менталітет українців. Від нього Ігор довідався, які щирі та добрі українські люди. Іншого такого добросердного народу годі відшукати. Ділився спогадами про тюрми та табори, в яких провів майже чверть віку, але не тримав зла ні на суддів, які його туди запроторили, ні на друзів, котрі зрадили. Навіть саму репресивну систему вважав найкращим засобом для випробування мужності та сили духу. Висловлював побажання у будь-який час зустрітися віч-на-віч зі своїми опонентами за столом переговорів та шукати компроміс.

«Наївний старий, невже він ніколи не зрозуміє, що ті, хто судив його колись, судить і сьогодні, утримавшись при владі. На переправі коней не міняють, а ми сімдесят років переправляємося з провалля у безодню. І тільки Богу відомо, коли цьому настане кінець. Усе залишилося таким самим, як і п’ять років тому, тільки вивіски, гасла й прапори поміняли. Хто нічого не мав, нічого і не матиме, як не збідніє той, хто вареником у маслі катався. У чиїх руках військо, міліція та преса? На кого працюють підприємства? Куди тікають з країни гроші, вилучені з кишень робочого люду? За кордон, на рахунки тієї партії, яка допомагала Кубі, В’єтнаму та Північній Кореї… Невже дідуган думає покласти цьому край за столом переговорів? Що він зможе протиставити, коли бідний ситому не товариш… Цікаво, чи й я, впіймавшись на гачок Підвального та з десяток літ позбиравши чорнобильську росу, зможу сісти з ним за стіл переговорів, аби потеревенити про бізнес?»

По другій програмі передавали концерт патріотичних пісень. Вдягнувшись у козацькі шати, вчорашній виконавець агітаційних партійних співів дер горло про неньку-Україну. Кожному своє, головне напрям вітру упіймати.

Перемкнув на канал республіканського телебачення – так називала себе телевізійна студія в Сімферополі. Цього разу там ретранслювали кінофільм «Місце зустрічі змінити не можна». Нафталін, але краще, ніж політичні дебати, які цілий рік ведуться на каналі УТ-1, байдуже, що до виборів ще три роки. Приємніше споглядати, як напружують мозкові звивини Гліб Жиглов та Володя Шарапов… Цікаво було б подивитися на сучасну постановку цього фільму. Кого б вистежували славні міліціонери, коли їх брат поголовно у якійсь банді, не кожна з яких має таку красиву назву, як «Чорна кішка».

Фільм закінчився. Запустили «Новини дня». Скварява вийшов на кухню, аби не слухати остогидлих плачів за «справжнім» корінням Криму.

Повернувшись назад, випустив усе, що тримав у руках. З екрана телевізора на нього дивився… На нього дивився Ігор Скварява, фото якого застигло на всю площину. Тим часом голос за кадром повідомляв: «Розшукується небезпечний злочинець Скварява Ігор Володимирович, колишній працівник ресторану «Шторм», підозрюваний у вбивстві директора АТ «Судноплав» Рафаеля Ваганяна, застреленого сьогодні вранці на порозі власного будинку. Особливі прикмети: зріст один метр дев’яносто сантиметрів, волосся чорне, коротке, спортивної тіло будови, на правій брові шрам. Усіх, кому відоме місце перебування Скваряви Ігоря Володимировича,просимо зателефонувати за номером сім-шістнадцять-сорок два або безпосередньо за номером нуль два…»

Ось тобі і наступний хід у цій шаховій партії…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.