The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Група повільно заходила всередину. Світло ліхтариків в'язко ковзало по стінах, розкриваючи старий метал і подряпини. Через десять метрів - ще одні двері шлюзу. Цього разу - внутрішні. На них було вузьке оглядове вікно, але скло здавалося матовим, мовби вкритим ізсередини тонкою плівкою.

Сет підійшов ближче. Його рухи були неквапливими, майже обережними. Нахилився, примружився, вдивляючись у каламутне скло, але зсередини було видно лише тьму. Ліхтарик, спрямований збоку, лиш підкреслював відсутність будь-яких деталей - ні силуетів, ні відблисків.

— Нічого не бачу, — пробурмотів він. Потім легенько постукав по склу, в надії на відповідь.

Тиша.

Лео наблизився зліва і глянув на скло, притиснувшись плечем до Сета. Айві лишилась трохи позаду, спостерігаючи за їхніми спинами.

Він торкнувся панелі відкриття. Імпульсу не було. Жодного клацання, жодного опору.

— Знеструмлено, — сказав він, відступаючи на крок.

— Я можу взяти батарею з нашого корабля і спробувати підключити до дверей, — кинула Айві, вже на півкроці назад.

За кілька хвилин вона повернулась, тримаючи в руках продовгуватий контейнер із оберемком проводів, роз'ємів і невеликим індикатором заряду. Вона нервово усміхнулась, озираючись на темний коридор позаду.

— Що-ж, дефібрілятор для цих дверей готовий. — пожартувала інженерка.

Сет лише кивнув, а Лео зиркнув на акумулятор і пирхнув:

— Лише б не влаштувала електрошок нам.

— Тоді не ставайте близько, — відказала вона, вже опускаючись навприсід до панелі управління збоку від дверей.

Кришка злегка піддалась. Айві обережно підважила її тонким інструментом, відсунула - й застигла. Всередині панелі було майже порожньо. Частина основних дротів була обрізана. Рівно, акуратно, з явними слідами інструменту. Ніяких ознак оплавлення чи механічної поломки.

— Це… не аварія, — прошепотіла вона. — Їх хтось навмисно від’єднав.

— І добре знав, що робить, — додав Віктор, дивлячись через плече. — Хто б це не був, він не хотів, щоб ці двері знову відкрились.

Айві мовчки оглянула рештки дротів, потім взяла інструмент і витягла з контейнера тонкий перехідник:

— Але я вперта.

Вона знайшла живу лінію й обережно під’єднала акумулятор, одночасно тримаючи палець біля головного вимикача живлення.

— Тримаймо кулачки, зараз буде магія.

Вона замкнула коло.

Індикатор акумулятора мигнув. У глибині панелі клацнуло. Десь за дверима почулося легке гудіння.

Раптом - свист і шипіння. Повітря з силою вирвалось назовні, вдаривши по групі, як невидимий кулак. Пил, шматки ізоляції та сміття з глибини шлюзу кинулись у вакуум.

Сет встояв, утримуючись на магнітах, але інстинктивно нахилився. Айві вчепилась у панель. Пол - найвіддаленіший - встиг відхилитись, коли маленька металева коробочка зі свистом пронеслась повз його голову, зникнувши в темряві космосу.

Попереду блиснуло червоне світло - короткий спалах з глибини коридору. Водночас пролунав низький гул, схожий на гуркіт механізмів або запуск системи десь далі. Але двері ще не відчинились повністю.

Протяг тривав недовго. Через двадцять секунд усе вщухло - тиск вирівнявся, двері розкрились повністю, відкриваючи вузький коридор. Стінки вкриті трубами та кабелями. Далі - ще кілька дверей, розкиданих по боках.

— Всередині ще залишилось повітря, — озвався Віктор, глянувши на датчик тиску свого скафандра.

Сет зробив знак рукою - і вони швидко прослизнули всередину. Останній, Лео, натиснув на панель зсередини - двері закрились.

"Клац".

Гучний, різкий звук - і вентиляційна решітка на стелі змінила тон. Тепер в повітрі було чутно ледь вловиме шипіння - система подачі повітря запрацювала знову. Вентиляція повернулась до циклу.

