The Last Embers: Історія тих, хто вижив

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.

Сет стояв над широким металевим столом у своїй комірці, де все було розкладено з майже хірургічною точністю. Спорядження займало весь простір: заряджені акумулятори, змінні картриджі до гвинтівки, згортки з харчовими капсулами, планшети, ліхтарики, декілька гранат. Біля краю — два складаних ножі.

Лезо одного вже добряче стерте, а на руків’ї виднілись вицвілі ініціали: “А. Марлоу”.

Інший — ніби щойно з фабрики: відполірований до блиску, без жодної подряпини.

Сет повільно провів поглядом по столу.

Треба послати Еріка по додаткову мотузку, — промайнуло в голові.

Наче по команді, у дверях з’явився сам Ерік — світловолосий хлопчина з довгою зачіскою та вічною легкою усмішкою на обличчі. Він кинув швидкий погляд на старшого скаута. Сет, як завжди, стояв у повній формі, мов статуя дисципліни.

Цікаво, він у ванну теж в ній заходить? — промайнуло в Еріка з ледь помітною усмішкою.

Його погляд ковзнув по столу.

Ми що, йдемо на інший край планети?.. Навіщо, бляха, стільки всього?.. І тягнути це, звісно, буду я...

— Гей, ти чого стільки приволік? Хто це все носити буде? — з напівсумною посмішкою пробурмотів Ерік.

— Як хто. Ти і Бродерік.

— Ага! А потім я знову зірву спину! — скривився молодий.

— Тобто ти хочеш, щоб я це все сам ніс? — Сет підняв праву брову. Погляд у нього був такий, як у інструктора, якому доповіли, що ти забув витягти чеку з гранати.

Як йому, курва, вдається такий погляд?

— Може, хоч транспорт попросимо? Або, може, та інженерка робота нам дістане? — спробував віджартуватись Ерік, уникаючи прямого погляду.

— Транспорт нам не належить. Весь зайнятий на доставці матеріалів до форпостів. Навіть при всьому бажанні — нам його не дадуть, — сухо відповів Сет.

— Ага. А те, що ми, бляха, буквально йдемо рятувати медичний блок — усім байдуже?

Погляд Сета знову зустрівся з очима хлопця. Ерік важко зітхнув і повернувся до столу.

— До речі, не вистачає мотузки, — кинув він, сподіваючись змінити тему.

— Саме те, за чим я хотів тебе попросити, — майже з задоволенням відповів Сет.

Ерік уже розвертався йти, коли раптом зупинився в дверях.

— А де Бродерік?

— У медвідсіку. З братом.

— Тому… вже краще?

— Не знаю. З ним працює Віктор. Той самий, що з нами завтра йтиме.

— Я чув про нього… всяке.

— Він один із найкращих лікарів, і, за словами Крістела, наш найкращий варіант.

— Мені його шкода. Те, що з ним сталося — жахливо. Я не уявляю, як знаходити в собі сили жити далі після такого.

Сет на мить затримав погляд на хлопці.

Сподіваюсь, Віктор не вчинить якоїсь дурниці, — подумав він.

— Іди. Я ще перевірю рюкзаки, — сказав він уголос.

Ерік кивнув і зник у коридорі.

***

Сет повільно відійшов від столу, закинувши рюкзак на плече, і рушив у напрямку столової, дорогою перевіряючи ремені й застібки на медичній сумці, що висіла на боці. Кожна ампула була на своєму місці, кожна застібка — затягнута. Порядок. Такий, як і має бути.

Коридори бази ще зберігали сліди вчорашнього святкування. Повітря пахло димом від свічок і чимось солодким — імовірно, сиропом із святкового напою. Стрічки, прапори й лампадки досі не зняли.

Світло ламп мерехтіло м’яким теплим тоном, створюючи ілюзію затишку.

День Світла, — згадав він.

Свято, що повторюється кожні 90 циклів. Символ опору, витривалості, бажання жити навіть тоді, коли навколо — темрява.

