The Last Embers: Історія тих, хто вижив

На містку корабля Роберта панувала напружена тиша. Повітря було важке, наче насичене невидимим пилом тривоги, що повільно пронизував кожен куточок невеликої кімнати управління. Монітори тьмяно мерехтіли, відображаючи лише обривки незрозумілих координат і діагностичних схем. Запах диму й обгорілої проводки все ще зависав у повітрі, нагадуючи про недавній аварійний стрибок.

Пол сидів у кріслі, зігнувшись, втупившись у підлогу так, ніби вона могла підказати йому рішення. Його голос прозвучав приглушено, просякнутий втомою та гіркотою:

— Це просто чудово.

Роберт стояв прямо, абсолютно нерухомий, його очі холодно й беземоційно вдивлялися в мерехтіння моніторів. Відповідь була короткою й байдужою:

— Діагностика пройшла без помилок. Я не можу визначити причину. Можливо, причина зовнішня. На планеті могли діяти фактори, які мої системи не врахували.

Пол лише зітхнув, відводячи погляд убік і бурмочучи щось під ніс про постійні негаразди та власну нещасливість.

Лео стояв біля дальнього екрану, розглядаючи його без інтересу. Його брови були зведені до перенісся, він щось бурмотів собі під ніс, злегка хитаючи головою від роздратування.

Айві, навпаки, аж сяяла від цікавості, її дивакуваті окуляри постійно сповзали набік, а зачіска нагадувала заплутану антену для міжгалактичного зв’язку. Вона не приховувала свого захвату, коли звернулася до Роберта:

— Варп-двигуни! Я тільки чула про них! Це ж неймовірна технологія! Ти можеш розповісти більше? Як саме вони працюють?

Роберт злегка повернув голову до неї, його вираз обличчя залишався абсолютно спокійним і байдужим:

— Варп-технологія дозволяє подолати величезні відстані, створюючи штучні розриви в просторі.

Сет нервово ходив по містку, напруга буквально випромінювалась від нього. Він зупинився й поглянув прямо на Роберта, намагаючись знайти хоч якийсь вихід:

— Якщо ми так далеко, то наскільки швидко ми зможемо повернутись? Що потрібно для ремонту?

Роберт не поспішав відповідати, голос його був сухим, наче він оголошував статистичні дані:

— Нам потрібні специфічні компоненти, яких тут майже точно немає. До того ж у нас майже закінчилась їжа. Це проблема більш нагальна. Для вас.

— Але в тебе ж повно грибів! Вони що, не їстівні? — запитав Лео з надією.

— Ні. Не всі. Лише 23% придатні для вживання, — холодно відповів Роберт.

Сет зупинився, стиснув кулаки й глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти нерви:

— Тоді що ти пропонуєш?

Роберт поглянув на монітори, які саме завершували сканування навколишнього простору, і вказав на екран:

— Недалеко звідси є стара станція. Там можна знайти припаси, їжу і, можливо, отримати інформацію. Крім того, приблизно півтори сотні років тому тут був мій знайомий. Якщо він ще живий — це може бути корисним.

Очі Айві спалахнули ще яскравіше:

— Що за знайомий? Теж андроїд?

— Ні. — відповів Роберт. — Дінч.

— Що за Дінч? — перепитав Сет, намагаючись зловити погляд Роберта.

— Просто Дінч. Особа, що завжди вміла… вирішувати проблеми.

Тим часом Дора мовчки стояла біля дверей. У її голові було безліч думок:

«Як я сюди потрапила? Ще кілька хвилин тому я була на „Новій Надії“... Що сталося з кораблем? Що сталося з Гансом? А Деріл? Вони ж... вже давно мертві?» — від них її тіло здригнулося.

Вона оглянула кімнату, помітила напруженість у кожному русі, в кожному погляді, і відчула, як холодний страх повільно підіймається хребтом.

— То як, ми вирушаємо туди? — тихо запитав Сет, погляд якого був звернений до всіх.

Усі мовчали, кожен переживав внутрішню боротьбу. Лише Роберт залишався абсолютно спокійним, його очі дивилися прямо перед собою, ніби він уже знав, яким буде результат.

