The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Корабель швидко набирав обороти, прямуючи до координат зустрічі з Розою. Зовнішній корпус ледь помітно вібрував, ловлячи енергію з іонних двигунів, які розганяли судно крізь темряву. За ілюмінаторами простягався безкрайній космос - глибокий, майже чорний, з поодинокими спалахами зірок, що нагадували про віддалене життя в інших куточках галактики.

Кожна зірка - мов отвір у завісі темряви, крізь який просочувалось світло. Іноді повз пролітали уламки старих супутників або залишки мікроастероїдів - маленькі, наче іскри, що спалахували в променях захисного поля корабля й танули вмить.

Ілюмінатори кидали всередину тьмяні відблиски зоряного сяйва, м’яко ковзаючи по стінах коридорів. У глибокій тиші все виглядало надто чисто - ніби сам космос утримував подих, дозволяючи команді на мить забути про небезпеку.

Попереду - лише чорне полотно з ледве помітним маренням віддаленої цілі. А десь у цій темряві на них чекала Роза.

***

Медвідсік був тихий, лиш глухий гул систем підтримки життя періодично порушував тишу. Роберт стояв біля панелі з проєкцією - тривимірна модель істоти на ім’я ТерешʼКар оберталась у повітрі, показуючи внутрішні органи, кісткові пластини, мережу судин.

— Пульсова камера знаходиться тут, — спокійно мовив Роберт, вказуючи тонким лазерним променем на кулясту структуру в центрі грудної клітки. — Вона функціонує як серце, але скорочується за іншим ритмом: 23 удари на хвилину, з подвійним спадом тиску. Спроба зупинити кровотечу через звичне стискання - неефективна. Тиск треба знижувати температурою. Інакше - вибух капілярів.

Віктор мовчав, втупившись у проєкцію. Його обличчя було зосередженим, злегка насупленим.

— Добре. А це? — він ткнув пальцем у плетиво світлих каналів на рівні черевної порожнини.

— Лімфо-нейронна система. У Дреко вона не відокремлена від нервової. Будь-яке втручання викликає миттєвий больовий шок. Тому оперувати можна тільки під місцевим відключенням рефлекторного вузла. Ось тут.

Роберт натиснув на точку — модель підсвітилася.

— Вражаюче, — буркнув Віктор, — організм побудований як симбіотична машина.

— Дреко — одна з небагатьох рас, що еволюціонували у високогравітаційному середовищі. Їхнє тіло - компроміс між гнучкістю і бронею.

ТерешʼКар, сидячи на найближчій койці, спостерігав за всім мовчки. Його зіниці ледь звузились, а руки складені в традиційній позі спокою - долоні зверху, пальці втягнуті. Але в голосі, що прорізав тишу, був легкий металевий присмак цікавості:

— І ви... просто так вивчили все це за годину?

— Я просто слухаю та аналізую — відповів Віктор. — І я зрозумів, що помилки тут коштують значно дорожче, ніж на людській анатомії. А я не люблю помилятись.

ТерешʼКар кивнув. Але за мить перевів погляд убік - туди, де на койці, під лампами, лежав Бродерік. Його рука була зафіксована в гелієвому стабілізаторі, а груди повільно здіймались у ритмі апарату підтримки дихання.

— Він ваш? — тихо спитав ТерешʼКар.

Пауза.

Віктор кинув короткий погляд на Роберта, що стояв нерухомо. Потім перевів очі на ТерешʼКара.

— Нещасний випадок, — коротко відповів він. — Скажімо так… хтось не послухав пораду. А хтось інший - не вміє висловлювати свої думки.

ТерешʼКар не уточнював. Лише злегка знизив голову - знак розуміння. Але очі його ковзнули по обличчю Бродеріка з тим самим виразом, з яким дивляться на чужі війни: із легким сумом і глибоко схованим знанням, що іноді жертви - неминучі.

Віктор нахилив голову, дивлячись на проєкцію ще кілька секунд, а потім повільно зітхнув і потер лоба.

