The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Лео дістався до дверей, що вели на верхній рівень. Він зупинився, стискаючи ключ-карту в руках. Світло від його ліхтаря ковзало по пошарпаних панелях, підсвічуючи уламки й залишки на підлозі. Подихи ставали глибшими - не від втоми, а від очікування. Нарешті він увімкнув комунікатор.

— Я на місці, там нікого немає?

— Нікого, — відповів голос Ксантракса, відлунюючи трохи електронним шумом. — Одразу за цими дверима - буферна зона. Потім перший пост охорони. Далі - невеличкий коридор. Пройдеш його, повернеш праворуч. Там ще один коридор, до самого кінця...

— Може, вже досить коридорів? — перебив Лео, втомлено стискаючи зброю. — В мене від них клаустрофобія розвивається.

— Потім ще один поворот ліворуч. Упрешся в подвійні двері. Я за ними, — сухо закінчив Ксантракс, ігноруючи коментар.

Лео зітхнув. Його пальці вже ковзнули до панелі поруч із дверима.

— Ну гаразд, — прошепотів він сам до себе. — Шоу продовжується.

Він приклав картку до сканера. Тихе клацання. І двері поповзли вбік, відкриваючи прохід уперед.

Перед Лео простяглася буферна зона - вузьке приміщення, що колись, мабуть, служило шлюзом між рівнями. Зараз вона радше скидалася на імпровізовану барикаду.

Пошарпане світло миготіло з розбитих ламп над головою, відкидаючи нервові тіні на стіни. Металеві ящики, столи, навіть панелі з розібраних шаф були безладно звалені в купу, створюючи химерну барикаду посеред приміщення. Кути столів виступали, наче списи, а зігнуті листи металу - як шрапнель, що застигла в повітрі під час вибуху.

Лео повільно пройшов усередину, роздивляючись простір довкола. Пил, змішаний із запахом старого мастила і чогось кислого, в’ївся в кожен сантиметр простору. Тиша тиснула, як вакуум. Він провів ліхтарем по кутках.

Сліди боротьби були очевидні. Подряпини на стінах. Кров на підлозі - засохла, темна, змазана, наче хтось ковзав або тяг щось важке. Біля одного з ящиків лежала людська рука. Просто - рука, відірвана вище ліктя, зі зламаним кістяком, що стирчав немов спис. На пальцях - залишки тактичних рукавичок. Другу кінцівку він помітив за кілька метрів - нога, вкрита чорною уніформою охорони, з химерно вивернутим коліном і роздертим черевиком.

— Якщо це твоя "безпечна зона", Ксантраксе, то я б краще залишився в їдальні, — пробурмотів він у мікрофон, повільно наближаючись до барикади.

Він сперся на одне з укріплень і відчув, як конструкція хитнулася. Метал скреготнув, наче бурчав йому в спину. Довелось перелазити - крок за кроком, тримаючи зброю напоготові. Ящик ковзнув під ногою, і Лео ледь не влетів головою в трубу над собою.

— Ага. Чудово. Елегантність рухів рівня черепахи в порцеляновій крамниці, — пробурчав він, зістрибуючи на інший бік барикади.

Йому довелось пригинатися, щоб не зачепити край вентиляційного кожуха, що звисав зі стелі, немов тент, обвуглений зсередини. Щось текло з нього, темне, клейке. Лео не зупинявся, але очима встиг відзначити: форма плям під ногами свідчила про те, що щось тікало звідси - або когось тягли. Рухалися до виходу.

Двері в кімнату охорони стояли прочинені. Він на мить зупинився. Ліхтар повільно осяяв приміщення.

Воно виглядало, ніби всередину вкинули вибухівку, а потім ще двічі пограли в боулінг шоломами. Перекинуті столи, вибиті панелі управління, розбиті екрани, що потрісканими уламками лежали на підлозі, відблискуючи світло ліхтаря. Один з терміналів усе ще миготів - його екран то згасав, то знову оживав рядками зашумленого тексту.

