Частина XXXVIII

Три дні Глобус не покидав своєї кімнати. Дивився телевізор, читав тупий американський детектив і боляче переживав смерть хлопців. Скільки разів не повертався подумки до тієї нещасливої ночі – жодного разу не бачив, як можна було їх урятувати. Його провина було обмаль, але як пояснити це приголомшеним батькам?

На жоден із похоронів не пішов, та й не впустили б його туди Ромчикові люди. Хтось жорстоко підставив молодого наставника – і нема на те ради. Мабуть, не обійшлося тут без земляка. Пригадував слова Огановського про небезпеку такого бізнесу, пересторогу Цигана, але спробуй тепер вибратися з ями, у яку сам і заліз. Що не день, то гарячіше. Хтозна, чи наступного разу не припече за живе.

На четверту добу покину своє укриття і навідався у «Шторм». Застав там неймовірне пожвавлення. Кухарі та офіціанти гасали, мов очманілі, змовницьки посміхаючись. Ігор ніяк не міг второпати, до чого все це, аж поки випадково не підслухав, що то адміністрація закладу готується відзначити його день народження.

Справді, за всіма клопотами та гризотами, він і не зауважив, як стрімко наближається день, коли йому виповниться двадцять два роки. Не кругла дата, але й таке свято лише раз у житті буває.

На вхідних дверях ресторану з’явилася табличка: «Просимо вибачення. Санітарний день».

Глобус був проти такого святкування, але всі витрати та організаційні клопоти взяв на себе Ромчик. То він запрошував гостей, обирав перелік страв, закусок, десертів та напоїв і переконував зніяковілого винуватця торжества, що це буде його подарунок для уродинника.

Коли на вулицях міста спалахнули електричні ліхтарі, стали з’являтися машини гостей. Прибували підопічні та приятелі Підвального, яких Глобус до того ніколи не бачив, але саме йому вони бажали усіляких гараздів та підіймали чарку за його здоров’я. Прибули мер міста з дружиною, начальник районного управління УМВС з дочкою, декілька державних клерків, котрим відпустка випала в такий час, коли навіть оксамитовий сезон закінчився. Вони нудилися у містечку від нестачі спілкування і раді були будь-якому товариству.

Ромчик постарався на славу. Мабуть, цей захід був йому потрібнішим, аніж справжньому імениннику.

У розпал святкування, несподівано для всіх, з’явилися Віолетта Павлівна з Олесею, викликавши шквал захоплення та шалені оплески. Королева пісні, котра вдягнулася доволі скромно, але вишукано, подарувала уродиннику найдорожчий подарунок – новенький мотоцикл «Гарлей», який виблискував сріблом та приголомшував вигинами довершених ліній.

Олеся спробувала підійти до винуватця торжества, але Матуся притримала її за лікоть:

— Ані на крок від мене, ти й так забагато спілкуєшся з цим вискочкою!

З чарівною посмішкою на вустах артистка взяла в руку келих шампанського, а Ромчик тим часом попросив тиші.

— Шановні друзі! Ми зібралися в цей вечір для того, щоб відсвяткувати двадцять другу річницю народження юнака, якого я полюбила, наче сина…

Оплески заглушили слова, але Балашенко ще не закінчила свого тосту:

— Якщо заглянути у минуле цієї сирітки – можна побачити нелегкі будні. Покинута напризволяще дитина знайшла в собі мужність не озлобитися на цей світ і людей, що живуть у ньому, не опустилася на дно. Хлопчина не пішов у банду, не подався в жебраки, а стійко витримав усі випробування, які приготувала для нього доля. Добра, чесна, вихована дитина вбирала в себе те найкраще, що лишень існує у цьому світі. Служба у війську загартувала його тіло й дух, допомогла стати справжнім чоловіком… Хочеться побажати нашому дорогому Ігорчику міцного здоров’я, щасливої долі та великого кохання. Щоб він знайшов себе у житті!

Усі присутні підтримали такі побажання, хоча декого аж коробило від цього награного пафосу. А розчулена Віолетта Павлівна по-материнськи розцілувала Скваряву.

Далі всі накинулися на страви і дружно заклацали зубами. Повелися неквапливі розмови ні про що між знайомими та незнайомцями.

За увесь вечір Олеся не могла підібратися до Ігоря – Матуся не відпускала її ані на крок од себе. Ось уже й танці розпочалися, а вирватися з-під опіки годі.