— Але є ще одна проблема, — мовив Роберт, перериваючи мовчання так само холодно й беземоційно. — Я не можу з'являтись на самій станції. Корабель екранований, але виходити за межі корабля для мене… небезпечно.

Сет негайно повернувся до нього, очі звузилися від підозри:

— Чому небезпечно?

Роберт на мить затримав погляд на Сеті, але нічого не відповів, ігноруючи його запитання, наче його й не існувало.

Віктор, який досі мовчки стояв осторонь, думаючи про Бродеріка.

«Як довго він протримається?» — думка Віктора прорізала його свідомість гострим жалом занепокоєння. Він не міг дозволити собі втратити ще когось. Не зараз. Не тут.

— Роберте, — звернувся медик голосніше, ніж очікував сам, — Мене непокоїть стан Бродеріка. Нам потрібні ліки, а в тебе великих запасів я не побачив...

Роберт ледве помітно повернувся в його бік, вираз не змінився:

— У мене є деякі запаси, але вони дійсно обмежені. Я ніколи не розраховував мати поранених осіб на кораблі. Ви мусите докупити додаткові ліки на станції.

Пол різко підняв голову, його голос прозвучав зі скепсисом:

— А гроші? Яким чином ти плануєш платити?

Роберт не відповів одразу, його очі зупинилися на Полі з абсолютно байдужим виразом, ніби питання було недоречним:

— У мене немає кредитів. Я ніколи не переймався такими речами. Проте, Дінч міг би допомогти з цим питанням. Нам потрібно спершу зустрітись з ним, або ж… можливо, варто викликати його за межі станції.

— Які взагалі гроші ходять тут? В нас, взагалі-то грошей не було. Просто дають що дають і всі щасливі. — Кинув Лео.

— Наскільки мені відомо - загальна грошова одиниця - кредити. — Відповів Роберт.

Сет нахмурився, в його голосі з'явилась напруга:

— Як ти збираєшся його викликати?

Роберт лише коротко поглянув на нього, спокійно відповівши:

— Я зроблю це одразу, як закінчу ремонт того, що постраждало від стрибка. Поки що зачекайте.

Напруга трохи спала, хоча атмосфера на містку все ще залишалася важкою. Лео, оглядаючи присутніх, випадково зупинився на Дорі, що стояла осторонь, мовчазна й абсолютно пригнічена. Він помітив її бліде обличчя, опущений погляд.

— Бляха, не уявляю як їй зараз. Проспати сотню років і прокинутись посеред, — він окинув поглядом усіх присутніх, — такої дивної компанії.

Натомість Айві, яка вже не могла стояти без руху, несподівано підійшла до Дори. Її голос пролунав тихо і дружньо:

— Ти як? Виглядаєш… не дуже добре.

Дора здригнулася, наче від несподіваного дотику, й відвела погляд. Вона була така змучена, що навіть говорити їй було важко. Та все ж після паузи вона ледь чутно, ніби соромлячись власних слів, запитала:

— Ти… ти знаєш щось про «Останню Надію»?

Айві здивовано витріщилася на неї, ніби не могла повірити у почуте. Її голос прозвучав із сумішшю здивування та обережності:

— «Останню Надію»? Серйозно? Звичайно ж знаю. Всі знають. Саме цей корабель дав початок нашій базі. І взагалі… завдяки ньому й почався спротив. Він… він знищив один із флагманів Скрадів. Це ж одна з найважливіших подій після завершення війни. Але… чому ти запитуєш саме про нього?

Дора стиснула руки сильніше, у її очах блиснули сльози. Вона не підняла голови, лише прошепотіла, ховаючи обличчя:

— Я… я була на ньому. Зовсім недавно… мені здається…

Ці слова завмерли в повітрі, Айві відчула, як її серце прискорено забилося, розум намагався скласти картинку з того, що вона щойно почула:

— О... Ого... Я... Ти — Її думки плутались, ніби намагаючись знайти слова що можна сказати в такій ситуації.

Дора підняла голову й глянула прямо в очі Айві. Її погляд був таким повним болю та заплутаності, що Айві аж дихання перехопило:

— Для мене… для мене це було зовсім недавно. Я пам’ятаю все, ніби це сталося вчора.