Разом з цим - червоне тривожне світло над шлюзом повільно змінилось на м’яке біляве.

— Що ж… — сказав Сет, обводячи поглядом приміщення, — далі - тільки глибше.

***

Вони зупинились одразу за дверима, ще не рухаючись далі. Ліхтарі повільно ковзали по стінах технічного коридору - старі труби, частково облуплені таблички, металеві кріплення, деякі - погнуті або проржавілі. Під ногами рипіла решітка.

Сет нахилився, глянув на вбудовану в наруч панель діагностики. Дані з костюма мигнули перед очима.

— У нас по 12–20 годин кисню, залежно від активності, — сказав він, не відриваючи погляду. — Але я не радив би зараз знімати шоломи. Невідомо, що тут в повітрі. І хто.

Всі мовчки кивнули. Ледь вловимий шурхіт від дихання в скафандрах нагадував про ізоляцію - жоден звук не проривався ззовні. Навіть кроки здавались приглушеними, як в безповітряному сні.

Вони підійшли до бокових дверей - спочатку ліворуч, потім праворуч. Обидві панелі - мертві. Жодного вікна, жодного звуку зсередини. Все було закрито - мов запечатано.

— Навіть не видно, чи щось живе за ними, — пробурмотів Лео. — І відчиняти навмання - я не хочу.

Вони зупинились на роздоріжжі.

І тут несподівано заговорила Дора.

— Мені... знайомий такий тип корабля.

Усі повернулися до неї. Її голос був тихим, майже невпевненим - але в ньому було щось тверде, як уламок памʼяті, що прорвався крізь роки.

— Прямо перед нами має бути ще один коридор. А в його кінці - вертикальний ліфт. Зліва - трюм. І справа теж. Зазвичай це склади, комори, технічні блоки. Якщо ми шукаємо щось важливе - нам треба до ліфту. Центральні рівні - серце корабля. На схожому було п’ять палуб, і головні - завжди посередині.

На мить запала тиша. Айві злегка підняла брови, Віктор зосереджено дивився на неї.

Сет повільно кивнув - але його погляд був пильним.

— Звідки ти це знаєш?

Дора не одразу відповіла. Її погляд опустився трохи нижче, на темну підлогу під ногами.

— Я побувала на багатьох кораблях... ще на початку війни.

Тиша стала ще важчою. Ці слова прозвучали не як спогад, а як шрам. Ніхто нічого не сказав - але цього було досить.

Сет коротко кивнув:

— Тоді - до ліфту.

Панель дверей світилась тьмяно-червоним, але на відміну від попередніх - тут не було слідів пошкодження. Все виглядало цілим. Проте двері не відкривались.

— Замок, — буркнув Лео, постукуючи рукавицею по корпусу. — Не просто відключено - тут щось заблоковано.

— Я бачу, — промовила Айві, вже опускаючись перед панеллю, дістаючи набір інструментів. Вона зняла захисну кришку, оголивши внутрішню електроніку. Мікросхеми, клеми, тонкі переплетення живлення й керування.

Вона дістала маленький сканер і під’єднала до порту в нижній частині панелі. Екран замерехтів, видавши набір команд - більшість з них були перекреслені або відмічені помилками.

— О, хтось справді намагався заблокувати вхід. Тут стоїть байпас із зацикленою командою "невірний код", яка сама себе повторює. Щоразу, як система пробує перевірити дозвіл - вона одразу повертає відмову, навіть без запиту.

— Це погано? — кинув Сет.

— Для дурня - так. А я не дурна.

Айві швидко ввела нову команду через зовнішній порт доступу, активувавши тимчасовий енергетичний буфер. Потім витягла тонкий зонд і вставила його безпосередньо в мікроконтролер.

— Якщо система не хоче перевіряти код, — прошепотіла вона, — я просто скажу їй, що вже всередині.

Вона примусово змінила значення регістру доступу, підставивши стандартний інженерний ID, вбудований у зонд.

На мить панель спалахнула жовтим.

— І... тепер живлення на замок, — промовила Айві, підключаючи додатковий провід з батареї до контактів приводу.

Ледь чутне клац - і двері почали повільно розсуватись, випускаючи клубок пилу назовні.

