Частина ХІХ

Господар кабінету налив собі коньяку і відкинувся на м’яку спинку крісла, блаженно заплющивши очі. Маленькими ковтками потягував божественний напій, роздумуючи: прийдуть, чи не прийдуть несподівані гості завтра. Чесно кажучи, їхня майстерність заворожувала – давно не бачив нічого схожого. Алік та Едик не ликом шиті, але так сіли в калюжу. Хоча, у такому приниженні нічого дивного нема. Розслабилися хлопці, не маючи гідних суперників. А гвардійці, навпаки, підійшли в максимальній мобіолізації… Невже пропозиція попрацювати їх не зацікавить?.. Прийдуть, нікуди не подінуться, адже в протилежному випадку дільничий легко кваліфікує їхні витівки як хуліганство, а суд змусить відшкодувати заподіяну шкоду. Грошей у них нема, а тому погодяться відробити ту суму, яку він внесе за них… А якщо спробують накивати п’ятами – то є кому за ними простежити. Не дарма у нього своя імперія…

У свої двадцять три Ромчик Підвальний був широко відомим у кримінальному світі авторитетом на прізвисько Скунс. Зараз, правда, у його житті затяглася чорна смуга, заліг на дно і не каламутив води, аби не виявити себе перед рибалками з сіткою. Спритно обминувши пастки та гачки, було б прикро спійматись на власній дурості… Ех, якби не прикра помилка у житті – не сидів би зараз у такому закутку…

Закінчивши ПТУ у неповні вісімнадцять, Ромчик вчасно усвідомив, що ні легкою атлетикою, ні професією штукатура на життя не заробиш. Жити хотілося красиво та з розмахом: кабаки, тьолки, шмотки… Це потребувало грошей і грошей, а вони легко до рук не давались. Або гіренько заробляти, або красти, або відбирати їх в інших. Він обрав друге і третє. Особливими вигадками не користувався. Не носив з собою відмичок, лома, склоріза, ключів не підбирав, дверей не виламував, стін не пробивав – просто приставляв драбину до привідчиненого вікна чи балкона на першому-другому поверхах, і забирався у помешкання довірливих міщан. Жадібним не був, на що-будь не накидався, вибирав найдорожче і тихенько зникав тією ж драбиною. «Сонсорів» вибирав за певною системою: особливо придивлявся до способу життя тих, хто піднявся на гребені останньої хвилі, коли гасло гасло: «Бери все, що ще не взяли інші» затуманило голови як директорам збанкрутілих підприємств, так і роботягам. Тільки одні крали цвяхи і мідні дроти, а інші – верстати та прокатний метал. Таким чином в умовах розмежування форм власності та перерозподілу виробничих засобів одні тішилися, як дідько, інші почували себе богами…

Завідувачі базами, складами та магазинами цікавили Ромчика найбільше. Такі, після несподіваної ревізії у своїй оселі, з заявами до міліції не поспішали, аби самим не давати зізнань, звідки у них таке добро. Вкрасти у злодія гріхом не вважалося, тому підвальний почувався ледь не народним месником, от тільки що народу з цього почуття…Боявся наш Робін Гуд не караючої руки закону, а іншого правосуддя – значно жорстокішого – не хотів потрапити на тих, хто зуміє постояти за свій добробут і навіть з-під землі дістане кривдника. Тому кожну вилазку планував скрупульозно. Одне діло обікрасти колишнього партактиві ста чи голову колгоспу, а зовсім інше – когось із тих людей, минуле яких суцільна таємниця, а ниточки ведуть не лише високо вгору, але й до сейфів з таємною інформацією з грифом «цілком таємно». То вже тепер одні й другі розчинились у табелях про ранги, зійшовшись на ниві великих грошей, а тоді ще існувала непорушна стіна між двома світами багатеньких Буратіно, яку не поспішали ламати представники жодної із сторін. Одні не могли змиритися з тим, що манна небесна закінчується, інші не хотіли пробачити їм знайомства з білими ведмедями. Завдяки цьому вираховувати своїх потенційних спонсорів Ромчику вдавалося доволі легко.

