The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Сет відкликав Айві, а сам наблизився до люка та драбини. Він злегка нахилився, тримаючи зброю напоготові, й вдивився вниз. Окрім щаблів і слідів крові, змішаної з чорним слизом, нічого не було видно. Рідина тяглася тонкою, майже живою лінією, стікаючи нижче, у темряву.

Він перевів погляд на інженерку, що застигла за кілька кроків позаду, стискаючи свій пристрій. Жестом наказав їй відступити ще трохи - так, щоб вона точно була поза зоною потенційної небезпеки.

Сет глибоко вдихнув і вдарив прикладом по драбині. Глухе, різке відлуння прокотилося вниз, рикошетом відбиваючись від стін шахти, доки не розчинилося в далекій порожнечі.

— Нічого не бачу, — промовив він у загальний канал.

— Ми будемо йти вниз драбиною? — тихо запитала Айві.

— Не схоже, що в нас є інший вибір, — відповів скаут.

— Може, повернемось і перевіримо інші кімнати? — обережно запропонувала Дора. — Там були ще дві, які ми не досліджували. Думаю, це склад. Може, знайдемо щось… корисне?

Сет важко видихнув, ще раз поглянувши на спуск. Його інтуїція підказувала: якщо йти прямо вниз — нічим хорошим це не закінчиться.

— Гаразд, — сухо сказав він.

"Були б у мене мої… інструменти - все було б куди простіше…" — майнула думка.

— Зачинити люк? — перепитала Айві.

— Так, — відповів Сет, міняючись із нею місцями.

***

Зачинивши люк, Айві доєдналась до команди, і вони рушили до місця входу.

Сет йшов першим, тримаючи зброю напоготові. Віктор - замикав. Дівчата трималися між ними.

Діставшись до коридору, що вів у бік ліфта, група помітила: робот стояв посеред купи слизу, ніби потопаючи в ньому.

— Він... сам підняв її, прибираючи... — обережно озвалась Айві.

— Або істота десь поруч. — сухо додав Віктор.

І вже за мить, ніби підкріплюючи слова медика, з-за повороту, що вів до шлюзу, показався кінчик мацаки.

— Назад! — крикнув Сет, направляючи зброю на істоту.

Але ніхто не поворохнувся. Всі лише націлили зброю в очікуванні чогось.

Сперечатись часу не було, Сет прийняв бойову позицію - ліва нога трохи попереду, корпус злегка нахилений. Він притулив приклад до плеча, щільно притиснувшись до нього щокою для фіксації прицілу. Активував голографічний приціл та заплющив ліве око.

Долоня правої руки щільно охоплювала руків’я, палець завис над спусковим гачком. Ліва - притримувала цівку, щоб та не провисала. Він глибоко вдихнув, вивіряючи подих - і завмер.

Мацака повільно тягнулась до робота, і вже за декілька секунд зʼявилась інша. А за нею - третя. Сет зробив короткий жест лівою рукою, стримуючи вогонь інших.

— Нехай вона підійде ближче, не хочу щоб втекла, — тихо промовив він по загальному каналу. — Я вистрілю першим. Ви - після мене.

За десять секунд істота зʼявилась в повний ріст. Десятки мацак схопили робота, ніби вивчаючи, що він таке. І в цей момент пролунав постріл. Лазерний промінь вилетів з гвинтівки Сета і з надзвичайною швидкістю полетів в бік істоти, освітлюючи коридор легким червоним світлом, що злегка відбивалось від стін. Істота, здавалося, всім тілом обернулась на групу, але не встигла зробити і кроку, як промінь прошив її тіло, залишивши в ній тонку дірку. А вогонь інших, здавалось, не залишив їй і шансу. За мить її тіло вже налічувало десятки дір крізь які було видно двері ліфту.

Але на подив групи, воно не впало. Не видало ні звуку. Просто зробило різкий ривок в їхній бік, забувши про робота. Її рани почали затягуватись, заповнюючись слизом.