На стіні - кров. Багато крові. Вона текла від стелі до підлоги, розмазана, як мазки пензля. Прямо посеред приміщення - уламки бронежилета, зігнутого немов папір. Щось дуже сильне і дуже рішуче побувало тут раніше.

Лео обережно ступив усередину. Очі водили по кутках, шукаючи загрозу. Раптом він помітив щось блискуче серед уламків - два картриджі для зброї.

— О, бодай щось, — пробурмотів він і нахилився, піднімаючи їх. Один одразу ж вставив у свій зарядник, викинувши старий. Картридж із тихим клацанням увійшов у гніздо.

Він зробив ще кілька кроків, зупинився біля розбитої панелі комунікації й торкнувся її екрану. Нічого. Жодного сигналу. База ніби захлинулася у власному мовчанні. Погляд ковзнув по ще одній плямі на підлозі - вона не була схожа на кров. Більше на щось органічне, слизове. Чорне. І блискуче. Торкатись він не став.

***

Айві підключила пристрій до дверей, що були посередині. Її серце шалено калатало, а в голові крутились сотні думок. Вона кинула короткий погляд через плече на Сета. Той стояв мовчки, спокійний, як завжди.

Поряд, трохи осторонь, Віктор присів навпочіпки біля потворної чорної кінцівки — мацаки, яку Сет відтяв кілька хвилин тому й кинув на підлогу. Вона лежала на металі, важко дихаючи рідиною: з розірваного краю повільно стікала яскраво-зелена слизова маса, що пульсувала у тьмяному світлі аварійного освітлення. Її в’язкість нагадувала силіконовий гель, але всередині можна було помітити мікроскопічні волокна, що ритмічно смикались — наче досі шукали імпульс від мозку.

— Хм, цікаво... — Віктор нахилився ближче, вдивляючись у зріз. — Не бачу нервових закінчень. Жодного синаптичного вузла.

Він обережно підчепив край тканини уламком труби, що валявся поруч.

— Тут... якесь гібридне волокно. Органічна структура... — пробурмотів медик.

— Воно ж мертве? — з тривогою запитала Дора.

— Не зовсім, — Віктор постукав по мацаку, яка ледь чутно відповіла вібрацією. — Вона... відокремлена, але ще жива. Немає нервів, бо тут інша система передачі імпульсів. Можливо, симбіотична. Або рідинна, як у деяких паразитичних організмів. Є ймовірність, що тіло передає сигнали не через електрику, а через хімічний каскад.

Сет нахилився ближче, стискаючи гвинтівку в руках.

— Виглядає гидко. Але не такі вже вони й міцні, — кинув він.

Віктор підняв одну з присосок, що вкривали внутрішню частину мацаки.

— Тут були сенсори. Мікрофіламентні. Вони могли вловлювати вібрації повітря, хімічні сліди, навіть тепло через щілини. Я б хотів узяти зразки...

— Ага, ще чого. Тільки цього нам і не вистачало, — голос Сета різко задзвенів у тиші. — Вони теж "просто хотіли дослідити". Бачиш, чим усе це закінчилось?

Віктор підняв очі на Сета, хотів щось заперечити, але зупинився. В повітрі повисла важка пауза.

— Ти правий... Так, — холодно буркнув він.

Дора підійшла до Айві, протискуючись між Сетом і Віктором. Та якраз завершувала підключення пристрою й вже готувалась відчиняти двері.

— Ти... як? — обережно запитала Дора.

— Все нормально. Ці істоти, звісно, страшні... — тихо відповіла Айві, — але не так, як Нолан, коли злиться.

— Нолан? — з легкою посмішкою перепитала Дора.

— Один із наших. Старший інженер на базі. Він непоганий... просто надто дотримується протоколу. І, здається, я йому з самого дитинства не подобалась. Можливо, заздрив моєму батькові. Хоча й був його першим заступником, — задумливо сказала Айві.

— Ох, знайомо... — зітхнула Дора. — Я потрапила на «Останню Надію» лише тому, що мій батько був фермером. Нам відмовили в посадці на «Нову Домівку».

— «Нова Домівка»?.. — здивовано перепитала Айві. — Ніколи не чула.

