The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Зайшовши через шлюз Віктор та Лео одразу рушили коридором до ліфта. Звичне мовчання корабля вже не здавалося таким гнітючим, але все ще давило на розум, як невиразний тягар, що осів десь на потилиці.

Світло ламп миготіло ледь помітно, відкидаючи подовжені тіні на металеві стіни, які здавались надто гладкими й безжиттєвими. Здавалося, що на кораблі нікого немає - але обидва знали, що це лише оманлива тиша, яка в будь-яку мить могла обернутися криком.

Медик ішов першим, тримаючи зброю на півспущеному положенні, злегка прикриваючи шахтаря своїм тілом. Лео ж, пригнувши плечі, ступав майже беззвучно, наче боявся потривожити щось, що ховалося в темряві.

— Ксантракс все ще мовчить? — коротко запитав медик, не зупиняючись.

Шахтар нахилив голову до комунікатора і буркнув ім’я ШІ, але у відповідь - тільки тиша.

— Угу. Можливо, після його перезавантаження він пішов глибше в систему? Або щось зламалось, — нервово відповів Лео. В його голосі звучала тривожна невпевненість, замаскована під буденність.

— А що ти взагалі про нього знаєш? — кинув медик, трохи повільніше, з ледь відчутним напруженням.

— Та не те щоб багато… — знизав плечима Лео. — Як я зрозумів, він - ШІ цього корабля. Але спершу він мене обманув. Казав, що він - один із вижилих. Уявляєш? ШІ, який прикидається людиною. Це ж… моторошно трохи, га?

Медик лише хмикнув - задумливо, глухо, з присмаком недовіри. Він не відповів. Але в його очах щось змінилось.

— А взагалі, я думаю, що цей ШІ вчинив розумно. Ну ти тільки уяви: зв’язатися з людиною, яка продерлась на корабель, — продовжував шахтар. — Допомагати їй, весь час прикидатися кимось живим. А потім - бац, і вона вже на гачку.

— І ти просто бездумно довірився невідомому голосу?

— Ну… так? Минулого разу такий самий врятував нам життя, — легко відповів Лео, ніби це було само собою зрозуміло.

— Ти про Роберта? — уточнив Віктор.

— Агась. Той же також зʼявився просто нізвідки. А потім - витягнув нас з дупи.

"Хто зна, чи врятував… Адже саме через нього ми зараз тут", — подумав медик, але вирішив промовчати.

— Гаразд. Ліфт. Третій рівень. Рухаємось швидко, — впевнено почав Віктор. Його голос був чітким, з тією звичною сухістю, яка не допускала заперечень. — Нам потрібно знайти сканер і, в ідеалі, ще якісь ліки.

— Але ти не забувай, що я ніц у цьому не тямлю, — знизав плечима Лео, трохи винувато, хоч і з усмішкою.

— Просто пильнуй, щоб до нас нічого не підкралося. Нам потрібно не більше двадцяти хвилин, — відповів медик, не знижуючи темпу. — Можливо, ми одразу побачимо, що там взагалі нічого нема.

Лео озирнувся й кинув погляд на робота, який досі наполегливо зішкрібав слиз з підлоги, обережно ковзаючи по липкій поверхні.

— Може, заберемо цього бідолашного з собою? — запитав він, нахиливши голову. — Не думаю, що йому подобається прибирати цю жижу. А мені не завадив би особистий прибиральник, га?

Віктор злегка хмикнув, але нічого не відповів. Його погляд уже був спрямований уперед - туди, де темніло продовження коридору. Він виглядав точно так само, як і раніше: металеві стіни, жовтувате світло ламп, тиша. І саме ця незмінність його чомусь заспокоювала - як старі шрами, до яких вже звик.

Діставшись до ліфта, він нахилився над панеллю - і завмер.

— Хм… А це… очікувано, — буркнув він напівголосно, вголос для себе. — Як я взагалі міг забути, що ми тут наробили?..

— І як тепер відчинити двері? — запитав Лео, підійшовши ближче. Його голос уже звучав не так безтурботно - радше насторожено.

Медик з надією подивився на двері, ніби вони могли змилостивитися самі. Але панель була розібрана - дроти стирчали назовні, частина контактів зникла, і система, здається, взагалі не реагувала.

— Є ідеї, як відчинити? — кинув Лео, переводячи погляд то на Віктора, то на двері, ніби сподівався, що хоч один із них зреагує.

— Ні єдиної, — сухо відрізав медик, навіть не намагаючись приховати роздратування.

— Ну, я можу спробувати одну штуку! — раптом пожвавішав Лео, з блиском в очах. — Гей, Ксантраксе! Можеш відчинити?

