The Last Embers: Історія тих, хто вижив

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", неподалік від бази повстанців.

— За Люмікором вирушимо за годину. — Першим тишу порушив Сет. — Цей Роберт не викликає сильної довіри, але поки це найкращий варіант.

Він кинув погляд на капсулу, потім - на присутніх.

— Я вважаю, що нам потрібно поділитись на групи. Айві та Віктор залишаться тут.

— Айві, — продовжив він глянувши на неї, — я думаю ти зможеш знайти з нею... спільну мову. Принаймі, краще ти, ніж будь хто з нас.

— Вікторе, — мовив він перевівши погляд на дівчину в капсулі, — ти як медик зможеш оцінити її фізичний стан. Я б не хотів все залишати на "совість" Роберта.

Айві з Віктором переглянулись і злегка кивнули в знак згоди.

— А ми, — продовжив Сет, — підемо за Люмікором. І за тілом. Пол, Бродерік, Лео - ви зі мною.

Пол хотів був щось сказати, але суворий погляд Сета змінив його думку.

***

Година пролетіла дуже швидко.

Сет разом з Бродеріком будували плани дій, Пол просто сидів втупившись у підлогу.

Лео… Він як завжди, просто щось бурмотів, що цей день можна вважати найгіршим за останні роки.

— Хоча, день коли Клайда підвищили - напевне все ж був гіршим, — бурмотів він сам до себе.

Віктор мовчки спостерігав за капсулою і людиною в ній. Його переповнювали десятки думок, але головна з них — чи в порядку її тіло після такої тривалої кріостази.

Пульс стабільний. Дихання рівне.

Зовні — все ідеально. Але кріостаза — це не сон, а майже смерть. Один кристал льоду не там — і мозок перетворюється на суп із забутих спогадів.

Дивно, що капсула досі тримає стабільність.

Тканини можуть зберегтись, навіть органи — але свідомість?.. Це вже лотерея.

Він нахилився трохи ближче, ковзнув пальцем по сенсору, перевіряючи гістограму.

Температурний режим витримано, система живлення... мінімальна, але тримається.

Або це капсула надзвичайно добре зібрана, або хтось дуже хотів, щоб вона вижила.

Він ще раз глянув на її обличчя крізь скло.

Було б добре, якби вона прокинулась мовчки. Без істерик. Без криків. Просто сказала “дякую” і не зомліла. — Пронеслось в його голові.

Айві сиділа на краю контейнера, звісивши ноги, й розглядала капсулу, ніби вивчала нову загадку. Її очі блищали - не від сліз чи страху, а від того особливого, вперто-дитячого захоплення, з яким вона завжди дивилася на все невідоме.

Кріокамера справжнісінька. І працює. І всередині - людина. Жива. Напевне.

У неї навіть волосся красиве. Ну, принаймні те, що видно крізь скло.

Цікаво, вона прокинеться з амнезією? Чи з чітким "Де я? Хто ви?"

Вона тихенько хмикнула, не стримавшись.

Погляд ковзнув до Роберта. Той зник углиб корабля, але його голос щойно звучав у навушнику — спокійний, точний, холодно-дружелюбний.

Ідеальний голос для навігації або вбивства. Або і того, і того.

Роберт. Андроїд. Смокінг. Корабель. Ну чому мені ніхто не вірить, коли я кажу, що пригоди існують?

Вона дістала з пояса мікрокамеру, клацнула раз, другий.

Оце буде розповідь. "Анно, ти не повіриш. Ми натрапили на андроїда, що колекціонує гриби й говорить голосом космічного психотерапевта. І ще, між іншим, рятує людей лазерами."

Віктор бурчить, Лео стогне, Сет мовчить. А я? Я, здається, живу свою найкращу пригоду.

Погляд знову ковзнув на дівчину в капсулі. Айві затихла. Її обличчя стало трохи серйознішим.

А якщо вона не прокинеться?

А якщо прокинеться, але буде… не та? Як у фільмах, коли з капсули виходить хтось із дивним поглядом і каже “Я - остання з роду...”

Вона м’яко посміхнулась.

***

Роберт раптово з’явився в медвідсіку. Ніхто не почув, як він увійшов — жодного звуку, жодного натяку на присутність. Його рухи були настільки безшумними, що навіть Сет здригнувся, помітивши його вже за кілька кроків.

