The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Темрява. Але не та, що на кораблі. Інша, тепліша. Сповнена запахом розпеченого металу, мастила і далекого, ледь чутного сміху Айві, що лунав у старому технічному ангарі на базі. Це була темрява під заплющеними повіками, у світі, де ще існували мрії.

— Поле, ти впевнений, що ця опора витримає? — запитала дівчинка років десяти, яка нагадувала дорослу Айві, з сумнівом дивлячись на хитку конструкцію, яку вони збирали вже третій цикл поспіль. Її окуляри, тоді ще простіші, з’їхали на кінчик носа, а волосся було зібране у хвіст, з якого вперто вибивалося кілька рудих пасм.

— Звісно, витримає! — відповів Пол. Його голос звучав дитячим і безтурботним. Він затягував останній болт із такою силою, що аж суглоби хруснули. — Я все розрахував. Це буде справжнє колесо огляду!

Вони стояли на верхівці своєї незавершеної конструкції - сплетіння старих балок, іржавих труб і списаних панелей, яку вони з гордістю називали «Проєкт "Зоряне Око"». І вони збирали його прямісінько посеред старого ангару на верхніх рівнях. Майже двадцяти метрове приміщення було ідеальним для такого. Їх відправляли сюди розбирати старі кабелі, але вони вирішили зробити собі дещо інше - дещо особливе.

— Вигляд, звісно, не найкращий. Але весело! — сміючись додав Пол.

Айві сіла поруч на холодний метал, звісивши ноги у порожнечу. Вона не боялася висоти. Вона боялася лише нудьги.

— А потім ми зробимо його з антигравітаційними кабінками, — мрійливо сказала вона. — Щоб вони не просто оберталися, а плавали навколо осі. І з голографічними феєрверками на кожному оберті!

— У нас навіть на звичайні кабінки матеріалів не вистачить, — пробурмотів Пол, звіряючись зі своїми кресленнями на старому планшеті. — Нам потрібно ще щонайменше з десяток списаних машин розібрати.

— Дрібниці! — відмахнулася Айві. — "Позичимо" у дядька Нолана. Анна казала, що зможе його відволікти. У нього їх повно, той і не помітить. Або розберемо старий транспортник батька. Він все одно ним майже не користується.

Пол усміхнувся. Він завжди був реалістом, а вона - мрійницею. Але саме тому вони й працювали разом. Він рахував, а вона - вигадувала, де взяти те, чого не вистачає.

Він сів поруч і теж подивився вниз. На мить їм обом здалося, що колесо вже обертається, що вони підіймаються все вище, залишаючи внизу сіру буденність. Вони бачили не іржавий каркас, а майбутнє, сповнене світла, сміху і дивовижних винаходів.

— Колись ми збудуємо щось по-справжньому велике, Поле, — прошепотіла Айві, злегка стукнувши того по плечу. — Щось, що змінить усе.

— Я знаю, — відповів він, відчуваючи тепло її довіри. — Обов'язково збудуємо...

***

Лео продовжував спостерігати, як за дверима формувалось щось.

— Дідько! Що це за хрінь? — хриплим напів-криком промовив він.

Але Ксантракс мовчав.

— І куди, ти, бляха, зник?! — продовжував Лео.

Він перевів погляд на зброю у своїх руках. Довга гвинтівка з двома змінними картриджами здавалась йому досить легкою. На її верхівці розташовувся коліматорний приціл, що все ще працював. Невеличка червона точка в його центрі злегка вібрувала.

— Спокійно, Лео. Це майже як бур... — говорив він сам до себе. — Ти проходив курси, тебе вчили.

Його руки злегка тремтіли, дихання зрадницьки не вирівнювалось. Шахтар почав кидати погляд на різні елементи в кімнаті в пошуках кращої схованки.

Він знову перевів погляд на двері. Здавалось, що вже чітко можна побачити голову з якої виходять декілька мацак. Вони рухались по дверях й склу, ніби намагались знайти прохід всередину. Очей в істоти не було - лише чорна порожнеча, як глибока шахта.

