The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Сет ішов повільно, мов тінь, кожен його крок був вивіреним. Пальці стиснули руків’я зброї міцніше, ніж зазвичай. Попереду - тиша. М’яке біляве світло віддалялось позаду, поглинаючись стінами. Новий коридор здавався глухим, мов замкнута скриня, і дихання в шоломі здавалося надто гучним.

Нарешті - дверний проріз. Широкий, не схожий на попередні. Відчинений.

Сет зупинився, припав до стіни, одним оком визирнувши в темряву. Кімната була просторою. М’яке синє світіння струменіло з рядів контейнерів і напівпрозорих капсул, що тягнулися вздовж обох стін. Всередині кожної - в’язка рідина, яка здавалася живою. Вона пульсувала, мов реагуючи на присутність. Жодного дисплея, жодної панелі - тільки рідке, холодне світло.

Він жестом підкликав Лео й Дору, не зводячи очей із приміщення.

Лео підійшов обережно, притискаючись до стіни, а Дора - за ним, кроки м’які, мовби боялась потривожити повітря.

Сет першим ступив усередину. Його ліхтарик ковзав по рідинах, і кожна капсула відповідала відблиском, як мертве око.

Раптом - щось ковзнуло в кутку кімнати.

Холодок, що прокотився хребтом. Не звук. Не рух. Ніби саме повітря змінило напрямок, зморщилось, на мить відмовилось бути звичним.

Сет зупинився.

Відчуття було, як коли ти знаєш, що хтось дивиться, хоча жодна камера не активна. Коли простір позаду стає важчим, хоч нічого не змінилось. Він повільно розвернувся, рухаючи ліхтарем, ніби розтинаючи ним морок.

Кут кімнати.

Решітка вентиляції під самою підлогою. Ледь помітна. Ліхтарик ковзнув по ній. Нічого. Порожньо. Але Сет не опускав зброю.

— Що таке? — шепоче Лео, але не наближається.

Сет мовчить. Його погляд вп’ялився в темну дірку під ґратами. Немовби вона дивилася у відповідь.

В голові - тихий гул, легке тремтіння, не звук, а як вібрація в глибині тіла. Внутрішній барометр скафандра не фіксує змін, але щось… не так.

— Тут щось було, — хрипко каже він. — Я це відчув.

— І де воно зараз? — обережно запитала Дора.

Сет зробив крок ближче. Світло ліхтаря пронизало щілину в решітці. Порожньо. Але...

Там щось рухнулося. Зовсім трішки. Ніби легкий подих повітря.

Сет завмер. Його дихання було повільним, контрольованим. Очі не відривались від вентиляційної решітки.

Він нахилився нижче, щоб зазирнути глибше. Металевий хід, не вище метра, тягнувся вдалечінь. За півтора метра - перехрестя: одне з відгалужень різко йшло вниз, немов вузька шахта, що зникала в чорному проваллі. На самому стику було щось. Темна пляма, ледь помітна.

"Схоже на іржу… Але в ній щось інше", — промайнуло в його думках.

— Не знімайте шоломи. У вентиляції щось є, — промовив він, вирівнюючись. — Можливо, якийсь вірус… або грибок.

— Може, саме через це тут така тиша? — припустила Дора.

— Можливо.

— Погляньте, — раптово озвався Лео. — Тут якась діра.

Сет наблизився до нього. Шахтар стояв біля протилежного кута й показував за велику колбу - діаметром щонайменше півтора метра. За нею, ближче до стіни, виднілася широка діра на підлозі. Вона вела у вузький коридор, переплетений дротами, де зовсім не було світла.

— Схоже на технічний прохід, — озвався Сет.

— Але що могло зробити цю діру? — запитала Дора.

— Виглядає нерівною… Це точно не різак. Може, вибух? — припустив Лео.

— Тоді були б уламки, — відповів скаут. — А їх немає.

Сет нахилився ближче і провів рукою по краю дірки. На кінчиках пальців залишилась чорна рідина, схожа на мастило. Він підніс руку ближче до шолому, щоб оглянути її.