От тільки зупинитися треба вміти вчасно, або підшукати собі надійних дах та взяти в долю надійне прикриття. Попервах Підвальний вибрав інший шлях – взявся за робітників підприємств, яким виплачували мізерні гроші, але ще досить регулярно. Країна, що займала одну шосту земної кулі невідступно пішла під укіс, ламаючи долі багатих і бідних. Дядьки, отримавши таку-сяку зарплату, на чому світ проклинали старих керівників, нову державу і своє життя, топили жорстоку дійсність у смердючому самогоні та технічному спирті. На них і чатував Ромчик десь у темному провулку, відбираючи те, що залишилось після пиятики. І знову совість його не мучила, адже він своєрідно боровся з Зеленим Змієм. І хіба не все одно, куди підуть гроші, якщо сім’я пияка все одно їх не побачить? Мав надію, що так швидше хворе суспільство стане на ноги і не вбачатиме свого порятунку лише в чарці.

Але все це були лише дитячі забавки. Хотілося чогось великого і постійного. Виникла потреба розширювати межі свого бізнесу, та й набридло працювати самому і за стратега, і за тактика. Підібрав собі групу метких хлопців і разом із ними збільшив свої прибутки. Він і надалі розробляв плани пограбувань і, оскільки жодного разу не прорахувався, всі квартирні злодії прагнули заручитися його підтримкою. Згодом до них приєдналися і кишенькові злодюжки, які промишляли у натовпах, чергах та переповненому громадському транспорті. Відтак Скунс став великим мозковим центром, який розробляв плани пограбувань і збував викрадене, за що отримував шістдесят відсотків виручки. Апогеєм злодійської діяльності стало викрадення десяти цистерн високооктанового бензину, організоване та виконане не так бездоганно, що й комар носа не підточить.

Його підручні не знали одне одного, як не знав в обличчя їх і він – посередниками виступали надійні десятники, котрі може й зналися між собою, але подекуди не здогадувалися, що працюють на одного боса. Конспірація в них була, як у підпільників, а тому провал на найвищому рівні виключався. Якщо когось і ловили на гарячому – то він мав чудові гарантії щасливого майбутнього, заради якого рік-два можна й відсидіти, але товаришів не видавав.

Підвальному щастило. На хвилю зупинився, аби перевести подих – і далі підбив під себе «кидал» та «наперсників», забезпечивши їх таким дахом, який дрібним шахраям до того й не снився. Грошові потоки ще більше зросли.

З появою кооперативів з’явилося багато проблем у їхніх директорів та органів контролю над ними. Підвальний взявся бути посередником між двома сторонами. Перші платили гроші, другі за них закривали очі на виробників та реалі заторів. Всі три сторони були задоволені. Ромчик при цьому не зажирався – варто йому було почути, що якийсь здібний та відповідальний цеховик має бодай якісь проблеми – самотужки мчав на порятунок «гусака, який приносив золоті яйця».

За збільшенням фінансового і матеріального статку не забував і про піднесення свого авторитету. Сильні світу цього, які не поспішали відкривати облич і ще не вишиковувалися в чергу на всі телеканали під виглядом народних обранців, не раз намагалися переламати хребта вискочці, але Підвальний вчасно заручився підтримкою незаперечного «авторитета», старого злодія в законі, який за своє життя у тюрмі відмотав більше, аніж Ромчик прожив, але більше хотів потрапити туди ще раз. Йому сподобався тямовитий юнак, який на рівному місці за такий короткий час створив організовану банду. Підвальний, знайшовши надійний дах, на лаврах не спочивав і часу не гаяв – по ниточці, по краплинці переймав досвід та знайомства свого бувалого наставника. У старого були й інші помічники, але найбільше уваги та довіри він приділяв молодому спільнику – настільки інтенсивно той віддавався справі…

Коли за «нез’ясованих обставин» старий загинув разом із двома близькими помічниками, владу над кланом перейняв Ромчик. У спадок отримав велику структуру, яку ще слід було відстояти від зазіхань конкурентів, які, наче мухи на мед, зліталися у вивільнену територію. Безжалісно, холоднокровно і розсудливо він примусив чужинців розписатися у безсиллі та змусив рахуватися з ним. Приборкати непокірного не змогли ні наймані вбивці, які декілька разів безрезультатно пробували спровадити його з цього світу, ні правоохоронні органи, яким не вистачало доказів, аби запроторити Скунса в тюрму. Підвальний був дуже обережним і нюхом відчував наближення небезпеки. Крім того, усюди мав своїх людей, які за непогані гроші ладні були матір продати, не те що злити необхідну інформацію.