— Що останнє ти памʼятаєш? До того, як прокинулась? — Запитала Айві.

Дора похитала головою, на її обличчі проступила глибока втома й сум:

— Я не знаю. Я просто прокинулась тут. Нічого не пам’ятаю. Лише… останні моменти на кораблі. І те, що було перед тим, як я втратила свідомість.

Її слова застигли у просторі, залишаючи ще більше питань, ніж відповідей.

— Роберте, скільки потрібно часу на ремонт? — Запитав Сет.

— Три години, можливо менше, якщо не буде додаткових ускладнень, — відповів той одразу, ніби вже давно розрахував цей час.

— Тоді почнімо зараз. Нам не можна гаяти час. — Сухо додав скаут.

Роберт коротко кивнув, і почав рухатися до виходу з містка, впевнено й безшумно, наче привид, що лише виконує свої завдання, залишаючи за собою незрозумілість і ще більше запитань.

Айві швидко побігла за Робертом крикнувши тому в слід :

— Зачекай! Я можу допомогти!

***

Айві зосереджено дивилася на вузол живлення, схилившись над відкритою панеллю. Навколо неї був повний безлад: інструменти, кабелі й кілька невеликих дисплеїв, що видавали діагностичні дані. Її окуляри знову сповзли до кінчика носа, але вона, здається, зовсім цього не помічала, занурена в роботу. Роберт стояв поруч, тримаючи в руках сканер і холодно оглядаючи прилади.

— Ти впевнений, що це стабілізатор напруги? — запитала вона, тикаючи пальцем у невеличку прозору коробку, що світилася зеленим. — Він же зовсім не схожий на стандартні моделі, які ми використовуємо.

Роберт кинув короткий погляд і відповів рівним, механічним голосом:

— Це спеціалізований компонент. Він використовується для точного регулювання напруги в екстремальних умовах. Ваші стандартні моделі не витримують подібних навантажень.

— А що, він прямо сам регулює навантаження? Без додаткових налаштувань? — здивувалась Айві, піднімаючи окуляри на місце й захоплено блискаючи очима.

— Саме так. Він автоматично налаштовується залежно від параметрів мережі, — сухо відповів Роберт, продовжуючи сканування.

Айві зітхнула з захопленням, похитавши головою:

— Це просто неймовірно! Якби в нас було хоч щось подібне на базі, ми б могли уникнути багатьох аварій. Ти не міг б… дати мені його трохи дослідити?

Роберт просто знизив плечима і окинув її поглядом, як батьки дивляться на дитину що розпитує їх про всякі дурниці.

Айві просто гучно видихнула і взяла до рук кілька кабелів, підключаючи їх до роз'ємів. Вона не могла втриматись від подальших розпитувань:

— Скажи, а як ти побудував взаємодію Люмікора та варп двигунів?

— Це складна технологія, а я зараз не маю часу вчити когось подібного тобі.

Айві завмерла, дивлячись на нього з широко розплющеними очима:

— Чого ти такий злий? Це, взагалі-то образливо.

Роберт нахилив голову і відповів :

— Я не сказав нічого образливого. В мене справді немає часу навчати вас. Якщо ви бажаєте - займемось цим потім.

Айві трохи насупилась, але швидко повернулась до роботи. Тиша тривала недовго, і вже за мить вона знову заговорила:

— А сама варп-технологія? Це ж неймовірно складно! Я завжди думала, що вона лише теоретично можлива. Ти міг б детальніше розповісти про принцип дії?

— Варп-технологія базується на викривленні простору-часу. Створюється штучна червоточина, через яку корабель може переміститися на значну відстань. Подробиці конструкції та механіки вам будуть недоступні, оскільки вони виходять за межі ваших поточних технологічних можливостей.

Айві скривилася й пожартувала:

— Ти завжди так оптимістично налаштований щодо наших здібностей, Роберте.

Роберт не реагував на іронію, лише констатував факт:

— Я оцінюю ваш технологічний рівень за реальними показниками. Ви маєте потенціал, але ваші технології поки що далекі від необхідного рівня.

Айві пирхнула, знову поправляючи окуляри:

— Ну, спасибі за чесність.