— Дідько! Цільтесь в щупальця! — проричав Сет зробивши крок вперед, щоб істота реагувала тільки на нього.

Він почав прицільно розстрілювати мацаки, ніби намагаючись відділити їх від тіла.

Віктор та Айві хаотично поливали істоту вогнем, поки не розрядили картрдиджі їх гвинтівок. Дора вицілювала мацаки не гірше за скаута, майстерно відсікаючи їх одна за одною.

Істота повзла значно повільніше, але, схоже, не збиралась здаватись.

— Відходьте! У кімнату з колбами! — вигукнув Сет, дістаючи новий картридж.

Віктор і Айві попятились назад, перезаряджаючи зброю, поки Дора продовжувала прицільно стріляти, роблячи невеличкі кроки назад. Здавалось, істоту дуже обурювало те, що її здобич продовжує чинити опір, а відсічені кінцівки - назад не приростали, що значно сповільнило її.

Група вже наближалась до дверей, коли Сет випустив нову чергу, що поцілила в центральне щупальце. З нього бризнула зелена рідина, а тіло істоти почало різко набухати. Вже за секунду - воно розлетілось на шматки вкриваючи весь простір довкола чорним слизом і зеленою рідиною.

— Що це, бляха, за тварюка? — промовив Віктор, важко видихаючи.

— Головне, що вона - смертна. — сказав Сет, роблячи кроки до місця, де секунду тому стояла істота. — Стійте на місці. Я перевірю що з нею.

Айві швидко переводила погляд між Сетом, істотою і Дорою.

— А ти мітко стріляєш!

— Д-д-дякую, — промовила Дора, — Я й сама не очікувала від себе такого. Чесно кажучи, мало практикувала. Коли проходила підготовку лише. Ну, і трішки з батьком.

— Знати б, чому вона вибухнула. Не схоже, що її сильно хвилювали отримані поранення. — сказав Віктор.

— Можливо - все-таки кількість ран мала значення. Або я поцілив у щось, що призвело до такого. — відповів Сет. — Якщо вона тут не одна - треба буде перевірити.

Скаут нахилився і кінчиком приклада торкнувся зеленої рідини. Вона також була вʼязка, але менше ніж чорна. І менш однорідна. Здавалось, що в ній плавають мініатюрні шматочки чогось.

— Гаразд. Йдемо далі. — сказав він, піднімаючись. — І будьте напоготові. Я думаю, це далеко не останнє що нас тут чекає.

***

Робот як ні в чому не бувало продовжував стояти в слизі. Проходячи повз нього, Айві легенько підняла його і звільнила з полону вʼязкої рідини. Той лише злегка мигнув у відповідь зеленим індикатором.

— Схоже він мені вдячний! — з легкою посмішкою промовила Айві.

— Я думаю нам треба буде його забрати, як знайдемо Лео і Пола. — з легким сумом додала вона за секунду.

Сет рухався обережно, освітлюючи ліхтариком кожен сантиметр їх шляху. Наблизившись до дверей він зайняв позицію біля повороту, а Віктор - поруч з дверима що вели до шлюзу.

— Гаразд. Почни з правих. — командним тоном промовив скаут.

Айві підключила свій пристрій до панелі і вже за хвилину двері відчинились. За ними була кімната заповнена різного роду полицями, ящиками та колбами.

— Схоже Дора була права. Якийсь склад. — промовив Сет заглядаючи в кімнату. — Можливо тут буде щось корисне. Пошукайте джерела світла, мотузки, комунікатори. Будь що, що стане в нагоді.

Айві та Дора прийнялись перебирати коробки, поки Віктор та Сет встали на охорону.

Перші знахідки були звичайними - електричні компоненти, акумулятори, різні інструменти.

— О, це може пригодитись! — вигукнула Айві тримаючи черговий акумулятор в руках.

Дора, у свою чергу, знайшла ящик з світловими паличками. Вона активувала одну - кімнату залило мʼяким, хімічим зеленим світлом.