Зрозумівши марність потрачених зусиль, королі кримінального світу були змушені визнати права Підвального на його імперію і прийняти його за свого. За це Скунс люб’язно дозволив їм підібрати ті галузі своєї імперії, які цікавили його якнайменше, були надто ризикованими і надійного прибутку не приносили.

Ось таким чином відбулося його стрімке сходження драбиною кримінального світу, який мав свою ієрархію і свої закони. Ромчик, почуваючись безнаказаним, дозволяв собі ламати усталені традиції та звичаї, набуваючи слави непередбаченого гравця на полі за великий куш. І все це у неповні двадцять років.

Він виявився розсудливішим за інших колег свого віку – аби не мати сутичок з працівниками військкомату не купляв військовий квиток, а заплатив за вступ у комерційний інститут, убивши цим одразу двох зайців. І від армії відмазався, і в недалекому майбутньому перед ним маячив диплом менеджера з торгівлі та звання лейтенанта запасу. Серед небагатих на розум голів кримінального світу, які вивчали географію у загратованих вагонах, а історію – з власних кримінальних справ, Підвальний вважався генієм.

До честі Ромчика, він прагнув не просто отримати диплом, а навіть учився в міру того, наскільки це дозволяли справи серйозні. На лекції навідувався зрідка, а семінари та практичні намагався не прогулювати, лякаючи викладачів своїми охоронцями. Часу на розваги не витрачав, хоча конспекти, реферати та курсові йому за винагороду писали одногрупниці. Сесії складав вчасно і доволі непогано. Міг би мати в заліковій і набагато ліпші оцінки, та ними ніколи було заморочуватися – власний бізнес забирав надто багато часу. Проте саме підприємницька діяльність стала запорукою того, що «хвостів» за ним не було. Викладачі взяли на олівець «здібного» студента й часто користувалися його послугами для вирішення власних справ. Без надмірних переживань Ромчик переходив з курсу на курс, а відгуки про нього розліталися далеко за межі інституту. Він першим відійшов від твердження: «Моє місто – моя фортеця», чим не лише зберіг життя собі, але й розширив лінію горизонту. Добровільно шукаючи шляхи виходу на київських «рішал», першим із периферійних королів тіньового бізнесу дійшов до висновку, що тільки за допомогою таблички ділення можна примножувати свої статки. Великі гроші крутилися поряд із великою політикою, яку провадила нова генерація (так вони себе називали), а насправді – добре законспірована стара номенклатура. Люди, які десятиріччями трималися при владі, назбирали чимало заощаджень, спочатку панічно злякалися нового територіального формування, яке проголосило про свій суверенітет. Аби не залишитися поза грою, учорашні комуністи та комсомольці уклали джентльменські угоди з колишніми політв’язнями (стокгольмський синдром, що тут скажеш) і, прикриваючись чужими іменами, далі залишилися при кориті. Тому й не було нічого дивного в тому, що побратими, які десятки років відсиділи в одній камері за одну й ту ж ідею незалежності неньки України, очолили різні політичні збіговиська після виходу на волю. Частенько такі партії мали в своєму складі лише голову та тих, хто його фінансово підтримував. А з огляду на те, що одних лишень секретарів обкомів було понад два десятки, можна легко здогадатися, скільки нових партій, схожих одна на одну, зародилося, мов із рогу достатку… А були ж іще колишні міністри, дипломати, міліціонери, кагебешники…

Ромчика не приваблювали ні ті, що перефарбувалися й змінили зірку на тризуб, ні колишні в’язні, серед яких невідомо хто й за що сидів. Підвальний вірив у геній молодих підприємців, капітал яких не викликав жодних сумнівів, і радо ділився з ними своїми статками. Новітні бізнесмени вміли інвестувати гроші так, що й у провінцію вони поверталися з чималенькими відсотками.