Сет зупинився на мить, зиркнувши на екрани, на яких все ще програвалась вчорашня промова.

Святкують, наче завтра не треба знову лізти в холодні тунелі, — подумав він, не з осудом, а просто — як констатацію.

Він вийшов на головну галерею, де збирались у перерву більшість мешканців сектора. Кілька знайомих кивнули йому. Хтось щось бурмотів про залишки святкової випічки, хтось шукав свою зміну. В усьому цьому був ритм — втомлений, трохи зношений, але все ще живий.

Сет попрямував до Піта. Його чекали пайки, вода й головне — кава. Справжня, не синтетична.

Здоровань обіцяв підготувати щось особливе. Цікаво, що цей кухар придумав цього разу.

В столовій було купа людей. Швидко обійшовши всіх з них, Сет направився до вузького проходу що вів прямісінько до комірки Піта. На дверцятах виднілись злегка стерті слова написані від руки "ДОБАВКИ НЕ ДАЮ."

Сет вибив звичний ритм у двері — й ті відчинились.

— Нарешті приповз, — пролунав знайомий голос.

У невеличкій комірці, яка, здавалося, взагалі не могла вмістити такого здорованя, стояв Піт і щось нарізав.

Його фартух був у плямах — соус, кров, спеції, можливо навіть залишки ягідної начинки.

На голові — смішна кухарська шапочка. Густа чорна борода була вкладена з майже військовою точністю.

На вигляд — як завжди: втомлений, трохи похмурий, але з очима, що світилися радістю. Радістю людини, яка знайшла сенс навіть у найменшій дрібниці — ще одному пиріжку, ще одній добрій страві.

— Я вже думав, ти взагалі не прийдеш. Хотів було послати малого, щоб той привів тебе силою, — сказав Піт, киваючи в бік столу з маленьким термосом.

— Хотів би я на це подивитись.

— Не недооцінюй його. Він хоч і втричі менший за мене, зате прорізає ці кляті кістки з такою силою, що в мене аж мороз по спині йде, — з усмішкою проговорив Піт.

Сет задумливо зиркнув на здорованя, потім підійшов і відкрутив кришку термоса.

Усередині парувала чорна кава — густа, як моторне мастило, з ледь відчутним ароматом спецій.

— Воно і має так пахнути? — з недовірою запитав Сет.

— Пий давай. Це найкраще що відчував твій рот за останні декілька циклів.

Скаут пригубив.

Справді смачно. Його очі ледь помітно округлились, а на обличчі з’явилось щось, що за сприятливих умов можна було б назвати посмішкою. Він повільно видихнув — коротко, з задоволенням, ніби дозволив собі на мить розслабитися.

— Я ж казав, — задоволено кивнув Піт. — До речі, ти вчора святкував?

— Ні.

— Не дивно. Я залишив тобі один шматок тої самої випічки. Із грибами. Сховав, бо знав, що пізно зʼявишся.

— Дякую, — сухо кинув Сет, але з легким теплом у голосі.

— Уже упакував у харчовий контейнер. Візьмеш із собою. Може, в тунелях пригадаєш, що життя — це не лише гранати й мапи. — з приємною посмішкою видав здоровань.

Сет кивнув і мовчки взяв термос та контейнер з пирогом.

— Ти так і не повернувся за тим Маслаком, га? — кинув Піт, уже спокійніше.

— Ні. Не мав часу, — відповів Сет, і в його голосі вперше за день почувся сум.

Піт подивився на нього з розумінням.

— Як повернешся — підемо разом. Мені, до речі, потрібна його печінка, — сказав Піт, а після короткої паузи додав, вже м’якше:

— І тільки спробуй поранитися на завданні. Без тебе тут навіть їжа гірше виходить.

Сет лише кивнув і без зайвих слів рушив у напрямку казарм.

Потрібно ще раз перевірити спорядження. І перерахувати все. Двічі.

***

Айві сиділа посеред свого кабінету — точніше, в центрі епічного поля бою між інструментами, деталями, напівзбірками й приладами. На столі димів паяльник, на підлозі валялись коробки з мікросхемами, а десь у кутку періодично спрацьовував зіпсований інфрачервоний сканер, пікаючи без сенсу.

