The Last Embers: Історія тих, хто вижив

У кімнаті Тереш'Кара всі вже були зібрані. Сет перевіряв заряд комунікатора, Пол розкладав по кишенях спорядження, Віктор перемотував бинти на лікті, Айві приглушено наспівувала щось собі під ніс, тримаючи в руках один із пристроїв.

ТерешʼКар важко підвівся, сперся на стіну і натиснув невелику кнопку на панелі поруч із дверима. Через кілька секунд з сусідньої кімнати вийшли діти. Один за одним, тихі, налякані, з втомленими очима. Деякі тримались за руки, інші просто тулились ближче до стін, наче це могло захистити їх краще, ніж дорослі.

Він почекав, доки всі зібрались, і тільки тоді заговорив - тихо, майже пошепки. Його мова звучала чужо, рвана, з уривчастими наголосами.

— «Слухайте уважно. Скоро ми підемо звідси. Це буде небезпечно, але я довіряю цим людям. Вони сильні. Вони не зрадять».

Перекладач Айві неголосно відтворив слова Тереш'Кара зрозумілою для них мовою. Одразу після цього одна з дівчат - крихітна, з напівголеною головою і дивним малюнком на щоці - рвучко обернулась і побігла вглиб кімнати.

Сет насторожено ступив уперед, але Тереш'Кар лиш підняв руку.

— Зачекай. Вона по свою "іграшку".

За кілька секунд дівчина повернулась. У руках вона тримала невеликий пістолет - явно старий, обшарпаний, але заряджений. Вона впевнено притиснула його до грудей і глянула на Сета прямим, сміливим поглядом.

— Хто вона? — тихо спитала Дора.

— Люсіль, — зітхнув Тереш'Кар. — Але кличе себе Пазурком. Не знаю, чому. Вона була разом з іншими дітьми у піратів... але ця мала... дідько, якби не вона — я взагалі б не вибрався звідти. Вона сильно допомогла. Дуже сильно.

Він говорив тихо, але в його голосі звучала повага — не поблажливість, не співчуття, а саме щира повага. Віктор зауважив це першим, а тоді й інші.

— Пазурок? Чому саме Пазурок? — здивовано кинула Айві поглядаючи на дівчинку.

Та у відповідь лише скинула плечима, ніби говорячи - просто Пазурок.

Айві підвелась з підлоги, оглядаючи дівчинку з цікавістю.

— То ти - Пазурок? — усміхнувся Сет, переводячи погляд на Айві. — Цікава кличка.

Дівчина не відповіла, але куточки її губ сіпнулись угору. Вона лишень міцніше стисла пістолет.

Сет глянув на дівчинку, тоді — на Тереш'Кара.

— Їй точно варто тримати зброю? — запитав він майже пошепки.

ТерешʼКар злегка кивнув.

— Її важко буде змусити залишитись осторонь - тож краще дати їй чітку роль. А відбирати пістолет я б не радив. Я бачив, що вона зробила з останнім, хто це пробував.

Сет глянув на нього, а після на дівчинку.

"Років 10, не більше. Пістолета тримає так, ніби все життя її цьому вчили." — подумав він, переводячи погляд на команду.

— Слухайте уважно, — промовив Сет, — Ми починаємо рівно через двадцять хвилин. У кожного з нас - своє завдання.

Він зробив крок уперед і позначив на карті умовну точку старту.

— Група перша - Тереш'Кар, Віктор, Дора, діти, і… — він зиркнув на Люсіль — …Пазурок. Ви йдете через вентиляційні тунелі. Айві залишає вам один з димогенераторів, якщо щось піде не так.

— Я ще дещо зробила, — втрутилась Айві, дістаючи з рюкзака невеличкий круглий пристрій із сенсорною кнопкою. — Назвала її "тривожна кнопка". Натискаєш - і кидаєш якомога далі. Через три секунди вона видає сильний ЕМІ-сплеск. Вимикає все довкола: камери, сенсори, комунікатори... і, можливо, людей.

Перевівши погляд на дітей, вона злегка посміхнулась і додала:

— Не варто дивитись на неї в момент детонації. Буде яскравий спалах, щоб точно "врятувати".

— Зрозуміло, — кивнув Тереш'Кар оцінюючи в руках цей пристрій. — Досить... легкий.

Айві лише легко посміхнулась і обернулась до Пазурка, розглядуючи її пістолет.