— Ну, хоч не в повній темряві будемо сидіти, якщо що, — пробурмотіла вона.

— І можна кинути вниз, коли будемо спускатись. — додав Сет, заглянувши в кімнату.

Вони продовжували пошуки. Більшість контейнерів містили стандартні речі: запасні частини для фільтрів повітря, комплекти інструментів, пакунки з технічним мастилом. Але потім Дора відкрила ще один, нічим не примітний ящик.

— Дивіться, — тихо покликала вона.

Усередині лежало кілька комплектів темно-сірих, грубих комбінезонів. Тканина була щільною, без жодних розпізнавальних знаків чи шевронів. Вони були акуратно складені, але виглядали так, ніби їх жодного разу не одягали.

Віктор підійшов і взяв один з них у руки.

— Дешева тканина. Уніформа? — промовив він, розглядаючи грубі шви. — Але не думаю, що працівники корабля носили таку.

— Більше схожа на форму... вʼязнів? — додала Дора.

Ця знахідка змінила атмосферу в кімнаті. Відчуття буденного пошуку зникло, поступившись місцем холодній тривозі.

— Продовжуйте, — тихо скомандував Сет.

Айві рушила углиб складу, до секції з контейнерами, що мали медичне маркування. Вони були герметично закриті. Вона підчепила замок одним з інструментів, що знайшла тут, і кришка з шипінням піднялася.

Те, що було всередині, змусило її завмерти.

Це не була стандартна аптечка. Замість бинтів і антисептиків тут лежали ряди шприців-ін'єкторів із невідомими маркуваннями, набори хірургічних скальпелів дивної, вигнутої форми, призначених скоріше для розтину, ніж для порятунку, та десятки прозорих контейнерів для біоматеріалу.

— Сете, Вікторе.. Тут щось дивне — промовила вона, не відводячи погляду від знахідки.

Коли вся команда зібралася навколо, Віктор обережно витяг один з ін'єкторів. Рідина всередині була блідо-зеленою.

— Знаєш що це? — запитав Сет.

— Ні. Поняття не маю. — відповів Віктор, розглядаючи цей шприц.

Поруч із ін'єкторами лежали сухпайки. Упаковки були вакуумні, без жодних написів, окрім серійного номера. Віктор розрізав одну з них. Усередині була сіра, беззапахова поживна паста. І ще дещо. У центрі кожної порції лежала невелика, ідеально кругла капсула синього кольору.

— А це ще що за вітамінка? — скептично процідив Віктор.

— Це все виглядає... — почала Айві.

— Дивно. Угу. Можливо тут були вʼязні. — перебив її медик.

— Або піддослідні — тихо додала Дора.

Тиша, що запала в кімнаті, була важчою за будь-який крик. Радість від перемоги над монстром випарувалася, залишивши по собі лише гіркий присмак правди. Вони були не просто на покинутому кораблі. Вони були на чомусь, де відбулось щось значно гірше.

— Мотузок не було? — запитав скаут.

— Не бачили, — знизили плечима дівчата.

— Гаразд. Беріть палички і йдемо відчиняти наступні двері. — додав Сет виходячи зі складу.

Айві знову з легкістю відчинила двері, за якими був схожий склад, але значно менший. Замість ящиків і поличок - тут були контейнери для перевезення живих осіб.

— Це... Те що я думаю? — Запитав Сет дивлячись на них.

— Виглядає як варіація кріокамер. — сказав Віктор.

— Що, в біса, тут було? — не витримавши вибухнув Сет. — Знову нам не сказали щось дуже-дуже важливе!

Здавалось, що його крик міг вирватись зі скафандру, а очі блискали від злості і напруги.

— І ніяких мотузок. — з сумом додала Айві. — Значить на драбину?

Взявши себе в руки, Сет повернувся до повороту, що вів у бік ліфта.