На кілька секунд запала тиша. Занадто довга, щоб бути простою затримкою. А потім світло над ними замиготіло, ледь помітно, ніби сам корабель відповідав із глузливою інтонацією. І тільки після цього двері повільно, з металевим зітханням, розсунулись. Освітлення повернулось до норми - різко, мовби нічого й не було.

— Схоже, він нас чує! — зрадів Лео, навіть не замислюючись, наскільки це взагалі нормально. Він впевнено ступив усередину ліфта, ніби йшов у звичне приміщення, а не в пащу невідомого.

"Ага. Тільки мовчить. І поводиться дивно", — майнула думка у Віктора. Його інстинкти волали обережність.

Медик зробив крок уперед - обережно, майже вагаючись. Він окинув шахту поглядом - глибоку, темну, без ані найменшого звуку знизу. Віктор повільно натиснув на третій блок на панелі, після чого ліфт різко сіпнувся й почав рух донизу.

***

Спуск пройшов спокійно, без несподіванок. Коли кабіна проїжджала четвертий рівень, обидва чоловіки мимоволі напружились. Віктор стиснув зброю міцніше, звівши її до грудей, а Лео повторив його рух, ковзнувши поглядом по панелі ліфта.

Двері, які ще раніше вибила істота, мовчки стояли прочиненими. За ними розверзався темний прохід - коридор, що губився у непроглядній темряві. Жодного джерела світла, жодного звуку. Але відчуття, що там щось є - щось мовчазне, сховане, що терпляче чекає - не зникло. Навпаки, воно давило, наче подих, що дмухає тобі в потилицю, хоча поруч нікого немає.

— Думаєш, воно десь там, сховалося і чекає? — запитав Лео, намагаючись зберігати легковажний тон. — Яке терпляче!

У його голосі ледь вловимо тремтіла напруга, захована під маскою впевненості. Жарти звучали тихо, як нервовий захист - спосіб не дивитись у темряву надто довго.

— Угу, — пробурмотів Віктор. — Діє як типовий хижак.

Між четвертим і третім рівнями ліфт раптово пригальмував. Ривок був майже непомітний, але достатній, щоб обидва інстинктивно напружились. Здавалося, наче сама кабіна задумалась - як живе створіння, що вирішує: їхати далі чи зупинитись.

А потім - різка зупинка. Ліфт сіпнувся вгору на кілька сантиметрів і завмер. Двері розчинились несподівано швидко, мовби хтось по інший бік нетерпляче чекав. Із прорізу в коридор розлилося звичне синювате освітлення, створюючи м’які тіні на підлозі.

Віктор звірився з картою й першим вийшов із ліфта.

— Просто йдемо до самого кінця, — уточнив медик, ніби намагаючись заспокоїти не так Лео, як себе.

— Агась. Все буде просто. Йдемо вперед, не зупиняючись, — додав Лео, ковзнувши поглядом на таймер запасу кисню.

Віктор ішов упевнено, але швидко. Його постава була зібраною, а кожен рух - точним, економним. Погляд ковзав від дверей до дверей, фіксуючи кожну табличку, кожен виступ на стіні. Він тримав зброю напоготові, пальці ледь торкались спускового гачка.

Позаду, майже впритул, рухався Лео. Він ішов легше, але менш впевнено - ковзав поглядами не лише по дверях, а й по стелі, по вентиляційних решітках. Металеві ґрати викликали в нього неприємне відчуття.

Їхні кроки лунали глухо, ніби корабель досі не звик до їх присутності. Коридор тягнувся рівний, довгий. Двері зліва і справа були зачинені - одні герметично, інші з ледь помітними подряпинами біля панелей.

— Просто йдемо. Не відволікаємось, — тихо нагадав собі Віктор, не обертаючись. Лео почув і лише коротко кивнув, хоча медик цього не бачив.

І раптом - одні з дверей зліва клацнули й повільно відчинились. Без попередження. Без звуку сигналу чи команди.

Віктор зупинився миттєво, ніби наткнувся на стіну. Його рука рефлекторно піднялась, вказуючи на двері. Лео, не встигаючи зреагувати, ледь не врізався у нього і гальмував на останньому кроці.

— Чорт… — пробурмотів він, озираючись. Потім натиснув на комунікатор. — Ксантраксе, що там?

Жодної відповіді. Лише тиша. І світло з кімнати - миготливе, бридке. Воно било уривками, ледь помітно вібруючи, ніби лампа намагалася щось сказати власною мовою. Холодне, мерехтливе світло тягнулося в коридор, створюючи примарні плями на стінах і підлозі.