"Виглядає як лазерний, навіть схожий на щось, що ми самі робимо... Цікаво звідки він в неї?"

— Група друга: Айві, Лео, Пол, і я. Ми відволікаємо. Ставимо декілька пристроїв і активуємо їх. Нагадай, Айві, з якої відстані?

— Не більше пʼятидесяти метрів. І бажано щоб не було товстих стін. В мене не було часу зробити щось путнє, — ніяковіло відповіла дівчина.

— Угу. Тобто активовуємо — і під шум киваємо п’ятами звідси, — додав Лео.

— Так. Після активації — одразу рухаємось в бік порту, фіксуючи пересування охорони. Якщо побачимо щось, що може натякати на проблеми — звʼяжемось по комунікаторам.

— Я зашифрувала наш канал, але дистанція досить обмежена. Якщо не вийде звʼязатись, доведеться перейти на загальний канал, — додала Айві.

— Гадаю, варто придумати якийсь "шифр" на такий випадок, — хрипко сказав ТерешʼКар. — Наприклад:

«Жовта зоря заходить за горизонт» — це значить, що охоронці помічені й рухаються в наш бік.

«Червона зоря поруч» — сигнал про проблему.

А якщо «Чорна діра близько» — тоді справи зовсім кепські.

— Ага, а якщо я забуду фразу й скажу «Синя комета падає в суп», то ви біжіть. Про всяк випадок, — з легким сміхом додав Лео.

— І Пазурок… — додав Сет, поглянувши на дівчину. — Твоя справа - стежити, щоб усі діти не відставали. Тереш'Кар відповідає за шлях, ти - за дітей.

Очі дівчинки загорілись від того, що їй дають повноцінну роль в команді, і вона швидко закивала. Люсі скинула свій рюкзак з плечей і дістала звідки ліхтарик, що причепила до браслета на руці, а кожному з дітей дала невеличкий шмат світловідбиваючого матеріалу. Вона закріпила його в них на руці так, щоб його не було видно, але за потреби - можна було підняти руку і швидко блиснути.

"Оце винахідлива... Мені подобається!" — подумала Айві із захватом, глянувши на дівчинку.

Сет повільно видихнув і продовжив:

— Якщо побачиш загрозу — не біжи вперед, не геройствуй. Зрозуміла?

— Я не дурна, — тихо сказала вона.

— Добре. Через п’ятнадцять хвилин — вихід. Кожен бере свою частину обладнання. Ми рухаємось врозтіч. Коли все буде готово з вибухівкою — подаємо сигнал, і ви рухаєтесь до ваших входів, — продовжив Сет, перевівши погляд на ТерешʼКара.

— А якщо щось піде не так? — перепитав Пол, піднявши брову.

— Усе піде за планом, — сухо відповів Сет, глянувши на Пола.

Він на мить замовк, даючи команді час осмислити. Потім додав:

— Пам’ятайте: це не бій. Наша мета — тихо вивести дітей. Якщо для цього треба буде тікати — тікайте. Якщо треба буде тягти когось - тягніть. Головне - жодної паніки.

Повисла тиша. Усі мовчки кивнули.

***

Центральна секція станції - шумна та багатолюдна, з нескінченним потоком істот, що снували між базарами, лабораторіями й завантажувальними платформами. Саме сюди рушила група відволікання: Сет, Айві, Лео та Пол.

Кожен крок серед натовпу був напружений. Сет ішов першим, вдивляючись у обличчя та рухи живих осіб довкола, Пол нервово стискав у руці один із пристроїв Айві. Лео йшов трохи осторонь, перевіряючи маршрут. Айві йшла зосереджено, її пальці постійно крутили щось у кишені - дріт, конденсатор, металевий контакт.

— Ми реально будемо підривати вибухівку біля торгової зони? — пробурмотів Пол.

— Це не вибухівка, — автоматично поправила Айві. — Це тактична шумова... штучка з димогенератором і ЕМІ-сенсором. І ні, не біля торгівельної зони, а поруч з обслуговувальною вежею. Там камери, і це змусить охорону реагувати швидше.

— Все одно, — пробурчав Пол. — Якось стрьомно.

— Все стрьомно, — втрутився Лео. — Просто дихай.

Сет раптом зупинився. Всі інші теж застигли.

— Тут, — сказав він.