Панель замиготіла зеленим, а двигун видав слабке гудіння. Роберт перевірив показники:

— Живлення стабілізовано. Тепер можна провести фінальну діагностику двигунів.

Айві швидко набрала кілька команд, спостерігаючи за моніторами з ентузіазмом:

— Ти знаєш, у нас на базі таких систем і близько немає.

— Так. Ваші технології досить примітивні. Хоча деякі з них і виглядають обнадійливо.

— Ти точно не хочеш залишитись у нас, коли ми повернемося? Твій досвід був би безцінним.

Роберт навіть не поглянув на неї, а його голос залишився таким самим сухим:

— Моя місія зовсім інша. Мені не цікаво розвивати вас.

— А яка твоя місія? — запитала вона з цікавістю, яка вже перетнула межі звичайної допитливості.

Він повільно повернув голову, дивлячись прямо в її захоплені очі:

— Досліджувати гриби.

Айві хотіла було щось далі запитати, але Роберт просто відвернувся від неї і продовжив займатись справами. Вона також повернулася до роботи, але її думки все ще були зайняті загадковим андроїдом, який був поруч.

Роберт завершив перевірку й сухо зазначив:

— Діагностика двигунів завершена. Усі системи функціональні. Ми можемо вирушати далі.

Айві підняла голову й раптом, мимоволі посміхнувшись, сказала:

— А ми непогана команда, правда?

Той не відповів, лише коротко кивнув і рушив далі, залишаючи Айві замислено дивитися йому вслід.

***

На містку панувала атмосфера повної незрозумілості. Всі ніби й були зайняті своїми думками, але кожен погляд постійно тікав до Дори, яка стояла в кутку, ніби намагаючись злитися зі стіною. Вона виглядала змученою, розгубленою й ніби ледь трималася на ногах.

Сет, помітивши це, повільно підійшов до неї. Він заговорив тихо, намагаючись не налякати її ще більше:

— Доро, нам треба трохи більше зрозуміти, хто ти. Можеш розповісти детальніше, що саме ти пам’ятаєш?

Вона здригнулася, відвела погляд і коротко відповіла:

— Я вже сказала все, що знала.

Її голос звучав сухо й відсторонено. Сет насупився, спробував уточнити:

— Можливо, є ще щось?

Дора відступила ще на пів кроку назад, наче Сет був для неї чимось страшним. Її голос був ще тихіший:

— Ні. Більше нічого.

Сет помітив її страх і лише тихо зітхнув, вирішивши не тиснути далі. Він зробив кілька кроків назад і просто став поруч з Лео, який нервово крутив у руках свій бур, бурмочучи щось під ніс:

— «Це буде легко, Лео». «Піди в печеру, Лео». Клайд, ти, ідіот, мені за все це ще відповіси...

Поруч з ними мовчки стояв Пол, уважно спостерігаючи за ситуацією. В голові в нього крутилася одна-єдина думка:

«Ну й навіщо я взагалі погодився? Краще б одразу сказав Нолану все, що думаю. Хоч би й туалети ремонтував, це було б значно краще, ніж стирчати тут, невідомо де і чому.»

Тим часом Віктор помітив напруження навколо Дори й м’яко наблизився до неї. Його голос звучав тепліше, м’якше, ніби він говорив з давньою знайомою:

— Доро, як ти почуваєшся?

Вона підняла погляд, побачивши перед собою ніби знайоме обличчя, і трохи розслабилась. Голос її став трохи теплішим:

— Я не знаю.... Все якесь дивне, я… я ніби потрапила сюди просто з минулого. Мені дуже важко зрозуміти, що тут відбувається.

Віктор кивнув, заспокійливо посміхнувся:

— Що саме ти пам’ятаєш?

— Лише корабель… «Останню Надію». І те, що сталося там. Мені здається, це було буквально нещодавно…

Її очі зустрілися з очима Віктора, вона шукала відповіді.

— Для тебе це так і є, — спокійно відповів Віктор. — А для нас - це просто історія.

Дора повільно кивнула, глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Вона ігнорувала Сета, який мовчки слухав поруч, але не втручався.

— Розкажи мені… про базу. Що сталося після приземлення «Нової Надії»?