— Так! — вигукнула вона, витягуючи з ящика щось дивне й блискуче. — Ручний спектрометр із вбудованим детектором люмікору. Я ж знала, що він колись стане в пригоді!

Вона кинула пристрій у бік рюкзака, де вже лежали три інші — схожі, але трохи інші.

О, а це що?.. — вона витягла з-під столу невелику металеву кулю з антенками. — Ага, стара "пищалка"! Якщо загублюсь, то хоча б буде що кинути під ноги. Або відлякати когось! Звірі ж бояться шуму?

— Ммм, тепловізор! — вигукнула вона, схопивши великий блок із кількома об’єктивами. — Якщо там буде щось тепле і вбивче — я точно це побачу!

Погляд ковзнув по полиці, де валялася мініатюрна дрон-камерка. Вона різко схопила її і обережно потерла об штани.

О, моя маленька розвідниця! Якщо мене вб’ють — принаймні хтось це запише!

Потім — затишшя. Айві завмерла над маленьким флакончиком з рідиною кольору нефриту.

— Що це взагалі? — прошепотіла вона. — А, та точно! Це ж... Ем... Ну, якщо розільється — стане ясно, що воно було.

Вона кинула його в кишеню й знову повернулась до шафи.

— Так... Що я ще беру з собою в експедицію? Хмм… Паяльник, шість батарейок, три дрона, два трекера, набір інструментів, запасні лінзи, фільтр повітря, чіп з улюбленими мемами, бойову ложку... — Швидко перерахувала, тикаючи пальцем на декілька рюкзаків.

Вона підняла голову, волосся стирчало в різні боки, очі блищали, а на губах з’явилась абсолютно щаслива усмішка.

— Я готова до пригод! Теоретично... — Радісно вона вигукнула сама до себе.

Айві швидко кинула рюкзак на плечі, а потім глянула на 4 інші.

А. Хм. Тепер я бачу певну проблему...

В її голові почали зʼявлятись варіанти того, як можна взяти всі необхідні речі.

А що, як з’єднати їх довгою палкою, яку я прикріплю до спини?..

Або зробити дронів-тягачів! Два спереду, два ззаду — баланс! Я ж тільки вчора лагодила одного… здається…

А що, якщо поділити вагу за категоріями: “абсолютно необхідне”, “може знадобитись”, і “ну це просто прикольно”?.

У момент надважливих роздумів - хтось тихо постукав у двері. Айві підскочила, і з кишені в неї щось випало. Об’єкт, підозріло схожий на гранату, з гуркотом покотився до протилежного кута.

ОЙ! А чого воно не вибухнуло?! — обурено промайнуло в голові. Це ж був експериментальний зразок…

— Айві? Все гаразд? Можу зайти? — почувся знайомий жіночий голос.

— Так! Але обережно — в мене тут щойно впала граната, і вона чомусь не вибухає! — відповіла Айві абсолютно буденно, наче говорила про зламану лампочку.

Двері прочинились, і з-за них обережно визирнула Анна, окинувши кімнату підозрілим поглядом.

— Граната? — перепитала вона, вже нічому не дивуючись.

— Ага! Завтра ж іду на зовнішні рівні! Твій батько вибрав мене — і я тільки рада, — з усмішкою та блиском в очах вигукнула Айві.

— Угу, я чула, — відповіла Анна тихо, з ледь вловимим сумом. — І що, готова?

Її погляд ковзнув хаосом кабінету, рюкзаками й механічними кінцівками, які ледь не рухались самі.

— Ти впевнена, що зможеш все це понести? І що тобі справді потрібна кожна з цих… штук?

— Ой, та якось понесу! Як я можу без... — Айві швидко обернулась до одного з рюкзаків, потім до другого, потім до третього.

Здається, я й сама вже не пам’ятаю, що в них лежить…

— Без цього всього! — урешті вигукнула вона, широко розвівши руками, наче саме жест був відповіддю на всі питання.