— КСАНТРАКС, ЧОРТ БИ ТЕБЕ ПОБРАВ, ДЕ ТИ? ЩО МЕНІ РОБИТИ! — не стримуючи себе кричав Лео.

Раптово він побачив, як одна з мацак істоти з силою вдарила в двері. Костюм заглушив весь звук, але й без того було зрозуміло - вона хоче потрапити всередину.

— Чудово. Просто, курва, чудово. — сказав шахтар вилазячи з під столу.

Він направився в протилежну частину кімнати й спробував перекинути столи. Але ті були приварені до підлоги. Після чого він спробував лавки - але результат той самий. Він помітив пару дверей, одні поменші, а інші, побільші, знаходились поруч з зачиненим вікном для передачі страв. Лео підбіг до них і спробував відчинити. Але термінали лише зрадницьки миготіли червоним. Тоді він спробував вибити віконце вдаривши по ньому прикладом, але результату не було.

— Та що з цим кораблем не так! Могли ж зачекати Роберта і летіти з ним! — бурмотів він. — Але ні, треба було підписуватись на план Рози!

— Ти закінчив своє ниття? — раптово озвався Ксантракс.

— ДЕ ТИ БУВ?! — гаркнув шахтар.

— Думав. Бачиш трубу біля дверей?

— Біля яких ще дверей? — сказав Лео оглядаючи двері перед собою.

— Та не ці! Ті, за якими істота. — роздратовано промовив Ксантракс. — Це магістраль плазмового палива для кухонних плит. Якщо ти трохи пустиш газу, він почне повільно заповнювати приміщення. Він без запаху, але дуже горючий. Але навіть не думай стріляти по ньому!

— І я маю влаштувати тут великий бабах? Еффектна смерть, але вмирати я не хочу. — обурився Лео.

— Не бабах. Лише спалах. Труба вже деякий час перекрита, тому там мають бути лише залишки. Цього буде достатньо, щоб відволікти її. Тобі треба відійти до менших дверей. Вони ведуть у технічний відсік.

— І як ти хочеш щоб я це провернув? — запитав шахтар.

— Там є вентиль. Вони дистанційно відчиняли його у випадку заворушень тут. Але після перезавантаження системи - я не можу цього зробити. Там є ручний режим.

— Агась. Тобто відчинити і бігти до дверей? — скептично запитав Лео. — А далі що?

— Я відчиняю двері. Ти заходиш в коридор. Я відчиняю двері до істоти. Ти стріляєш. Я зачиняю двері технічного коридору.

— А може, бляха, ти просто відчинеш двері і я побіжу?! — буркнув Лео.

— Тоді істота сяде тобі на хвіст. Вогонь їм неприємний, вони дуже добре горять. — холодно сказав Ксанатракс.

— Мені це все не дуже подобається... — сказав Лео, роблячи кроки в бік труби.

Його очі були прикуті до істоти, що все ще билась об двері. Скло вкрили невеличкі тріщини, що розростались з кожним ударом. Це змусило шахтаря рухатись значно швидше.

Підійшовши до труби він не побачив нічого схожого на вентиль.

— Тут нічого такого немає! — на підвищених тонах сказав Лео.

— Внизу. Під самою підлгою повинно бути.

Він швидко опустився до підлоги і помітив невеличкий важіль, що був схований між стіною і трубою.

— Ага, щось є! Ричажок! — радісно вигукнув шахтар.

— Опусти його і потягни в бік стіни. Після цього біжи до дверей. — здавалось з легким видихом сказав Ксантракс.

Лео чітко виконав інструкції і відчув, як ричажок витягнувся. Ніяких змін він не помітив, але одразу побіг до технічного проходу. В цей момент - скло на вхідних дверях не витримало і розлетілось на десятки шматочків. Мацака істоти одразу почала пробиратись всередину, а за нею послідувала наступна.

Двері перед Лео швидко відчинились й за ними був довгий темний коридор, але шахтар не вдивлявся в нього. Різко обернувшись на місці він підняв зброю і цілився то на істоту, то на трубу.