— Ну, я, напевно, розумію, що треба робити... — його голос звучав обережно, але впевнено. — Можу глянути тебе, ТерешʼКаре. Якщо ти не проти.

Він уже відвертався до столу зі стерильним набором, як раптом зупинився й обернувся назад:

— Слухай, а як тебе краще називати? ТерешʼКар - це повне ім’я, так? Чи можна якось коротше? Тереш? Або ти це сприймеш як образу?

ТерешʼКар мить мовчав. Його очі повільно кліпнули, блимаючи тонким внутрішнім світлом.

— Тереш — підходить, — відповів він тихо. — Це особове ім’я. Після нього йде родове. "Кар" - моє походження.

Віктор злегка кивнув, не коментуючи, але жестом показав, що слухає уважно. ТерешʼКар тим часом перевів погляд на стіну, ніби щось згадував.

— УмашʼКар, мій батько, був вченим. Біохімік. Він викладав у Центральному Храмі Вод. Завжди хотів, щоб я пішов його шляхом. І я пішов. Захистив ступінь. Працював у науковій секції...

Його голос залишався рівним, але Віктор, натренований читати інтонації, помітив зміну. Ледь помітний злам на одному слові, незначна затримка дихання.

— Але я не був щасливий, — продовжив Тереш, трохи хрипліше. — Особливо після того, як мене перевели на цю станцію. "Мале Око" - діра. Забута та тиха.

Він зробив паузу. Очі опустились.

— Через кілька місяців я помітив... щось. Рейси. Регулярні. Неофіційні. Завантаження без протоколів. І... діти. Занадто часто - діти.

Голос обірвався. Не здригнувся відкрито - але Віктор почув, як горло ковтнуло звук. Сильніше, ніж це потрібно було для дихання.

— Глянь мої рани, — сказав Тереш нарешті, тихо. — Якщо зможеш.

Віктор не відповів одразу. Лише мовчки розкрив набір, натягнув рукавички й присів навпроти.

— Сідай ближче і покажи рани.

ТерешʼКар невпевнено глянув на медика - довгим, важким поглядом, у якому читалося одразу кілька шарів: втома та недовіра змішані з болем. Його зіниці звузились, а пальці правої руки ледь помітно стиснулись. Він на мить завмер, ніби зважуючи щось глибоко всередині себе - і лише тоді, повільно, з обережністю пораненої тварини, зробив кілька кроків уперед і важко впав на койку перед медиком.

Віктор кивнув сам до себе і підсунув переносний ліхтар ближче, налаштовуючи теплий світловий потік. В його руках вже клацали інструменти - стерильний скальпель, щипці, гелева сітка. Усе було звично, автоматично, але погляд залишався уважним.

ТерешʼКар повільно зсунув верхню частину свого одягу - з-під складок тканини виступила темно-зелена шкіра, блискуча від вологи. На боці виднівся довгий розрив, обрамлений темно-фіолетовими м'язами й дрібними тріщинами на зовнішній кістковій пластині. У кількох місцях тканина пульсувала, видаючи ознаки запалення.

— Хитра рана, — пробурмотів Віктор. — Зовні - гематома. А отут... — він обережно торкнувся — ...відшарування луски. Ще трохи - і тебе б вбило твоє ж бронювання.

Той нічого не відповів. Він просто лежав, дивлячись угору, поклавши руки на груди в тій самій позиції, в якій сидів раніше. Його дихання було рівним, але в кожному видиху відчувалась втома.

Медик відкрив гелеву капсулу і акуратно наклав її на найглибшу частину рани - тканина засичала, а шкіра під нею злегка здригнулась. Тереш не подав жодного звуку.

— Ще трохи — і зможеш встати, — додав Віктор. — Але не поспішай. Якщо зірвеш шви - я тебе особисто вкладу назад.

Тереш хрипло видихнув - то був майже сміх. Глухий, чужий, але щирий.

— Дякую, Вікторе.

Медик нарешті на мить зупинився й поглянув йому в очі.