— Давай я допоможу переглянути все це й разом вирішимо, що тобі точно потрібно, а без чого можна обійтись? — лагідно запитала Анна.

— Але ж! — Айві озирнулась на всі рюкзаки, потім швидко на Анну, потім знову на рюкзаки.

— Добре. Але я впевнена на всі сто, що тут тільки найнеобхідніше!

Анна зробила кілька кроків до неї й навмання розкрила один із рюкзаків.

— Гучномовець... Ржава батарея... Звуковий фазовий резонатор... — пробурмотіла вона, перебираючи речі. — Сканер глибини води...

З кожним новим предметом Анна тихо зітхала, час від часу заливаючись сміхом, який не могла стримати. Айві спершу дивилася на неї обурено, з підозрою, мов кіт на ветеринара.

— А що, як ми загубимось, рації перестануть працювати, комунікатори зламаються, а просто кричати буде неефективно?! — гаряче видала вона, коли Анна відклала гучномовець убік.

— І ти прямо впевнена, що всі твої власні рації та комунікатори… — Анна кинула погляд на її костюм, усипаний кишенями, антенами й кнопками. — …вийдуть з ладу?

— Ну… ні… — уже не так упевнено пробурмотіла Айві.

— Але я ж стільки всього хочу взяти, щоб випробувати! — додала вона з легким роздратуванням. — Хто знає, коли знову буде така нагода?

— То подружись із цим Сетом і попроси, щоб водив тебе на прогулянки. І тестуй собі хоч кожну палицю в лісі.

— Ха-ха, смішний жарт. Ти його взагалі бачила? Цього… дідугана? Мені здається, що якщо пилюка впаде без його дозволу — він її дизінтегрує поглядом!

Вони щиро розсміялись, дивлячись одна на одну — Айві з розкуйовдженим волоссям і гайковим ключем у рукаві, Анна з легкою посмішкою та поглядом, який говорив більше, ніж будь-які слова.

Потім, не змовляючись, знову взялися до рюкзаків.

Анна періодично зітхала, кидала здивовані “Охи” та "Ахи" й питала:

— Як ти взагалі дійшла до того, що тобі це потрібне?

Айві відповідала або блискавичними поясненнями, або винуватими знизуваннями плечима.

Кімната ще якийсь час наповнювалась звуками застібок, шелестом пакування і легким сміхом.

Коли більшість речей уже була перебрана, Анна встала, порилась у своїй сумці й простягнула Айві невеликий, трохи потертий енергонакопичувач — компактний блок живлення з жовтою смужкою по корпусу.

— Тримай. Це мій. Один раз він уже врятував мені життя, коли відмовили всі стандартні батареї.

— Справді? — Айві обережно взяла його до рук. — Виглядає стареньким...

— Ідеально працює. Я навіть не знаю, чому. Може, йому просто страшно мене підвести.

На мить у кімнаті запала тиша. Але не незручна — навпаки, спокійна, майже домашня.

— Я з ним обов’язково подружусь, — нарешті сказала Айві, вкладаючи блок у внутрішню кишеню. — Сподіваюсь, він любить дронів.

— Він витерпів мене, тож з тобою точно впорається. — з посмішкою відповіла дівчина.

Анна рушила до дверей, але перед тим, як вийти, озирнулась.

— Айві?

— Ага?

— Тільки нічого не підривай. Принаймні — себе. І інших.

— Без обіцянок, — підморгнула Айві.

Анна кинула ще одну милу посмішку Іскорці, після чого швидко втекла.

***

Віктор стояв посеред кімнати, втупившись у відкритий рюкзак на столі.

Ремінь трохи стертий. Замок скрипить. Але ще тримається.

Він узяв з полиці аптечний контейнер, відкрив кришку, перевірив маркування кожної ампули.

Одна — заспокійливе. Друга — реанімаційний ін'єктор.

Третя — просто фізрозчин. Чомусь завжди бере зайвий.