— Ось тут, — спокійно промовив андроїд, розгортаючи голографічну карту. — Найближча печера з Люмікором.

Його голос не підвищувався, не поспішав - кожне слово було зваженим, точним, як постріл по мішені.

— Дорога туди займе близько двох...

Погляд ковзнув убік. Зупинився на Полі — той саме в цей момент нетерпляче зітхнув, перехилившись набік.

— ...трьох годин, — поправився Роберт без жодної емоції. — Якщо врахувати людський фактор.

Пол скривився, але нічого не сказав.

— Мені потрібно чотири кристали. Довжиною приблизно сорок сантиметрів і не менше двадцяти у ширину. З обома вимогами - суворо. Менші - не підійдуть.

Він перевів погляд на Сета.

— Ваша група готова? Я можу передати координати на ваші пристрої.

— Так. Але в нас є ще дещо. Ми хочемо повернутись за тілом Еріка, — відповів старший скаут.

— Навіщо? Це нераціонально. Мої сенсори все ще фіксують у тому районі підвищену активність. Його тіло, найімовірніше, більше не існує, — сухо відповів андроїд.

Настала мертва тиша. Її порушив Бродерік — він різко зірвався з крісла й тицьнув пальцем у Роберта.

— ЩО ОЗНАЧАЄ "НЕРАЦІОНАЛЬНО"?! ТИ, КУСОК МАШИНИ!

Роберт ковзнув убік майже блискавично, схопив його руку і без надмірних зусиль викрутив за спину. Протримав так кілька секунд, після чого відпустив злегка відштовхнувши скаута від себе.

Сет вже хотів було кинутись на допомогу учню, але тільки і встиг що встати з крісла.

— Прошу утриматись від застосування фізичної сили стосовно мене або корабля. Це матиме свої наслідки, — холодно мовив він.

— Якщо ви бажаєте ризикувати своїми життями - мені байдуже. Але спершу принесіть кристали. Я обіцяю, що не зрушу корабель з місця протягом трьох годин після того, як отримаю кристали. Цього часу вам має вистачити на будь-які ваші справи.

Розвернувшись на місці, Роберт почав неквапливо віддалятись.

— Координати Люмікору я вже передав на ваші пристрої, — кинув він не обертаючись, ледь помітно струсивши плече - саме те, в яке кілька митей тому тикав Бродерік.

Сет підійшов до учня, щоб подати руку, але той проігнорував жест і піднявся сам — різко, з рипом броні, мовби самою вагою впертості.

— Йдемо. Швидше дістанемо цей клятий Люмікор - швидше доберемось до Еріка, — буркнув молодший скаут, не озираючись, і попрямував до виходу.

Сет не відповів. Лише ледь помітно кивнув і рушив за ним.

Пол та Лео зістрибнули з крісел і послідували за ними.

— От чесно, я ще ніколи не зустрічав істоту, якій настільки щиро похрін. І це навіть не образливо. Це... якось... концептуально. — Буркнув Лео.

Віктор огукнув Сета і кинув тому декілька ампул.

— Провсяк випадок.

Скаут вдячно кивнув і група направилась на вихід.

***

Печерні стіни блищали вологою, м’яко відбиваючи промені ліхтарів. Холодне повітря було важким, ніби наповненим дрібними краплями води, і здавалося, що воно повільно осідає на плечі, волосся, броню, вкриваючи всіх тонким шаром крижаної вологи. Запах у тунелях був гострим, терпким - щось середнє між металом, вологим каменем та ледь відчутним, але наполегливим ароматом гниття.

Дорога до печери з Люмікором не була надто складною - досить пряма, без різких поворотів і розвилок.

То тут, то там виднілися уламки чогось металевого, поодинокі кістки, шматки тварин, що гнили вже кілька тижнів.

— Сподіваюсь, серед них немає людських, — спробував пожартувати Лео. Але, схоже, ніхто інший не оцінив.

— Думаєте, це все… цей Роберт їх? — з тривогою запитав Пол.

— Та байдуже, — буркнув Бродерік, різко махнувши рукою. — Якщо він і далі поводитиметься так само, мені все одно, наскільки він там крутий. Я б його в наші лабораторії здав - і хай розбирають по деталях.

Група переглянулась. Здавалося, кожен на мить замислився: чи мають вони взагалі хоч якийсь шанс проти нього.

На черговій розвилці раптово пролунав голос Роберта в комунікаторах:

— Не йдіть праворуч. Тримайтесь лівого тунелю.

