Братство кирзових чобіт. Утрачене літо

― Черговий роти на вихід! – прокричав днювальний.

Десь із протилежного кінця казарми біг переляканий Васько – він щойно встиг задрімати.

― Все нормально? – перебив рапорт старший прапорщик Огоновський. ― Мені ліжко в канцелярію... і розбудиш за п’ятнадцять хвилин до підйому, якщо я тебе на спанні не застану. Дивись мені, якщо спіймаю на лігові – залишу на другу добу. А я слів на вітер не кидаю, ти мене знаєш. І дивись, щоб днювальні спали між собою по черзі. Чистоту навів?

― Умгу.

― Ти мені не мукай, а відповідай, як треба. Я тобі не вихователька у дитячому садку!

― Навели, товаришу старший прапорщик.

― Ходімо дивитися... Фу! А це що таке? Курили? Ти черговий, чи хто? Що в обов’язках чергового сказано про куріння?

― Слідкувати, щоб військовослужбовці курили в строго відведених для цього місцях.

― ... твою мать, а відколи це спальне приміщення стало таким місцем? Живете, як свині в берлозі. Ти куди дивився?

Хто курив?

Молодший сержант пік раків і мовчав.

― Для чого тобі лички повішали? Щоб ти сиксам за шкільною партою писав у листах про свої подвиги, що в люди вибився? Ти звідки родом приїхав? Давно з віником бігав? Ти командир відділення, чи хто? Я не жартую, востаннє запитую, хто курив?

Черговий мовчав.

― Мені що, зараз усю роту підняти і вигнати на плац? Влаштувати урочисте захоронення? Часу у мене вдосталь. Піднімай роту.

― Старшина, не треба, хай люди сплять, ― озвався Ростик. ― Я курив.

― А, без трьох тижнів «дембельнутий». Ну-ну, так я тобі й повірив. Викурив пачку «Прими» за один захід? Черговий, піднімай роту, чого очима лупаєш?

― Не треба, старшина, ми курили, ― підтримали Професора товариші.

― А, цивільні люди... Волю занюхали... Додому зібралися? Анархію розвели? Може ви й «пузир» розпили за моєї відсутності?

― Старшина, ми...

― Старшина в міліції, я двадцять років старший прапорщик. Ану, живо до мене на профілактику.

― Хвилиночку, лише тапочки знайду, ― недоречно озвався Циган.

― Що? Будемо робити так, як у нас не виходить? Це армія, а не дитсадок. Форма одягу номер чотири. Час пішов! Поставили дитину черговим і крутять ним на всі боки. А воно, дурне, навіть не писне... Має голову на плечах, адже й руки прикласти можуть «дембеля», тяп вашу за ногу.

Черговий полегшено зітхнув – грозова хмара пройшла над головою, але блискавки та громи впадуть на голови інших.

Огоновський на профілактиці м’яких методів не застосовував – бив, куди рука досягала, але ніколи не здавав своїх підопічних офіцерському складу. Трбе було добряче провинитись, аби він самотужки приступав до виховання. «Ніхто не бачив, щоб наука прийшла до рекрута без бука», – любив повторювати Фюрер, розминаючи пальці. Встократ краще піти на гауптвахту, аніж потрапити під його гарячу руку. Однак після такого «перевиховання» справа далі Огоновського розголосу не мала. Він на свій кшталт любив своїх підопічних і ніколи не намагався використати їх. Вихованці старшого прапорщика завжди мали право на власну думку, але при умові, що зможуть її відстояти. За це і шанували всі без винятку свого командира.

― Орли, герої... Волю почули? Маминими пиріжками запахло і ви додому зібралися? Та я усіх вас на гауптвахту відправлю, на три доби, бо дати вам більше – не в моїй компетенції, проте я прослідкую, щоб ви власноруч там усе вилизали, навіть якщо для цього доведеться додати кілька діб.

― Товаришу старший прапорщик, ви ж не ходите туди начальником варти, там лише офіцери, ― продемонстрував свої знання військового статуту Нікі.

― Диви, який грамотний, хто б казав. Обов’язків командира відділення не знає, а бундючиться, ще й мене повчати береться.

― Так я ж не командир відділення...