— Вʼязка... Може, мастило? — почав скаут. — Крізь цей клятий костюм не відчуваю нічого. Але знімати його не хочеться...

Сет ще раз просвітив прохід, уважно оглянувши його.

— Гаразд. Я зістрибну і швидко огляну, що там, — промовив він.

— А нам що робити? — відповів шахтар.

— Зачекайте тут. Я не збираюсь йти далеко - лише гляну, куди воно веде.

— Мені це не подобається, — пробубнів Лео.

Сет нічого не відповів. Він підійшов до краю дірки й швидким рухом зістрибнув униз. Уже за мить стояв посеред вузького коридору, освітленого лише тьмяним світлом згори, і швидко оглянув обидва напрямки проходу.

За його спиною, там, де розташовувалася вентиляційна шахта, прохід закінчувався невеликим пристроєм. Сет обернувся, підняв ліхтарик і підсвітив його корпус. Це був модуль утилізації атмосфери - одна з автономних систем, що очищала повітря від мікрочастинок і контролювала рівень кисню в технічних секторах. У нього впаювались трубки з рідиною, що світилася тим самим синім, як і в колбах нагорі. Звідси рідина, скоріш за все, й подавалась вгору, а сам прохід існував для обслуговування модуля й вентиляційних каналів.

Система виглядала... неушкодженою. Принаймні зовні.

Сет зиркнув уперед.

Прямо перед ним тягнувся довгий, низький тунель. Його стіни були вкриті товстими кабелями живлення, що час від часу сходились у вузли, схожі на старі розподільники. Вентиляція проходила вище, за панелями. У самому кінці - люк. Важкий, округлий, із вбудованим замком і старим, вицвілим написом, який важко було розібрати.

На підлозі перед люком розтікалася чорна рідина. В’язка, майже густа. Вона тягнулась до країв тунелю, мов просочувалась з-під самого люка.

Сет повільно наблизився, але не став торкатись. Світло ліхтаря блимнуло в рідині - і не дало чітких відбиттів. Лише глибину. Мовби поверхня не була зовсім рідиною... а чимось іншим.

"І знову ця рідина..." — пронеслось в його голові.

Скаут повернувся назад, не зводячи прицілу з люка.

— Там є люк. Веде кудись униз. Можливо, в інший технічний коридор, або просто на рівень нижче. Я не побачив, як його можна відчинити - можливо, Айві розбереться. Повертаємось, — сказав він, підтягуючись назад у кімнату, де його чекали Дора і Лео.

***

Айві зосереджено сиділа над панеллю. Її пальці швидко ковзали по сенсорах, час від часу відкручуючи кріплення чи під’єднуючи обхідні контакти. Поруч - Пол, який уже не перший раз обережно подавав їй інструменти, нахиляючись, щоби краще роздивитись, але не заважати. Їхнє мовчання було напруженим, але в ньому не відчувалося конфлікту - лише спільна робота.

Віктор продовжував вдивлятись в прохід, з якого вони прийшли. Його погляд ніби дивився кудись, що було значно далі ніж скло.

"Стільки мільйонів кілометрів до домівки. І ось я - на чужому, холодному кораблі. Із жменькою людей, які, як на диво... приємні. Думаю, ти б потоваришувала з Айві. Вона трохи божевільна, але щира. А Соні б точно сподобався Лео. Він грубий, але жартувати вміє. Занадто часто - але вміє."

Він на мить заплющив очі.

"Я думав, що не боюсь смерті. Що, можливо, навіть чекаю її. Але зараз... не знаю. Можливо, я більше не такий певний. Можливо, вже ні."

Його погляд ще раз ковзнув назад, у тінь, після чого на - Айві і Пола.

"І все ж… Я відчуваю себе не на своєму місці. Всі навколо, здається, адаптуються. Айві навіть жартує, Лео встигає і бурчати, і підбадьорювати, Дора спокійна… А я?"

Він стис пальці в кулак.

