Частина XII

Ресторан не був тим місцем, де вивільнена з усіх шорів солдатська душа відчуває повну свободу. Біленькі скатертини, чисті офіціанти, сиві відвідувачі – усе це милувало око, але хлопці давно відвикли бути в центрі уваги.

На вулиці пражило сонце, прогулювалися дівчата у таких шатах, що мавки заздрили, то ж хіба могли юнаки встояти перед такими принадами? Загарбавши у найближчому гастрономі дві пляшки горілки та щось на зуб, подалися під мури старої фортеці, звідки все місто було, немов на долоні. Вродливі панянки проходили під ними, зголоднілі очі нахабно і відверто оглядали “крам”, кидаючи в’їдливі репліки.

Після першої пляшки Ростик вперся, що нічого путнього тут нема, а найгарніші дівчата лише у Львові. Йому намагалися перечити, але марно. Професор вперся руками і ногами за свої слова. В інше русло розмову чомусь ніяк не вдавалося повернути. Ігор не брав активної участі у цій дискусії, а тому мав час оглянути все, що коїлося під ними, і першим зауважив писану красуню, яка ішла в бік фортеці. Волосся кольору стиглої пшениці, тендітний стан із належними формами, стрункі ноги – це було щось.

Кралечка не мала намірів приєднуватися до їхнього товариства, тому, аби роздивитися її зблизька та розбити теорію Ростика, довелося змінити місце дислокації.

Зблизька вона виявилася ще кращою – довгі вії, біле личко, спілі, немов вишня у липні, вуста, гарненький носик – все це настільки виписала природа, що ніяка косметика не прикрасила б ліпше. Отже, батько з мамою її нічим не обділили, а доля на чолі не написана.

Дівчина виявилася ще й дотепною і гострою на язик, до того ж не відлюдькуватою, хоча й легкодоступною назвати її також не можна було. Знала, що вродлива, але ні не чванилася цим, ні не зводила стін холодної байдужості, як це іноді роблять ті, на кого зчаста задивляються чоловіки.

На превеликий жаль для всіх трьох, вона направду виявилася землячкою Ростика, хоч і не з самого Львова, а з Золочева, проте Лапі це також зараховувалося. Тут вона вчилася у місцевому медучилищі. Професор муркотів, немов кіт, що вилизав горнець сметани і знав, що за це йому нічого не буде.

Дівча побігло у своїх справах, а розчарування довелося залити рідиною з другої пляшки. Це ще дужче розв’язало язики, але затьмарило голову. Балакали кожен про своє, незважаючи, чи слухає сіврозмовник, чи ні. Збоку це нагадувало розтривожений вулик. Перехожі злякано зазирали вгору, у них складалося враження, що там ось-ось поб’ються, і швидко минали це місце.

Настав час якось охолодитися. Прибравши за собою, як не як – історична пам’ятка, вирішили прогулятися до річки. Зовсім недавно розпочався сезон на міському пляжі, і десятки довгоногих створінь виявили бажання саме там вчити конспекти, поєднуючи необхідне з приємним.

Від себе зазначимо, що якщо вам кортить мати повну уяву про свою майбутню обраницю, з якою намагаєтеся зав’язати серйозні стосунки, ведіть її не в ресторан, театр чи на виставку картин, а на пляж. Жінка – дуже розумне створіння і всілякими способами створює собі позитивний імідж. Задивившись у красиві очка, часто можна не зауважити, що ноги вісімки пишуть, а під хитромудрим бюстгальтером приховуються не кругленькі персики, а грецькі горіхи (правда, декому і таке подобається, сперечатися не станемо, лише зауважимо, що любов до плоскогрудих жінок – перший прояв гомосексуалізму). Що не кажіть, але коли хочете вивчити жінку настільки досконало, як буквар у школі – найліпше це робити, коли на ній нічого нема, або присутня лише мінімальна кількість тканини. Звичайно, якщо ви настільки досвідчений Дон Жуан, що жінка відкривається перед вами за першим разом, тоді вам перейматися нічим. Для інших, як правило, максимальне оголення коштує чимало часу, терпіння і коштів. Аби не тратити сказаного вище – годі знайти привабливішого місця, аніж у погожу літню днину біля водички. Купелі і сонце на жінок діють так само безвідмовно, як суміш шампанського і горілки, а тому вони забувають про свої захисні інстинкти...

І хоча наші “дембелі” зовсім не збиралися шукати обраниць для серйозних і тривалих стосунків, проте така наука може стати їм у пригоді. За два роки можна загубити відчуття прекрасного, щотижня намилюючи спину товаришу у солдатській лазні.

Однак усі сподівання зустрітися з красивим і говірким розбили капризи природи. Погода вирішила не ганьбити місцевих панянок в очах таких прискіпливих кавалерів – не знати звідки налетіла хмара, і дрібна мжичка загнала у сукні, сарафани, джинси та спіднички білих лебідок. За таких умов і в хлопців зникло бажання купатися – дощ охолодив гарячі голови та дурні помисли.