Відтак Скунс більше не крав – йому цілком вистачало легальних прибутків. Далі він ставав організатором спільних підприємств, засновував комерційні банки, відкрив мережу власних магазинів і тримався тихої течії, котра мала донести його у безтурботний завтрашній день.

Із розширенням зв’язків зросли й зобов’язання та кількість людей, які їх виконували. Це була вже така собі держава в державі зі своїми законами, фінансами та військом. Хто ставав посеред шляху й гальмував рух уперед – безслідно зникав. Виконавців вистачало з надлишком. Гроші крутилися здебільшого довкола політики. Вони затикали рота одним горлопанам і розв’язували язики іншим. За жодних обставин не можна було допустити стабільності в законодавчій сфері, бо тільки в хаосі, коли вечір заперечував те, що ухвалювалося вранці, можна було ловити велику рибу. Свої юристи, банкіри, підприємці, охоронці, журналісти та видавці працювали на Мамону. Не можна було допускати до влади ні правих, ні лівих, бо вони за бажанням змінити вектор державного управління могли погубити все, чого у поті чола та пострілів із незареєстрованої зброї досягла демократія.

Аби не залишатися осторонь розбудови нової держави, Ромчик вносив свій посильний вклад у такий розвиток, переховуючи в себе найманих убивць. Через контрольовану ним територію проходили контрабанда і наркотики, а ще легкі гроші приносила торгівля людьми – не всі вихідці з СРСР зуміли пристосуватися до нових умов і прагнули вирватися з нової клітки. Він відгукувався на найменше прохання столичних зверхників. Така лояльність дозволяла не лише примножувати статки, але й убезпечити власне життя. Ті, хто не бажав ділитися територією й проголошував себе «удільним князем», давно спочили на дні Лтави та Ворскли.

Наступним кроком до вершини стало вдале одруження. Він породичався із колишнім керівником обласного управління внутрішніх справ. Старі московські дружки свекра ще з часів єдиновладдя КДБ, допомогли налагодити зв’язки з Середньою Азією та країнами Близького Сходу. Усі вони гуртом гріли руки над одним вогнищем, відбираючи іскри надії на краще життя у простого люду. «Ліс рубають – тріски летять», – повторював свекор вислів кумира юності і додавав: «Усім добре жити не можна».

Але будь-який шлях важко пройти, ні разу не оступившись чи не спіткнувшись на ньому. Помилки притаманні навіть геніям. Дурень учиться на своїх, а розумний – на чужих. Чергові вибори, які давно перетворилися на фарс, адже перемагав той, хто подбав не про кількість голосів, а про тих, хто їх рахує, перевернули все з ніг на голову. Цього разу вони відбувалися на найвищому рівні. Здавалося, Підвальний добре проаналізував ситуацію й підтримав стару гвардію, з якою почувався добре та впевнено, хоча й мав привабливі пропозиції від нової хвилі. Та хіба на переправі коней змінюють? І чи міг зректися людей, разом із якими творив історію? Але, як показав час, тільки фанатики стоять до кінця за свої переконання. В політиці та в бізнесі, щоб залишатися при своїх, слід тримати ніс за вітром та бути флюгером… Перемогли нові обличчя.

Відбулася низка змін у верхах. Перетасувалися карти в політичній колоді, нові козирі з’явилися у Верховній Раді, Кабміні, силових відомствах. Київські покровителі Підвального перегризлися між собою і навіть затіяли війну, відстрілюючи один одного. Усіх опанували переляк та невпевненість у завтрашньому дні. Нова мітла погрожувала вимести усе старе сміття. Найбільший двірник з найвищої посади погрожував розправитися з корупцією та злочинним світом, обіцяв зупинити спад виробництва та занепад сільського господарства, стабілізувати економіку. Проголосив лихі часи для тих, хто, на його думку, сповільнював реформи та перехід до ринку. При цьому покладався на свою команду, до якої мали ввійти кришталево чисті та нічим незаплямовані фахівці…

