Частина ХХІ

У животі в Скваряви заквакали жаби чи прокинувся вулкан. Шлунок нагадував, що в армії у такий час солдати вишиковувалися до походу в їдальню. Здалося б уже щось і за драбину кинути, а в кишені ані купончика – останні нишком всунув у кишеню Циганової куртки, ніби передчуваючи, що йому вони більше знадобляться.

Що не кажи, а якась робота йому вкрай потрібна. Інакше до Полтави доведеться йти пішки. Вирішив навідатися до Ромчика. Хоча ще не всі птахи прокинулися, мав надію, що його давній знайомий жайворонок, а не сова. Мав надію поснідати в товаристві Підвального – з безвихідного становища кожен вибирається, як тільки може. Розпитував у перехожих дорогу на «Вишеньку». Люди критично оглядали прохача з ніг до голови, але вказували напрям. Довелося вийти за місто, оскільки вілла була на одному з пагорбів за його межами. Там під променями ранкового сонця виблискували мідні дахи. Вела туди тільки одна дорога, котра серпантином закручувалася вгору. Два рази Скварява змушений був тулитися до узбіччя, даючи дорогу машинам. Першого разу це був представницький «Мерседес», другого – «Порше». Ігор аж присвиснув – такі автівки він раніше бачив тільки в авто журналах.

На аудієнцію до Ромчика не так легко було потрапити, як здавалося на перший погляд. У самому кінці підйому дорогу перегородив шлагбаум, і вусатий старшина з сивиною на скронях у бронежилеті та з АК-74 без прикладу зупинив його:

― Куди?

― Мені назначено зустріч на віллі «Вишенька».

― Та хоч у раю. Перепустка?

Яка перепустка?

Втомлена усмішка з’явилася над рідкими зубами. Вартовий не мав бажання вдаватися до роз’яснень і підштовхнув непроханого гостя до дерев’яної будки. Повз Ігоря не вислизнуло, як живо заметушився старшина біля шлагбауму, пропускаючи чорний «БМВ» та ховаючи за бронежилет кинуту на вітер купюру. Біля будки на бронежилеті сидів старший сержант, затягуючись цигаркою та випускаючи кільця диму. Автомат лежав у нього на колінах, а з дула виглядала квітка ромашки. Ковзнув байдужим поглядом на непроханого гостя і навіть не поворухнувся. «Чистий тобі голуб миру, тільки галузки зеленої в зубах не вистачає», ― спало на думку Ігореві таке порівняння, коли піднімався на дерев’яний поміст. Усередині сторожки стояв стіл, на якому примостився допотопний телефон. За столом сидів молоденький лейтенант в одній лиш сорочці. Його кітель недбало звисав на спинці стільця, а кашкет знайшов собі місце на вбитому у стіну цвяху. Офіцер читав якусь еротичну газета і його уява не одразу перемкнулася на несподіваного гостя.

― Доброго ранку! ― привітався Ігор.

Як дитина, спіймана на збитку, лейтенант кинув газету під стіл, а його обличчя набуло суворого вигляду. Зіниці ж перелякано бігали – спробуй відгадати, хто так зненацька підкрався.

― Мені назначено зустріч у «Вишеньці», а ваші люди не впускають, ― пояснив мету свого візиту Ігор.

Без великого бажання, немов його відірвали від роботи стратегічного значення, офіцер потягнувся до телефону і набрав три цифри. У слухавці затріскотіло, загупало, забулькало, немов телефонував на передову, а зв’язковий намагався перекричати ці перешкоди:

― Алло! Гарик? Тут якийсь тип каже, що йому назначено зустріч… Хто такий? ― витріщився на гостя.

Глобус назвався – міліціонер передав і відклав слухавку. Обличчя лейтенанта побуряковіло, здавалося, він ось-ось захлинеться од люті:

― Пшол вон! Не знають там такого! Куценко, гони його в шию!

Флегматичний старший сержант невдоволено підвівся, витрусив квітку з дула і став наближатися до Ігоря. Скваряві так хотілося зацідити в ніс нахабному офіцеру, але той вчасно відійшов убік. Задиратися із стражами порядку у наміри Глобуса не входило, тому показав їм спину.