Перед ними - вузол комунікацій, навколо якого багато руху, але достатньо прихованих зон. Зовнішня обшивка - стара, іржава. Ідеально.

Айві присіла, витягла пристрій, натиснула комбінацію кнопок.

Сет кивнув.

— Став ще один на сходах, — сказала Айві. — Там є мертва зона для камер.

Лео, озирнувшись, швидко підійшов до сходів. Він саме прилаштовував пристрій, коли за його спиною пролунав голос:

— Що це ти тут робиш?

Лео завмер на мить, тоді повільно повернувся. Перед ним стояв працівник у формі станції, здивовано дивлячись на нього.

— Просто дрібний ремонт, — спокійно посміхнувся Лео. — Мені сказали, що завтра буде перевірка. Треба виправити до того часу.

Чоловік сумнівно глянув на пристрій у руках Лео.

— А це що?

— Аналізатор повітря, — невимушено збрехав Лео. — Перевіряємо, чи немає витоку токсинів. Технічна дрібничка.

Той покрутив головою, але пішов далі, не сказавши більше ні слова.

Пол тим часом швидко прикріпив свій пристрій за завантажувальною рампою, нервово озираючись довкола.

— Готово, — кинув він.

— Відходимо до прилавку з зеленим дахом. Звідти чудово видно всі ці пристрої. Після активації - спостерігаємо за реакцією довкола. Якщо почнеться паніка - біжимо до порту. — сказав Сет по комунікатору.

— А якщо не почнеться? — тихо запитав Пол.

— То придумаємо план Б.

— І якщо побачиш когось у формі - не панікуй, — сказав Сет. — Пам’ятай наш шифр.

— Ага, якщо скажеш «Синя комета в супі» - я точно втікатиму, — пробурчав Лео.

Група швидко підійшла до вказаного місця. Айві витягла з кишені планшет і, коротко переглянувшись із Сетом, активувала пристрої.

Кілька секунд нічого не відбувалось. А потім станцію струснув гучний гуркіт. Слідом за ним яскравий дим із шипінням вирвався із пристроїв. Миттєво простір заповнився панічними криками й вигуками. Яскравий спалах ЕМІ-сенсора вивів з ладу всі найближчі камери, і освітлення на кілька секунд погасло.

— Є! — задоволено видихнула Айві.

Але радість тривала недовго. Майже одразу спалахнули аварійні вогні, зазвучав оглушливий сигнал тривоги. Важкі металеві двері почали опускатись, блокуючи виходи з центрального сектора. Монорельса різко застигла на півдорозі.

— Що за?.. — почав було Пол, розгублено озираючись.

— Нас закривають! — гостро кинув Сет.

Паніка почала охоплювати і їх самих, натовп стрімко ринув у бік виходів, що ще не встигли зачинитися.

— Рухаємось швидше! — вигукнув Сет, але раптом його погляд застиг на двох постатях біля дальнього прилавка.

Високі, кремезні фігури у масивних костюмах із грубою темно-сірою шкірою. Вони спокійно дивились прямо на них. Ті самі, хто слідкував за ними раніше.

— Чорт, — тихо пробурмотів Сет. — Ці двоє тут не випадково.

***

Віктор та ТерешʼКар ішли першими, у формі охоронців, що виглядала досить переконливо, але все одно здавалася чужою й незручною. Вони рухалися впевнено, але напружено, постійно ковзаючи поглядом по обличчях істот довкола. Діти, налякані та притихлі, йшли між ними, тісно притискаючись один до одного. Пазурок ішла трохи попереду інших, пильно спостерігаючи за рухом навколо себе, її невеликий пістолет міцно стискався в руках, готовий до негайного застосування.

Дора трималась трохи позаду, її погляд постійно бігав по обличчях перехожих, шукаючи найменші ознаки підозрілої уваги. У руках вона стискала невеликий пристрій Айві, готова в будь-яку мить натиснути на кнопку.

— Все спокійно, поки що, — тихо промовила вона, наблизившись до Віктора.

Той лише коротко кивнув, але на його обличчі легко читалась напруга. Вони йшли коридором нижньої секції станції, яка була тісною та похмурою, із вузькими проходами між обшарпаними стінами. Тут було значно менше істот, ніж нагорі, але кожна зустрічна особа могла стати потенційною загрозою.