На півроку життя в країні завмерло. Усі причаїлися у схованках, чекаючи, коли ж почнеться велика зачистка… Збігло шість місяців – і стало очевидним, що це просто слова, локшина на вуха наївному електорату. Кожен пам’ятник собі самому починається із творення іміджу, а далі, як то кажуть, після мене хоч потоп. Команда фахівців виявилася ще захланнішою од своїх попередників і розперезалася не на жарт. Законами закрутили, як кониками на каруселі – і хтось мав з цього вигоду. Верхи пристосувалися до нових правил гри, низи змирилися з тим, що від них у цьому пасьянсі нічого не залежить. Але водночас розпочалося полювання на відьом та на тих, хто вчасно не перевзувся. Хтось високо нагорі не пробачив Підвальному відмови і став заливати гарячий свинець просто за шкуру. Виглядало так, що з нього просто зробили офірного цапа…

Свекор швидко рознюхав що й до чого і порадив рятувати сім’ю та змотувати вудки. Не хотів, аби єдина донька так швидко стала вдовою чи носила передачі в тюрму.

На той час Ромчик закінчував інститут. Вхопивши диплом менеджера з рук декана та передавши управління своєю імперією надійним людям, чкурнув із міста. Всі гроші були вкладені в нерухомість, через що тікати за кордон не було сенсу. Будинки, заводи, кафе й ресторани в кишеню і на банківський рахунок не покладеш, а повернути собі бодай їхню номінальну вартість було не так просто…

Сірою, невиразною конячкою вигулькнув Скунс на півдні. Маючи зв’язки, чималі амбіції й диплом, думав розпочати все спочатку. Однак без стартового капіталу годі було вклинитися у щось гідне.

Та світ не без добрих людей – давній знайомий свекра підставив плече, віддячуючи батькові дружини Підвального за давню послугу. Прилаштував Ромчика комерційним директором приватного ресторану, який і так не виправдовував капіталовкладень і був тією валізою, в якій обірвалася ручка.

Однак і тут Скунс проявив чудові організаторські здібності. Старі зв’язки, про які не здогадувався його новий покровитель, допомогли знайти вільні кошти й зробити заклад справжньою перлиною півдня. Та щоб розвернутися наповну, комерційному директору не вистачало самостійності – у всьому змушений був радитися з власником ресторану, звітувати за виділені й освоєні кошти, декларувати прибуток. До того ж, йому забороняли потикати носа в ті сфери, де також мав інтереси його роботодавець: морський порт, казино, дівчат і наркоторгівлю.

Людей, які працювали з ним, Ромчик також не міг підбирати за своїми критеріями. Коли він з’явився у Сонячнодарську, всі підлеглі вже були розставлені на своїх місцях, і жодного не можна було звільнити без консультацій з найвищим босом. Його не цілком обмежували у підборі кадрів, але кожного кандидата перевіряли, й остаточний вердикт не завжди залежав від бажання Підвального. Грошей, виділених на оплату персоналу, цілком вистачало, аби залучити найкращих фахівців, але на той час таких спеціалістів, ніде не працевлаштованих, годі було відшукати. Можна переманити за більшу суму, але таких Ромчик вважав не надійними. Якщо людина за накинутих кілька сотень до зарплати переходить від попереднього працедавця, то де гарантія, що ще за більшу суму не перекинеться до когось іншого.

Серед усіх своїх підлеглих Скунс цілком довіряв лише двом: Ашоту та Едику, але з другого нині зробили таке посміховисько, що мимоволі заплямованим почувався сам. Потребував Ромчик свіжої крові і своїх людей. Два гвардійці могли стати в пригоді, такі хлопці варті хороших грошей, а він міг залучити їх на свій бік і за безцінь. Що «дембелі» знають про розцінки та оплату праці… Скваряву знав віддавна, його приятель теж не виглядав котом у мішку – Едика не кожен завалить… Тільки чи справді випадково тут такі круті хлопці? Чи не криється за усім якийсь підступ?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.