— Так. Не подобається мені варіант, в якому нам треба лізти в тісному просторі, де у випадку чого - навіть зброю дістати не буде як. Але вибору немає.

— Можна спробувати сковзнути ними. В нас скафандри, рукам нічого не буде — озвалась Дора. — Ми так робили, коли потрібно було швидко рухатись технічними коридорами.

— А як зупинитись? — запитав Віктор.

— Легко. На скафандрах є система "адаптивного зчеплення". Відчуваєш, коли стискаєш пальці, як спрацьовують мікроактуатори на кінчиках? Вони змінюють тертя накладок. Взагалі ця система потрібна для роботи з крихкими об'єктами, але я робила так безліч разів."

— І що? — з нерозумінням запитав Сет.

— Коли будеш вже близько - просто стисни їх. Вони змінюють тертя на кінчиках. А ще спиною - контролюй падіння об стінку. Я робила так безліч разів. Можу перша спуститись і прикривати вас, поки ви будете лізти.

Вона швидко переводила погляд між командою. В їх рухах читалась невпевненість.

— Я... Мені не подобається, що ти підеш перша. — врешті-решт озвався Сет.

— Але і лізти вниз повільно - теж. Ти сам це сказав. — відповіла Дора.

— Мгм — важко видихнув Сет. — Гаразд. Але якщо відчуєш, що щось не так - чітко слідуєш наказам.

— Добре.

***

Група швидко повернулась до люку, цього разу Дора і Сет стрибнули у відкриту діру, що вела до технічного проходу. Дора швидко наблизилась до Люку і зазирнула за нього.

— Не так і високо. — промовила вона.

Сет простягнув їй одну з люмінісцентних паличок.

— Кинь вниз. — сказав він.

Вона легким рухом взяла її і активувавши жбурнула вниз. Драбина і шахта наповнювалась зеленим світлом, даючи кращий огляд. Деякі щаблі драбини були вкриті кровʼю, деякі - слизом. Частина і тим і тим.

— Гаразд. Памʼятай, як спустишься - чекай там. Нікуди не йди. — наказовим тоном почав Сет. — Якщо побачиш щось небезпечне - кричи.

Вона обернулась і глянула на нього крізь забрало шолома.

— Гаразд.

І швидко стрибнула в технічний відсік, роблячи впевнений крок у порожнечу. Не вагаючись ні секунди, вона відштовхнулась від краю. Її долоні ковзнули по металевих щаблях, видаючи короткий, різкий скрегіт. Зелене світло від палички миготіло внизу, вихоплюючи з темряви іржаві плями та застиглий слиз. За метр до платформи вона різко стиснула кулаки. Фрикційні накладки на рукавицях миттєво спрацювали, і її стрімкий спуск перетворився на м'яке, контрольоване приземлення. Вона опустилася на ноги, не видавши майже ні звуку, і одразу ж націлила гвинтівку.

***

Навколо неї відкривалось продовження технічного коридору, що вело кудись вглиб.

Такий-ж старенький як і той, що був нагорі, але весь вкритий чорним слизом в перемішку з іншими рідинами.

— Здається тут... спокійно. — промовила вона по комунікатору. — Я, напевне, десь на третьому рівні.

— Чекай нас. Спускаємось. — почувся голос Сета у відповідь.

Він не змусив себе довго чекати. Скаут почав спуск першим після Дори. Його рухи були вивіреними, майже механічними. Він не ковзав, а швидко й обережно переставляв руки й ноги, перевіряючи кожен щабель, перш ніж перенести на нього всю вагу. Слизькі плями крові та слизу він оминав з точністю, яка свідчила про роки тренувань у значно гірших умовах. Приземлившись біля Дори, він миттєво зайняв позицію перед нею, злегка посунувши її назад.

— Я на місці. Айві, тепер ти.

— Я спробую як Дора! Це має бути швидко! — з ентузіазмом вигукнула Айві згори, її голос у комунікаторі був сповнений дитячого азарту.