Іншої дороги не було.

Від нічого робити обійшов пагорб, спускаючись до моря. Його увагу привернуло те, що з цього боку гора не була настільки стрімкою, а більш пологою. Від золотих розсипів прибережного піску здіймалася вгору ледь помітна стежечка. Мабуть, хтось дуже полюбляв спускатися нею до води та повертатися назад. Пішов і собі вгору й за хвилю вперся у високий мур, у якому на певній відстані одна від одної були хвіртки. Залишалося лишень знайти потрібну.

Це виявилося не так уже й важко – над кожною хвірткою була написана назва вілли. «Вишенька» – красувалося на масивних залізних прутах, обрамлених кованими ягодами й листям. Отже, саме за цією перешкодою його кінцева мета на цей ранок. Навіть не став перевіряти, чи закрита брамка на ключ. Той, хто живе за такими мурами та залізними воротами, чогось та й боїться. А коли боїться – закривається на усілякі замки та засуви. У такої людини нема спокійного сну, вона здригається від найменшого шелесту. Миша пробіжить – а їй здається, що то стіна валиться… Може, Артем мав рацію, і його старий знайомий зовсім не той, за кого себе видає? Але згадавши, що Ромчик в розмові прохопився, що винаймає помешкання, подумав, що боїться когось справжній господар вілли.

Озираючись позаду себе, чи, бува, кого не наднесло, Ігор підійшов до муру. Той був вибудуваний з нерівних брил так, що прогалини чергувалися з виступами. Для когось це, може, й становило би перешкоду, але не для тренованого гвардійця. Витерши руки насухо до футболки, вхопився за перший виступ. У війську Глобусу не раз доводилося забиратися на четвертий поверх, ще й на час та з повним комплектом амуніції, не маючи ні драбини, ні шнурка під ногами… Але завдання виявилося не таким легким – усе просте на перший погляд має свої складнощі. Стіна була з піщаника, два рази виступи відламувалися під вагою м’язистого тіла, і він заледве встигав вхопитися за іншу опору… Подих перевів уже на вершечку стіни. Звідси відкривався чудовий краєвид на ранішнє море, але не було часу ним милуватися. Панорама нікуди не втече, а от сніданок…

Замріявшись, Глобус невдало зіскочив зі стіни – ледь не підвернув ногу. Трішки накульгуючи, пішов у напрямку споруд.

Вілла цілком виправдовувала свою назву – будинок заховався серед молодих яблунь, персиків, абрикос, але найбільше було саме дерев вишень. Зелений виноград хаотично розростався на всі боки, створюючи ілюзію незайманого раю. Поміж цих джунглів і стояв двохповерховий котедж, поштукатурений у колір вишні. І це вже був перебір.

Оскільки це була задня стіна споруди, Ігор став пробиратися до парадного входу. Швидше інтуїцією, аніж зором та слухом, вловив підозрілий рух і відчув засапане дихання в себе за спиною. Інстинкт самозбереження змусив його присісти, і зробив він це доволі вчасно. Здоровенний кулак, націлений у потилицю, розрізав порожнечу перед собою. Таким кулаком і буйвола завалити можна було би. Скварява не став розглядати нападника, не забарившись з ударом у відповідь. Майже невловимий порух ногою, коротка мить – і здоровань із короткою зачіскою повільно звалився на землю.

Чому люди, які наростили великі м’язи, настільки самовпевнені? Сила – далеко не показник успіху. Навпаки, вона само заспокоює і робить вразливішими. Аж смішно, що таких от тракторів можна вивести з рівноваги одним ударом, якщо володіти відповідними навиками. Швидкість і несподіванка – ось запоруки успіху, а вже після них іде груба фізична сила. Ідеально, коли ці три властивості поєднуються в одній людині, але, зазвичай, доводиться розраховувати на щось одне. Ігор обрав швидкість – і не прогадав.

Залишивши чванькуватого молодика на доріжці, Скварява прискорив кроки в тому напрямку, звідки чувся плюскіт води та веселий сміх. Не хотів чекати, поки нападник очуняє та стане більш настороженим, а то ще й покличе когось на допомогу.