Попереду почувся приглушений шум, що швидко зростав. Група завмерла на місці, напружено очікуючи. За мить перед ними пробігла ціла група охоронців станції. Їхні обличчя були напруженими, а кроки – поспішними.

— "Швидше, до центрального сектору!" — кинув один з них, пробігаючи повз Віктора.

Він лише коротко кивнув, намагаючись виглядати максимально спокійно. Його серце застукало інтенсивніше, адже тепер стало очевидним, що інші члени їхньої команди вже виконала свою частину плану. Це означало, що час для їхніх дій настав саме зараз.

— Рухаємося далі, — тихо сказав він дітям, намагаючись заспокоїти їх хоча б своїм голосом.

Діти слухняно пішли вперед, їхні погляди були сповнені страху, але ніхто з них не заплакав і не закричав. Вони вже занадто добре знали, що таке справжній страх, щоб не панікувати через незрозумілий шум.

Кілька хвилин група просувалася вперед мовчки, напружено прислухаючись до звуків станції. Навколо стало значно гучніше, і невдовзі почали траплятись натовпи людей, що йшли з центральної частини станції. Дехто біг, інші просто поспішали, перелякано озираючись.

— Там щось сталося, — прошепотіла Дора, намагаючись триматися ближче до Віктора. — Я сподіваюся, у наших все добре…

Її слова повисли в повітрі важким передчуттям, але ніхто не відповів. Всі були зосереджені на власному завданні.

— Пазурок, пильнуй уважно, — спокійно сказав ТерешʼКар, звертаючись до дівчинки. — Якщо помітиш щось підозріле, відразу сигналізуй мені.

Дівчинка лише рішуче кивнула, її очі загорілися гордістю від довіри, яку їй надали дорослі. Вона йшла майже поруч із ТерешʼКаром, готова будь-якої миті виконати свою частину роботи.

— Скільки нам ще? — тихо запитала Дора, поглядаючи на планшет із картою.

— Ще кілька поворотів, — коротко відповів Віктор, озирнувшись на неї. Його погляд на секунду затримався на її обличчі, і вона побачила, як він коротко посміхнувся, намагаючись її заспокоїти. Але ця посмішка зникла так само швидко, як і зʼявилася.

Вони рухалися далі, пробираючись крізь натовп. Деякі перехожі почали з підозрою поглядати на дітей, але форма охоронців поки що захищала їх від зайвої уваги.

Раптом з гучномовців пролунав різкий голос, що оголосив:

— Увага! Станція переходить у режим посиленої безпеки. Всі пересування будуть заблоковані протягом пʼяти хвилин.

— Треба рухатись швидше, — різко кинув ТерешʼКар, прискорюючи крок. — Якщо нас застукають у тунелі, ми нікуди вже не доберемося.

Діти почали прискорювати крок, деякі з них вже бігли, притримуючи один одного за руки. Пазурок уважно слідкувала за кожним, тихо підганяючи тих, хто почав відставати.

— Ще трохи, — сказав Віктор, намагаючись підтримати дітей. — Ми майже дійшли.

Коли група нарешті вийшла до потрібного вузла, ТерешʼКар зупинився біля вентиляційного отвору. Його руки тремтіли, коли він вводив код доступу.

— Давайте швидше, — прошипів він, і люк з глухим шумом відчинився.

Діти миттєво почали забиратись всередину. Віктор та Дора допомагали їм залазити, перевіряючи, чи ніхто не залишився позаду. Останньою лишилась Пазурок, яка впевнено стала поруч із ТерешʼКаром, зосереджено дивлячись у глибину коридору.

— Давай, мала, — тихо сказав він, поклавши руку їй на плече. — Час і тобі.

Пазурок неохоче глянула на нього, але кивнула і швидко залізла в тунель. ТерешʼКар зачинив люк, швидко оглянувся і сказав:

— Тепер тільки вперед. Якщо все зробили правильно, шлях буде спокійним.

Вони рушили, але думки Дори постійно повертались до Сета, Лео, Пола та Айві. Вона знала, що вони ризикували найбільше, і це розуміння гнітило її ще сильніше.

— В них все гаразд, — тихо промовив Віктор, ніби прочитавши її думки.

Дора лише кивнула, ковтаючи страх. Її погляд знову кинувся вперед, де вузький тунель губився в темряві.