Аби не мокнути, мов цуценята без буди, подалися на вокзал і окупували столик у барі. Пили тільки пиво та розмовляли про життя – не встигли наговоритися за два роки. Хміль швидко вивітрився – спрацювала звичка, яка виробляється у тих, хто змушений стояти на ногах і давати розумні і зв’язні відповіді навіть тоді, коли слони падають. Така звичка притаманна лише військовослужбовцям і в цивільному житті не набувається навіть шляхом тривалих і регулярних тренувань. У такому стані хлопці не раз і в наряд заступали, за зброю розписувалися – і все без будь-яких ексцесів. А вдома часто грам сто вип’єш – і ніж чи сокира ребро сусіда знаходить. Армія – середовище особливе.

До поїзда на Львів було ще ого-го скільки часу.

― Ех, хлопці, був би Вадик з нами, було б веселіше, ― вивів усіх із задуми Віктор.

― Еге ж, загинув хлопака – і ніхто його не згадає. При живих батьках... Ще наш призов його згадуватиме, та й то не часто. Роз’їдемося всі по домівках, а там життя як закрутить... Хто зна, чи один про одного згадаємо... ― сумно дорікнув Ростик.

― Це чому не згадаємо? Сподіваюся побачити всіх вас у себе на дні народження. Завітаєте на Донбас, зустрінемося, домовимося про нову зустріч, ― загорівся ідеєю Поліщук.

― Ех, Цигане, ніхто з нас не знає, що завтра буде. То на перший погляд здається, що все так просто. Влаштуємося на роботу, ти, я, Глобус, Нікі... Важко передбачити, що ніщо не перешкодить зібратися нам в один день. Ми ж не в сусідніх квартирах живемо, а тисяча кілометрів розділяє нас...

― Знаєте що? Давайте щороку десятого листопада збиратися тут, на могилі Вадика, ― запропонував Ігор.

― І буде нагода усім зустрітися. Кожен пам’ятатиме цю дату, ― підтримав товариша Віктор.

На цьому і погодилися. Пили пиво, розмовляли про подальші плани і ковзали поглядами на пропащих півнів, на мокрих курочок, яким дощ попідкреслював усі принади. Більш завбачливі з незалежним виглядом крокували під парасолями, а якесь дівча, скинувши босоніжки, радісно чалапало вулицею. Усмішки з її обличчя не міг зігнати ні дощ, ні зухвалі водії, котрі намагалися так промчати по калюжах, щоб неодмінно заляпати водою радісну юнку. Чомусь не подобалося їм, що хтось може сяяти такого похмурого дня.

Зрештою, хлопці вичерпали всі теми для обговорення, не було чогось такого, про що не згадали, чи просто фізична втома підкосила. Кожен чекав того моменту, коли Ростик стане на сходинках потяга і йому крикнуть останні напутні слова...

Професор, немов вибравшись з якогось заціпеніння, тихенько, майже пошепки, захотів оповісти щось важливе:

― Хлопаки, якщо у когось виникнуть проблеми, то...

― Та годі тобі, знаємо, що хочеш сказати: звертайтеся до мене у будь-який час дня і ночі. Це може повторити кожен із нас.

― Тихо, Нікі, помовч, не скачи, як Пилип із конопель, я не те хотів сказати... Якщо у когось виникне потреба заховатися од світу та всього, що його оточує, то у мене є чудова криївка. Сідаєш у Львові на електричку, що йде до Стрия, а там на дизель до Лавочного. Зійти треба на станції N. На півночі від станції побачите смугу лісу, от на нього і треба йти. На невеличкому горбочку, під самим лісом, є маленьке село, а точніше сказати – хутір, де мешкав мій дідусь. Там ще й досі залишається його хатина. У ній ніхто не живе. Хутір тихий, у ньому доживають віку кілька стареньких, що не пристали на вимогу колгоспу перебратися у центральну садибу. Моя хатина під трьома ясенами, на одному з них лелече гніздо. Ключ від замка у дуплі старої груші, що росте поблизу вікна. Місце надійне. Цілковита тиша. Люди і донині печуть хліб у печі, до міста та в сусіднє село не навідуються, до них також зрідка родичі заглядають... Не знаю, зараз там може вже й ніхто не живе... А хати залишилися.

Товариші цілком серйозно сприйняли таку пропозицію, ще раз перепитавши, як туди дістатися.

Залишалося сорок п’ять хвилин до львівського потяга. Квиток давно лежав у кишені спортивного костюма, тому підстав для хвилювань не було.

― То що, на коня? – запропонував Нікі і швиденько організував ще одну “бомбу”.

Цього виявилося занадто навіть для гвардійців. “Давидов” виявився таким міцним, зі сталевим присмаком, спиртягою, який розпеченою магмою вливався у шлунок та вибивав останні клепки з голови. Невдовзі уся четвірка завзято горланила якусь пісню, лякаючи тіток з десятками валіз та клунків, які, в очікуванні поїзда, примостилися на пероні. Вони вчепилися у свої пожитки, ані на крок не зрушившись з місця, чим завдавали чимало незручностей іншим пасажирам. Однак на що лиш не підеш, аби тебе не обікрали. Якийсь дядько резонно зауважив, що коли солдати співають без команди, то вони або п’яні, або придурки...

