Братство кирзових чобіт. Утрачене літо

Вони сиділи втрьох у затишному кабінеті директора: Артем, Ігор та Роман Підвальний, який, власне, і вважався найголовнішою особою в “Штормі”. Пили каву, оскільки гості навідріз відмовилися від коньяку, не зважаючи, що це був справжній французький. Хтозна, чи випаде їм ще одна нагода скуштувати такого...

Кабінет, обставлений дорогими меблями, обладнаний кондиціонером, у кутку примостився холодильник, на столику кольоровий “Самсунг”, а неподалік від рук господаря лежав стільниковий телефон – на той час незвідана для наших дембелів річ.

Хто не знав біографії Ромчика, ніколи не повірив би, що ще якихось п’ять років тому він навчався у тому ж ПТУ, що й Ігор. Тепер це був респектабельний бізнесмен, справи якого просувалися досить успішно.

― Так ти тепер “новий українець”, Роміку?

Підвального перекривило від згадки про його національне походження – себе він вважав космополітом і інтернаціоналістом, а мовою спілкування давно обрав великий і могутній, однак з другом минулого довелося спілкуватися таки рідною, хоч і призабутою мовою.

― Треба ж якось на ноги зводитися, не цілий вік же бомжувати. Як у нас в народі кажуть: до тридцяти нежонатий, до сорока небагатий...

― ... А часу не наздогнати, ― перефразував прислів’я Ігор.

― Мені за ним і поспішати нічого. У свої двадцять три я вже й одружений, і грошенята на чорний день заквасив. Не багато правда, але на хліб з ікрою вистачить, якщо, тьху-тьху-тьху, залишуся без роботи. – Хизувався перед старим знайомим.

― І машина, мабуть, є, і квартира?

― Машина не така вже й екстра – “Вольво”, а квартири не маю. Орендую одну з тутешніх вілл. Можливо, з часом викуплю її. Кажуть, у її власника справи йдуть не найкращим чином. – Підвальний зовсім не збирався робити собі рекламу. З власного досвіду знав, що ліпше не світитись перед кожним зустрічним. Дотримувався принципу, який відкрив перед ним один колишній завідувач магазину: маєш гроші – купи собі три однакові машини і їзди на них по-черзі. Ніхто не знатиме про реальний стан твоїх справ, а сам не ходитимеш пішки, коли машина потребує сервісу. Проте цього разу у Ромчика була інша нагода – перед ним сидів давній знайомий, у якого, свого часу, він був на підміні. У своїй дисципліні в ПТУ Ігор незмінно перемагав, а Ромчик вічно задовольнявся другим місцем. Тренери навіть рукою махнули, викресливши його з подальших планів – безперспективний... А тепер йому кортіло показати, що час розставив усе на свої місця. Хто рано стартував та подавав надії на успіх – залишився біля розбитого корита, а хтось вчасно вибіг з-за чужої спини – і рішучим спуртом розкидав конкурентів, забравши найбільшу нагороду.

А тому саме зараз, потішаючи себе новими реаліями, Ромчик із зверхністю споглядав на давнього знайомого. Давно канула в небуття спортивна спеціалізація в ПТУ, та й саме приміщення училища набуло статусу одного з комерційних банків, ніхто з молодих та перспективних вихованців не став чемпіоном світу чи олімпійським призером, вдовольнившись професією столяра або штукатура. Навіть цей Скварява, який завжди показував йому дулю після фінішу, навряд чи просунувся далі камеесника. А свого часу йому пророкували велике майбутнє. Цікаво-цікаво, де ж він запропастився і куди жбурляла ним доля. Якщо зустрічати по одежці – то нічого суттєвого не досягнув... Від приємних роздумів Ромчик повернувся до розмови:

― Я після бурси ще інститут закінчив. Пощастило ще й у тому, що наш випуск ще скеровували на роботу. От і опинився тут... Ти не повіриш, яка тут розвалюха була – бомжів не звабиш. Та нічого, руки маю, будівельний фах також, засукав рукави – і бачиш, яка лялька вийшла. “Шторм” – найліпше віддзеркалює внутрішні пориви моєї душі. Справа зрушила з мертвої точки, а коли вкладені зусилля почали себе окуповувати – підібрав команду професіоналів. Результат бачиш сам – ресторан процвітає... Точніше процвітав до сьогоднішнього вечора, поки ви не наробили галасу... Та нічого, зайвий шум лише на користь моїм підопічним. Розслабилися хлопці без конкуренції. Та й з ким їм конкурувати, коли вони найкращі...

Ігор мовчки запивав образу гарячою кавою. Він чудово розумів, до чого тут усі ці патякання, самовихваляння та великодушність – нічого, мовляв, відшкодовувати не треба. Ромчик сповна відривався за колиші поразки. Попри те переможеним Скварява себе не відчував – у нього все ще залишалися козирі у кишені, а вони, як відомо, грають у фіналі партії.