― Ага, а я не старший прапорщик Огоновський. Ходиш у стройову частину, клянчиш за них: поставте сержанта у військовому квитку, може їм це колись у житті знадобиться, може хтось з них у правоохоронні органи під працювати, то хай не помикають ним, як у перший рік служби. Далі йду до начальника штабу, аби записав марш, щоб водійські права не пропали... А ніхто тобі й спасибі не скаже, ще й підставляють, немов останнього йолопа. Чи вас усіх таких бовдурів тепер до війська зганяють, чи ви навмисно це робите, чи, по-молодості своїй, не усвідомлюєте власних вчинків? Добре знаєте, хто сьогодні черговий по частині, що обов’язково припреться після перевірки варт, а тут розпорядок дня порушується і накурено у спальному приміщенні. І кого завтра перед усім строєм взуватимуть? Звісно, не вас, а Огоновського. Мені стояти навитяжку перед тим слинтюхом, вашим ротним, котрий ще в штани обсикався, як я у війську служив. Що він у своєму житті бачив, окрім військового училища? А допікатиме мені з розмахом командира полку, ще й третину зарплати обріже. У мене дружина ніде не працює та троє дітей... Ех, хлопці-хлопці, до вас з добром, та хто це добро у наш час шанує...

― Товаришу старший прапорщик, ми віддячимося, за нами затримки не буде, от тільки «дембельські» у фінчастині видадуть.

― Знаю я вашого брата. Якщо морду на прощання не надумають бити, то сядуть у поїзд – і поминай, як звали. Огоновський не хабарник, йому і доброго слова досить, тільки щоб виходило воно від щирого серця, а не з почуття обов’язку. Менше з тим, марш спати.

― Товаришу старший прапорщик, ми ще телевізор подивимось, ― зовсім недоречно висловив своє побажання Циган.

― Який телевізор? Перед ким я щойно розпинався? Ні чорта ви не зрозуміли. Сказав – відбій! Чи хочеш разом із телевізором вилетіти з третього поверху? Якщо телевізор після цього ще зберуть – промисловість хоч і в кризовому стані, але ще якісь запчастини випускає, то твої батьки не спроможуться тебе відлагодити, бо такого бовдура створили в єдиному екземплярі. І замість берегти себе, ти ще підмовляєш старшого прапорщика стати співучасником злочину?

Жарт сподобався усім, а до Огоновського повернувся хороший настрій:

― Хлопці, може комусь потрібні нові черевики? Вдома на болото – річ не замінима. Нова модель, тільки-тільки надійшла, скоро замінить «кирзу». Недорого.

― Покажіть, не куплятимемо ж кота в мішку.

Старшина вийняв з кишені зв’язку ключів і кинув їх Ростику:

― На, ти без драбини до антресолі дістанеш. Там на горі, шафа номер дев’ять. Дістав?

― Хороші черевики. Точнісінько такі, які мали видавати молодому поповненню за наказом майора з речового складу, ― розхвалював крам Нікі, який опинився поруч Професора на драбині. Лапа штовхнув товариша ліктем у бік і той прикусив язика, сказавши зайве.

Огоновський обвів поглядом усіх чотирьох, немов бачив уперше, і сказав:

― Мали видавати, але не видали. Поки молоді – у кирзових походять. Я теж маю з чогось жити.

Поліщук і Скварява і собі стали оглядати взуття.

― Скільки?

― Два з половиною мільйони. От часи настали, всі в мільйонерах ходимо.

― Ще недорого, прапор з речового складу цінить такі у чотири, ― продемонстрував свої знання розцінок Глобус.

― Бо він нажитися хоче, а зі своїх сім шкур лупити не стану. Ви для мене, як діти... Беру стільки, щоб повернути затрачене та щось на перепродажі мати. То як?

Ростик, Ігор та Віктор погодилися взяти.

― А додому у чому хочете їхати: по формі чи в цивільному? Можу дістати новий камуфляж.

― А скільки це коштуватиме?

― Для вас – чотири. Трьохколірний, навіть офіцери таких не мають. Це ще з старих запасів.

Лапа та Микитюк погодилися взяти. Артем, взагалі, відмовлявся брати будь-який сувенір, котрий нагадував би йому про два втрачені роки.

― Всі вільні, ― розпустив аудиторію Огоновський. – Скварява, зостанься на хвильку, маю до тебе розмову в чотири ока. Поліщук, я телевізора не чую, він працює тихо-тихо і вимикається ще до того, як капітан Лавриненко торкнеться дверей казарми. Зрозуміло? І не забудь вимкнути, коли зникне зображення!

Хлопці зачинили двері за собою, залишаючи Ігоря та Огоновського наодинці.