Частина XIV

― Ну що, Глобусе, от і залишилися ми удвох. Сходимо в ресторан, чи що? Здалося б поснідати. У мене, крім вчорашніх помідорів та горілки, шлунку переминати нічого. Ігор промовчав, куди пішли помідори.

У вагоні-ресторані було пусто. Чи то надто рано з’явилися перші відвідувачі, чи людей лякали непомірно високі ціни, але кухарі не спромоглися запропонувати бодай щось. Обійшлися пачкою печива та двома пляшками “кока-коли”. Для молодого організму це все одно, що для лелеки жаба. Сидіти б їм голодними та глипати очима, слухаючи гуркіт у шлунку, якби не добра сусідка по купе. У неї виявилися такі запаси провізії, що хлопці не встояли перед спокусливим запахом домашньої ковбаси, шинки, варених яєць та домашнього хліба. Молода зелена цибуля, огірки, помідори – райська насолода. Це зовсім не те, чим набивали шлунки протягом двох років.

― Їжте, хлопці, їжте. Я наладувалася, як на голодний рік, а воно у поїзді жарко, апетиту ніякого. Шкода, якщо все зіпсується... А воно так і сталося б, якби не ви.

Хлопці наминали, аж за вухами лящало, переконуючись, що світ не без добрих людей.

В одному з великих обласних центрів поїзд зупинився на півгодини. До вагона підбігли галасливі перекупки, пропонуючи горілку, пиво, цигарки та мінеральну воду. За ними підбігли ті, хто пропонував хліб, ковбасу, чебуреки, біляші, тістечка з кремом та усілякий дріб’язок. Пасажири кинулися до кіосків за свіжою пресою та морозивом.

Від нічого робити, Ігор з Артемом і собі вийшли на перон подихати свіжим повітрям. У вагоні стояла задуха, а тут вітерець... На сусідньому пероні розпочиналася посадка на швидкий поїзд у Крим, але охочих відпочити на курортах і в санаторіях було небагато. Провідник, приблизно того ж віку, що й вони, підійшов припалити цигарку і поскаржитися на лихі часи:

― Знову пустим вагоном колесити на південь. Два купе зайнято, лише два купе. І то якісь відлюдьки. Де старі добрі часи, коли квитків у касах не було за три місяці наперед... А які дівчата їхали до моря...

Артем підштовхнув Ігоря ліктем:

― Ти поспішаєш додому?

― Та ні.

― Гайда на пару днів до Криму. Ще якісь гроші є, відпочинемо, покупаємося, погріємося на сонечку – і додому. Що скажеш? – Не почувши заперечень з боку товариша, кинувся до провідника:

― Візьмеш нас без квитків? Не за просто так, якось віддячимося. З армії їдемо.

Вагонопровідник трішки зам’явся, але чоловіча солідарність до тих, хто служив, не дозволила відмовити, до того ж, йому не хотілося їхати без товариства.

― Добро. Закуска ваша, випивка моя.

― По руках, Їдемо?

Ігор не довго вагався. Вдома його особливо ніхто не жде, робити нічого. Та й чи є у нього дім? Як співалося у популярній колись пісні: “Мій адрес не дім і не вулиця”... Він ніколи не був у Криму, ніколи не бачив моря, а тут така нагода.

Забрали свої речі, сказавши провідниці, що зустріли армійського товариша, попрощалися з гостинною жіночкою та пересіли в інший потяг, прикупивши харчів на дорогу.

Провідник, якого звали Русланом, виявився компанійським парубком. З попереднього рейсу до Ужгорода у нього збереглася каністра саморобного вина, за яким час злітав швидше.

По дорозі прихопили двох дівчиськ, котрим також забаглося Чорного моря. Звабливо виставляючи свої принади та не відмовляючись од вина, намагалися дослідити вміст гаманців у кишенях юнаків, а далі вітром повіялися в інший вагон, рознюхавши там спонсора. Це не могло позначитися на гуморі чоловічої компанії.