— ЗАРАЗ! — вигукнув Ксантракс. — В ТРУБУ! ПРЯМО В ВЕНТИЛЬ! Я ПОЧИНАЮ ЗАЧИНЯТИ ДВЕРІ!

Перший постріл пішов нижче, пропаливши дірку в підлозі. Другий вдарив у стіну, залишивши обвуглений слід. Третій зрикошетив від металевої стійки.

— Та влучай же, йолопе! — проричав Лео сам до себе і, затамувавши подих, зробив четвертий постріл. Цього разу - в ціль.

В цей момент двері остаточно зачинились і все, що встиг побачити Лео - це формування невеличкої вогняної кулі прямо з труби. Продовження видно не було, але вібрація, що прокотилась під його ногами і похитнула його - дало відчути, що їх план вдався.

— Фух... — облегшено видихнув Лео. — Що далі?

— Поки просто рухайся вперед.

***

Довгий тунель нагадував нутрощі велетенської механічної змії. Стіни, вкриті переплетенням товстих кабелів та іржавих труб, освітлювалися ліхтарями з шолома Лео, що кидав тремтливі, хворобливі тіні. Повітря було важким, насиченим запахом озону, металу й чогось солодкуватого, як гниючі фрукти. Під ногами Лео чавкала знайома чорна рідина, і кожен крок здавався надто гучним у гнітючій тиші.

— Іди вперед, не зупиняйся, — пролунав у шоломі спокійний голос Ксантракса. — Поверни ліворуч біля розподільчого щита.

Лео мовчки виконав команду. Його серце все ще калатало, а адреналін від нещодавньої втечі не давав м'язам розслабитися. Він міцніше стиснув гвинтівку, промінь його ліхтарика нервово ковзав по стінах. Саме в цей момент світло вихопило з темряви першу постать.

Біля стіни, спершись на трубу, сиділо тіло Дреко. Його срібляста шкіра потьмяніла і вкрилася темними плямами. Але найстрашнішим було не це. Його грудна клітка була неприродно вигнута назовні, ніби щось із величезною силою прорвалося зсередини. Тканина комбінезона була розірвана, її краї виглядали обвугленими та розплавленими.

— Трясця... — хрипко видихнув Лео, роблячи крок назад.

— Не зупиняйся, — холодно промовив Ксантракс. — І не торкайся нічого. Це те, про що я казав. Вони не їдять. Вони... використовують.

Лео ковтнув, намагаючись відвести погляд, але не міг. Він рушив далі, і вже за кілька десятків метрів побачив ще одну жертву. Цього разу - людина. Та сама страшна доля: розірвані груди, застиглий на обличчі німий крик жаху. А трохи далі, біля вентиляційної решітки, лежала третя істота - щось, що нагадувало велику, граціозну кішку з густим білим хутром. Тепер це хутро було злипле від чорної рідини, а з живота стирчали уламки ребер.

— Використовують для чого? — нарешті зміг видавити з себе Лео, його голос тремтів. — Щоб щось виростити всередині?

— Щось на кшталт інкубатора, — без жодних емоцій відповів Ксантракс. — Організм-носій помирає, коли "плід" дозріває. Тому я й сказав тобі ховатися. Ти б не хотів побачити процес народження.

Лео відчув, як до горла підкотив напад нудоти. Він прискорив крок, намагаючись не думати про те, що могло вирватися з цих тіл і тепер повзає десь у темряві цих коридорів. Він ішов, майже біг, слідуючи вказівкам голосу в шоломі, поки не опинився перед великою герметичною перегородкою.

— За цими дверима... буде дещо. — почав Ксантракс. — Звідси, фактично, почалось. Житловий модуль B.

В його голосі звучав дивний, донині не вловимий сум.

— То може я вийду не тут? — запитав Лео.

— Ні. Це єдиний шлях до мене. Можна було б пройти ще через лабораторію, але думаю ти ще менше хотів б побачити місце де їх вирощували і схрещували.