"Я не врятував Еріка. Не знаю, що з Бродеріком… А мої пацієнти? Вони десь там, на маленькій планетці посеред величезного космосу. І, можливо, саме цієї миті хтось із них помирає. І їм потрібен я. А я тут. Стою. Думаю."

Раптово тихий гул ліфта вибив його з думок, і Віктор швидко перевів погляд на Айві, яка радісно вигукнула:

— Так!

Він підійшов ближче й побачив, як ліфт зупинився рівно на один рівень від них.

— А чому він зупинився там, а не тут? — запитав Віктор, переводячи погляд то на Айві, то на Пола.

— Ну… Я зробила, що могла. Вище він не хоче. Але тепер тут уже не так і високо! Можна повиснути на рамі й стрибнути вниз. А там — через люк зайти в кабіну й відчинити двері на рівні нижче. Можливо, мені вдасться змусити його довезти нас ще нижче, — швидко тараторила Айві.

Віктор глянув через проріз на ліфт.

"Десь метра чотири. Якщо повиснути на підлозі - десь два. Костюм з легкістю компенсує цю відстань. Навіть не відчуєш нічого", — подумав медик.

— Ну, з такої висоти падати вже не так страшно, — промовив він, вмикаючи комунікатор.

— Сете, агов. Як ви там? Айві тут майже розібралась із ліфтом, — він глянув на люк, — ну... майже.

У цей момент троє - Сет, Лео й Дора - визирнули з повороту й рушили у їхній бік.

— Ми знайшли потенційний прохід униз. Діра в підлозі, що веде в технічний коридор, — озвався Сет.

— Діра? — перепитав Пол.

— Так. Не знаю, що її зробило. На краях були сліди якоїсь речовини, — він простягнув руку. — Виглядає... дивно.

Віктор зробив кілька кроків назустріч і обережно взяв його долоню.

— Хм...

— І ще одне. Та ж речовина була у вентиляції. Тому не знімайте шоломи, — додав Сет, голосом без жодного гумору.

Лео підійшов до ліфта й зазирнув у проріз.

— Він досі не тут, — іронічно промовив він.

— Зате тепер стрибати безпечніше, — долучилась Айві. — Просто повиснути і зістрибнути. Навіть Віктор погодився!

Шахтар глянув на медика, і той мовчки кивнув.

— То як? Через ліфт, чи через дірку? — запитав Лео, переводячи погляд з одного на іншого.

— У тій дірі в кінці коридору - зачинений люк. Я не побачив жодного способу його відкрити, — відповів Сет.

— Тоді я перший. Не хочу стрибати вам на голови, — мовив шахтар і, зітхнувши, підійшов до отвору.

Він обережно став на край, перевірив зчеплення ботів із металом, а тоді опустився на руки, повиснувши над прірвою. Світло ліхтаря відбивалося від стін шахти, роблячи її схожою на механічну глотку.

— Як тільки відірвуся — скажіть, чи виглядаю героїчно, — кинув Лео і, не чекаючи відповіді, відштовхнувся.

Його тіло впало вниз, ковзнуло по стінці - і за мить пролунало глухе:

— Я цілісінький!

На секунду світло над ними ледь змінило тон - не згасло, не зникло повністю, але стало ніби холоднішим, наче хтось зменшив яскравість на кілька відсотків.

— Я наступний. — сказав Пол.

Він зістрибнув упевнено, як людина, що не має сумнівів. Внизу почувся глухий звук приземлення - і в ту ж мить світло згори знову мерехтнуло. Але цього разу - червоним.

— Що за... — почала Айві, але не встигла договорити.

З гучним механічним скреготом платформа ліфта здригнулася - і стрімко полетіла вниз. Очі всіх застигли, мов закамʼяніли, коли вона почала стрімке падіння.

— Айві! — встиг лише крикнути Сет, різко хапаючи її за плече й відтягаючи назад.

Двері перед ними різко зачинилися, а світло в коридорі згасло. З панелі перед дверима вилетіло кілька іскор, що повільно розлетілись у повітрі, і тонкий стручок диму піднявся вгору, закручуючись спіраллю.

