Братство кирзових чобіт. Утрачене літо

З важким сумлінням повертався Глобус до свого ліжка. Був злий на самого себе. Менше за все хотілося образити Огоновського, а необдуманими словами вразив його у самісіньке серце. Віктор Петрович був найдобрішою людиною у світі. Завжди йшов на зустріч військовослужбовцям, хоча в питаннях дисципліни був суворим і невблаганним. Своїх рішень не виправляв, але коли помилявся – визнавав власні помилки. був улюбленим командиром не одного покоління, бо навчав не за скупими тезами статутів, а на випадках з реального життя. Усі, хто проходив його школу, знаходили собі місце в суспільстві і ніколи не занепадали духом... А він звинуватив старшого прапорщика у все можливих гріхах. Язик був і залишається нашим найбільшим ворогом. Навіть розумна людина вряди-годи збовкне якусь дурницю.

Мовчки приплентався до ліжка і впав на нього ниць. У казармі панувала цілковита тиша та сон. Коли відповідальним по підрозділу заступав Огоновський, про жодну нічну науку не могло бути й мови. Спали потомлені солдати, куняв днювальний, ледь тримаючись на ногах. Лише зрідка крізь сон хтось невдоволено бормотів, а комусь, навпаки, снилося щось приємне.

За два роки Ігорю не приснився жоден сон, томі не міг знати, що ж сниться у казармі іншим. Не хотілося ні роздягатися, ні підіймати когось із молодих, аби розстелив ліжко. Молодняк забув про свої безпосередні обов’язки перед «прадідами»... Лежав із відкритими очима і дивився на лампу аварійного освітлення, пригадуючи своє життя...

Народився він далеко від України, десь у Якутії, куди завербувалися батьки у пошуках заробітку. Там і минули перші два роки його життя, яких він, звісно, не пам’ятає. Не пригадує і своєї матері, якої ніколи не бачив. На згадку про неї батько завжди відводив очі, скрипів зубами і казав, що вона померла. Більше від нього не довідався нічого. Вже від чужих людей дізнався, що мати сильно пристрастилася там у Сибіру до спиртного. Пропивала все, що заробляла сама, та батькові гроші, далі стала виносити домашні речі, а згодом опустилася на самісіньке дно моралі. Батько довгими північними вечорами розшукував її на будовах молодого міста, на пустирях, не раз підбирав на вулиці, витягував із сумнівних притонів і приносив додому. Обливав холодною водою, приводив до тями і нещадно бив. Вона плакала і божилася, що більше не буде. Він, теж плачучи, пригортав її до грудей, а наступного вечора все продовжувалося. Батько сам утратив віру, що колись це зміниться, але не наважувався на рішучий крок. Рано-вранці ішов на роботу, щоб у сутінках шукати невідомо де. Закривав у помешканні – виламувала замки, ставив металеві скоби – вискакувала з вікна другого поверху. Вмовляв, кричав, просив, бив, благав – нічого не допомагало. Навіть сталевому терпінню надходить кінець і дзбанок до пори воду носить. Суд без вагань позбавив її материнських прав, досить було поглянути на неї, а всі свідки підтримали бідолашного батька. Нема більшого горя, як п’яна жінка. Алкоголь нікому не личить і до добра не доводить. Коли п’є мужчина – це сприймається як щось очевидне, і до такого бідолахи ще виникає якесь співчуття. Коли п’є жінка – це не викликає нічого, окрім огиди та зневаги.

Мати втратила права на сина, навіть не усвідомлюючи втрати. Горілка затьмарила їй розум, замінила сім’ю, дитину, білий світ... Батько покинув той суворий край, який не приніс омріяного достатку, і повернувся в Україну, забравши Ігоря з собою. А мати десь там запропастила своє життя.