— Називай мене просто "той, хто не дозволяє померти".

Декілька хвилин вони посиділи в тиші. Вона ця була не гнітючою, а насиченою - такою, в якій слова здаються зайвими. Віктор сидів трохи збоку, не поспішав ховати інструменти, лише повільно спостерігав за диханням ТерешʼКара.

Грудна пластина істоти піднімалась і опускалась у дивному ритмі - глибоко, але з непостійними затримками, як хвилі, що накочуються на берег і щоразу вагаються, чи повертатись. У місці, де тканина злегка розсунута, під гелевою пов’язкою видно було, як під шкірою пульсує вузол - напевно, пульсова камера, про яку казав Роберт. Незвичне, але... живе.

Віктор раптом зупинив погляд.

Це ж не людина — інша будова, інші тканини, навіть запах чужий. Колір шкіри не такий, як у нас.

Але біль…

Біль такий самий.

І це чомусь стисло йому груди.

Він зробив невеликий вдих, зібрався з думками і нарешті тихо озвався:

— Чому ти вирішив допомагати дітям?

Тереш не відповів одразу. Його погляд залишався спрямованим угору, до стелі, де м’яке світло ламп вигиналося в алюмінієвих відблисках. Він кліпнув, один раз. Потім ще.

— Бо ніхто інший цього не робив, — сказав він нарешті.

Після цього він замовк, але Віктор не відвертався, не поспішав. І, зрештою, Тереш продовжив:

— Бо я думав, що ця станція - просто забутий кусок металу що повільно падає на найближчу зірку. А виявилось - це механізм. Ланка. Кожен робить вигляд, що нічого не бачить. А діти... вони приїжджали. Їх вивантажували, вони зникали. Ніхто не питав. Всім було байдуже. Я декілька разів питав у колег, але мені просто казали не лізти в це.

Його голос трохи здригнувся, але не зламався. Лише став важчим - ніби кожне слово тягло за собою цілий ланцюг спогадів, що давно мали лишитися забутими. У цій зміні тону не було сліз, не було слабкості - лише втома, стара та глибока, що точила зсередини повільно і невідворотно.

Він говорив далі, ніби через зусилля, наче кожне речення доводилось виривати з себе, як уламок, що давно вріс у м’язи:

— Я бачив, як вони мовчки стояли в коридорах лабораторій. Занадто спокійні. І зрозумів - вони вже знають, що з ними буде. Їм не треба кричати. Вони вже кричали - десь там. Раніше. За межами цієї станції. І їм не допомогли.

Кілька секунд Віктор мовчав, переварюючи почуте. Пальці його машинально згорнули бинт, хоча робота вже була завершена.

— А... ти не боявся? — спитав він нарешті. — Коли вирішив діяти. Проти всього цього.

Тереш ледь повернув голову. Очі його були спокійні, але в них ще жеврів попіл пережитого.

— Щодня, — відповів він. — Я боявся щоразу, коли хтось стукав у технічний відсік. Коли бачив у коридорі нові обличчя. Коли дитина зникала, а я не встиг нічого зробити.

Він трохи помовчав, а потім, не чекаючи нового питання, додав:

— Але страх... це не те, що зупиняє. Його просто звикаєш тримати в кишені. Як ключ.

Віктор уважно вдивлявся в його обличчя. Потім запитав уже іншим тоном — спокійним, але з ноткою зацікавлення, яку важко було приховати:

— А чому не... повідомив кудись? Я маю на увазі, зовнішній контроль, органи. Поліція?

Тереш стиха хмикнув. Звук був більше схожий на здавлений клекіт, ніж на людський сміх.

— Ти ж знаєш як воно. Вони то є - на папері. Але цей сектор - мертвий простір. Офіційно - під охороною Північного Блоку. Фактично - приватна зона логістичних корпорацій. Платиш - і заплющують очі.

Він зітхнув.

— Я пробував. Кілька разів. Результат був завжди один - повний ігнор, або шаблонні відповіді.