— Житловий так житловий. Завжди хотів побачити як живуть на таких кораблях! — жваво промовив Лео.

— Гаразд. Дай мені декілька хвилин, я перевірю всі камери.

***

Лео залишився сам у повній тиші, якщо не рахувати його власного важкого дихання та ледь чутного гудіння аварійних систем десь у стінах. Він сперся спиною об холодний метал, намагаючись заспокоїти серце, що все ще калатало, відбиваючи шалений ритм у шоломі.

Картини побаченого врізалися в памʼять, пульсуючи перед очима: понівечені тіла, розірвані грудні клітки, застиглий жах на обличчях. І той голос... Ксантракс. Хто він, чорт забирай, такий?

Він спробував вирівнятись, відштовхнувшись від стіни, і саме в цю мить відчув, як тупий, ниючий біль повернувся в його ноги.

— Чорт... — прошипів він, скривившись.

Здавалося, під час бігу він зовсім про нього забув, але тепер кожен м'яз нагадував про жорстоке приземлення в ліфті. Слідом за болем прийшла раптова хвиля втоми. Важкої, липкої, ніби з нього витягнули всі сили. Голова на мить запаморочилась, і Лео змушений був знову спертися на стіну, щоб не впасти. Але так само швидко це відчуття зникло, залишивши по собі лише легку дезорієнтацію.

Він поглянув на гвинтівку у своїх руках, перевіряючи індикатор заряду, і раптом контури зброї розпливлися. На секунду все перетворилося на розмиту пляму, ніби він дивився крізь товщу води. Лео різко кліпнув, і зір повернувся до норми.

— Що за чортівня? — пробурмотів він, трусячи головою.

— Мабуть просто втомився... — спробував він заспокоїти себе. Це був логічний висновок після всього, що сталося. Але дивне відчуття легкості, яке він пережив після того уколу в спину, не давало йому спокою. Воно було надто... неприродним. Біль зник повністю, страх відступив, залишивши лише кришталеву ясність і дивний спокій. А тепер тіло ніби вимагало плати за цю позичену силу.

Він не знав, що саме вколола йому система скафандра, але відчував : це був не просто анестетик. І зараз дія цієї речовини, схоже, закінчувалася.

— Цікаво, чи можна викликати цей укол знову... — пробурмотів шахтар сам до себе розмахуючи руками в спробах викликати щось.

За кілька хвилин у динаміках пролунав уже знайомий голос :

— Гаразд. Схоже в коридорі за дверима порожньо. Але в житлових кабінах я помітив рух. Тобі треба буде пройти коридором. Звідти - на сходи, що ведуть нагору. Але є один нюанс. Там будуть заблоковані двері і звідси відчинити я не можу. Система безпеки, щоб їм добре було.

— І що робити? — важко запитав Лео.

— Я все ще в пошуках охоронця. Бачив одного, але там дві істоти. Можливо зможу знайти варіант краще... Треба з нього зняти ключ-карту.

— Ага... Обшуковувати трупи. Все життя мріяв про таке. — видихаючи промовив Лео.

— Ну, вони їм вже не потрібні. Зброю ти ж забрав.

— Зброя це інше.

— Гаразд, я скоро повернусь. Не помри — з легким сміхом кинув Ксантракс.

***

Лео присів у надії трішки перепочити.

— А в шахті було не так і погано. Точніше, в порівнянні, взагалі чудово. — говорив він сам до себе, схиливши голову до колін.

— Копаєш собі в тиші. Так, інколи стається всяка хрінь... Але переважно - суцільний спокій.

Шахтар знову спробував помахати руками в надії активувати екран шолома.

— Ну, включись. Дай мені ще одну дозу... Я не хочу рухатись крізь біль.

Його голос злегка здригнувся, а тіло пронизила чергова хвиля болю. Це був підступний, пульсуючий біль - не постійний, щоб до нього можна було звикнути, а такий, що виникав раптово, голкою пронизуючи тіло, і так само раптово зникав.

— Аргх... — простогнав Лео, — Гей, Ксантраксе. Може ти знаєш, як вколоти дозу з костюма? — запитав він.