— Як ти нас взагалі бачиш? — кинув Пол, але у відповідь - лише тиша.

— Чому ми взагалі маємо його слухати? — озвався Бродерік. — Якщо вірити карті, правий тунель набагато коротший. І без цього тупого крюка. Що швидше заберемо кристали - то більше шансів повернутися за Еріком.

Сет нахилився над картою, ще раз уважно її оглянув.

Правий тунель - майже прямий, у два рази коротший. Лівий - довший, зі зміщенням по висоті. Судячи з топології, доведеться дертись по скелі… — пролунало в голові старшого скаута.

Сет підніс комунікатор ближче до рота:

— Чому ми не можемо йти праворуч?

У відповідь - тиша.

— Ну от бачиш! — вибухнув Бродерік. — Він нас просто ігнорує! Вважає, що нічого пояснювати не треба! Ніби може просто тикнути пальцем - і ми, як собачки, підемо виконувати його примхи.

І попрямував в правий.

— Я не збираюсь слухати цього дикуна. Я просто хочу пошвидше це закінчити.

І раптом - вибух. Сет і Пол відлетіли на декілька метрів, Лео, що стояв подалі від епіцентру впав на землю від вибухової хвилі.

Коли дим почав осідати, серед уламків залишився лише приглушений, хрипкий стогін.

Сет першим піднявся. Він різко скинув пил із лиця, кинувся до вирви.

— Бродерік?! — він упав навколішки.

Нога. Її не було. Лише кров, шматки розірваної броні й обвуглена тканина.

— Пол! Лео! Допоможіть! — крикнув він, стискаючи залишки кінцівки руками, намагаючись хоч якось зупинити кров.

Лео вже розмотував ремінь, його руки тремтіли.

— Що робимо?.. — пробурмотів він.

— Повертаємось. Ми не витягнемо його без Віктора. Назад, негайно!

Сет навіть не глянув на нього - очі були прикуті до Бродеріка. Його долоні червоніли від крові, але він не зупинявся.

Тоді - в комунікаторі пролунав голос Роберта.

Спокійний. Рівний. Байдужий.

— Я попереджав.

Сет завмер.

На мить.

А тоді встав. Повільно, ніби всередині щось зламалось. Підійшов до стіни тунелю, стиснув кулаки.

— Ти попереджав?! — видихнув він, у голосі не було спокою. Він більше не говорив — кричав.

— ТИ МІГ СКАЗАТИ! МІГ ПОЯСНИТИ! МІГ ХОЧ ЯКУСЬ, ЧОРТ З ТОБОЮ, ПРИЧИНУ НАЗВАТИ! А ТИ ПРОСТО МОВЧИШ, ПОКИ ЛЮДИ ГИНУТЬ!

Комунікатор мовчав. Роберт не відповідав.

Пол і Лео тримали Бродеріка. Кров усе ще текла повз жгут, пульсуючи в такт слабкому стогону.

І нарешті, знову — голос.

— Повертайтесь, йому потрібна медична допомога.

Сет довго дивився в стіну, ніби там був сам Роберт.

— Назад, — кинув він коротко. — Ми йдемо.

Пол мовчки кивнув, одразу взявши Бродеріка під руки.

Лео, змащений у багнюці, обгорілий, піднявся повільно, витираючи кров із пальців. Подивився в темряву правого тунелю й стиха пробурмотів:

— Ну... тепер ми точно знаємо, що "навігатор" у нього робочий.

І рушив услід за рештою.

Коли вони нарешті дістались корабля, всі були змучені. Руки нили, легені палали, а пил у роті хрустів, як пісок. Бродерік досі був без свідомості — тіло трималось тільки завдяки наполегливості Сета та імпровізованому жгуту, який уже просочився кров’ю.

Платформа корабля була вже опущена. На освітленому вході стояли двоє.

Роберт - як завжди бездоганний. А поряд - Віктор, у злегка забрудненому халаті, з компресійною сумкою в руці. Його обличчя було кам’яним.

Перед ними — медична каталка на магнітній подушці, що ледь чутно гуділа. Вона підпливла ближче, щойно Сет наблизився.

— Що з ним? — коротко кинув Віктор, навіть не глянувши на Роберта.

— Міна. — відповів Сет, уже передаючи тіло.