— Та-дам, — сказала вона з легкою посмішкою. — Айві проти замків. Рахунок два-нуль.

Сет кинув на неї погляд, що поєднував в собі здивування і повагу.

Попереду відкрився новий відсік - широкий круглий коридор, з темними відгалуженнями по обидва боки.

Світло в коридорі було тьмяне й приглушене - мов сам корабель ще не вирішив, чи хоче прокинутись. Лампи над головами ледь мигтіли м’яким білявим сяйвом, відкидаючи довгі тіні на підлогу.

Команда просувалась повільно. Сет ішов першим - спокійний, зосереджений. Пістолет у правій руці, яка щільно лежала поверх лівої, що підтримувала зап’ястя. Його лікоть трохи зігнутий, плечі злегка опущені - класична тактика зачистки: стабільність, контроль, мінімум коливань. Він рухався, мов тінь, з кожним кроком ніби зважуючи не тільки звук, а й саму присутність.

Позаду - Айві, потім Лео, Пол, Віктор і Дора. Всі тримались на відстані витягнутої руки, зберігаючи стройову компактність. Кожен рух - обережний, без різких жестів. Пил під ногами майже не здіймався, а глухі кроки поглинались металевою підлогою.

Попереду, метрів за пʼятнадцять - Т-подібне розгалуження. Сет уповільнився, підняв руку, даючи сигнал «стоп». Потім, з точністю хижака, зробив півкроку вперед і обережно вислизнув до краю повороту, припавши до стіни.

Його очі миттєво просканували обидва напрямки.

Зліва - п’ять метрів коридору, в кінці якого чітко виднівся ліфт. Його панель тьмяно світилась, наче перебуваючи в режимі очікування. Сам корпус - округлий, трохи втиснутий у нішу, з класичними стрілками та написами, які зараз не світились.

Справа - ще один коридор. Більш вузький, менш освітлений. І ще одне розгалуження далі, майже в тіні. Куди воно веде - незрозуміло.

Сет повернувся до інших і коротко показав ліворуч - до ліфта. Його обличчя залишалось кам’яним, але в погляді читалась тривога.

Команда тихо прослизнула за спиною скаута, який тепер стояв боком до стіни - між ліфтом зліва і поворотом праворуч. Його пістолет залишався спрямованим у темряву коридору, що вів далі. Очі не кліпали, м’язи були напружені, готові до будь-якого різкого руху.

Айві торкнулась панелі ліфта - і різко охнула.

— Що таке? — стиха кинув Сет, не відводячи погляду від коридору.

— Це не зовсім те, що я очікувала побачити, — прошепотіла Айві з роздратованим подихом. — Тут додатковий рівень захисту. Навіть обхідний вхід виведений не сюди, а далі вглиб системи. Не люблю таке.

— Ти зможеш їх відчінити? — запитав Сет.

Айві вдихнула. Подивилась на переплетення команд і кодів, що ледь просочувались крізь обмежений інтерфейс. Її пальці вже намацували інструмент, але темп був не такий впевнений, як зазвичай.

— Так. Але мені потрібен час.

— Скільки?

Айві мовчала кілька секунд, зосереджено вивчаючи дані, що просочувались через панель.

— Хвилин десять. Може трохи більше.

Сет мовчки кивнув. Потім знову перевів погляд праворуч, у тьмяний коридор.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Працюй. Ми тебе прикриємо.

***

Айві схилилась до панелі, її пальці ковзали по кабелях і роз’ємах, які вона поступово витягала з-під корпусу. Вона працювала швидко, але кожен рух вимагав концентрації, інколи слухаючи Пола, що допомагав їй. Решта команди стояла нерухомо. Сет - із пістолетом, спрямованим праворуч, Віктор і Лео тримали тил, а Дора - біля стіни, трохи в тіні.

І раптом - усе навколо згасло.

Освітлення зникло, залишивши їх у раптовій темряві. Лише вузькі конуси світла від ліхтарів Сета та Айві ковзнули по стінах, викрешуючи уламки реальності з тиші.

Жодного звуку. Скафандри не передавали ні скрипу металу, ні клацання систем. Лише власне дихання - глухе, відлунням у черепі.