— Га? Що? — ледве розбірливо промовив той.

— Питаю - як можна вколоти собі ще трішки анестетика з костюма?

— А, в тебе, напевно, автодок з трігером на трамву. Тут дуже по різному, я не знаю як конкретно на твоїй моделі. Але спробуй плавно описати коло будь-якою рукою. — холодно промовив Ксантракс.

Лео спробував зробити цей жест, але нічого не вийшло.

— Та ні, нічого... — сумно мовив шахтар.

— Хм.. Може в тебе новіша модель. Кліпни одним оком швидко декілька разів. — з легкою цікавістю промовив Ксантракс.

Лео почав кліпати очима як навіжений і в якийсь момент спалахнуло світло прямо посеред шолому.

— О! А що далі? — оживлено запитав Лео.

— Просто почекай. Якщо не відміняти - воно само має спрацювати. Це один з стандартних жестів в таких костюмах. Тобі не проводили інструктаж? — здивовано запитав Ксантракс.

— Ні, або я його проспав. — жартівливо відповів шахтар. — В будь якому випадку - дякую. Як там справи з пошуком охоронця?

— Ніяк. Крім тих двох не бачив нікого. Були ще в їдальні, але, як ти розумієш їх більше немає.

— І що робимо? Шукаєш далі? — запитав Лео, відчуваючи як щось кольнуло його спину.

Він знову відчув знайоме відчуття благодаті, але цього разу трішки слабше. Біль відступила, розум прояснився, а втоми - як не було.

— Ох... Да... Інша справа... — простогнав він.

— В тебе там... — раптово замовк Ксантракс. — Гаразд, можемо спробувати тоді з тим біля якої істоти. Я думаю, що зможу виманити їх відчиняючи двері, може ті перейдуть в іншу кімнату. Ти готовий?

— Дай мені хвилинку... — тембр Лео був повільнішим, а голос - глибшим.

— Ага. Звісно. В нас же купа часу... Безкінечно. — з легкою злістю озвався Ксантракс.

***

Повернення до свідомості було не ривком, а повільним, лінивим спливанням із сірої, теплої пелени. Не було болю, не було страху - лише глибокий, майже невагомий спокій. Перше, що відчув Пол, це тиша. Не та гнітюча, що на кораблі, а інша - м'яка, обволікаюча, як у дитинстві під товстою ковдрою.

Він розплющив очі.

Стеля. Низька, металева, з ледь помітними слідами іржі біля стиків. Зліва під нею тьмяно блимала аварійна лампа, кидаючи на поверхню тремтливі, ритмічні відблиски. Повітря у шоломі було рівним, дихалося легко, але... якось дивно. Ніби воно було надто густим, в'язким. Прямо посеред шолому виднілась тріщина.

"Дивно..." — пронеслось в його голові.

Він оглянув кімнату. Двоярусне ліжко, зачинені двері, розкиданий одяг. На ньому лежала ковдра. Стара, груба, зім'ята, але хтось дбайливо накрив його.

— Лео? — тихо промовив він у комунікатор.

У відповідь - лише шипіння статики. Посеред його шолому блимнула якась незрозумілка іконка.

— Сете? Айві? — голосніше покликав він, відчуваючи, як спокій починає тріскатися, мов тонка крига. — Хто-небудь, відгукніться!

Тиша. Глуха, абсолютна.

І раптом його накрило. Не біль. Страх. Холодний, липкий, що піднімався з глибини шлунка. Він один. Замкнений. Він не знає, де знаходиться. Що сталося з Лео, з рештою команди. Його серце, що досі билося ліниво, раптом шалено загупало в грудях.

Дихати стало важко. Не боляче - саме важко. Ніби хтось повільно стискав його легені невидимими лещатами. Він спробував зробити глибокий вдих, але повітря застрягало десь у горлі. Паніка почала підступати.

Він зробив спробу підвестись, але його тіло чинило спротив такому рішенню. Мʼязи не слухались, ніби щось блокувало його рух.