— Особисті каюти, — тихо мовив Віктор, не відводячи погляду від отвору. — Якщо правильно зрозумів схему - тут жили офіцери.

— Ну… може нам треба туди? — запитав Лео обережно.

І світло відповіло. Миготіло сильніше, майже настирливо. Декілька разів поспіль - раз, два, три - наче якась спотворена версія кивка.

Віктор стискав зброю ще міцніше. Усе всередині опиралося цій думці.

“Вірити дивному ШІ на кораблі, який поводиться як привид? Чудова ідея. Просто блискуча.”

Але сказав він інше:

— Напевно потрібно перевірити. Йдемо повільно, тримаємось протилежної стінки. І якщо щось - відкриваємо вогонь без попередження.

— Звучить як план, — кивнув Лео, вже без звичного гумору.

Вони рушили обережно. Віктор попереду, ковзаючи плечем уздовж холодного металу стіни. Погляд його не відривався від дверного отвору. Всередині миготіло світло, а поза ним - було тихо.

Лео йшов за ним, уже не озираючись на вентиляції. Уся його увага - на чорному отворі дверей. Зброя в руках тремтіла ледь-ледь, але міцно трималась у пальцях.

Звуки стали м’якшими. Світло навколо ніби приглушилось. Корабель стишився, наче йому теж було цікаво, що вони зроблять далі.

Кімната була просторою - принаймні за мірками корабля. Приблизно десять квадратних метрів, може трохи більше. Стеля була трохи вищою, ніж у коридорах, а освітлення - таке саме, синювате й тьмяне, але тут воно миготіло частіше, уривчасто, ніби лампа намагалася підморгнути. Або задихалась.

Біля правої стінки кімнати стояло широке ліжко - достатньо велике, щоб на ньому вільно вмістились двоє дорослих. Але на подушці була лише одна вм’ятина, чітка, незрушена - хтось спав сам. Покривало було акуратно закинуте на край, ніби людина встала поспіхом або... взагалі не вставала.

Біля стіни, впритул до дверей, визирав куток столу. Його край був подряпаний, а поверхня - вкрита шаром пилу, крізь який, однак, прорізався чистий прямокутник без пилу, де, ймовірно, раніше лежав якийсь пристрій. Праворуч - порожньо. Ліворуч - тумба, на якій виднівся невідомого призначення пристрій. Він був вимкнений, без жодних індикаторів, але мав вигляд важливого - щось на кшталт портативного терміналу або панелі керування.

На підлозі - підтьоки. Вузькі, як від пальців, але розлиті в різні боки. Вони вже висохли, залишивши темно-зелені плями, схожі на кров, але неприродного кольору. Місцями рідина ніби проїдала підлогу - металеве покриття матово блищало на краях, де рідина взаємодіяла з ним.

Лео зупинився біля самого входу, як і наказав Віктор. Він тримав зброю внизу, але очі метались по кімнаті - до ліжка, до тумби, на стелю. А там - вентиляція. Розташована прямо над тумбою, закрита щільно, без жодного люфту чи звуку.

Віктор зробив жест - короткий, точний. Сигнал залишатись на місці. Шахтар кивнув, хоч і з небажанням, і залишився навпроти дверей, прикриваючи вхід. Медик же зробив два обережних кроки ліворуч, ковзаючи уздовж стіни, намагаючись не ступити на зелені плями.

Він зупинився трохи далі, аби мати ширший кут огляду. І тоді помітив - екран. Він був вмонтований у стіл і виглядав активним, хоч і не повністю увімкненим. Підсвічений лише наполовину, ніби заснув на ходу. Угорі екрана слабо блимав курсор, очікуючи на введення.

Світло в кімнаті знову спалахнуло. Один, два, три рази - різко, нервово, прямо посеред приміщення. Наче хтось бив у невидимий дзвін.

— Здається, нікого. Зайдемо? — перепитав шахтар, не відводячи погляду від темного отвору в кімнату.

— Ні. Я не хочу йти на поводу в цього корабля. Ми тут за сканером і ліками. Крапка, — коротко відрізав Віктор, не повертаючись. Його голос був різкий, сухий, майже автоматичний.

Лео мовчки зітхнув, потім озвався знову - тихо, майже спокійно, але в його інтонації щось змінилось. Слова лунали з незвичною холодністю, з тією напругою, яку вже неможливо було не помітити:

— Думаєш… це розумно? — коротка пауза. — Ігнорувати його може бути… не найкраща ідея.