Нарешті Балашенко вийшла кудись з Ромчиком. Не гаючи часу, дівчина потягнула іменинника до танцю.

Як дивно влаштовує людям зустрічі доля. Це на цьому ж місці Ігор вперше поглянув у блакитні очі, без яких тепер не міг прожити ані хвилі.

— Олесю, серденько, я так сумував за тобою, а ти навіть не хочеш поглянути у мій бік…

— Ігоре, у нас мало часу. Слухай уважно: тобі винесли смертний вирок. За сьогоднішнім святкуванням приховується нещасний випадок. У жодному випадку не сідай на подарований мотоцикл – він вибухне через тринадцять хвилин роботи мотора. Рятуй себе… Біля «Саламандри» – ми були там з тобою – стоїть синій «форд» 25-44 КІА. Ключі під заднім лівим колесом. Тікай звідси, тікай якомога швидше, тікай кудись далеко, де тебе не знайдуть.

— А ти? Ти зі мною не поїдеш?

— Я з головою в цьому болоті… Та й не вмію доїти корів, і бджіл боюся, — спробувала перевести все у жарт, але не вдалося. — Я завжди тебе пам’ятатиму. Ти залишишся найсвітлішою сторінкою у моєму житті. Бережи себе і забудь Олесю, яка стала для тебе маревом. Через мене ти влип у ці неприємності. Краще було би, якби ми ніколи не перетнулися в цьому житті. Пробач за все і прощавай! — у ритмі танцю дівчина зникла раніше, аніж обірвалася музика. Ігор кинувся навздогін своїй мрії, але та щезла з овиду.

«От і догрався, Рембо. Правду кажуть, що з вогнем не жартують» — гарячою хвилею вдарило в голову. Відчув, як сорочка стала мокрою – по тілу градом котився рясний піт, холодний і колючий. Мозок працював злагоджено попри небезпеку. За себе не переймався, якось собі порадить, але як врятувати дівчину? До голови не приходила жодна розумна думка.

«Спочатку виберуся звідсіля сам, а потім і її витягну», — ухвалив єдине і, як здавалося, правильне рішення.

Повернувся Ромчик, ледь приховуючи своє хвилювання. За ним прийшла роздратована чимось Матуся. Ігор зрозумів, що час діяти.

Вдаючи з себе добряче захмелілого, юнак оголосив присутнім, що поки подадуть десерт, збирається обкатати свого залізного коня. Повз увагу Глобуса не проскочило, як напружилися після цих слів Підвальний та Віолетта і скільки жаху було в зіницях Олесі, яку Матуся тримала під руку. Дівчина мовчки благала його не робити цього, але Скварява знав, що це єдиний вихід.

Багато цікавих вийшло подихати свіжим повітрям та подивитися на диво-мотоцикл. Славнозвісний американський жеребець приваблював кожного чоловіка, який любить швидку й небезпечну їзду.

Накинувши поверх сорочки шкіряну куртку й зодягнувши захисний шолом, Глобус запустив серце машини, увімкнувши невловимим рухом секундомір на годиннику. Його план був максимально простим, але доволі ризикованим. І багато в чому задум спирався на довіру Ромчику. Кому-кому, а землякові довіряти не було підстав, проте цього разу Ігор сподівався на пунктуальність старого знайомого. Через тринадцять хвилин мотоцикл вибухне, так сказала Олеся. А якщо Підвальний пошкодував хвилину-другу? Полюбляє ж він економити на всьому…

Стрімко зірвавшись з місця, щоб випередити ймовірний «хвіст», зробив крутий віраж на одному колесі й скерував мотоцикл за місто. Ротозяви повернулися до святкового столу. І лише троє з присутніх тут гостей поглянули на годинники.

Потужне світло фари вихоплювало білу смугу, на яку намагався скеровувати колеса. Очі стежили не стільки за дорогою, скільки за циферблатом годинника, де секунди змінювали одна одну. Добре, що на шляху о такій порі було порожньо.