Вентиляційний тунель відгукувався на їхні кроки глухим металевим звуком, ніби шепочучи їм на вухо щось зловісне й незрозуміле, але вони продовжували рухатись вперед, назустріч невідомості й надії на порятунок.

***

Сет різко штовхнув Айві в бік, одночасно грюкнувши по плечах Пола й Лео, привертаючи їхню увагу. Його голос звучав різко і напружено, але чітко й упевнено:

— Тікайте! Зараз же! Я їх відведу!

Не чекаючи відповіді, він кинувся в протилежний бік, прориваючись крізь натовп, що в паніці розбігався від центральної площі. Його кроки були навмисно шумними, він грубо відштовхував тих, хто стояв на його шляху, і навіть кілька разів крикнув щось незрозуміле, привертаючи на себе увагу не лише охоронців, а й двох кремезних постатей, які повільно почали рухатись у його бік.

Айві завмерла, її обличчя було перекошене нерозумінням і тривогою. Вона хотіла щось крикнути, але Лео міцно схопив її за руку й потягнув за собою. Пол, не зовсім усвідомлюючи що відбувається, теж рушив за ними, часто озираючись назад.

— Що він витворяє?! — голос Айві був майже істеричним шепотом, поки вона намагалася визволити руку.

— Він знає, що робить! — процідив Лео крізь зуби, тягнучи їх через натовп, що з криками біг до виходу. — Просто довірся!

Сет чув за спиною кроки переслідувачів, і ці звуки були для нього майже музикою. Його серце калатало в грудях рівномірно й сильно, тіло рухалося з неймовірною точністю, ніби кожен рух був давно запланований і відточений до досконалості. Він відчував у собі дивну легкість, майже нереальну впевненість.

Кинувши швидкий погляд через плече, він переконався, що двоє переслідувачів не відстають. Їхні масивні постаті легко прорізали натовп, їх не зупиняв ні хаос, ні паніка навколо. Вони чітко знали свою ціль.

Сет різко звернув у вузький прохід між двома торговими кіосками, перескочивши через перевернуті контейнери та купи металевого мотлоху. Переслідувачі не відставали, їхні важкі кроки лунали дедалі ближче.

Раптово Сет різко зупинився, розвернувшись лицем до переслідувачів. Ті теж пригальмували, очевидно не очікуючи такого ходу. Перший зробив крок уперед, витягаючи величезну руку, щоб схопити Сета за плече.

І саме в цей момент щось змінилося. Повітря навколо Сета наче застигло, а всі звуки стали приглушеними, неначе крізь воду. Він відчув дивний спокій, а потім його тіло рушило саме собою.

Він ухилився з неймовірною швидкістю, ніби рухаючись трохи швидше, ніж дозволяли закони фізики. Рука противника лише ковзнула по повітрю, не торкнувшись скатуа. Наступної ж миті Сет наніс удар відкритою долонею прямо в груди нападника, рух був такий різкий, що істота відлетіла назад, врізавшись у металеву стіну з гучним гуркотом.

Другий переслідувач кинувся вперед із тихим гарчанням. Він був спритнішим, і рухався значно швидше за свого попередника. Але Сет, наче передбачаючи кожен його рух, ухилявся, ковзаючи між ударами. Його тіло ніби діяло за власною волею, і в якийсь момент він усвідомив, що навіть не думає, що робити далі - тіло саме знало, як рухатись.

Раптово нападник витягнув щось гостре, блискуче, і Сет відчув, як його думки прояснилися ще сильніше. Він ухилився, миттєво зреагувавши на удар, після чого схопив руку противника, легко й неймовірно спритно перекрутив її, змусивши того упасти на коліна. Він притиснув голову істоти до холодної металевої підлоги й нахилився до його вуха, тихо промовивши:

— Ти слідкував за нами. Чому?

Нападник лише хрипів, намагаючись вирватися, але Сет притиснув сильніше вивертаючи його руки.

— Не скажеш? Ну й нехай.

Одним швидким рухом він оглушив противника ударом по голові. Потім легко піднявся на ноги й рушив далі коридором, майстерно оминаючи охоронців, що поспішали на місце вибуху.

Він навіть сам не зовсім розумів, що зараз сталося. В його голові крутилося лише одне питання: як він зробив це? Він завжди був хорошим бійцем, але те, що відбулося зараз - виходило за межі його звичайних можливостей.