Слухаючи теревені старого знайомого, Глобус підвівся, потягнувся – аж кістки затріщали, і наніс свій удар:

― Кажеш, процвітає бізнес? Найкращі спеціалісти в тебе? Не думаю, що з такими людьми ти надовго втримаєш у роті те, що відкусив. Зізнайся, ти згоден віддавати половину пирога лише тому, що цілого не можеж втримати?

Пиха одразу злетіла з постави Ромчика. Він заметався у думках, на що ж натякає старий знайомий і чи нема у його словах прихованої загрози...

― Ти про що?... А, про Едика... Як ти здогадався, що він працює на мене?

Ігор лише розвів руками, мовляв, це й так очевидно.

― Самому дивно, як тобі вдалося впоратися з ним. Він один із найсильніших бійців на узбережжі. Це моя опора на нинішній день.

Скварява з Циганом обмінялися поглядами та посміхнулися, що, знову таки, насторожило Підвального. А нитку розмови перехопили гості:

― Слабенька опора... Цигане, скажи, що робив би чувак з такою повільною реакцією у нас?

― Далі РМЗ не пройшов би. Возити йому бачки та мити посуд.

Ромчик зачудовано споглядав на своїх гостей, намагаючись вгадати, де це у них... Але ж не дарма він в інституті вчився – здогадка прийшла сама по собі:

― Так ти у війську служиш?

― Вгадав. Не на курорті прохолоджуюся. От тільки не служу, а вже віддав батьківщині свій громадянський обов’язок. Вільна птаха, так би мовити.

― І що це було: десант, морська піхота, спецназ?

― Бери вище – окремий спецпідрозділ швидкого реагування націоналки.

В зіницях Ромчика спалахнув неймовірний азарт. Так запалюється справжній колекціонер біля рідкісного шедевру, якого ще нема у його колекції, але неодмінно має бути. Ніякі гроші не задовольнять моральної сатисфакції і прагнення володіти чимось. Підвальний загорівся бажанням заволодіти ними, але, як справжній поціновувач дорогих речей, боявся підробки. Обережно, аби не сполохати гостей, поцікавився:

― І твій товариш не гірший від тебе?

― А ти в того альфонса спитай, що зараз десь приходить до себе.

Підвальний не слухав старого знайомого, а чекав відповіді від його товариша. Циган кивнув головою, не чекаючи, поки Глобус опише всі його навики. Мав надію таким чином уникнути ще однієї зустрічі з Едиком та Аліком, або цілим їхнім кодлом. У нього навіть сумніві не було, що сутенер, горила та директор – одного поля ягоди. Це було настільки очевидним, що лише Ігор того не зауважував. Якщо вони ще потрібні Ромчику – тоді жодна волосина не впаде з голів гостей до того часу, поки Підвальний не вирішить, що з ними робити. Хотілося мати спокійну ніч, адже симпатичне дівча через п’ятнадцять хвилин закінчувало роботу…

Ромчик спробував заскочити гвардійців зненацька:

― Хлопці, а як ви вчините, якщо я запропоную вам роботу?

― Залежить яку… Робота різною буває. Ми, звичайно, на печі відсиджуватися не збираємося, адже ніхто нас більш за так годувати не буде, ― ухилився від прямої відповіді Глобус.

― Мені потрібні такі специ, як ви.

― Такі багато кому потрібні…

― Можемо одразу розглянути фінансовий бік цього питання.

Друзі переглянулись. Добре, що за роки служби вони навчились розуміти один одного без слів. В очах Артема Скварява прочитав відповідь – залишатися тут він не має жодних намірів. Окрім того, одразу ж приступати до залагодження фінансових аспектів – тільки знижувати собі ціну. Пауза змусить Ромчика діяти активніше, якщо він справді хоче залучити їх до свого бізнесу.

― Нам треба подувати, Ромчику, все зважити… Ми щойно вирвалися на волю, хочемо відпочити, розслабитися. Робота – це знову дисципліна, певні зобов’язання, часові обмеження. Зваж на те, що ми ще й удома не були та чарки за щасливий дембель не пили…

― Коли так – то думайте до завтра. Мене знайдете на віллі «Вишенька», будь-хто вам туди дорогу вкаже. Тільки прошу вас, як добрих знайомих, не псуйте нам тихого життя, адже мої хлопці хоч і не такі специ, як ви, але гроші не задарма отримують. Можуть і вам настрій та зовнішній вигляд попсувати. І не треба їм за носи ламати, -- це вже стосувалося Артема і підтверджувало його здогадки.

Зачинивши двері за своїми несподіваними гостями, директор покликав одного із своїх підлеглих:

― Ашоте, ніяких розборок сьогодні. Едику і так буде не до того, він хоча б за тиждень оклигав… З Аліком переговори, хай на перший час проковтне образу… В’язи поскручую, якщо хтось злякає цих пташок. Вони працюватимуть на нас.

У Ашота брови здивовано зійшлися на переніссі.

― З часом працюватимуть… ― закінчив думку Підвальний.

Не кажучи ані слова, Ашот вийшов і зачинив за собою двері.