"Що... Де я? Де всі?!" — почав панікувати він.

"Чому я не можу рухатись? Я помер?" — продовжував накручувати себе Пол.

За мить - відчуття "блокування" мʼязів відступило. Він зміг підняти праву ногу. А згодом - і ліву. Пол різко зіскочив з ліжка і обережно рушив до дверей. Його рухи були злегка незграбні, ніби дитина що вчиться ходити. Він почав з силою бити в двері, але ті не піддавались.

— Агов! Хто-небудь! ВІДЧИНІТЬ! — кричав він.

Пол продовжував гамселити двері і кричати, але відповіді не було.

— Л-Е-О! А-Й-В-І! С-Е-Т-Е-! В-І-К-Т-О-Р-Е! Д-О-Р-О. — він протяжно вимовляв імʼя кожного.

Рука вже почала стомлюватись, а голос хриплішав. Пол зробив глибокий вдих, але різкий напад кашлю не дав йому вдихнути повітря на повну. Він глянув на запʼястя скафандра.

"Рівень кисню тридцять сім відсотків..." — Пол проговорив в голові дані показників.

"Скільки ж я спав? Вони покинули мене? Забули? Чи... вони вже мертві?" — в його голові перебирались десятки найгірших сценаріїв, а погляд почав затуманюватись.

Він відступив на декілька кроків назад і знову сів на ліжко.

"Ні, вони точно не могли мене тут покинути... Може варто трішки почекати... Може через те що я знепритомнів... вони залишили мене тут, в безпеці?" — заспокоював себе Пол.

І за секунду - він впав на бік, знову провалившись в глибокий сон. В місце - де життя здавалось простішим, а проблеми - меншими.

***

— Добре, почнімо. — озвався Лео.

— Мгм... — пробубнів Ксантракс. — Добре. Я вже відчинів їм двері і один із них зреагував на це. Але інший, поменше, продовжує сидіти там.

— То що мені робити?

— Перший зацікавлено бродить коридорами. Можна спробувати його вбити. Скільки заряду на гвинтівці?

— Сорок три постріли. — сухо відповів Лео.

— Має вистачити. Головне - цілитись в його центр. Там центральний згусток. Вважай його мозком. Якщо достатньо перегріти його - він вибухне. Головне не бути надто близько в цей момент.

— Я хочу попередити - стріляю я не надто влучно. — зауважив шахтар.

— Повір, в такого здорованя важко не попасти. — зі сміхом додав Ксантракс.

— Агась... Тобто... Ти відчиняєш ці двері. Де істота? — уточнив Лео.

— Досить далеко. В двух поворотах звідси. Зайдеш в коридор - одразу перевір двері зліва. Я не можу їх зачинити і камера зламана. Не думаю, що там щось є, але перевірити варто.

— А ти можеш злегка привідчинити двері? — запитав шахтар.

— Нажаль ні. Я можу або повністю відчинити, або повністю зачинити. — констатував Ксантракс.

— Це тупо...

— Знаєш, не так часто потрібна можливість віддалено привідчинити двері.

Лео лише знизив плечима, хоча й не був впевненим, що Ксантракс зараз його бачить.

— Добре. То відчиняємо двері. Перевіряю кімнату зліва. Якщо все гаразд - рухаюсь прямо?

— Так. Я не буду маніпулювати іншими дверима. Сфокусуємось на тому, щоб вбити істоту спершу. Дійдеш до першого повороту - і зупинишься. Нехай вона сама нападає. Не варто бігти на неї першим.

— Потім поцілюю їм прямо в середину - і...? — обережно запитав Лео.

— І друга скоріш за все побіжить на тебе. Тому потрібно бути готовим вбити обох. Принцип той самий - стріляєш в центральну частину.

— Ага... А далі просто забрати ключ-карту і піднятись вище... Нічого складного, ага...

— Ти впораєшся. Головне не панікуй. І роби влучні постріли. — злегка мотиваційно сказав Ксантракс.

— Ну щож... Відчиняй... — почав Лео, а потім раптово вигукнув, — АЛОНСІ!