Дитинство провів у бабусі, в мальовничому селі на берегах Ворскли, де прохолодні хвилі голубили дитячі пальці, а сонечко гладило по голівці. Бабуся перебрала на себе материнські обов’язки, а батько далі погнався за довгим карбованцем та дзвінкою монетою. То рубав вікові праліси у Карпатах, то різав торф у Білорусії, випасав худобу в Середній Азії, добував нафту на Кавказі... Його трудова книжка з успіхом замінила б будь-який географічний атлас. Мабуть, у душі він був великим мандрівником та географом. Життя – цікава річ: один може увесь свій вік прожити на одному місці, не забираючись далі найвищого пагорба в околиці, а когось носить теплими та холодними течіями, обдуває пасатами та мусонами, обмиває штормовими хвилями, а він так і не знаходить повного штилю.

Ігор бачив батька не часто, у ті рідкі моменти, коли він навідувався у село з горою подарунків і катав його на човні чи на санчатах. Це були найщасливіші спогади, але їх було так мало у сироти.

Душа великого романтика чимось прогнівила Всевишнього і той покликав її на суд праведний, присипавши тіло вугільним пластом на глибині півтора кілометра. Так обірвалося нелегке батькове життя, і почалися незгоди для Ігоря. Бабуся гірко плакала, обіймаючи внука, і тихенько нашіптувала: «Сирітко моя безталанна»... Похорону не було, оскільки тіла не спромоглися дістати з такої глибини дві бригади рятувальників.

На бабусину пенсію не дуже порозкошуєш, ледь-ледь зводили кінці з кінцями, перебиваючись на воді та хлібі. Був у них чималий город, та нікому було його обробляти. Родючий ґрунт плодив бур’яни, лякаючи усіх вивернутими скибами влітку, аж поки не спокусився на нього голова колгоспу, звівши трьохповерхову садибу. Бабуся й не противилася, земля руки любить, а їй вони уже не слугували...

Ігор тим не переймався. Його більше лякали однолітки, які не хотіли з ним товаришувати. Змушений був доношувати одяг двоюрідного брата та терпіти глузування й насмішки через те, що його штанці були закороткими й латаними-перелатаними, а светрик давно витріпався і втратив первісні кольори. А що зростав кволим та хворобливим – на пісноті звідки силі взятися, то не міг дати відпору кривдникам...

Змалечку у нього не було друзів. Єдиною подружкою була сусідська Оксанка, яка також із малих літ наковталася гірких сліз. Дівчина днювала й ночувала на їхньому подвір’ї – її батько побратався із Зеленим Змієм, через що дівчині з мамою доволі часто доводилося ночувати по кропивах та чужих клунях. Чимось були схожі одна на одну їхні дитячі долі, от діти й приятелювали.

У школі, куди настав час іти, йому одразу не сподобалося. Усі ходили в новеньких формах, з блискучими портфелями, а він доношував костюм від старшого брата, витертий на ліктях та щедро просочений чорнилом, обідраний ранець, до якого бабуся пришила нові лямки, і не дописані зошити. Був тихим і сором’язливим, не займав однокласників, не тягав дівчат за кісники, не бив нікого підручниками по голові, не бешкетував. Вчителька не мала з ним жодного клопоту і ставила трійки, ніколи не перевіряючи домашніх завдань у його виконанні. Потягнувся було до науки, але швидко охолов, побачивши, що більше трійки все одно не поставлять. На нього ніхто не звертав уваги, то ж хіба варто зубрити незрозумілі параграфи? Єдине, що читав – це книжки із шкільної бібліотеки. Про подвиги Тома Сойєра, випробування Робінзона Крузо, кмітливість білого Ягуара. Книжки, за звичай, були без сторінок на початку, або наприкінці. Якщо в перших ще міг збагнути що до чого, то другі страшно дратували. Спробуй здогадатися, що сталося з головним героєм після того, як його пліт прибило до невідомого острова. Захоплення читанням закінчилося не з його вини. Сива бібліотекарка звинуватила його в тому, що саме він вириває сторінки і перестала видавати книжки. Підставою для цього стала Ігорева успішність. Вчителька вважала, що не може учень, який так погано вчиться, кохатися у книжках. Виручала Оксанка, яка вчилася на чотири і п’ять та вибирала книжки на двох. Однак згодом і вона задерла кирпу, що й гачком не дістанеш. Її батько взявся за розум, перестав пити, «закодувався» від спиртного, став приносити додому зарплату, а, оскільки був непоганим майстром, це підвищило добробут їхньої сім’ї. В Оксанки з’явилися нові обнови і нові подруги, перед нею відкривалися двері в інший світ, і вона швидко забувала колишнього товариша. Людина швидше звикає до кращого, ніж до гіршого, і при цьому часто намагається позбутися всього, що навіває сумні спогади. Часто непотрібними стають живі люди.