***

Лео, Пол та Айві йшли швидко, майже бігли, слідом за натовпом, що поспішав залишити центральну секцію. Двері поступово зачинялися одна за одною, створюючи моторошне відчуття пастки, з якої от-от не буде виходу.

Айві вирвала руку з хватки Лео і різко зупинилася, дивлячись на нього з неприхованим гнівом:

— Що ти робиш?! Ти кинув його там самого!

— Я нікого не кидав! — різко відповів Лео, зупинившись і глянувши їй прямо у вічі. — Він сам вирішив, що треба відволікти їх!

— Він може загинути, Лео! — голос Айві тремтів від люті та страху. — Ми навіть не знаємо, хто ті двоє!

— Сет знає, що робить! — Лео говорив твердо, хоча і в його голосі чулася напруга. — Ми зараз маємо дістатись до порту. Якщо нас затримають, все було марно.

— Лео має рацію, — втрутився Пол, хоча його голос звучав не так упевнено. — Сет знає, що робить.

— А якщо ні? А якщо його зараз там убивають?! — Айві ледь стримувала сльози.

Лео різко схопив її за плечі й повернув до себе:

— Послухай мене. Якщо Сет сказав бігти - значить, ми маємо бігти. Він врятує себе, це я тобі гарантую. Але якщо ми тут затримаємося, то всі інші будуть під загрозою. Ти цього хочеш?

Айві стиснула губи, намагаючись заспокоїтись, але її руки все ще тремтіли. Вона кивнула, хоч і дуже неохоче:

— Добре. Але якщо з ним щось станеться…

— Нічого не станеться, — тихіше сказав Лео, вже лагідніше. — Він вибереться.

***

Технічний люк з ледь чутним скрипом відчинився, і з нього по одному почали вибиратись діти. Їхні маленькі фігури обережно переступали через металеві краї, а погляди стривожено ковзали по простору порту.

Дора першою висунула голову назовні, насторожено озираючись. Слідом за нею з’явився Тереш’Кар, його постать у формі охоронця виглядала переконливо. Він без зайвих слів допомагав дітям вибратись на платформу, ретельно спостерігаючи за довколишніми коридорами.

Віктор виліз останнім. Він майже одразу ж підвівся, скинувши з плечей важкий медичний кейс, та завмер, оцінюючи ситуацію.

Порт був величезним приміщенням, наповненим гулом працюючих двигунів, шипінням вентиляції й постійним шумом від навантаження вантажів. Декілька кораблів стояли рядами, деякі з них уже були готові до зльоту, інші ще обслуговувались персоналом.

І саме тут виникла перша серйозна проблема: охорона станції метушилася поміж кораблями, методично перевіряючи кожен із них. Група озброєних охоронців рухалася повільно, зосереджено й уважно.

— Прокляття… — тихо пробурчав Тереш’Кар. — Тут занадто багато істот. Нас помітять одразу.

Віктор поглянув на Дору. Її очі були широко розплющені від тривоги.

— Є ідея, — раптом сказав він, рішуче стискаючи медичний кейс. — Зачекайте тут. Спробую їх відволікти.

Дора встигла схопити його за руку:

— Будь обережний, Вікторе.

Він лише кивнув, легко всміхнувшись, і рішуче рушив уперед. Його спина була рівною, а крок впевненим. Він прямував прямо до корабля Роберта, ніби був тут на повному праві.

Вартові миттєво звернули на нього увагу. Двоє з них швидко наблизились, перегороджуючи йому шлях.

— Зупиніться! — владно промовив один з охоронців, високий синьошкірий гуманоїд з вузькими жовтими очима. — Що ви тут робите?

Віктор швидко підняв руки, демонструючи, що він неозброєний. Його голос звучав напружено й переконливо:

— Медичний персонал. Я біг сюди за обладнанням. У нас надзвичайна ситуація!

Другий охоронець, кремезний з короткими рогами, звузив очі:

— Яка ще ситуація?

— У центральному секторі станції стався витік з однієї з лабораторій! — вигукнув Віктор із надривом у голосі, його очі палали щирою тривогою. — Там проводилися експерименти з особливо небезпечними штамами, і тепер усі можуть бути заражені!

Охоронці миттєво переглянулись, у їхніх очах почало читатись занепокоєння.

— Яке зараження? — непевно запитав високий гуманоїд.

Віктор наблизився на крок і підняв медичний кейс:

— Синдром Аспіда-Йоріка! Ви чули про це?