— Айві, не треба. Просто спускайся, — втомлено, але твердо відповів Сет.

— Та я впораюсь! Це ж просто фізика... і трохи тертя! — запевнила вона і, не чекаючи подальших заперечень, стрибнула, вчепившись руками в драбину.

Перші кілька метрів її спуск був плавним, навіть граціозним. Вона впевнено ковзала вниз, і на її обличчі за склом шолома вже з'являлася переможна посмішка. Але потім її рукавиця натрапила на велику пляму в’язкого слизу. Зчеплення зникло. Швидкість миттєво зросла.

Короткий зойк пролунав у каналі зв'язку. Шахта перетворилася на розмиту зелену трубу, що несла її вниз із неконтрольованою швидкістю. Вона інстинктивно спробувала загальмувати, стиснувши кулаки, але було вже запізно - інерція була надто великою.

Сет зреагував раніше, ніж встиг подумати. Він відштовхнув Дору вбік, крикнувши "Назад!", а сам зробив крок уперед, напруживши тіло, і просто піймав Айві, прийнявши весь удар на себе.

Їх обох відкинуло в бік Дори. Глухий удар металу об метал прокотився луною по вузькому тунелю. Сет встояв на ногах, але важко видихнув, відчувши, як занило плече. Айві безсило з'їхала по ньому на підлогу.

— Ти ціла? — хрипко запитав він, допомагаючи їй підвестися.

Вона тремтіла, намагаючись встати, і схлипнула. — Права нога... Неприємно

Віктор спустився останнім, спокійно й без жодної метушні. Він мовчки підійшов до Айві, присів біля неї.

— Через скафандр мало що зможу зробити, спробуй ворухнути.

— Здається... Рухається. Просто неприємне відчуття. — невпевнено описавши коло ногою почала Айві.

— Вибачте... я... — додала вона, її голос тремтів від болю і сорому.

Сет поклав руку їй на плече, його погляд був суворим, але не злим.

— Я ж казав, Айві. Жодних експериментів. Не зараз.

Раптово посеред її шолому всплило вікно з незнайомою мовою.

— Ой! А це що? Якийсь текст! — зойкнула інженерка.

Сет придивився в її забрало, але нічого не було видно.

— Що за текст? — запитав він.

— Не знаю. Не розумію що пише, але схоже на якийсь... запит? — невпевнено відповіла дівчина.

— Можливо в цьому костюмі є авто-док? — запитала Дора.

— Авто-док? — перепитала Айві.

— Автоматичні інʼєкції, що можуть бути активовані на фоні зовнішніх чинників. — уточнив Віктор.

— А якщо я не хочу щоб мені якась хрінь кололась? — в голосі Айві було чутно сильно тривогу.

— Зазвичай жест вліво-вниз відміняє його. — додала Дора, описуючи жест в повітрі. — Принаймі так було у нас.

Айві почала різко махати руками пробуючи повторити те, що показала Дора. Після четвертої спроби посеред екрану зʼявилась червона вкладка, яка згодом зникла.

— Здається... Вийшло? Принаймі, я не відчула нічого. — полегшено видохла Айві.

— Роза не попереджала що в цих костюмах щось таке є. — обурено вимовив Сет.

— Може вона не знала? — запитала Айві. — Не думаю, що вона хотіла б, щоб нам кололи невідомо що.

— Або думала, що це само собою розуміється. — холодно додав Віктор.

— Сподіваюсь це останній сюрприз. Айві, йти можеш? — запитав Сет.

— Так. Думаю так. — з легким болем в голосі промовила Айві.

— Не найгірше що ставалось зі мною. — вже з легким сміхом додала вона.

— Добре, тримайтесь позаду.

***

Група продовжила рух уперед, йдучи тісним коридором. Під ногами чавкав слиз, а стіни, здавалося, стискалися, дихаючи холодною, затхлою вологою. Кожен крок відлунював глухо, посилюючи гнітюче відчуття ізоляції. Світло від їхніх ліхтарів виривало з темряви лише короткі фрагменти реальності: іржаві труби, обірвані кабелі та зловісні чорні патьоки, що повільно стікали зі стелі.