Так Ігор позбувся єдиної порадниці та розрадниці. Відводив душу на уроках праці, які полюбляв найбільше. Йому приносило задоволення уміння користуватися різноманітними інструментами. Вдома вдосконалював свою майстерність, виготовляючи на власний розсуд усілякі стільці, столи та крісла. На щастя, у повітці без потреби лежало декілька кубів грубої, необтесаної дошки. Рубанком знімав шорстку поверхню і втішався гладенькими, блискучими брусками. Шаленів від запаху стружки та м’якої тирси, які віддавали старими лісами і зберегли у собі спогади про дику природу. У старих банках відколупував рештки фарб і приводив свої вироби до належного вигляду. Люди вподобали собі його стільці і давали карбованець-два за роботу. Таким чином Ігор міг купити собі карамелі або пряників та підсолодити гіркоту дитинства. Потай від усіх вирізав із фанери різноманітних звірів, робив для них клітки з дроту... Його мрією було завести таким чином великий зоопарк, з десятками звірів, деревами та доріжками. Цьому заняттю віддавав увесь вільний час.

Мов на каторгу ходив на уроки фізкультури. З першого уроку вчитель не злюбив його за те, що був найслабшим серед однокласників, не міг підтягнутися на перекладині необхідну кількість разів, скочити, пробігти, кинути... Він не називав хлопця по імені, а лише здох яком, хирляком, немічним, ще й постійно виставляв на посміховисько. Не переймався тим, що в очах хлопчини стоять сльози. Та й чому міг навчити цей випадковий у педагогіці чолов’яга, який з горем закінчив школу та відмучив три роки у спортивному технікумі. Крім гори м’язів нічого в його голові не було, тільки бажання заробити якомога більше грошей. Ще він полюбляв заганяти на ранкові та вечірні відробки пропущених уроків вродливих старшокласниць, які заплаканими виходили з його комірки, та бив клина до молоденької вчительки музики, яка недавно з’явилася у школі. Ігор боявся його, як вогню, і прогулювання уроків розпочав з фізкультури.

Одного разу до його рук потрапила газета «Молодь України», де натрапив на розповідь про Івана Піддубного. Там же був надрукований комплекс вправ з гантелями, і хлопчина вирішив стати таким, як прославлений борець. Кожного ранку, не зважаючи на погодні умови, бігав, обливався холодною водою. Впродовж дня перекидав гантелі та штангу по стільки разів, що збивався з ліку... Це принесло бажаний ефект – через півроку міг підійти до будь-якого гімнастичного приладу і не осоромитись ні перед вчителем, ні перед однокласниками. Фізкультурник заледве не луснув од злості, завищував для нього всі нормативи, але Ігор, немов жартома, робив кожну задану вправу на кілька разів більше норми.

Остаточно відплатив за колишні образи, перемігши вчителя на руку під громове захоплення однокласників в присутності вчительки музики. Чи то горепедагога після такого поєдинку не зніс ганьби, чи дирекція розчарувалася у його методах, але невдовзі у школі з’явився новий учитель фізкультури. Тепер Ігор залюбки відвідував спортзал, і ніхто не думав з нього насміхатися. Ба, більше – його побоювалися навіть учні старших класів, оскільки Ігор легко і невимушено давав собі раду з кривдниками.