— Справді? Це один із шести кораблів Імперії. Найбільший. Туди саджали тільки родичів впливових людей. А решту - розпихували по кораблях поменше...

— Що там з дверима, довго ще? — гукнув Сет, перервавши їх діалог.

— Та ні, вже готово. Відчиняю, — відгукнулась Айві.

Інженерка кинула короткий погляд у бік Дори, після чого натиснула на пристрій. Двері з легким шипінням розійшлися вбік, відкривши прохід.

Кімната за дверима виявилась великою - значно більшою, ніж вони будь яка інша. Її стіни губилися в напівтемряві, а повітря було насичене сухим пилом електроніки та слабким запахом озону. Уздовж обох боків простягались ряди масивних серверних стійок - чорні, глянцеві, з легким зеленуватим підсвічуванням індикаторів, що ще жевріли в темряві.

У центрі кімнати стояли три великі керувальні термінали - частково активні, з темними екранами, наче чекали наказу. На підлозі пролягали кабелі, наче судини під шкірою цього електронного звіра, що спав.

— Це... серверна? — захоплено прошепотіла Айві. — Можливо, тут є якісь дані про те, що відбувається на кораблі!

— І дані, які нам потрібно дістати, — констатував Сет.

— Угу! Я перевірю! — вигукнула інженерка, прямуючи вглиб кімнати.

Вона кинулась до найближчого з активних кластерів, руки її вже тягнулися до панелі. Сканер в долоні коротко пискнув - зв’язок був. Айві натиснула кілька кнопок, і екран засвітився тьмяним сірим кольором.

— Зачекай! Спершу перевірити! — скомандував Сет, але дівчина вже була посеред кімнати.

— Дідько, Айві! — гаркнув він, забігаючи всередину й швидко оглядаючи приміщення.

Віктор і Дора також зайшли в кімнату, прикриваючи ділянки які Сет не міг оглянути.

— Схоже тут нікого, — промовив Віктор.

Дора підійшла до Айві в той момент, коли та діставала якийсь пристрій з наплічника. Інженерка швидко підключила його до компʼютерів і втупилась в екран свого девайсу.

— Що це? — запитала Дора.

— Одна іграшка, яку я колись зробила. Я назвала його "Відкривач2000". Не люблю, коли є щось, що я не можу дістати. — з посмішкою відповіла інженерка.

— О, ого! — захоплено кинула Дора.

Айві продовжила працювати з своїм планшетом, сподіваючись на швидкий злам системи.

— Ну давай... — пробурмотіла Айві, ковзаючи пальцями по ньому, — покажи, що в тебе всередині.

Система відповіла різко - екран мигнув червоним, з’явився набір символів незнайомою мовою, що схожа на суміш креслень і піктограм. У кутку блимає жовтий трикутник - схоже на блокування доступу.

— Ох... впертий! — сказала вона й одразу ж викликала ручну командну панель, вводячи обхідні алгоритми. Її пальці ковзали швидко, впевнено - з тим самим ритмом, із яким вона з дитинства знімала блокування на батькових прототипах.

Кілька разів система видавала зневажливі відмови. Один раз - різко згасла. Але Айві не відступала.

— Ну-ну, я з тими впертими вже працювала, не ти перша, — пробурмотіла вона, злегка прикусивши нижню губу.

Дора захоплено спостерігала за діями інженерки.

"Здається вона розбирається у всьому, в чому є щось електричне" — промайнуло в її голові.

Через кілька спроб екран кластера завмер, після чого загорівся насиченим зеленим. У центрі з’явився символ у формі спіралі, що повільно обертався. Потім - десятки інтерфейсів, вікон, вкладок і діаграм, які почали розгортатись по екрану, заповнюючи простір даними незнайомою мовою. Графіки, написи, індикатори - все рухалось, світилось, жило.

— Ха! Здається, пішло, — з полегшенням видихнула Айві. — Хоч би не зламала щось важливе...

Вона тикнула навмання в одну з іконок, що виглядала як сплющений ромб із крапкою посередині. Екран одразу ж змінився.