― Підзаробити їдуть, шльондри. Ніякого тобі почуття патріотизму до тих, хто два роки стояв на варті їхнього спокою, ― характеризував жриць кохання Руслан, наливаючи вино у склянки. ― Багато таких метелиць з настанням літа кидаються на південь потрошити порядних глав сімей, щоб забезпечити собі зиму. Колись і я, ще до армії, підібрав таку у службове купе. Красивою була, стерва... Чого тільки не виробляла, відробляючи проїзд, геть замучила мене молодого. А поки я знеможено розтягнувся на полиці, почистила кишені та торби пасажирів та втекла серед ночі. Скандал був страшний, але начальник поїзда допоміг його зам’яти. Інша справа те, чим вона мене нагородила. Отак завжди: одним розваги та гроші, іншим клопіт та трипер... Ех, давайте не будемо про сумне, хто як може – так і заробляє. Не раджу вам зв’язуватися з такими. Можна зібрати такий букет венеричних хвороб, що жоден диспансер не вилікує... Випиймо краще за справжню чоловічу дружбу.

До кінцевої станції не доїхали. У великих містах завжди багатолюдно, а пляжі там аж кишать відпочиваючими, від чого вода стає брудною та засміченою. Руслан порадив зупинитися у невеличкому містечку Сонячнодарську, де потяг зупинявся на одну хвилину.

― Тихе містечко, де відпочивають здебільшого лише колишні та теперішні можновладці. “Дикунів” обмаль, бо їх не полюбляє тутешня міліція, яка підгодовується з рук скоробагатьків, до того ж, приватна охорона стежить за тим, аби босам ніхто не зіпсував відпочинку. Людей небагато, вода чиста, до моря можна вийти з будь-якого куточка, от тільки нічліг доведеться шукати, ― переконував їх провідник, який сам тут не відпочивав, але працював з відповідним контингентом.

О сьомій вечора вони зійшли на гарячий асфальт перону разом із небагатьма курортниами, що аж вгиналися під вагою валіз та всілякого непотребу. До них одразу кинулися меткі місцеві мешканці, пропонуючи помешкання, але відходили, впіймавши облизня – приїжджих очікували представники санаторіїв та приватних закладів відпочинку. Найбільш знаних і багатих супроводжували мордаті гевали в чорних окулярах, підлабузницьки відчиняючи дверцята іномарок.

На двох “дембелів” ніхто не звернув уваги та й, чесно кажучи, відлякували людей спортивні статури коротко стрижених молодиків. Спробуй відгадати: на роботі вони, чи на відпочинку, коли з ними нема валіз, а що у сумках – залишалося фантазувати. Зацікавився ними лише мужчина невизначеного віку, але певного роду заняття, з мішками під очима, червоним носом, у розірваній сорочині та пом’ятих штанах.

― Нічліг потрібен? ― захриплим голосом видав мету своєї присутності.

― А скільки це коштуватиме? ― поцікавився Циган.

― Залежить, хто будете: спортсмени, бізнесмени, хулігани, рекетири, кидали...

― Ого, батьку! Ну й публіка у тебе збирається. Розчаруємо тебе – ми “дембелі”, два дні, як з казарми. То скільки коштуватиме помешкання днів так на три-чотири?

― З захисників вітчизни грошей не беру. Поставите Гриші “пузир”, ось і вся плата. Не номер-люкс, але терпимо, Вам після казарми не звикати.

― Ще не бачили помешкання, але ціна нас влаштовує.

― Ходімте, покажу помешкання. Мені ще на роботу треба йти, поки видно надворі.

Друзів здивувало, що їхній новий знайомий ще десь працює, а видався їм при знайомстві цілком втраченим для суспільства.

Маленькою вуличкою, що петляла між садибами та віллами, новий знайомий привів їх до наспіх зліпленої “врем’янки”, котра простояла вже не один десяток літ, а основне будівництво не піднялося вище фундаменту, який поволі розсипався під впливом часу та природних стихій. Добув з-під порога ключа і ввів їх в “апартаменти”, які здавав відпочиваючим на час сезону. Де мешкав у той час сам – залишалося здогадуватися.

Те, що повстало перед очима, приємно здивувало, сподівалися на значно гірші умови. Тут хоч і звисала павутина зі стелі, а абажуром служила стара газета, було досить охайно. Два ліжка, стіл, три стільці, стара шафа. Ще не так скрутно жилося господарю.

― Чим хата багата. Вмощуйтесь зручніше, але постілі у мене нема... Давайте собі раду, а я побіг. До сутінок треба позбирати сміття на платному пляжі – це єдине джерело моїх прибутків.

Речей багато хлопці не мали, розкладувати було нічого, тому одразу подалися до моря, до якого було кілька кроків.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.