Віктор в одну мить упав навколішки біля каталки, ковзнув поглядом по рані, швидко перевірив пульс, зіниці.

— Тримався довше, ніж мав. Це вже щось, — буркнув він і дістав інжектор зі знеболювальним.

— І коли ти встиг з’явитись? — запитав Лео, витираючи чоло.

— Роберт вийшов на зв’язок. Сказав, що ви щось накоїли, — відмахнувся Віктор, не відриваючись від роботи.

— Щось, — пробурмотів Пол. — Півтора кілограма металу вирвало йому ногу, а цей ще йронізує.

Роберт мовчав. Лише спостерігав.

Коли каталка з Бродеріком піднялась на борт, Сет зробив кілька кроків уперед і зупинився навпроти Роберта. Погляди зустрілись.

— Далі - ти говориш все. Чітко. Без загадок. — тихо, але жорстко сказав він.

— Прийнято, — спокійно відповів Роберт. — Радий, що ви встигли. Його шанси на виживання... Не дорівнюють нулю.

"Прийнято" — подумав Сет, повторюючи в голові це холодне слово. Воно було таким порожнім і беземоційним, що навіть біль втрачав сенс.

— Радий? — гмикнув Лео. — Ти ще й здатний на радість?

Роберт не відповів. Лише обернувся й рушив углиб корабля.

Віктор подивився на Роберта й, хоча його обличчя лишилося беземоційним, у глибині очей промайнуло щось схоже на неприкриту злість.

Сет розвернувся і швидко покрокував в бік печери з Люмікором.

— Нам все ще потрібно дістати ці кляті кристали, щоб вибратись звідси, — кинув він не обертаючись.

Пол з Лео переглянулись і побігли за ним.

***

Віктор мовчки спостерігав за показниками на моніторах. Його пальці рухались автоматично, точно, холодно. Він працював швидко, намагаючись стримати кровотечу, стабілізувати тиск. Відчував, що час витікає так само швидко, як кров з рани Бродеріка.

Роберт стояв поряд. Його рухи були чіткими, ідеально скоординованими, без жодної зайвої секунди сумніву чи вагання. Він професійно допомагав зупинити кров, подавав інструменти, моніторив життєві показники. Але навіть у цьому ідеальному професіоналізмі була щось тривожне, холодне, механічне.

Айві стояла в кутку кімнати, притулившись до металевої стіни. Її очі були широко розплющені, дихання нерівне. Погляд застиг на тілі Бродеріка, вкритому кров’ю та бинтами. Перед очима знову виникали картинки - Ерік, що кидається між нею та звіром, його застиглий погляд, застигле обличчя.

Це ж мала бути пригода…

Вона хотіла зрушити з місця, допомогти, щось сказати, але її тіло просто не слухалось.

— Втрачаємо його, — тихо кинув Віктор, зціпивши зуби. — Давай інжектор з адреналіном.

Роберт простягнув потрібний інструмент. Віктор швидко ввів препарат, очікуючи хоч якоїсь реакції. Але показники падали.

— Крововтрата критична, — беземоційно повідомив Роберт. — Внутрішні органи вже почали відмовляти. Шанси на виживання зараз менше двох відсотків.

— Мені байдуже на твої розрахунки, — різко відповів Віктор, відчуваючи, як пальці починають тремтіти. — Він має жити. Я не відпущу ще одного…

— Це не питання вашого бажання, — холодно перебив Роберт. — Він вже помер. Ви просто відмовляєтесь це визнавати.

Віктор застиг, дивлячись на монітор, де серцева активність Бродеріка продовжувала спадати, сповільнюючись, поки лінія не стала прямою.

— Все закінчено, — додав Роберт, спокійно відклавши інструмент. — Подальші дії нераціональні.

Віктор стояв нерухомо, ніби закам’янілий. Його руки досі були на грудях Бродеріка, пальці стискали бинти, вже просякнуті кров’ю. Він повільно прибрав руки, опустив голову й різко видихнув.

Раптом пролунав тихий писк. Монітор показав слабкий, майже непомітний сплеск серцевої активності.

— Ще живий, — Віктор миттєво кинувся до монітора. — Він ще бореться.

Роберт байдуже глянув на екран.

— Можливо, але шансів все одно майже немає.

— Допоможи мені або відійди! — гримнув Віктор.

Роберт мовчки подав новий набір інструментів.