Перед нею з’явилась схема - щось схоже на технічний відсік чи сховище. П’ять великих контейнерів або цистерн, вирівняні в ряд. Під кожною - цифрові показники. Три з них світилися яскраво-зеленим: 100%, 100%, 100%. Два інших - тьмяно-сірі з написом: 0%, 0%.

— Що це?.. — прошепотіла Айві. — Це... паливо? Охолодження? А може, кисень?

Вона провела пальцем по одній із цистерн - інтерфейс відгукнувся, підсвітивши її. Знизу вискочив новий напис - знову тією ж мовою.

— Я нічого не розумію… але щось тут важливе. Оці три ще працюють, — Айві нахилилась ближче, вдивляючись у панель. — А ці... мертві.

— Гадаю, ми щойно дізналися, скільки часу в нас залишилось, — пробурмотіла Дора, ніби сама до себе.

Сет підійшов до Айві й окинув поглядом інтерфейс.

— Не подобаються мені ці нулі... — тихо мовив він. — Айві, зможеш витягти щось корисне?

— Я спробую, але ця мова - дуже дивна. Взагалі нічого не зрозуміло, — відповіла інженерка, хаотично натискаючи кнопки.

— Головне - не створити нам нових проблем, — озвався Віктор.

Сет підійшов до дверей, що вели далі вглиб корабля. Вони виглядали значно товстішими за всі попередні.

"Навіть більші за шлюзові... Схоже, ця кімната добре захищена..." — подумав він, але перевів погляд назад - на вузький технічний коридор. — "Або ні..."

— Гаразд. Чекаємо, поки Айві витягне все, що зможе. Будьте напоготові.

Віктор зайняв позицію біля основних дверей. Дора залишилась посеред кімнати, оглядаючи стелю в пошуках вентиляції. Сет підійшов до технічного проходу і обережно зачинив за собою двері.

"Якщо ті тварюки вижили - не хочу спростити їм життя, залишаючи цей вхід відчиненим," — подумав скаут.

***

Минуло ще пʼятсот п’ятдесят циклів. Айві перевели в окремий клас, де навчали найкращих інженерів. У неї майже не залишалося часу на ігри з Полом. Той радів за неї - принаймні спершу. Але з кожним тижнем це ставало дедалі важче.

Як би Пол не старався, він і близько не отримував стільки уваги. Стільки можливостей. Його постійно кидали лише на обслуговуючі завдання, повністю ігноруючи всі ідеї, які він пропонував.

У ті рідкісні моменти, коли вони проводили час разом із Айві, інженерка лише захоплено розповідала про навчання, а Полу не було чим поділитися.

"Не розповідати ж їй про те, як я вдало почистив старий фільтр у туалетах. Це ж якась дурня!" — думав він.

— А ще ми сьогодні розбирали схему палубної зброї на штурмовику типу "Джек"! — захоплено розповідала Айві. — Ти знав, що там система розрахована на сотню пострілів на хвилину?!

— Ні. Не знав. Дуже цікаво, — саркастично відповів Пол.

Айві продовжила розповідати про їхні уроки, не помічаючи настрою Пола. За кілька хвилин з’явилась Анна. Її посмішка завжди допомагала Полу почуватися краще, але останні цикли навіть вона не полегшувала.

— Привіт, Айві! — радісно вигукнула дівчина. — Поле, рада вас бачити!

Її голос був щирим і сповненим енергії - таким, що заряджав усіх довкола бажанням творити справді величні речі.

— У мене є дещо особливе для вас! — гигикнула вона, дістаючи з наплічника невеличкий пакунок.

Анна обережно розгорнула щось, загорнуте в тканину. Під нею ховалась маленька коробочка.

— Піт приніс це батькові, але той сказав, що навіть пробувати не буде, — почала тараторити Анна.

— Ну я й забрала собі. Думаю, він навіть не помітить! — з усмішкою додала вона.

— Ого! Від Піта - завжди щось смачненьке! — підхопила Айві.