Ростик першим втратив контроль над часом і над собою. Чим ближче додому, тим менше переймаєшся, як туди добратися. Лапі залишалося подолати якихось дві сотні кілометрів, а почувався він уже так, немов на своїй вулиці.

Розбитими колесами пришкутильгав його потяг. Професор обіймав товаришів, проливав сльози, кричав, що нікуди без них не поїде і двічі злазив на перон після того, як його туди заносили. Кляв усе на світі, а найбільше провідницю, яка ставала йому посеред дороги. Втомлена жіночка, мабуть, не вперше мала справу з таким пасажиром, а тому мовчки зносила п’яні викрики. Ігор перепитав провідницю, чи не проспить Ростик Львів, Ала та запевнила, що місто Лева – кінцева станція, а далі потяг піде у парк.

Загорілося зелене світло семафора, провідниця підняла вгору жовтий прапорець, тепловоз протяжно свиснув, і старі, давно немиті вагони покотилися на захід. Лапа став ще на кілька метрів ближчим до дому, а трійця товаришів проводжала його помахом рук.

Луганський відходив аж за десять друга, і вони затягнули ще якусь пісню, однак без підтримки Ростика ніхто не міг згадати слів. Поблизу пройшов військовий патруль і старший, майже срібноволосий капітан вдав, що не бачить новоспечених цивільних, які ще підпадали під закони комендатури навіть у такому вбранні.

Артему стало зовсім зле, і його відвели на залізничну колію, якій він подарував усе, чим заправлявся в останні години. Після такої процедури Цигану полегшало і він спробував залицятися до білявого дівчиська, що сиділо на величезній, важчій од неї торбі, і перелякано споглядало великими синіми очима на бешкетників. Іншим разом Ігор з Віктором не упустили б нагоди пожартувати зі студенткою, але цього разу до них наближалися якісь три типи у цивільному.

― Рубликів не поміняєте? – звернувся до Ігоря невисокого зросту чоловічок у синіх джинсах та футболці, а його очі тим часом швиденько промацали кремезні статури “дембелів”. Мабуть, співвідношення чужих і власних сил йому не дуже сподобалося, бо на кирпатому носі проступили крапельки поту.

Ігор заперечливо кивнув головою, забираючи Цигана вбік. Але Поліщуку цей тип чомусь не сподобався і він став бурмотіти погрози на його адресу.

Спокійно відійти їм все одно не дали. Високий, худий чолов’яга у сірому костюмі вигулькнув з-за спини малого та перехопив сумку на плечі Глобуса. Нікі кинувся рятувати товаришів, але третій незнайомець, присадкуватий мужчина із добрячим пузом та важким диханням тицьнув йому якесь посвідчення:

― Управління внутрішніх справ. Перевірка документів. Усім залишатися на своїх місцях.

Циган усе ще поривався зачепити міліціонера, але тепер його стримував ще й Віктор. Скварява спокійно дістав військовий квиток та необхідні папери. Нікі передав свої та спробував віднайти Артемові у кишенях його куртки. Поліщук посоловілими очима дивився на товариша, ніяк не розуміючи дійсності.

― А, “дембелі”! Ого, ще й гвардійці. Вічна морока з вами. Покажіть вміст сумок, але спокійно і без трюків, якщо не хочете решту ночі провести у КПЗ. ― Вадно скомандував маленький, мабуть, найвищий за званням серед трійці.

Скреготнувши зубами, Ігор розкрив сумку, у якій лежала ще одна форма та особисті речі. Спритним рухом колега низенького перевірив його та Вікторову торби і нерішуче підступив до Артема. Скварява вчасно розгадав намір товариша і швиденько підсунув чорну “Борусію” до ніг стража порядку, прийнявши на себе випад ногою, який адресувався нишпорці.

Витираючи спітніле чоло, працівник правоохоронних органів повернув документи і з суворістю, яка так не дисонувала його статурі, сказав:

― Відпустили вас додому, то й їдьте, як люди. Нічого балаган розводити та лякати громадян... Здалось би вас у витверезник оформити, але дуже часто ви нас підстраховували, совість не позволяє так вчинити. Сядьте каменем і сидіть, а то волю почули та розперезалися... Цивільними станете після того, як у військкоматі на облік станете. Та дружка свого вгамуйте, інакше в комендатурі охолоне.

Міліціонери розвернулися і пішли геть, прискіпливо оглядаючи гори клунків, але тітоньки їх не зацікавили.

― Блін, що за козли у мої речах патралися? Ви бачили, як вони шмонали і дозволили це робити? Побоялися рагулів місцевих? Та я один справився б з ними, а нас було три на три... Який сором.

― Цигане, закрий бульбоїд, якщо не хочеш на нари, то “мусора” були... В каталажку закортіло? – сердито гаркнув Ігор, котрому по-горло осточортіло це провінційне місто...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.