Айві в кутку видала тихий схлип. Вона піднесла долоню до рота, намагаючись стримати сльози, але вони текли самі по собі, гарячими струмками по щоках.

Раптом кімнату наповнив звук, схожий на глибокий вдих. Капсула, де лежала невідома дівчина, ожила. Світлові індикатори заблимали, монітор засвітився інформацією.

Айві різко обернулась, її очі ще більше розширились.

— Вона прокидається…

Віктор коротко кинув погляд у бік капсули.

— Айві, підійди до капсули. Я не можу зараз допомогти двом одразу.

Айві ступила вперед, її серце шалено билось, дихання ставало нерівним.

Кришка капсули тихо відкрилася. Повітря наповнилось тонким запахом кріостазу. Повільно, невпевнено, дівчина почала рухати пальцями, її груди піднялись у першому глибокому вдиху за сотні років.

Віктор все ще працював над Бродеріком, але його думки тепер розривались на дві частини.

Айві зробила ще крок ближче, затамувавши подих.

— Вона… справді жива?

— Так, — спокійно відповів Роберт.

Очі дівчини в капсулі були сповнені нерозуміння й страху, але поступово наповнювались свідомістю.

— Де… я? — прошепотіла дівчина, її голос звучав слабко й нерішуче.

— У безпеці, — відповіла Айві. — Принаймні зараз.

Віктор працював далі, в його голові вирувала буря думок, але руки залишались твердими.

***

Лео, Сет та Пол рухались вузьким, холодним тунелем. Стеля була низькою, через що доводилося пригинатися майже до землі. Кам'яні стіни блищали від конденсату, повітря було важким і вологим. Тільки світло ліхтарів прорізало густий морок, створюючи довгі тіні, що танцювали й коливались.

Сет ішов першим, впевнено і чітко, ніби вже не раз проходив цим шляхом. Його погляд був зосереджений на дорозі, а рухи - механічними і точними. Він мовчав, навіть не оглядаючись на решту групи. Час від часу він робив знак рукою, вказуючи напрямок чи застерігаючи про слизькі місця.

Лео йшов другим, час від часу поглядаючи на Сета. Йому хотілося щось сказати, якось розрядити атмосферу, але він відчував, що будь-які слова зараз були зайвими.

— Ти думаєш, він… виживе? — тихо спитав Лео, звертаючись до Пола.

Пол лише похитав головою, мовчки зітхнувши. Він теж не хотів зараз багато говорити.

— Як гадаєш, — продовжив Лео, трохи голосніше, звертаючись до Сета, — скільки нам ще йти?

— Недовго, — коротко відповів Сет, навіть не озираючись.

Лео замовк.

Кроки відлунювали в тунелі, їхній звук був єдиним, що порушував холодну, майже кришталеву тишу. Іноді чувся глухий шум - десь у глибині каменів, наче тунель жив власним життям.

Поступово шлях розширювався, стеля піднімалася вище, і рухатися стало легше. Вони вже могли йти прямо, не пригинаючись. Повітря ставало дедалі свіжішим, але водночас у ньому почав відчуватись якийсь дивний, солодкуватий запах.

Сет раптово зупинився, піднявши руку, і Лео з Полом завмерли за ним. Ліхтар Сета висвітлював отвір попереду, з якого струменіло м'яке, фіолетово-блакитне сяйво.

— Прийшли, — коротко кинув Сет і ступив уперед.

Вони увійшли до печери, яка виявилася набагато більшою, ніж здавалося ззовні. Простір був неймовірно великим, стіни й стеля губились у темряві. Всюди навколо росли гігантські кристали Люмікору, значно більші за ті, які Лео бачив раніше. Вони немовби проростали зі стін і підлоги, ніби були живими істотами. Їхні поверхні блищали, мерехтіли різними відтінками блакитного, фіолетового та смарагдового. Всередині кристалів, як жили, пульсували тонкі нитки, що нагадували лозу або артерії.

Лео ступив уперед, не приховуючи свого подиву.

— Я… я ніколи не бачив нічого подібного, — прошепотів він, розглядаючи найближчий кристал.

Сет лише коротко кивнув, не коментуючи, і підійшов до одного з найбільших кристалів, уважно оглядаючи його.

— Нам потрібні саме такі, — сказав Лео, витягаючи лазерний різак. — Роберт чітко вказав розміри.

Сет став поруч із ним, розглядаючи візерунок усередині кристала.