Ледь відчутна вібрація, наче глибокий пульс пройшлась підлогою. Усі відчули її: через ноги, через гравіпідошви, через саме тіло. Вона була м’якою - не як поштовх, а як попередження. Немов десь глибоко в нутрощах корабля щось ворухнулось.

Сет напружився ще більше. Очі звузились. Айві завмерла, завмерли й усі інші.

Дев’ять секунд.

І тоді - світло повернулось.

Різке, яскраво-біле. Воно розірвало темряву, мов вибух. Лампи спалахнули з повною силою, засліпивши очі навіть крізь фільтри шоломів. Сет миттєво примружився, рефлекторно відвів погляд убік.

Через мить світло знову стало приглушеним - стабільним, знову знайомим.

Та відчуття... залишилось. Як слід чужого погляду на потилиці.

— Що це було? — стривожено запитала Дора, роззираючись.

— Можливо... Я трішки переборщила і... — невпевнено почала Айві, не піднімаючи очей від панелі. — …І це призвело до перепаду напруги.

— Так... Напевне, — промовив Сет, з явною тривогою в голосі. Його пальці міцніше стиснули руків’я пістолета.

Лео уважно дивився на протилежний кінець коридору, що розходився ще у два напрямки.

— Стільки поворотів. Стільки проходів. Чого, бляха, не можна будувати щось менш... вузьке? — саркастично прокоментував свої думки шахтар.

— Можливо, варто перевірити, що там? — невпевнено запитала Дора.

— Ага. Підеш туди - і якась мацака схопить тебе за сраку, навіть кліпнути не встигнеш, — відповів Лео.

— Мені здається, хтось передивився жахів, — закочуючи очі, сказав Віктор.

Лео окинув його поглядом, у якому змішались іронія та сарказм.

— Тоді ходімо разом, капітане скепсис. Підеш попереду, а я тебе прикриватиму… морально.

— Ніхто нікуди не йде, — озвався Сет. — Ми чекаємо, поки Айві не відчинить ліфт.

— Я вже майже! Ще п’ять хвилиночок… Ну, може сім! — крикнула інженерка, не відриваючись від панелі.

— Сім хвилиночок? Це ж рівно стільки, скільки треба, щоб померти від очікування, — пожартував Лео.

— Або щоб скласти заповіт. Я би передав свій планшет… своїй лівій руці. Ми з нею багато пережили. Врятували чимало людей, — додав Віктор з притаманною йому сухістю.

— Жартуйте далі… Просто… я знаю це відчуття. Коли тиша - насправді не тиша, — тихо промовила Дора, ніби до себе.

Через кілька секунд - ще одна легка вібрація, цього разу не під ногами, а в стіні. Ледь чутне тремтіння металу передалось через конструкцію, мов хтось глибоко всередині корабля зітхнув.

— Відчули це? — прошепотів Віктор.

— Ага. Це корабель кашлянув, — кинув Лео, але цього разу без посмішки.

Сет, що весь цей час мовчки стежив за коридором праворуч, різко завмер. Його ліхтар ковзнув по стіні - і на самому краю світла щось блимнуло. Немов тінь, що перетнула перехрестя… надто швидко, надто нечутно.

— Сет? — обережно озвалась Дора. — Що там?

— Можливо… нічого, — повільно відповів він, не відводячи очей. — Або дуже обережне «щось».

Айві продовжувала працювати над своєю панеллю. Її пальці рухались швидко, ніби самі знали шлях між кабелями та з’єднаннями. Вона щось бурмотіла собі під ніс - уривки слів, напівлайки, команди, адресовані або системі, або собі.

— Так, добре… Ти не хочеш, але я теж не хочу бути тут цілу ніч… Не гарчи на мене, просто... — її голос зникав у глухому просторі шолома, але з рухів було зрозуміло: Айві - в процесі.

Пол стояв поруч, нахилившись, ніби готовий подати щось або тримати ліхтарик. Він уже втретє обережно спробував доторкнутись до одного з кабелів, аби підтримати, але цього разу Айві не витримала.

— Та відійди ж ти вже! — буркнула вона і легенько штовхнула його плечем. — Мені допомога не потрібна, тут надто дрібні деталі, щоб вдвох робити щось!