Охоронці перезирнулися, явно збентежені.

— Ні… — тихо промовив кремезний, трохи відступаючи.

— А мали б! Це найстрашніше, що тільки можна собі уявити! — гарячково заговорив Віктор, його голос набирав сили та істеричності. — Симптоми проявляються миттєво: починається з сверблячки, потім шкіра вкривається огидними пухирями, які вибухають, виділяючи токсичний гній. Далі - гострі галюцинації, неконтрольовані конвульсії, очі починають кровоточити…

Охоронці невпевнено почали оглядати одне одного.

— ...А ще неймовірно сильна діарея, яка…

— Зачекайте, що? — злякано перебив високий охоронець, нервово поглядаючи на свого напарника.

— Саме так! — продовжував Віктор, роблячи ще крок ближче. — Повний неконтрольований розлад кишечника! Остання стадія — параліч м’язів і поступове розчинення кісток. Жахлива смерть, абсолютно невиліковна, якщо одразу не ввести ін’єкцію спеціального препарату, який є тільки в мене на кораблі!

Високий охоронець уже почав відступати, його руки тремтіли.

— Це що, справді? Це може бути тут? — промовив він, його голос став тонким і хрипким.

— Авжеж! — закричав Віктор, різко наближаючись ще на кілька кроків. — Тому я тут і стою, замість того, щоб тікати звідси якомога швидше! Але, здається, я вже починаю відчувати перші симптоми… О ні!

Віктор демонстративно скрутив руку, показуючи, як вона судомно тремтить. Потім він різко, голосно відкашлявся, його очі широко розплющились у паніці.

— Ні, ні, ні… Я заражений! Це початок кінця! — вигукнув він, падаючи на коліна. — Тікайте, поки я не заразив вас! ТІКАЙТЕ, Я КАЖУ! І ПРИЙМІТЬ ЙОД, БЕЗ НЬОГО ВИ ВСІ ПОМРЕТЕ!

Охоронці, вже на межі паніки, почали задкувати, а кремезний з рогами не витримав і вигукнув:

— Та ну нахрін, я не збираюсь тут помирати за такі гроші!

Він розвернувся й побіг, не озираючись, десь углиб порту. Високий охоронець, побачивши це, розгублено глянув на Віктора, що тепер повз по підлозі, голосно стогнучи.

— Зачекай! Я теж! — вигукнув він і побіг слідом за напарником, залишивши решту охорони збентежено дивитись на Віктора з безпечної відстані.

Віктор, насилу дотягнувшись до сходів корабля, підвів голову й помітив, як здалеку Тереш’Кар та Дора мовчки дивляться на нього з широко розплющеними очима.

Він коротко підморгнув їм, тихо прошепотівши:

— Ну що, діти, на сьогодні вистава завершена. Біжіть сюди, поки решта охорони ще не оговталась.

Тереш’Кар, стримуючи усмішку, неголосно наказав дітям швидко рухатись до корабля. Дора з полегшенням видихнула і, поглянувши на Віктора, що повільно піднімався по сходах, тихо промовила:

— Блискуча робота, докторе.

Віктор злегка вирівнявши голос глянув у бік платформи корабля :

— Роберте, відкрийте двері. Нас тут гостинно зустрічають.

Ніякої відповіді не послідувало і через декілька секунд Віктор роздратовано додав :

— Гриби - найкращий організм у Всесвіті.

Платформа миттєво опустилась і команда швидко забігла всередину. Тереш'Кар допомагав дітям, заспокоюючи їх короткими тихими словами, Дора зайшла останньою, оглядаючи платформу, де ще кілька охоронців розгублено метушилися, не наважуючись підійти ближче.

Коли всі опинилися всередині, двері різко зачинилися, і пролунав холодний, металевий голос Роберта:

— Що ви наробили? Де інші? І що це за діти?

Роберт дивився з легким роздратуванням і огидою на дітей, які притиснулися одне до одного, явно налякані незрозумілим голосом.

Дора миттєво виступила вперед, ставши між ним і дітьми:

— Це біженці, Роберте. Ми не могли їх залишити. Ситуація вийшла з-під контролю, довелось створити невеликий шум, щоб вибратись.

Роберт уважно слухав, його обличчя залишалось беземоційним, та зрештою він кивнув:

— Що ж, чим більше живих осіб, тим більше інформації. — У його голосі прозвучала легка загрозлива нотка, яка змусила Дору стривожено поглянути на нього.