— Воно ніби живе, — тихо промовив він, і в його голосі почулося щось схоже на тривогу.

— Це просто мінерал, — відповів Лео, налаштовуючи різак.

Лео не зводив погляду з кристала. Його заворожували ці дивні, майже органічні візерунки всередині. Він простягнув руку й торкнувся поверхні кристала - вона була холодною і гладкою, але здавалось, що під пальцями він відчув слабку пульсацію.

— Починаємо, — сказав шахтар, увімкнувши різак.

Щойно лазерний промінь торкнувся поверхні, печеру наповнив тихий, але проникливий гул. Він нагадував стогін, ніби кристалам було боляче. Лео різко відсмикнув руку.

— Що це? — з тривогою запитав Пол.

Лео зупинився лише на секунду, але потім продовжив різати.

— Просто резонанс..., — невпевнено відповів він. — Таке буває.

Але гул ставав дедалі голоснішим, наповнюючи простір навколо. Лео озирнувся, серце його забилося швидше. Тіні, що падали від кристалів, почали здаватися рухливими, живими.

— Щось мені це не подобається, — пробурмотів Пол, зробивши крок назад.

Пол напружено дивився навколо, але залишався поруч із Сетом.

— Роберт би попередив, якби тут була якась серйозна небезпека, — сказав Сет, хоча й сам у це не дуже вірив.

Лео різав кристал, і гул, здавалося, пульсував у такт рухам його руки. Поступово він почав затихати, стаючи приглушеним, майже нечутним. Але відчуття того, що вони втручаються в щось живе, нікуди не зникло.

Пол підійшов ближче, уважно спостерігаючи, як шматок кристала відпадає на підлогу, м'яко сяючи й переливаючись різними відтінками. Він нахилився і взяв його до рук — той був важкий і трохи теплий.

— Дивно, — пробурмотів Пол, повертаючи кристал у руках. — Він теплий.

Вони працювали мовчки, і тільки час від часу печеру наповнював тихий, майже живий звук, ніби кристали протестували проти їхнього втручання.

Коли нарешті Лео зупинився, перед ними вже лежали чотири великі, точно вирізані шматки Люмікору. Вони тихо сяяли, ніби дихаючи в такт загальному пульсу печери.

— Досить, — сказав Сет, вимкнувши різак і вставши. — Треба повертатися.

Вони почали збирати кристали, акуратно запаковуючи їх у контейнери, відчуваючи, як від цього дивного місця йде тепло і ледь помітне, тривожне відчуття живої присутності.

Сет знову повів їх назад. Але цього разу кожен крок супроводжувався дивним відчуттям, ніби за ними уважно спостерігає щось, чию природу вони не могли зрозуміти.

***

Капсула видала тихе шипіння, наповнюючи кімнату тонким, холодним туманом. Внутрішнє світло м’яко мерехтіло, огортаючи постать дівчини блідим сяйвом. Повільно, ніби пробуджуючись від довгого сну, вона відкрила очі. Погляд був мутним, наче вона дивилась крізь туман, не в змозі одразу зосередитися.

Перші секунди дівчина залишалась абсолютно спокійною, майже беземоційною. Її шкіра була блідою, а волосся вологе й прилипло до щік. Вона кліпнула, намагаючись розібратись у своїх відчуттях і зрозуміти, де вона знаходиться.

Айві стояла поруч, нервово стискаючи пальці, але намагалася виглядати привітною і милою.

— Привіт! — сказала вона голосніше, ніж хотіла, і швидко виправилась, знижуючи голос до більш м’якого тону. — Ти… в безпеці. Все гаразд. Як ти почуваєшся?

Дівчина не відповіла одразу, лише повільно повернула голову в бік голосу, її погляд все ще був неясним, наповненим незрозумілим страхом і розгубленістю. Вона стиснула пальці, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Де я? — прошепотіла вона ледь чутно.

— Ти на кораблі… Точніше, це корабель Роберта, — швидко відповіла Айві, намагаючись звучати дружелюбно, хоча сама відчувала себе незручно. Вона не дуже добре вміла спілкуватися з людьми - ядерні реактори й технології давалися їй значно легше, ніж такі розмови. — Ти була в кріостазі. Довго. Дуже довго. Але зараз ти в безпеці. Ми… ми тут, щоб допомогти тобі.

Роберт стояв поруч, його обличчя було абсолютно спокійним, а погляд - байдужим і холодним.