— Пол?! Ти там?! — Айві різко ввімкнула комунікатор.

— Пол?! Лео! Відгукніться! — крикнув Сет.

Але у відповідь — лише білий шум. Спотворений, змазаний, мовби сам сигнал задихався в порожнечі.

— Відчиняй ці двері! — крикнув Сет.

Айві кинулася до панелі, її пальці тремтіли.

— Немає живлення! Я... я не знаю, чи зможу! — її голос затремтів, у ньому чулася паніка.

І тут - корабель знову здригнувся. Але цього разу інакше. Вібрація пройшла крізь підлогу, коротким, різким пульсом, немов щось велике пробудилось глибоко під ними.

Сет завмер. Потім, не сказавши ні слова, різко обернувся до розвилки позаду.

Його ліхтар різко ковзнув по стінах, вловлюючи обрис...

Щось промайнуло в темряві. Тінь. Швидка, мов спазм світла. Вона ковзнула вздовж стіни і зникла за поворотом - туди, де була кімната з діркою.

Сет підняв зброю. Але щойно він зробив крок назад - із вентиляції, що проходила над ними, щось почало повільно капати.

Крапля. Друга. Третя. Чорна рідина, густа, в’язка, мов мастило, почала сочитися з отвору, збираючись у важкі, блискучі згустки. Вони з розмаху падали на підлогу й розтікалися, але не безладно. Вони збирались разом.

— Відійдіть від дверей! — різко вигукнув Сет.

Віктор і Дора одразу відійшли, але Айві залишалась біля панелі, продовжуючи гарячково працювати з інструментами.

— Айві! ВІДІЙДИ! — повторив Сет, підвищивши голос.

Вона ніби не чула. Її очі були прикуті до індикаторів на інструментах, пальці тремтіли, але вперто не зупинялись.

Віктор, помітивши погляд Сета і чорну рідину на підлозі, не чекав третього наказу. Він рвучко кинувся до Айві, схопив її за плече і смикнув на себе.

У ту ж мить - рідина біля панелі почала змінюватися. Згустки, що, здавалося, були просто викидом речовини, почали ворушитись. Їхня маса здригнулась - і піднялася.

Темна, слизька, багатонога істота здійнялась перед ними, мов жахливий витвір хворої уяви. Від неї не лунало звуків - лише в’язке чавкання й шурхіт, наче мʼясо ковзало по металу.

Її мацаки плавно розгорнулись у всі боки, слизько шепочучи по підлозі, стінах і вентиляційних трубах. У самому центрі, мов утроба з іншого виміру, пульсувала порожнина - без очей, без рота, але з відчуттям погляду.

Сет автоматично підняв зброю.

— Назад! ВСІ НАЗАД!

Істота не нападала. Не рухалась. Просто... стояла.

Масивна, слизька, жива - вона завмерла посеред коридору, мов хтось вирвав шмат жаху з іншого світу й кинув у цей простір. Її мацаки повільно ковзали по металу, ніби вивчаючи поверхню. Кожен рух залишав по собі в’язкий темний слід, що парував на краях, мов дихав.

Група почала повільно відступати - крок за кроком - назад, до розвилки, звідки вони прийшли. Ніхто не вимовив і слова. Тиша була важча за будь-який звук. Навіть дихання здавалось занадто гучним.

Сет ішов останнім, тримаючи зброю на істоті. Його кроки - вивірені, майже безшумні. Погляд - безперервний. Його позиція чітко перекривала поле перед командою.

Віктор, не чекаючи вказівки, змістився в інший бік - зайняв позицію під кутом, щоб тримати істоту у перехресному секторі. Навіть не маючи зброї, він перетворився на стіну.

Разом вони створили живий щит. У його центрі - Айві й Дора. Руки інженерки руки були притиснуті до грудей, пальці все ще стискали інструмент. Дора просто мовчала, але її погляд був прикований до істоти. Без паніки. Без крику. Лише погане, глибоке передчуття.