Віктор сперся на стіну, схрестивши руки на грудях, і почав повільно розповідати:

— Сто п'ятдесят років тому «Нова Надія» приземлилась на Віндері. Це рішення прийняла Рада десяти. Вони вирішили, що єдиний варіант виживання — спускатися під землю. Там ми і створили базу. Спершу все було складно, але планета виявилась особливою.

— Особливою? — Дора уважно слухала, намагаючись зрозуміти кожне слово.

— Так, — підтвердив Віктор. — Там неймовірно великі поклади Люмікору, що саме по собі рідкість. Крім того, планета має дивні магнітні поля, які взаємодіють із зіркою. Я не фізик, тому детально не можу пояснити, але ці поля чомусь блокують стрибки. Вони просто не працюють тут, як слід.

Сет несподівано втрутився у розмову, його голос прозвучав холодно, але спокійно:

— І саме завдяки цьому наша база ще стоїть. Скрадам занадто дорого присилати сюди цілий флот, щоб нас знищити. Але останнім часом набіги стали частішими.

Віктор глянув на нього і кивнув, погоджуючись:

— Саме так. Ця дивна особливість планети — єдине, що дає нам шанс вижити.

Дора слухала уважно, ніби намагаючись вловити кожну деталь. Вона злегка нахилилася до Віктора, ігноруючи присутність Сета, й запитала:

— Як багато вас на базі?

— Близько тридцяти тисяч. — сухо відповів Сет.

Дора задумалася на мить, її голос став трохи тихішим, невпевненим:

— Але «Остання Надія»… Вона справді зіграла таку важливу роль?

Цього разу втрутилася Пол, що підслуховувала розмову і мовив з легкою повагою:

— Так. Саме завдяки їй ми й отримали шанс. Корабель збив один із флагманів Скрадів. Це була подія, яка змінила все. Ти справді нічого не пам’ятаєш?

Дора похитала головою, її голос звучав розгублено та сповнений болю:

— Я пам’ятаю лише як мене поранили... Далі - темрява.

На містку знову запала тиша. Лео продовжував бурмотіти під ніс щось про Клайда, щоразу все голосніше:

— «Ой, Лео, не переживай, це буде просто прогулянка!»

Сет кинув короткий погляд на Лео й мовчки похитав головою.

***

Роберт та Айві повернулися на місток, де всі, здається, чекали саме їх. Роберт, як завжди, рухався впевнено, холодно й абсолютно безшумно. Айві йшла поруч, але цього разу вона не посміхалася й не говорила — вся її увага була прикута до андроїда, ніби вона намагалася розгадати його загадку.

Роберт зупинився посеред містка, поглянувши на команду. Його голос прозвучав чітко й абсолютно байдуже:

— Ми готові. Я спробую зв'язатися з Дінчем і викликати його на нейтральну територію.

Сет кивнув йому, нічого не сказавши, Пол зітхнув з полегшенням, а Лео просто хитнув головою, ніби йому було байдуже. Віктор тримав погляд на Дорі, перевіряючи її стан. Айві, навпаки, очікувала на щось неймовірне, уважно дивлячись на Роберта.

Той наблизився до панелі керування і, не торкаючись нічого, простягнув руку. У наступну мить увесь корабель повільно ожив, ніби до нього повернулася душа, що довго спала. Тихий, майже непомітний гул наповнив простір, поступово наростаючи й переходячи у щось глибше й більш живе. Стіни немов задихали, панелі ожили візерунками блакитного світла, а під ногами відчувалася м'яка вібрація, наче серце корабля знову почало битися.

Айві мимоволі зробила крок назад, широко відкривши очі від захоплення й подиву. Сет відчув, як по шкірі пробігли мурашки, і повільно видихнув, а Віктор лише кинув уважний погляд на Роберта, розуміючи, що це щось більше, ніж просто запуск системи.

Роберт опустив руку й коротко кинув:

— Починаю з'єднання.

На містку запанувала абсолютна тиша, всі затамували подих. Через кілька секунд повітря наповнилось тихим, незрозумілим дзижчанням:

— Бззза... бзує-бжза... бзабзайє?

Всі присутні поглянули одне на одного з повною розгубленістю. Пол зробив крок вперед і прошепотів:

— Що за?..