На секунду — тиша. Інші коротко обернулись на них. Айві в ту ж мить усвідомила свій тон.

— Вибач… — промямлила вона тихо. — Ця схема просто дурна, я…

Пол мовчки підвівся, не кажучи ні слова, і відійшов убік. В його постаті не було образи - лише звична, проста мовчазність.

Айві схилилась ближче до панелі. Зітхнула. І знову заглибилась у роботу, ніби нічого не сталось. Але ледь помітне напруження залишилось у її плечах.

***

Панель перед Айві різко блимнула. Вогники, що до цього тьмяно жевріли, на мить спалахнули, засвітившись у повну силу.

— Є! — захоплено вигукнула інженерка. — Я тебе зробила, стара залізяко!

З її уст це прозвучало як перемога над цілою галуззю кораблебудування.

За півсекунди пролунав характерний клац - і важкі двері ліфта повільно розсунулись убоки. Метал заскрипів, оголюючи темну прямокутну пащу шахти.

Команда обережно підійшла ближче. Сет першим зазирнув униз, підсвічуючи ліхтариком.

— Серйозно?.. — пробурмотів він.

Платформи не було. Ліфт знаходився щонайменше на два рівні нижче. Внизу блимало тьмяне жовтувате світло.

— А якого біса він унизу? — буркнув Лео, зазираючи через плече Сета.

— Я змогла розблокувати лише інтерфейс, а не викликати саму кабіну. Очевидно, тут або аварійний режим, або обмеження доступу. Якби я спробувала “зламати” глибше - могла б заблокувати систему остаточно.

Лео нахилився ще ближче і вдивився вниз.

— То по стіні? У нас магнітні боти.

Айві хмикнула.

— По стіні? Немає за що зачепитись. Стіни шахти - суцільні гладкі напрямні для ліфта. Вони навмисне немагнітні в деяких зонах, щоб не заважати його руху. В найкращому разі, ти примагнітишся і зависнеш. В гіршому - зірвешся вільним падінням.

— Звучить обнадійливо, — буркнув Віктор.

— Але! — підняла палець Айві. — Платформа працює. Магнітна подушка на дні активна. Вона призначена саме для стабілізації кабіни, але також має аварійну функцію: поглинати падіння. Так що… теоретично, якщо стрибнути - вона спрацює. Не скажу, що не буде боляче - але...

— Теоретично, — повторив Сет. — Це твоє улюблене слово, Айві?

— Ну, воно ж таке… еластичне, — відповіла вона з усмішкою, але очі залишались серйозними.

Сет ще раз глянув униз.

— Тут... метрів 8? Скафандр, теоретично, має компенсувати... Була б в мене моя мотузка! — з легким сумом промовив він.

— Ти що, дійсно зібрався СТРИБАТИ? — з щирим подивом запитав Лео. — Я не хочу собі всі ноги переламати!

— Може, спробуємо все ж викликати ліфт? — несміливо озвалась Дора.

— Я вже достатньо… зламала цю штуку, — відповіла Айві, задумливо дивлячись на панель. — Можу копатись далі, але… якщо система виявить глибший злам - заблокує все остаточно.

— А може просто пошукаємо сходи? — запитав Пол, позираючи назад у коридор.

— А ти впевнений, що вони тут є? — скептично кинув Лео.

— Було б тупо, якби не було. А що, якщо ліфт зламається? — озвався Пол.

— Я не думаю, що вони розраховували на те, що щось може зламатись… — відгукнулась Айві. — Але якісь технічні проходи точно мали б бути. Або… вентиляція?

— О ні-ні-ні-ні-ні. І ще раз ні. Я в вентиляцію не полізу! — рішуче заперечив Лео. — Це ж ідеальне місце, щоб тебе зжерли!

— Тоді маємо два варіанти, — підсумував Віктор. — Пройтись коридорами й надіятись на сходи… або стрибати. Особисто я б шукав. Не хочеться травмуватись… у такому місці. І не забуваймо, що нам потім ще й повертатись якось доведеться.

— Угу. Я теж думаю, що стрибати не варто, — додав Сет. — Тоді я піду перевірю.