Обійшовши будинок Глобус вийшов на залите сонцем повітря. У невеликому басейні, де вода здавалася зовсім блакитною на фоні білосніжної плитки, з радісними вигуками борсалося двоє дівчат. Мокрі пасма волосся падали їм на очі, залазили до рота, а плавчихи тільки підсміювалися одна з одної. На красунях були лише маленькі трусики, якщо так можна назвати ті клапті тканини, які і так нічого не приховували, а лишень підкреслювали їхню звабливість. Білі дівочі перса повітряними кульками злітали над водою, засліплюючи очі під сонячним промінням. Такі бюсти викликали б заздрість не в однієї зірки естради чи кіно, які без силіконових вставок ні за що не погодилися б позувати перед кінокамерами. У тутешніх дівчат ці принади були природніми… Для юнака, який два роки бачив тільки голі спини й сідниці товаришів по службі під час відвідин лазні, це було приголомшливе видовище.

Ще одна русалка, накинувши на голе тіло коротенький халатик, схилилася над розпістертим на матраці чоловіком і робила йому масаж. Коли її руки проходили від кінця спини до потилиці, груди дівчини рівномірно колихалися, а рожеві пиптики ледь торкалися лопаток чоловіка.

За якусь мить дівчата в басейні перелякано зойкнули, а масажистка підвелася на повний зріст, запинаючи поли халатика. Незнайомця тут ніхто не очікував.

А до Ігоря вже бігло кілька кремезних охоронців, а за ними, кульгаючи та тримаючись за поперек, ледь пересував ноги той, що хотів зупинити Скваряву першим.

― Ти без пригод, як я бачу, зовсім не можеш, ― замість привітання пробуркотів Ромчик. ― Так я зовсім без охорони залишусь.

― А хто винен, що ти призначаєш зустріч у такому місці, куди без перепусток не впускають.

― А, ти про патруль на дорозі? Пробач, браток, забув попередити. Район наш тут дуже фешенебельний, сюди будь-хто не потрапить. Живуть тут круті люди: відомі політики, артисти, банкіри, юристи… Уся еліта, можна так сказати. Тому й охорона тут присутня. Навіть муха не мала б пролетіти сюди.

― І ти маєш стосунок до цієї еліти?

― Кому з простих смертних не хочеться стати богом бодай на мить, ― ображено склав вуста Підвальний. Запитання давнього знайомого зачепила його за болючі струну.

Тим часом охорона вже оточила Глобуса. Лютими поглядами здоровенні гевали міряли постать непроханого гостя, який так неввічливо обійшовся з їхнім приятелем. А тут ще й бос виказав своє невдоволення їхньою роботою:

― Навіщо я вас утримую й гроші плачу? Чим ви тут займаєтеся? Чому хто хоче й коли хоче вдирається до мене, вам пики б’є, а ви й обшмонати його не встигаєте? ― Повернувшись до Ігоря, кисло посміхнувся, ― вибач, але крізь таку процедуру проходять усі мої гості.

Глобус й опам’ятатися не встиг, як вправні руки швиденько промацали його з ніг до шиї.

― Чистий!

― Геть з моїх очей, щоб я вас не бачив. Та займіться своєю роботою, а то по виганяю до бісової матері!

― І дівчат твоїх вони теж так перевіряють? ― змовницьки підморгнув Скварява.

Підвальний вдав, що не почув цього запитання. Натовп тренованих гевалів зник, як і дві плавчихи, котрі, накинувши такі ж куці халатики, попрямували до вишневого будинку. Але навіть ідучи, продовжували звабливо погойдувати стегнами. Третя ж нерішуче стояла біля Ромчика.

― Діанко, золотце, важко сказати, коли ти краща: вдень, чи вночі, ще трішки…

Дівчина нахилилася над Ромчиком і продовжила розминати його спину.

― Непогано тобі живеться. Три красуні, одна одної краща. Вони тобі часом не сестри?

Ромчик підвівся на ліктях і змовницьки підморгнув:

― Дружина на тиждень поїхала до батьків, може, й на довше там затримається. А я ж не підліток якийсь стурбований, не стану ж сам себе задовольняти. Одну ніч якось перетерпів, другу, а далі так приспічило, що не витримав. Поки молодий і сила є, мене й на трьох стане, правда, Діанко?