***

Вони обережно ковзнули за поворот, ковтаючи нерви. Жоден не наважувався дихнути на повну. Підлога скрипіла, мацаки за стіною могли почути кожен звук. Коли за спинами опинився кут, група різко кинулась уперед - бігом, притискаючись до стін, ковзаючи по металу, аж доки не вперлась у зачинені двері.

— Не відчиняються! — крикнув Віктор, натискаючи на панель.

Сет не відповів. Він залишився за спинами інших, зброя напоготові. Його погляд впирався в поворот, мовби намагався прошити темряву силою волі.

"Вона знає, де ми. Вона не квапиться. Може... чекає?"

Айві різко скинула наплічник на підлогу. Її рухи стали різкими, неточними, пальці ковзали, але вона не зупинялась. Витягла довгий прямокутний акумулятор. Той самий. Їй дала його Анна.

"Він боявся мене підвести..."

— Відійди! — скомандувала вона Віктору і вже розкручувала корпус панелі збоку від дверей.

— Поспішай! — кинув Сет, не відводячи погляду.

І тоді - з-за повороту щось вийшло. Спершу одна мацака. Потім - друга. Вони ковзали по підлозі повільно, впевнено, мов хтось готувався торкнутися чогось свого.

Слідом - вона. Істота. Та сама чорна маса, що формувалась у вентиляції, тепер виливалась із темряви. Повільно, із жахливою грацією. Її тіло тремтіло й пульсувало, як живий клубок м’язів, вкритий слизом. Мацаки ковзали по стінах, лишаючи сліди, що парували.

Сет не вагаючись відкрив вогонь.

Перші кулі врізались у тіло істоти з глухими звуками - плесь, шльоп. В’язка маса стискалась від ударів, але не розривалась. Істота ніби зіщулась - згорнулась, але не відступила. Вона... розізлилась.

І вже за мить її рух став іншим.

Ривок. Мацаки затремтіли, витягнулись вперед, тягнучись до джерела нападу.

— ВОНА ЙДЕ! — крикнув Сет. — ВОНА ВЖЕ БЛИЗЬКО!

Айві тремтіла. Її пальці працювали, але очі раз по раз зиркали на панель, на мазаки, на двері.

"Він боявся мене підвести..." — знову спалахнуло в памʼяті.

Віктор швидко став поруч з Сетом, закриваючи собою дівчат позаду. В нього не було зброї, але його постава говорила лише одне : "Спершу спробуй пройти повз мене."

Істота ревла без звуку. Лише тремтіння підлоги, лише дотики слизу до металу.

Сет зробив ще кілька пострілів, але кулі знову тонули в тілі без ефекту. Лише роздратування. Лише ще більша агресія.

— АЙВІ! — крикнув він. — ШВИДШЕ!

— ЩЕ СЕКУНДУ! — майже в істериці викрикнула вона, спаюючи контакт.

Панель клацнула. Індикація засвітилась. Ривок живлення. Двері тремтіли. Істота підповзала вже на кілька метрів.

— ТАК! — зірвалось з її вуст, і двері знизьким шипінням почали розходитись убоки.

— ВСІ ВСЕРЕДИНУ! — крикнув Сет.

Вони кинулись усередину. Спершу Айві й Дора, за ними - Віктор. Сет відступав останнім, не зводячи прицілу.

Мацака доторкнулось до краю дверей, але було пізно. Як тільки Сет ступив усередину - двері зачинились із клацанням.

За тонким вікном у дверях істота завмерла.

Вона не намагалась пробитись. Вона... спостерігала.

— Вона... Вона ж не пройде? — тремтячим голосом запитала Дора.

Айві крізь скло глянула на акумулятор, що лишився по той бік дверей. Мацаки істоти ковзали дверима, повільно й методично, залишаючи за собою в'язкі чорні смуги. Здавалось, вона не розуміла, як їх відчинити. Або... просто не поспішала.

Сет не відводив погляду від загрози. Його пальці залишались на спусковому гачку, хоча він більше не стріляв. У його погляді читалась напруга - контрольована, сконцентрована, але все ж напруга.