— І знову ми повертаємось до «розділятись - погана ідея!» — проворчав Лео.

— Нам потрібно, щоб хтось залишився тут, — сказав Сет. — Можливо, Айві вдасться викликати ліфт. А я не хочу, щоб вона була тут сама.

— Я вже казала... — почала інженерка.

— Так, я памʼятаю. Але я вірю, що ти щось придумаєш. План Б в нас є - стрибати.

— Я б сказав, що це план І - для ідіотів. — буркнув Пол.

Група ще кілька хвилин сперечалась - між жартами, припущеннями і відвертим невдоволенням ситуацією. Але врешті Сет мовчки рушив до коридору, зупинившись лише на мить, щоб кинути через плече:

— Лео, йдеш зі мною. Доро - ти також. Як ти вже казала раніше - ти бувала на схожих кораблях. Можливо, щось згадаєш.

— Я… не пам’ятаю жодних сходів, якщо чесно, — тихо відповіла Дора, рушаючи слідом.

— Ну от, — пробурмотів Пол, дивлячись їм услід. — Ті, хто проектує такі кораблі - самовпевнені йолопи. Взагалі не думають про технічні збої!

Айві лише зітхнула і знову схилилась до панелі, бубонячи собі під ніс щось про довбнів, які проектували схему цього ліфта.

***

Сет, Лео та Дора рушили коридором праворуч. Їхні кроки в скафандрах були майже беззвучні, але все одно здавалося, що кожен рух відлунює в металічному тілі корабля. Освітлення тут було таке саме - приглушене, білувате, мов сонце крізь товщу води.

На наступній розвилці Сет зупинився й, притиснувшись до стіни, обережно визирнув спочатку в один бік, потім - у інший.

Зліва - одразу ж, буквально за кілька метрів - зачинені двері з тією ж панеллю, що й на попередніх дверях. Здавалося, вони ще функціонують.

Справа - коридор тягнувся далі й повертав углиб. Уже з цього місця було видно: відчинена кімната. З неї ледь помітно пробивалось синє миготливе світло, схоже на аварійне живлення або застарілий енергоблок, що працює нестабільно.

Сет мовчки підняв руку, показуючи знак «зупинитись», і кількома рухами дав зрозуміти: перевірка кімнати - його задача.

Лео нахилився до Дори й прошепотів у внутрішній канал:

— Якщо щось вискочить - я кидаю в нього тебе.

— Навіть не сумнівалась, — так само пошепки відповіла вона.

Віктор спостерігав, як трійка зникла за поворотом. Він зробив кілька кроків вперед - просто до попередньої розвилки - і завмер, щоб мати кращий огляд на місце, з якого вони прийшли.

Пол опустився поруч із Айві. Інженерка нервово ковзала пальцями по панелі, але видно було, що увага її - десь іще. Вона заговорила по особистому каналу, тихо, майже не піднімаючи погляду:

— Вибач. Я… справді не мала на увазі те, що тоді сказала. Можливо… в тебе є якась ідея?

Пол злегка всміхнувся під шоломом і відповів по каналу, дивлячись прямо на неї:

— Памʼятаєш, як ми колись зламували ліфт на базі? Тоді, коли наші батьки покарали нас за прогули, а ми дуже хотіли побачити випробування нової зброї?

Айві опустила голову й тихо засміялась.

— Це ж тоді ми замкнули інструктора в медблоці, так?

— Ага. Він досі думає, що то була помилка системи, — хмикнув Пол. — А ми просто замкнули двері і зробили вигляд, що нічого не сталося.

Айві завмерла. Її погляд на мить зосередився в пустоті перед собою, а потім різко спрямувався назад до панелі.

— Почекай… почекай, — пробурмотіла вона, вже активно порпаючись у налаштуваннях. — Якщо тоді... і обійшли блок...

Вона витягла з кишені тонкий інструмент, і очі її заблищали знайомим технічним азартом.

— Пол… ти тільки що, можливо, врятував нам дупи, — тихо сказала вона, нахиляючись ближче до механізму.

І поки інші мовчки спостерігали, Айві вже щось приєднувала, щось замикала - і щось починала. Але що саме - лишалось тільки здогадуватись.