Далі — стерильні пакети з бинтами, скальпель, медичний сканер, батарейний модуль.

Все укладено в строгому порядку, до міліметра. Так, як його вчили. Так, як він вчив інших.

На столі лежав ізольований контейнер з потертим логотипом і невеликою вм'ятиною з лівого боку — слід старого падіння, яке він ніколи не лагодив.

Звичний, перевірений часом. Усередині — запаси для швидкої стабілізації.

Віктор відкрив кришку, пробіг очима по вмісту й машинально перевірив терміни придатності, хоча й знав: усе свіже. Він завжди стежив за цим. Навіть тоді, коли не стежив ні за чим іншим.

Чим простіше набір — тим менше шансів, що хтось облажається, окрім тебе самого.

Він відкрив другу шухляду. Там — стара, вицвіла термостійка сумка.

На дні — втиснутий і трохи пошкоджений контейнер для вакцин.

Поряд — складений удвоє світло-синій дитячий шарф.

Не зараз, — подумав він і обережно поклав шарф назад.

Закрив шухляду. Повільно. Без шуму.

Підійшов до умивальника. Глянув у дзеркало.

Очі втомлені, мішки під ними, здається, вже стали частиною обличчя.

Нерівна борода. Суха, натягнута шкіра. Незмінна тінь втоми.

Він увімкнув воду. Сполоснув обличчя. Розтер долонями.

Рутина — ось що тримає в купі.

Повернувся до столу.

Дістав невелику коробку з інструментами — найнеобхідніше: хірургічні щипці, переносна лампа, склоочисник для оптики, запасна насадка для сканера.

Кожен предмет — знайомий до м’язової пам’яті. Віктор навіть не дивився, просто клав усе по місцях.

Знову підійшов до рюкзака. У внутрішню кишеню вклав старий годинник. Непрацюючий. Подарунок, що не дожив до свого часу.

Після цього — зупинився.

В голові пролунав рідний голос: “Треба сісти на доріжку.”

Йому завжди це здавалося дурнею. Але ноги самі привели до невеличкого пуфика біля дверей.

Він сів. Стиснув коліна. Посидів у тиші.

Легкий спогад промайнув у голові. Один із небагатьох, де вони всі разом йшли на верхні рівні. Сміх, сперечання, хтось щось забув.

Він тихо видихнув і підвівся.

Підійшов до шафи, відкрив нижній відсік.

Дістав пляшку вина — ще з того набору “на особливі випадки”. Одну з останніх із колись безмежної колекції.

Поруч — маленька ампула з прозорою рідиною. Він узяв і її, без роздумів.

Закинув обидві в рюкзак.

Кинув погляд на фотографію, що стояла за аптечкою.

Він глянув, мовив майже шепотом:

— Не дивись на мене так. Я завжди був слабким. Ти робила мене сильнішим.

Більше нічого не додав.

Просто застібнув рюкзак. Взяв його в руку.

Окинув поглядом кімнату. Все на місці. Все стерильно. Все прибрано.

Як має бути.

Вийшов, тихо прикривши за собою двері.

Сьогодні переночую в кабінеті.

Віктор ішов повільно, перебираючи ногами, свідомо уникаючи погляду на святкові прикраси, що досі висіли на стінах.

Подекуди сиділи люди — знайомі обличчя, які кидали на нього погляди, сповнені співчуття.

Він не зупинявся. Не хотів, щоб його жаліли.

Біля ліфтів помітив Сета. Той щось пояснював одному з молодших скаутів, жестикулируючи коротко, чітко, як завжди.

Їх погляди перетнулись. Короткий кивок з обох сторін.

Сет жестом показав: "почекай".

Віктор уже збирався зробити вигляд, що не помітив — звичний захист — але Сет швидко закінчив розмову, поплескав скаута по плечу й рушив до нього.

— Вікторе, привіт, — коротко кинув він, оцінюючи одяг та рюкзак. — Вже зібрався?

— Так. Прямую в кабінет. Треба закрити кілька справ і глянути, як там мої пацієнти, — сухо відповів медик.