Роберт злегка нахилив голову, зчитавши їхні реакції, і негайно увімкнув перекладач. Звуки миттєво перетворились на чітку, хоча й трохи механічну мову:

— …давно тебе не чув, Роберте. Чому вирішив згадати про мене саме зараз?

Голос звучав трохи хрипло, але з певною повагою, навіть острахом перед Робертом.

— Вітаю, — сухо відповів Роберт, — у мене ситуація. Є п’ятеро пасажирів, їм потрібна людська їжа. А мені - твоя допомога. Можемо зустрітись за координатами, що я тобі надішлю?

Настала коротка пауза, після якої голос Дінча знову заговорив, цього разу із певним подивом:

— Пасажири? У тебе? Ти серйозно? Думав, ти вже не підбираєш нікого.

— Обставини змінилися, — холодно відповів Роберт, не бажаючи вдаватися до подробиць.

Дінч тихо хмикнув, але не сперечався, очевидно, добре знаючи свого співрозмовника:

— Зрозумів. Організую їжу й те, що потрібно. Щось іще?

Роберт на мить задумався, потім додав з абсолютно спокійною інтонацією:

— Також їм потрібні будуть документи.

Настала ще одна пауза, довша за попередню. Нарешті Дінч знову заговорив, цього разу з легким сумнівом:

— Документи… Добре, але ти ж розумієш, що це не так просто.

— Я впевнений, ти впораєшся, — голос Роберта не залишав сумнівів у тому, що він очікує саме цього результату.

Дінч мовчав ще кілька секунд, після чого зітхнув:

— Прийнято. Є дехто на приміті. Координати я надішлю свої. Зараз тут не дуже безпечно.

Зв'язок перервався, і Роберт знову повернувся до панелі, миттєво отримавши координати й вивівши їх на загальний монітор.

Команда дивилася на нього здивовано й трохи ошелешено. Сет перший порушив мовчання, намагаючись зрозуміти більше:

— Що це була за мова?

Роберт проігнорував його питання, продовжуючи мовчки вивчати координати. Сет невдоволено нахмурився, але вирішив не наполягати.

Пол підійшов трохи ближче, в його голосі звучала певна настороженість:

— І що це був за тип? Чому він так дивно говорив?

Роберт навіть не повернув голову, продовжуючи вивчати інформацію на екрані:

— Це не має значення.

Лео тим часом голосно буркнув, продовжуючи нервово вертіти в руках бур:

— Ага, ну звичайно, нічого не має значення. Ми просто тут висимо у просторі, чекаючи якихось дивних створінь.

Айві підійшла до монітора ближче, уважно розглядаючи координати, її очі світилися цікавістю:

— Це якась станція чи корабель?

Роберт так само не звернув на неї увагу, лише коротко кинув:

— Просто місце подалі від сенсорів та стандартних маршрутів.

Айві розчаровано зітхнула, злегка насупилась і кинула погляд на Сета, ніби шукаючи підтримки, але той лише знизав плечима й посміхнувся:

— Здається, скоро ми все дізнаємося самі.

Дора, що досі стояла в тіні, уважно слухала, але мовчала, все ще заглиблена у свої думки й побоювання. Вона лише кинула короткий погляд на Роберта, ніби намагаючись зрозуміти, наскільки можна йому довіряти.

Пол тим часом роздратовано пробурмотів собі під ніс, звертаючись ні до кого конкретно:

— Чудово. Тепер нам ще й якісь документи потрібні. Ми що, нелегали?

Роберт, ніби почувши це питання, лише коротко відповів, навіть не глянувши на нього:

— Ваш статус справді потребує уточнення.

На містку знову запанувала напружена тиша, а Роберт, здається, вже зовсім не звертав уваги на те, що відбувалося навколо. Його холодний і байдуже-спокійний голос продовжував звучати у головах команди, посилюючи загальну атмосферу невизначеності та занепокоєння.

Кожен думав про щось своє, але всі розуміли одне: те, що чекає на них попереду, буде абсолютно непередбачуваним. І залишається тільки сподіватися, що таємничий Дінч буде хоча б трохи менш холодним і загадковим, ніж Роберт.