Пол глянув на них. Їхній безтурботний оптимізм починав діяти йому на нерви, але, окрім цих двох, у нього не було друзів. Його "однокласники" - дурні, які не прагнуть нічого більшого.

— Поле, а зможеш принести нам якихось напоїв із автомата поруч? — запитала Анна. — Я забула взяти, бо поспішала сюди...

— Гаразд... — буркнув Пол і рушив у загальні коридори.

Вечірній час на станції був його улюбленим. Майже нікого навколо, ніякого шуму. Можна було нишпорити, де хочеш, головне - знати, де стоять камери і коли ходить охорона. А часу в нього вистачало.

"Візьму щось кисле. Не хочу пити солодкого. А Анна, напевно, як завжди захоче 'Чорну вибухівку'." — подумав він.

Він швидко рухався коридорами, інстинктивно оминаючи камери. Біля автомата стояла якась старенька жінка й довго обирала, чого б їй хотілось. Коли вона обернулась і побачила Пола, її обличчя освітила тепла усмішка.

— О, Поле. А ти що тут робиш у таку пізню годину? — запитала вона приємним, глибоким голосом.

— Та нічого... Просто вийшов взяти якийсь напій на ранок. — невпевнено відповів він. — Щоб зранку не так поспішати.

— Ох, розумію, розумію. Поспати подовше - навіть на п’ять хвилиночок! — засміялася вона.

— Як Сара себе почуває? Їй краще? — запитала вона вже м’якше, з ледь помітним сумом.

Пол кивнув. Він не любив говорити про маму.

— Так... — тихо відповів він.

— Зараз вона вже вдома, — додав, відводячи погляд.

— Мені прикро, що їй стало гірше. Що хочеш взяти собі на ранок? — запитала вона, повертаючись до автомата.

— Е... Не треба, дякую. Я сам, — промимрив Пол, опустивши очі.

— Все гаразд. Я хочу пригостити тебе.

— Можна тоді... дві "Чорні вибухівки"? — несміливо запитав він, усе ще не підіймаючи погляду. Він ненавидів це почуття вдячності, змішаної з образою, особливо, коли хтось щось дарував просто так.

Жінка усміхнулась і натиснула потрібні кнопки на автоматі.

— Ось, тримай. І не затримуйся дуже допізна, гаразд? Ти ж пам’ятаєш про комендантську годину. Не варто створювати собі неприємностей, — промовила вона тепло.

— Так... Дякую, — тихо відповів Пол і швидко рушив назад до Айві й Анни.

***

Лео просувався далі темними коридорами корабля, повільно, обережно, з кожним кроком прислухаючись до навколишньої тиші. Зосереджений, напружений, він зупинявся кожні декілька метрів чекаючи, поки Ксантракс подасть сигнал у комунікаторі.

Стіни навколо були понівечені: глибокі пробоїни від лазерних снарядів, обвуглені краї, випалена обшивка, наче хтось стріляв навмання, не розбираючи, де союзник, а де ворог. Інколи по металевій поверхні проступали візерунки тріщин, мов гілки чорного дерева, що проростали зсередини.

Підлога була ще гіршою. У багатьох місцях вона була подряпана, ніби її з силою дерли металевими кігтями чи лезами. Деякі плитки були ввігнуті всередину, як після вибуху. Місцями валялися обгорілі залишки кабелів, шматки обшивки й понівечені фрагменти речей, що колись могли бути частиною екіпірування. Повітря пахло гаром, пилом і чимось вологим - немов старе гниле масло просочилось із нутрощів корабля.

— Ти вже майже поруч, — озвався Ксантрас.

— Прийняв, — прошепотів Лео і рушив далі, намагаючись не наступати на роздроблені деталі, що могли видати його місцезнаходження.

Світло ліхтаря вихоплювало з темряви уламки меблів та сліди від крові - не людської. Вона була темно-фіолетова, густа, місцями вже запеклася на металі, а подекуди - ще блищала свіжою плівкою. Неподалік валялася розірвана частина бронекостюма, всередині якої стирчав обломок чогось... хітинового.

Нарешті він наблизився до перехрестя.