— Зрозумів, — кивнув Сет. — Я планую взяти кілька стимуляторів. Було б добре, якби ти прихопив дві ампули адреналіну. На всяк випадок.

Віктор метнув на нього погляд — холодний, відсторонений.

В нього ж такий самий доступ до всіх цих препаратів. Просто перевіряє, чи я в нормі. Йолоп. — промайнуло в голові.

— Добре, — коротко кинув він.

Мовчанка.

А потім Віктор додав, без попередження:

— Слухай. Я розумію, ти лідер цієї вилазки і все таке. Але давай домовимось про одне.

— Про що? — Сет злегка підняв брову.

— Я тут, щоб зробити свою роботу. Підлікувати — якщо знадобиться. Не лізь мені в душу, ясно? Я не шукаю друзів. Не шукаю розмов. Не шукаю нікого. Просто зроблю те, що маю зробити - і повернусь.

У його голосі звучала стримана агресія, змішана з відстороненим холодом.

Сет мовчки подивився на нього кілька довгих секунд. Потім так само мовчки кивнув.

Віктор уже повернувся, крокуючи в бік ліфта, коли раптом кинув через плече:

— І… нічого особистого. Передай Бродеріку, щоб не забував колоти ампули. Він ще не відновився повністю. — Не зупиняючись, зник у коридорі.

Треба буде приглянути за ним. Бачив я таких — самі лізуть у пащу хижака. — подумав Сет і спокійно рушив до своєї кімнати.

***

Зайшовши до кабінету, Віктор насамперед розклав старий диван — той самий, який давно збирався замінити, але так і не знайшов часу.

Він уже просів посередині від усіх ночей, проведених тут, у дні, коли робота здавалася важливішою за сім’ю.

Після цього він підійшов до столу, витягнув звідти невеликий лазерний пістолет і поклав до рюкзака.

Не думаю, що знадобиться. Але краще взяти і не використати, ніж не взяти і шкодувати.

Увімкнув комп’ютер.

Швидко переглянув стан пацієнтів. Де потрібно — підкоригував дозування ліків.

Занотував тих, до кого слід зазирнути перед сном.

Виписав коментарі для інших медиків, які тимчасово доглядатимуть за його пацієнтами під час його відсутності.

Потім, увімкнувши тиху мелодію, Віктор відкинувся на спинку крісла.

Думки поступово втягнули його в спогади — ті, що не забулися, просто лежали глибоко.

Так минуло кілька десятків хвилин, поки він раптово не сіпнувся, ніби його вдарило струмом.

Гаразд. Обхід — і спати. Треба відпочити перед вилазкою.

Накинувши звичний халат, він вийшов у коридор і рушив знайомим маршрутом, мовчки оглядаючи кожного зі своїх пацієнтів.

У третій палаті — тиша. Лампа над ліжком світить м’яко, приглушено.

Віктор звично ковзнув поглядом по монітору: показники стабільні, шкіра пацієнтки вже не така бліда, дихання рівне.

Рана на грудях зажила настільки, що загрози життю більше не було.

Він уже було рушив до дозатора, як почув:

— Дякую.

Зупинився.

Жінка — та сама, що дивом вижила під час атаки скрадів — була при тямі й навіть говорила.

Віктор кивнув. Він хотів щось сказати, проте лише промовив :

— Відпочивайте, — коротко видав і підійшов до крапельниці, щоб перевірити подачу.

— Наступні кілька днів за вами наглядатиме Паскаль. Але не хвилюйтесь — він хороший лікар.

Вона поглянула на нього з тихою вдячністю. Не сказала нічого. І не потрібно було.

Закінчивши справи, Віктор рушив до дверей.

Затримався на мить. А потім пішов далі.

Закінчивши обхід, втомлений медик зробив ще кілька коротких ремарок щодо планів лікування, перевірив останні записи — і, нарешті, повільно опустився на диван.

Ще один прожитий день. Ще кілька врятованих життів.

З цією думкою він заплющив очі.