— Вітання, — коротко сказав він. — Ви прокинулись. Системи вашого організму працюють нормально. Життєві показники в нормі.

Дівчина різко перевела погляд на Роберта, і в її очах промайнуло ще більше занепокоєння.

— Хто… хто ви всі? — запитала вона, її голос був слабким і тремтячим.

— Я Айві, — швидко сказала дівчина, роблячи невпевнений крок уперед. — Це Роберт. Він… андроїд. А там…

Айві озирнулась, шукаючи підтримки у Віктора, який саме завершував стабілізацію стану Бродеріка. Віктор відклав інструменти, видихнувши з полегшенням, і зробив кілька кроків до капсули, знімаючи медичні рукавички.

— Все стабільно, наскільки це можливо, — сказав він, підійшовши ближче.

Дівчина підняла на нього погляд і завмерла, її обличчя різко змінилося. В очах з’явилася іскра впізнавання, а потім глибока, щемлива надія.

— Ганс… це ти? — запитала вона, її голос звучав тепер сильніше, сповнений майже відчайдушної надії.

Віктор завмер, його погляд став жорстким, і він похитав головою.

— Ні, я не Ганс. Моє ім’я Віктор.

Дівчина знову кліпнула, розгублено дивлячись на нього. Її погляд затуманився ще більше, а на обличчі проступило розчарування.

— Але… ти… схожий на нього. Я думала… — її голос знову затремтів, а погляд опустився вниз.

Айві незграбно підійшла ближче, намагаючись якось заспокоїти дівчину.

— Ми всі тут друзі. Ну, більш-менш. І ми зробимо все можливе, щоб допомогти тобі адаптуватись. Ти… пам’ятаєш щось? Своє ім’я?

Дівчина глибоко вдихнула, ніби намагаючись зібрати всі сили, щоб відповісти.

— Дора, — тихо сказала вона, піднімаючи голову й дивлячись прямо в очі Айві. — Моє ім’я Дора.

Айві полегшено видихнула, на її обличчі з’явилась несмілива посмішка.

— Дора… Приємно познайомитись. Ми постараємось все пояснити. Ти була у кріостазі дуже довго, і багато що змінилося.

Дора дивилася на Айві, все ще трохи розгублено, але вже більш свідомо.

— Як довго я спала?

Айві нерішуче глянула на Віктора й Роберта, але відповіла сама:

— Дуже довго. Понад сто років.

Дора замовкла, і тиша навколо стала важкою, майже фізично відчутною. Її погляд був втрачений, наче вона намагалася зрозуміти, що означають ці слова.

— Сто років… — прошепотіла вона, ніби пробуючи ці слова на смак. — Але… що сталося?

Айві набрала повітря, намагаючись бути максимально чіткою й зрозумілою:

— Я не знаю що з тобою сталось. Роберт знайшов тебе і підтримував у кріостазі. Ми потрапили сюди випадково, і тепер ми разом… Скажімо, у нас спільні проблеми, які ми будемо вирішувати.

Дора ще раз поглянула навколо, ніби вперше бачачи кімнату й людей. Її погляд знову повернувся до Віктора, але тепер у її очах була не надія, а глибока, ледь прихована туга.

— Вибач, — прошепотіла вона тихо. — Ти справді дуже схожий на нього.

Віктор лише кивнув, нічого не кажучи, але його погляд став трохи м’якшим.

— Ми допоможемо тобі. Все буде добре, — сказав він тихо, сподіваючись, що його слова принесуть хоч трохи втіхи.

Дора глибоко вдихнула й кивнула, ніби погоджуючись, хоча її погляд все ще залишався наповненим сумнівом і страхом.

***

Сет, Пол та Лео повернулися до корабля, несучи контейнери з кристалами Люмікору. Втома буквально пронизувала кожен їхній рух, плечі обважніли, а кроки стали повільними і важкими. Обличчя їхні були вкриті пилом, а погляди — суворі, похмурі, сповнені глибокого внутрішнього болю.

Роберт стояв перед кораблем, нерухомий, мов статуя, його холодний погляд був спрямований прямо на них. Коли вони наблизилися, він простягнув руки, щоб забрати зброю, спокійно промовивши:

— Ви повернулись. Дякую за кристали.

Сет, не вагаючись, передав йому зброю.

— Як Бродерік? — запитав він одразу, голос його був напруженим і стриманим.