Дівчина була не з сумирних овечок, за словом у кишеню не лізла:

― Хвалися, хвалися, спробував би ти з трьома незайманими селючками… Подивилася б я тоді на тебе. Ну, на одну тебе ще, може, й стало б, а на більше – навряд. Добре, що ми вміємо робити все, як слід. От і хвалишся.

― Золотце, не будь таким нечемним котиком. Ми чудово провели ніч, а ти була найкращою. Ти мене просто пошматувала своїми кігтиками. Звідки у тобі стільки пристрасті?

Дівчина, здавалося, не зауважила присутності незнайомці і ані трохи не нітилися перед ним. Навіщо комплексувати, якщо вихваляють твої професійні задатки. Діана ще добру хвилю часу масувала роз’мяклого Підвального, не переймаючись тим, що халатик на грудях розійшовся.

― Усе, кицю, досить. Залиш нас, ― Ромчик стрімко звівся на ноги і, поплескавши масажистку по сідниці та шепнувши їй «до вечора», простягнув руку для привітання:

― Радий тебе бачити. А товариш твій де?

― Він уже далеко звідси. Додому поїхав.

Підвальний роздратовано прикусив губу, але не виказав того, що собі думав:

― Що ж, я радий тому, що бодай земляк залишився. Одразу введу тебе в курс справ. Як ти вже, мабуть, знаєш, я – комерційний директор мережі ресторанів «Шторм». Наш заклад не єдиний у місті, є ще декілька філіалів на побережжі. На мене покладено організаційну, адміністраторську та купу інших робіт. Я не є власником мережі, а тільки довіреною особою…

Підвальний витримав паузу, немов роздумуючи, про що ще варто знати Скваряві:

―… Коли я сюди прибув, більшість персоналу вже були на своїх місцях, тож підібрати кадри за своїми уподобаннями мені не вдалося. Працюю з тими, хто є, але, чесно кажучи, не до кінця довіряю цим людям. Як приватний заклад, маємо чимало проблем. У спину дихають конкуренти, намагаючись вставляти палки в колеса будь-де і будь-коли. То намовлять постачальників підсунути мені неякісні продукти, а вслід за ними спустять з ланцюга санепідемстанцію. То кухарів чи офіціантів наших перестрінуть і трохи попсують їм фейс, але тільки так, щоб залякати. То приміщення рознесуть, посуд поб’ють, підставивши це як розбірки п’яних компаній, котрі щось не поділили. Періодично до мене приходять усілякі бандюки, вимагаючи плати за спокій… А я хочу усього лиш спокійно працювати і не перейматися такими проблемами. Коротше, мені необхідна людина, яка б узяла на себе організацію охорони. Ті бовдури, які на мене працюють зараз, якісь аморфні і неорганізовані. Підеш працювати до мене? Я готовий платити тобі… Скажімо, п’ятсот на місяць.

― П’ятсот тисяч на місяць? Ромчику, мені у війську мільйон триста виплачували, так того на два заходи в чепок ставало, ― розчаровано прокоментував Ігор таку прпозицію.

― Ми про різні грошові знаки думаємо. Я кажу не про фантики, які тільки й друкуються з новими нулями, а про тверду валюту. П’ятсот доларів. Ну, і ще можливі премії, якщо наприкінці кожного місяця будемо в плюсах.

Скваряві заціпило у горлі. Звичайно, він сподівався на пристойний заробіток, але про такий навіть не думав. Невже так високо котуються майстри рукопашного бою? Чи Ромчик хоче використати його для інших справ?

― Пристаєш на таку пропозицію? ― мерзлякувато зіщулився Підвальний.

Для годиться, треба було би взяти час на роздуми, однак Глобус кивнув головою. А хто ще запропонує йому такий заробіток? Якщо вже доля повернулася до нього лицем, то не можна упускати свого шансу.

― Отже, по руках? Ти вже снідав?

― Ще не встиг…

― Тоді ходімо, складеш мені товариство. Здоровий шлунок – то найголовніше, а все інше може почекати.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.