Айві мовчки відійшла на кілька кроків назад. Її дихання було нерівним. Вона не могла відірвати очей від істоти.

Слова Анни все ще пульсували десь на фоні свідомості. І водночас - тиша по той бік дверей була ще гіршою. Глуха, липка, як слиз на металевій поверхні.

Раптом істота ковзнула мацакою по вікну. Повільно, з майже людською цікавістю. Усі мʼязи в Айві зціпились, ніби вона відчула цей дотик крізь скло.

— Лео, трясця тебе забирай, відповідай! — крикнув Сет у комунікатор.

У відповідь знову лише білий шум. Той самий спотворений, мертвий, що вони чули ще на підльоті. Здається, ніби щось глушить не просто сигнал - а саму можливість бути почутим.

— Що робити? — запитала Айві, нервово озираючись. — Ми ж не можемо їх кинути!

— Ми нікого не кидаємо, — прогарчав Сет.

В його памʼяті виринув образ Еріка. Тієї миті, коли він упав. Коли Сет не встиг.

"І що з того, що я живий, якщо ті, хто мав бути поряд - ні?"

Він на мить заплющив очі. Вдихнув повільно, глибоко. Лють кипіла всередині - не гаряча, а крижана, точна. Він не дозволить втратити ще когось.

"Кулі не працюють. Вона поглинає удар, як вода. Але... лазер? Енергія? Може, вона менш стійка до тепла?" — подумав Сет. — "На штурмовику були лазерні гвинтівки. Точно були."

Він відкрив очі. Погляд - холодний, рішучий.

— Ідемо до корабля. Негайно.

Айві хотіла щось сказати, але Сет не дав їй часу.

— У нас є шанс забрати зброю. А тоді - повернемось за ними. Ми вирвемо їх звідти. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — тихо відповіла дівчина.

— Добре. Рухаймось.

Група рушила вперед, залишаючи за спиною істоту, що все ще стояла за дверима. Вона не рухалась. Але Сет знав - вона не забула.

Попереду - ще одні двері. Айві зупинилась, обережно торкнулася панелі збоку - та ж мигнула, засвітилась, і двері почали розходитися. Усередині лежав акумулятор - саме той, який вона підключала, коли вони тільки-но заходили на корабель. Повітря знову вирвалось у вакуум, а Сет підмітив - що решітка вентиляції вже була зачинена.

Вони швидко добігли до штурмовика, що продовжував висіти на стінці цього корабля.

Піднявшись на нього, Сет одразу ковзнув до шкавчиків на які йому вказувала Роза зі словами "На крайній випадок". В одному з них лежало кілька гвинтівок, готових до експлуатації. Схожі на ті, що використовував Бродерік.

Він кинув кожному по гвинтівці і перевірив кількість куль в пістолеті.

"Чотири. І два запасні магазини. Все одно сенсу він нього майже ніякого." — подумав він.

— План наступний. Я і Віктор - перші. Айві - займайся дверима. Нам потрібно відчиняти їх швидко. Є ідеї?

— Я.. Щось придумаю. Дай мені декілька хвилин. — вона побігла до невеличкого багажного відсіку корабля, — Я дещо взяла у Рози. Думала, що поки буде нудно - буду колупатись в цьому.

— Вони... в порядку? — тихо озвалась Дора. — Ліфт впав... Вони...

— Живі. Вони - живі. І ми витягнемо їх. Не панікуй. — заспокійливим але водночас суворим тоном мовив скаут.

Сет перевірив заряд на своїй гвинтівці.

— Цільтесь по мацакам. Я думаю, якщо відбити їх - вона не зможе рухатись. Айві, як закінчиш - одразу виходимо. Не можна втрачати ні секунди.

В його голові знову виник образ Еріка, а в голові промайнула думка : "Цього разу я буду швидшим."

P.s - підписуйтесь на телеграм або фейсбук щоб не пропускати цікавинки стосовно книги! =)

https://t.me/TheLastEmbers / https://www.facebook.com/TheLastEmbersBook / https://thelastembers.carrd.co/