Раптом коридор різко закінчився, впершись у глухий кут із трьома однаковими дверима: одні прямо, інші - ліворуч і праворуч. Усі вони були важкими, металевими, без жодних маркувань чи оглядових вікон. Повна невизначеність.

— Прийшли, — тихо констатував Сет, його голос у комунікаторі прозвучав напружено.

— Усі зачинені, — промовила Айві, провівши сканером по найближчій панелі. — Схема блокування однакова. Я можу відчинити будь-яку, але... куди саме ми хочемо потрапити?

— Наосліп? Не найкраща ідея, — пробурмотів Віктор, оглядаючи двері так, ніби намагався побачити крізь метал.

Дора мовчала, але її погляд був прикутий до правих дверей. Вона не знала чому, але від них віяло чимось... менш ворожим. Чи, можливо, це було лише її бажання знайти хоч якийсь знак у цьому хаосі.

Сет помітив її погляд. Він довіряв інстинктам більше, ніж сліпій удачі.

— Айві, відчиняй праві, — твердо наказав він.

Інженерка мовчки кивнула і присіла біля панелі, підключаючи свій пристрій. Кілька напружених секунд минуло в повній тиші. Раптом почулося тихе клацання, і замок почав піддаватися. Важкі стулки з ледь чутним шипінням почали розходитись, відкриваючи прохід у непроглядну темряву.

Сет, не вагаючись, ступив першим, його ліхтар розрізав морок гострим променем. За ним, тримаючись ближче один до одного, рушила решта команди.

Вони опинилися на корабельному камбузі, але те, що колись було кухнею, тепер нагадувало місце бійні. Перекинуті стільці валялися на підлозі, столи були подряпані, а кухонне приладдя - ножі, черпаки, металеві тарілки - було розкидано по всьому приміщенню, ніби тут щойно пронісся ураган.

— Що за чортівня тут відбувалася? — пробурмотів Віктор, обережно переступаючи через розсипані спеції, що змішалися з брудом на підлозі.

Промінь ліхтаря Сета ковзнув далі, зупинившись на центральному столі. І тоді вони це побачили.

Під масивним металевим столом лежало тіло. Те, що колись було живою істотою, тепер перетворилося на пошматовану масу. Це був Дреко, схожий на Тереш'Кара, але його срібляста шкіра була вкрита темними плямами крові, що в'їлися в метал підлоги. Його одяг був розірваний на клапті, а грудна клітка - розкрита, ніби щось вирвалося зсередини.

— Не підходьте. Залишайтеся біля входу, — глухо промовив Сет. Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася крижана напруга.

Айві розкрила очі від подиву і жаху. Дора мовчки відступила на крок назад, впершись спиною в одвірок.

— Це не ножі, — констатував Віктор, примружившись. — Його наче розірвали зсередини...

Стіни, стеля, навіть залишки їжі на тарілках - усе було вкрите тонким шаром знайомого чорного слизу. Він повільно стікав по металевих поверхнях, збираючись у калюжі на підлозі.

Раптом у повній тиші пролунав звук. Тихе, вологе чавкання, що долинало з різних кутків кімнати.

Сет миттєво розвернувся, направляючи ліхтар на найтемніший кут. Віктор і дівчата теж завмерли, націливши зброю.

Чорні плями на підлозі, які вони досі вважали просто залишками істоти, почали повільно стікатися разом. Слиз рухався, збирався у згустки, пульсуючи, ніби живе серце.

Але цього разу, на відміну від попереднього, вони формувалися не в одну, а в три окремі, тремтячі маси. З темряви на них дивилися не одні, а три майбутні жахи, що народжувалися просто на їхніх очах.

P.s - підписуйтесь на телеграм або фейсбук щоб не пропускати цікавинки стосовно книги! =)