— Стабільний, — коротко відповів Роберт. — Але йому потрібен відпочинок.

Сет на мить заплющив очі, полегшення змішалось із болем від спогаду про втрати.

Роберт продовжив, не змінюючи тону:

— Я нагадую: зачекаю вас три години, якщо ви все ще хочете піти за тілом Еріка.

Сет вагався кілька секунд, його погляд став ще темнішим, перш ніж він тихо відповів:

— Ні. Це надто ризиковано. Ми не можемо втратити ще когось.

Роберт коротко кивнув, наче очікував саме цієї відповіді, й повів їх на корабель. Вони пройшли до медвідсіку, де панувала тиха, приглушена атмосфера. Бродерік лежав нерухомо, підключений до системи підтримки життя, монітори спокійно миготіли, показуючи стабільні показники.

Сет зупинився біля ліжка Бродеріка, уважно дивлячись на його бліде, спокійне обличчя. Потім перевів погляд на дівчину, яка сиділа поруч із кріокапсулою, біля якої Айві енергійно щось пояснювала.

Побачивши їх, дівчина одразу звернула увагу, її погляд був допитливим і трохи розгубленим.

Айві швидко махнула рукою, посміхаючись:

— О, ви вже тут! Це Дора. Я от якраз пояснювала їй за все. І якраз переходила до того, що ми скоро будемо на базі. А ще вона також інженер! — додала вона з неприхованим захватом.

Дівчина нерішуче посміхнулася, й тихо сказала:

— Рада знайомству.

Сет лише коротко кивнув у відповідь, занурений у власні думки.

Роберт узяв контейнери з Люмікором і рушив до двигунів. Сет, після секундного вагання, пішов за ним.

— Ти впевнений, що це спрацює? — запитав Сет, коли вони зайшли в реакторний відсік.

Роберт, не озираючись, почав завантажувати кристали в дивні реакторні труби. Вони одразу почали світитися яскравим фіолетовим світлом.

— Це має спрацювати, — сухо відповів Роберт. — Корабель довго стояв без енергії. Люмікор - ідеальне паливо.

Завершивши процес, Роберт злегка кивнув, сказавши коротко:

— Вже за мить ви будете на місці.

Раптом корабель почав гудіти, звук швидко наростав, і раптовий різкий спалах світла пройшовся всім кораблем. Роберт завмер на мить, тихо промовивши:

— О, як дивно.

Свідомість усіх присутніх раптово згасла, ніби весь корабель поринув у чорну темряву.

***

Коли Сет відкрив очі, навколо панувала напівтемрява. В голові гуділо, ніздрі наповнював різкий запах диму та гарі. Корабель був повен слідів недавньої аварії: обгорілі панелі, пошкоджені труби та дроти, що висіли зі стін.

Голос Роберта лунав через внутрішній зв'язок, спокійний, але із ноткою тривоги:

— Прошу всіх пройти на місток. Нам потрібно поговорити.

Група зібралася у кімнаті управління, яка була повна різноманітних екранів та моніторів, більшість із яких миготіли тривожними індикаторами.

— У нас є проблема, — почав Роберт, холодно дивлячись на них. — Мої варп-двигуни виявилися не в найкращому стані після століть простою. Ми промахнулись.

Айві одразу ожила, очі її блищали цікавістю:

— Що за варп-двигуни?

Сет перебив її, напружено запитавши:

— Як далеко ми від бази?

Лео скептично закотив очі, саркастично додавши:

— Чудово. Ще одна проблема у нашому нескінченному списку. Клайд буде явно задовлений моїм спізненням.

Віктор мовчки стояв, уважно дивлячись на Дору, яка все ще не повністю розуміла, що відбувається навколо.

Роберт важко видихнув, відповідаючи на запитання Сета:

— Далеко. Десь дев’ятсот тисяч парсеків від минулого місця.

Тиша, яка зависла після цих слів, стала майже нестерпною. Роберт продовжив, додавши з дивною людською ноткою суму:

— А ще варп-двигуни... не придатні до використання найближчим часом..., — Після чого з легкою огидою в голосі додав, — а звичайних стрибкових двигунів я не маю.

Ці слова прозвучали як остаточний вирок, розбиваючи останні залишки надії. Кожен мовчав, занурений у власні думки, розуміючи, що їхня ситуація щойно стала ще складнішою.