Повисла напружена тиша, яку перервав Тереш’Кар:

— Зараз не час для розмов. Інші ще не повернулись.

Віктор кивнув, занепокоєно глянувши на двері. Минули кілька болісних хвилин, протягом яких серце команди билося частіше з кожною секундою.

Раптом із-за рогу з’явилися три постаті, що мчали просто до корабля.

— Відкривай! Ми тут! — вигукнув Лео, захеканий і спітнілий.

— Роберте, відчиніть двері, це свої! — підтвердив Пол голосніше.

Роберт знову ігнорував їх, поки Лео не викрикнув :

— Гриби - найкращий організм у Всесвіті, — і за мить додав, — бляха, та пусти вже!

Платформа знову опустилась, і Лео, Пол та Айві буквально влетіли всередину. Айві відразу притулилась до стіни, тяжко дихаючи й нервово стискаючи кулаки.

— Де Сет? — різко запитав Віктор, поглянувши на них із напруженням.

— Він… скоро буде, — тихо відповів Лео, відводячи погляд.

Айві не витримала й емоційно почала говорити, майже шепочучи, але з відчутною люттю:

— Він кинувся сам! Просто побіг у бік тих істот, що за нами стежили. Ми навіть не зрозуміли, що він робить, поки він уже не зник у натовпі. Ми ледве самі вибрались звідти!

Дора притулила долоню до рота, стривожено озирнувшись. Тереш’Кар стиснув кулаки, ледь помітно напружившись.

— Якщо Сет вирішив щось зробити, — тихо сказав Пол, намагаючись заспокоїти ситуацію, — значить, мав вагому причину. Просто чекаймо.

Повисла гнітюча тиша. Кожна секунда тяглася нестерпно довго.

Раптом Роберт холодно прокоментував, дивлячись на один із моніторів:

— Мушу визнати, Сет рухається досить швидко, як для його віку.

Всі миттєво підскочили до екрана. На відео було видно, як Сет вривається в порт, легко й вправно уникаючи охоронців, немов відчуваючи їхні рухи наперед. Він рухався настільки стрімко й точно, що на мить здалося, ніби час навколо нього уповільнився.

Сет блискавично наблизився до корабля, легко перестрибнувши через ящики й контейнери, і підбіг до дверей.

— Гриби - найкращий організм у Всесвіті — голосно й чітко прокричав він.

Платформа швидко опустилась і Сет забіг усередину, важко дихаючи. Як тільки двері зачинились за ним, він сперся на стіну, намагаючись відновити дихання.

— Що це було, старий?! — різко кинула Айві, забувши про стриманість. — Ми ж могли втратити тебе!

Сет лише важко посміхнувся, не відповідаючи. Він виглядав втомленим, але в його очах горіло щось дивне — щось, що не зовсім вкладалося в рамки простого людського погляду.

— Ми всі живі, і це головне, — коротко сказав він, випрямляючись. — Час забиратись звідси.

Двигуни корабля заревли, вібрація пробігла по корпусу. На моніторах було видно, як решта охоронців, нарешті зрозумівши, що відбувається, почали безладно бігати по платформі, але було вже пізно.

Корабель м’яко відірвався від платформи і швидко піднявся в повітря. Віктор глибоко зітхнув, поглянувши на виснажених товаришів:

— Всі цілі. І навіть діти цілі. Це вже непогано.

Роберт втрутився, його голос звучав сухо, але з ноткою іронії:

— Що ж, вітаю вас із успішною евакуацією. Однак наступного разу, прошу, спробуйте робити це менш драматично. Ви змушуєте мене хвилюватись за ваші примітивні організми.

Лео хрипко розсміявся, опустившись у крісло й тяжко видихаючи:

— Повір, ми теж не планували такий перформанс.

Сет, спираючись на стіну, коротко кивнув, перевівши погляд на дітей, які тепер тихо й нерішуче посміхались, ніби досі не вірили у власний порятунок.

Корабель пролетів крізь шлюзи станції, виходячи у відкритий космос і всі полегшено видихнули.

— Добре, що шлюзи станції автоматизовані. — Сухо сказав Роберт. — Інакше прийшлось би застосовувати зброю, а це мало б наслідки. Не хотілось б, щоб за нами була погоня.