— Почекай, — сказав Ксантракс різко.

Лео завмер, приклякнувши за перевернутою стійкою. Серце гупало в скронях, а повітря здавалось густішим, ніби в’язкий газ оточив його з усіх боків.

— Є рух! — гукнув Ксантракс. — Зліва кімната, стрибай туди! Швидко!

Лео не став питати. Він миттєво рвонув убік, ковзнувши по подертій підлозі й залетівши в напіввідчинені двері. Вони скреготнули, зачепившись за покороблену раму, але пустили його всередину. Він упав на лікоть, але одразу ж згорнувся за перевернутим ящиком, направивши зброю назад у напів-темний коридор.

Сердце шахтаря шалено калатало, а в голові піднімався гул. Він затамував подих.

Та жодного руху не було. Лише мертва тиша всередині скафандра, що давила на вуха, ніби сам костюм намагався втримати його в напрузі.

— Що там? — прошепотів Лео.

— Вона пішла. Залізла у вентиляцію. Не знаю, куди прямує. Ніби щось шукає, — озвався Ксантракс. — Зачекай ще трохи.

Лео ковзнув спиною до холодної стіни й видихнув. Його рука все ще стискала зброю, а очі не зводили погляду з прочинених дверей.

— Гаразд. Здається, вона остаточно пішла. Повільно виходь. Тобі залишилося метрів двадцять, — у голосі Ксантракса прозвучали нотки полегшення.

Лео нарешті дістався дверей. Металеві панелі вкриті подряпинами, а поруч валявся зламаний кабель, що ледве жеврів синім. Він на мить зупинився, затамував подих, і повільно приклав картку до панелі. Коротке клацання - і двері, злегка скрегочучи, відійшли вбік.

Першим, що кинулося в очі - безлад. Кімната виглядала так, ніби хтось у паніці або в люті перекидав усе підряд. На підлозі лежали розкидані ящики, порожні контейнери, шматки тканини й уламки електроніки. Один із пультів було зірвано зі стіни, а кабелі стирчали з нього, мов оголені вени.

Лео мимоволі стишив крок. Його погляд миттєво перескочив до кінця кімнати - до місця, де під світлом кількох моніторів сиділа фігура.

Вона не рухалась.

Спиною до нього - висока, худорлява істота. Схожа на змію чи ящера, але постава - пряма, майже шляхетна. Її шкіра мала теплий, мідно-золотий відтінок, прикритий тонким, прозорим покривалом, що спадало з плечей, переливаючись у світлі панелей. Від голови вниз спускались складні щупальця, сплетені в щось схоже на "косички", інкрустовані блакитними намистинами. Хвіст істоти лежав на підлозі, плавно покручений навколо опори стільця.

— Ой… а ти інший, ніж я думав, — тихо промовив Лео, трохи знервовано, тримаючи палець поруч із спусковим гачком.

Ксантракс не відповів. Лише легкий помах хвостом, ніби запрошення.

Він обережно ступив усередину. Тиша в кімнаті здавалася занадто густою, наче звук тут помирав ще до того, як думав пролунати. Хоч усе виглядало спокійно, щось гнітюче повисло в повітрі. Інтуїція свердлила потилицю, як іржавий бур.

Він наблизився.

І вже на відстані кількох кроків помітив... те, чого раніше не бачив.

Посеред грудей істоти - дірка. І не просто рана, а наскрізна діра, ніби хтось вирвав шмат м’яса з коренем. З неї стікала густа, чорна рідина, повільно капаючи на металеву підлогу. Краплі билися об неї з глухим, в’язким звуком, мов відлуння гнилої крові.

Очі Лео розширились.

— Що за чортівня...

Він збирався розвернутись. Його інстинкти били на сполох.

"Потрібно оглянути кімнату, перевірити, хто це, що сталося… звідки взагалі ця істота взялась?!"

Але шахтар не встиг.

Раптово щось важке з усією силою вгатило йому в потилицю.

Спалах. Біль. Глухий удар - і тьма.

Звук крові в голові розчинився у безодні.