Дві хвилини. Мозок кипів пережитими враженнями: «Отже, я поза грою. Чи варта було сподіватися на інший розвиток подій? Мабуть, ні. Крим, як Бермудський трикутник, вміє зберігати таємниці. Тут далеко непоодинокі нещасні випадки траплялися, а стало б ще на один більше. Хто стане доколупуватися до справжніх причин нічної пригоди, коли людьми в мундирах заправляють люди з грішми? Газети подадуть коротенькі повідомлення про те, що молодий чоловік, хильнувши зайвого на своїх уродинах, не справився з керуванням мотоцикла і розбився. Начальник райвідділу це підтвердить, і справу закриють, як пити дати. Якщо, взагалі, заводитимуть. Усе геніальне в простому… Цікаво, похорон був би таким же багатолюдним, чи залишки тіла просто закопали б у якомусь ярі?»

Три сорок вісім: «Що буде з Олесею, коли мого тіла не знайдуть? На неї впадуть усі підозри, а цього мені найменше хочеться. Треба вибрати таке місце для катастрофи, щоб усе виглядало правдоподібно навіть за відсутності тіла. Не першокласника ж шукатимуть…»

Чотири двадцять три: «Врятуватися би самому, а тоді повернуся за нею. Хоч «Орлине гніздо» не халупа на курячих ніжках, але й воно має наріжний камінь та найслабше місце… Важко буде самому дістатися туди, хоч і служив в спецпідрозділі НГУ. Ех, якби друзі були поруч, а вони так далеко».

Шість тринадцять: «Тільки не запроторила б її Матуся кудись далеко, адже дівчина багато знає… Де її шукати, коли у Балашенко лігва є по всьому СНД? Тільки б не надумала і її звести зі світу…»

Сім нуль три: «Така ось красива обгортка. Заслужена артистка, гордість нації – звучить. А ким вона насправді є – чи багато людей про це знають?»

Вісім сорок п’ять: «Море – ось найкращий вихід із того становища, в яке я вляпався. Воно не залишає жодних слідів…»

Не спокушаючи долі, на десятій хвилині Ігор вискочив із сідла, боляче вдарившись рукою до асфальту. Некерований «Гарлей» промчав ще метрів двадцять за інерцією і там, де дорога звивалась праворуч, пробив захисний бар’єр і полетів униз. Не досягнувши води, спалахнув яскравим вогняним смерчем. Вибух подесятерили гори та ніч – відлуння чулося у всіх напрямках. Годинник показував дев’ять хвилин двадцять одну секунду. «От і довіряй після цього людям», — сплюнув спересердя Ігор. — «Три хвилини й сорок секунд пошкодував мені землячок».

Забита й обдерта рука пекла вогнем і боліла. Підіймаючись схилом, Глобус молив Бога, щоб не було перелому. Війна тільки розпочинається, і свого слова він ще не сказав.

Ще за ночі дістався «Саламандри». Мокрий від роси, замурзаний болотом, невиспаний та втомлений, сердитий на все, що довкола, та на себе самого. Мандрівка бездоріжжям крізь чагарники кого хочеш виморить. Хотів якомога швидше забратися з цього осиного гнізда, яке сам же й розтривожив.

Ось, зрештою, і невеличка забігайлівка на вершині пагорба. Сюди полюбляли навідуватися ті, хто мав у житті захоплення пішадрала дертися на схили. Власник не прогадав з місцем розташування закладу. Підкоривши будь-яку, навіть найменшу вершину, людина добрішає й відчуває непереборне бажання підкріпитися. Тут із прибутком продавалися підгорілі чебуреки та тепле пиво. Ніхто не скаржився і на відсутність сервісу.

Поблизу «Саламандри» була об лаштована невеличка автостоянка, хоча машини добиралися сюди не часто. Ігор вибіг під світло прожекторів. Як і очікував, окрім синього «форда» більше ніяких машин не було. Авто, що мало стати його рятівницею, примостилося в куточку стоянки. І тільки Богу відомо, як його не розібрали на запчастини всюдисущі мисливці за тим, що погано пильнують.

Не зауваживши нічого підозрілого, схилився над колесом. Ключі були на місці.

Зітхнувши із полегшенням, сів на водійське сидіння, встромив ключ запалювання і запустив двигун. Нарешті всі жахи позаду, а пригоди тільки розпочинаються. Скажеш комусь – не повірять, що таке можливе у нашій правовій державі, а не десь у латинській Америці.

На задньому сидінні щось заворушилося. Перш, аніж устиг втамувати свою цікавість, щось холодне вперлося у спину. Відчуття безпеки зникло, мов його й не було.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.