Ці слова, сказані тихо й без натиску, все ж змусили Віктора зупинитись. Він ледь помітно обернув голову.

— А ти дійсно вважаєш, що отак - кидатись виконувати його “прохання” - це хороша ідея? — озвався він, у голосі прорізалась злість. — Нам не потрібно оглядати кожну дурну кімнату на цьому клятому кораблі!

Його голос зірвався на напівкрик - не гучний, але раптовий, з надривом, що раніше не був йому властивий. Лео здивовано звів брови. Він мовчки дивився на медика, і в тому погляді було щось більше, ніж просто подив - там була обережність, навіть тривога.

— Добре-добре, не кричи ти, — буркнув шахтар. — Я не люблю, коли на мене хтось підіймає голос.

Віктор мовчки продовжив рух, залишаючи запрошення позаду. Лео невпевнено продовжив рушив за ним, обертаючись на відчинену кімнату.

— Не злись на нього, він просто... втомився, — промовив він сам до себе, ніби з надією що Ксантракс його почує.

***

За другим поворотом коридор впирався у подвійні двері з великим символом заштопаної рани. Віктор мовчки приклав ключ-карту, яку взяв у Сета, до панелі - двері різко розсунулись, ніби з легкою образою. За ними відкрився медичний відсік, як він і очікував.

Той зустрів їх тишею.

Праворуч тягнувся ряд койок - шість, із вбудованими моніторами, що беззвучно блимали. На кожному з екранів - графіки життєвих показників, давно вже нерухомі. На одній із койок лежало тіло.

Істота була схожа на гуманоїда - висока, струнка, з витягнутою головою і гладкою, блискучою шкірою, схожою на переплетення органіки й металу. Її очі були великі, мигдалеподібні, мертво відкриті. Сяйво, що колись, можливо, пробивалося зсередини тіла - тепер згасло, залишивши лиш тьмяне світіння в жилоподібних каналах уздовж шиї й грудей. У неї не було одягу - або те, що було, зрослося з тілом до невідокремного рівня. В області живота виднівся чіткий, прямий розріз - ніби їй робили кесарів розтин. Або щось значно страшніше.

Навколо койки - хаос. Купа медичних інструментів була розкидана по підлозі: скальпелі, датчики, пробірки, металеві щипці, навіть порожні шприци. Деякі з них були просто розтрощені - розбиті, зігнуті, розчавлені так, ніби їх топтали ногами в паніці або люті.

Навпроти дверей, уздовж усієї задньої стіни, тягнувся ряд скляних шаф - вузьких, високих, наповнених ампулами. Їх було багато - десятки, сотні. Але частина дверцят була розбита. Шматки скла лежали на підлозі, серед яких валялись розлиті й розчавлені ампули. Деякі з них лишили кольорові плями - яскраво-блакитні, зелені, темно-фіолетові. А поруч, біля однієї з шаф, на підлозі лежав… шматок плоті. Без контексту, без пояснення - просто м’язова тканина, ніби хтось відрізав її й кинув як непотріб.

Зліва - ще один ряд койок, але ці виглядали незайманими. Ідеально чисті, з охайно складеними простирадлами. На двох із них - ширми, повністю закриті. Тканина спокійно коливалась у невидимому протязі, ніби за ними хтось дихав.

Віктор мовчки оглядав простір, погляд ковзав із хірургічною точністю. Він шукав конкретне - сканер, діагностичний модуль, хоч щось, що могло б допомогти. Але на перший погляд - нічого. Суцільний безлад, уламки, порожні шухляди. Він повільно зробив декілька кроків углиб приміщення, тримаючись ближче до тіні від шаф, коли…

Світло згасло.

Раптово. Без попередження. Весь відсік занурився у густу темряву, яку не змогли розсіяти навіть ледь світні монітори.

— Ага, значить ти не радий, що ми тут, — пробурмотів Віктор собі під ніс і, не зупиняючись, увімкнув ліхтарик на костюмі.

Яскравий промінь прорізав темряву, вихоплюючи з неї плями крові, уламки скла й чужі тіла. Усе навколо виглядало ще моторошніше, ніж за слабкого освітлення до цього.

Лео увійшов за ним повільніше. Його рухи втратили впевненість - щось у ньому зламалось ще до входу в цю кімнату, а тепер це лише посилилось. Його долоні стали вологими, дихання - частішим. Світло ліхтарика ковзало по деталях, і з кожним кроком у Лео зростало гнітюче відчуття.

“Треба звідси тікати. Просто розвернутись і вийти. І ніколи більше не повертатись”, — думка була чіткою, але тіло її не слухалось. Ноги несли його вперед, крок за кроком. Вони ніби втратили власну волю.

Очі мимоволі мружились - як реакція на напругу, на страх, на щось древнє, що жило в кістках і завжди знало, де небезпека. Він ще не бачив нічого конкретного, ще не чув звуків, не відчував руху, але все в ньому волало: “Забирайся звідси, зараз же.”

— Гаразд, — різко озвався медик. — Просто прикривай мене. Спершу я огляну ті дві койки за ширмою.

Його голос прорізав свідомість шахтаря, повертаючи бодай крихту ясності в голову, що потопала в тривожному гулі.

— А? — невпевнено кинув Лео. — Агась. Так… Щоб ніяка падаль не ховалась там.

Його власний голос здався йому чужим - глухим, наче крізь товщу води. Кожне слово відлунювалося в голові протяжним стоном, ніби вимовлене не ним, а кимось іздалеку.

Віктор підійшов до ширми, тканина якої мовчки звисала, ніби щось приховувала. Він різко зсунув її вбік - майже рвучко, з тією рішучістю, що виникає лише тоді, коли потрібно перебити власний страх.

Серце билося все швидше. Глухий стукіт віддавався у вухах легким пульсом, перекриваючи навіть звук власного дихання. Напруга стисла груди, пальці на зброї були готові діяти без вагань.

Та за ширмою виявилась звичайна койка. Абсолютно така ж, як і всі інші. Порожня, охайна, без жодних слідів недавньої присутності.

Медик полегшено видихнув - глибоко, ніби щойно виринув із глибини. Напруга трохи відступила. Він не дозволив собі зупинитись і одразу рушив до наступної ширми, вже більш зібрано, хоча серце ще не вгамувалось.

Смикнувши ширму - Віктор завмер. За нею не було койки. Не було нічого звичного, нічого, що він очікував би побачити. Лише дірка. Різка, майже геометрично рівна діра посеред підлоги - мовби хтось навмисно вирізав частину металевого покриття. Краї були обгорілі, чорні, ніби після термального знаряддя.

Внизу відкривалась ще одна кімната. Так само простора, можливо, трохи нижча, але точно широка. Світло від ліхтарика спадало під кутом, ковзаючи по пилу, що висів у повітрі повільними, майже нереальними спіралями.

У самому центрі - койка. Вона виглядала зовсім не так, як інші. Зім’ята, перекошена, із подряпаними боками, вона більше нагадувала місце катування, ніж лікування. На обох руків’ях були закріплені наручники - металеві, тьмяні, з застиглими плямами темної рідини. Вони були намертво прикручені до конструкції.

Навколо - безлад. Усі чотири кути кімнати були завалені мотлохом: уламки стелі, шматки панелей, поодинокі інструменти, розбиті контейнери, обривки кабелів. Усе виглядало так, ніби сюди щось впало згори - можливо, якраз через цю дірку.

Віктор нахилився нижче, ковзаючи променем ліхтаря по стінах і підлозі внизу. Жодного руху. Жодної ознаки життя. Але відчуття, що тут щось не так - ставало лише сильнішим.

Він зробив крок назад, не зводячи очей з дірки, і коротко кинув у комунікатор:

— Лео. Сюди.

Кілька секунд - і за його спиною пролунав обережний крок. Шахтар зупинився, не підходячи близько, але його дихання одразу змінилось - більш поверхневе, більш часте.

— Що це за… — почав він, але слова самі застрягли в горлі, коли він побачив наручники.

— Схоже, хтось хотів вирватись, — повільно почав медик. — Можливо - вони пробувати вилікувати одного зі своїх.

— Або ставили досліди на всіх, — раптово доповнив Лео. — Ми ж не полізимо туди?

— Ні. Але тепер потрібно пильнувати і цю дірку.

Світло у кімнаті знову блимнуло, а двері у медвісдок почали судомно смикатись - то відчиняючись, то зачиняючись знову, мовби намагаючись кричати без голосу.

Віктор і Лео різко обернулись, інстинктивно навівши зброю в бік отвору. І в ту ж мить - щось важке з гуркотом ударило в двері з іншого боку.

Металеві стулки злетіли з напрямних, відкинувши їх назад. Повітря прорізав вибух пилюки, і з її товщі виринув силует - знайомий, страшенно впізнаваний.

Та сама істота. Та, що напала на них у ліфті.

Її довгий м’язистий хвіст з глухим хруском впав на підлогу - і знову сіпнувся, мовби тварина розігрівалась перед ударом. Вона не кричала, не шипіла. Просто стояла й чекала.

Готова до бійки.