— А Роза? — запитав медик. — Вона з’явилась вже після... чи ще до того?

Тереш не відкривав очей, але в його обличчі щось змінилося. Ледь помітна напруга пробігла по скулах.

— Вона знайшла мене. Не я її. Не питала, що роблю, не питала, чому ризикую. Просто сказала: «Я знаю, що ти намагаєшся допомогти. Але ти сам не вивезеш. Я допоможу - якщо ти довірятимеш».

Він нарешті розплющив очі й подивився на Віктора.

— Вона знала занадто багато. Але я все одно повірив. Не одразу. Але коли вона вивезла перших трьох - я вже не мав сумнівів.

Віктор нахилив голову, не погоджуючись і не заперечуючи.

— Що ти думаєш про неї?

— Вона… знає свою справу. Ріже, як скальпель. Холодно, точно. Без жалю.

Його голос знову став нижчим.

— І вона ненавидить цих покидьків так сильно, що уявити важко. Але це не сліпа ненависть. У ній - ціль. Ніби вона вже давно вирішила, скільки болю має повернути світу… і кому саме.

ТерешʼКар замовк, а тоді повільно повернув голову і поглянув прямо у вічі Віктору. Його очі - глибокі, чорні, мов перлини, - в ту мить здавались ще більшими, наче поглинули все світло з кімнати. В них не було вогню, не було навіть гніву - лише бездонна, тиха прірва, сповнена печалі. Старої, холодної, мов космос за ілюмінатором. Така печаль не кричить і не плаче - вона просто є. І вона ніколи не минає.

— Вона сама колись була їхнім товаром, — тихо сказав він. — Роза.

Голос звучав приглушено, майже шепотом, але кожне слово вкарбовувалось у простір, як зарубка на сталі.

— Від народження. Чотирнадцять довгих років. Вона провела з ними стільки часу, скільки інші не живуть.

Він перевів погляд назад на стелю.

— Я не знаю, що саме вони з нею робили. Вона ніколи не говорить про це. Але...

Плечі Тереша злегка здригнулись - не від болю, а від думок.

— Так ненавидіти, як вона… може тільки той, хто пережив щось по-справжньому жахливе.

Віктор не відповів. Не тому, що не мав чого сказати - просто слова зникли. Випарувались, як пара з холодного металу. Він сидів нерухомо, злегка згорбившись, упершись руками в коліна.

"Чотирнадцять років."

Ця цифра крутилась у голові, як уламок, що не дає згорнутись рані.

"З народження. Товар. У виродків - від народження."

Його щелепи ледь помітно стиснулись. Він відчув, як пальці повільно стискаються в кулаки, хоч жодної агресії не висловлював - тіло саме так реагувало.

***

Їдальня, колись стримана й утилітарна, тимчасово втратила свою функцію. Тепер вона більше нагадувала тихий, трохи хаотичний притулок. На підлозі - розстелені ковдри, порожні упаковки з пайками, стара каністра, яку хтось перевернув догори дном і використав як табурет. П’ятеро дітей - переважно молодші, різних рас - сиділи навколо, хтось жував гриби, хтось грався клаптиком дроту, хтось просто дивився в стіну, обійнявши коліна.

Пазурок стояла осторонь. Сперлась плечем об стіну, пістолет - у кобурі, але долоня час від часу торкалась рукоятки, мов перевіряючи: ще тут? Її погляд постійно сковзав - то на дітей, то на дорослих, то кудись у простір. Неспокійний, трохи насторожений, майже дорослий у своїй напрузі.

— Ми їх витягли, — сказала Дора, не відводячи очей від кімнати. Голос її був рівний, але погляд... інший. Повний чогось, що важко назвати. Відлуння. — І ніхто не постраждав...

— Це вже диво, — пробурмотів Сет. — Особливо з огляду... на наш стан.

Дора усміхнулась куточками губ, хоча в усмішці тремтіла втома.

Сет глянув на неї - коротко, без оцінки. Просто зафіксував її стан. І так само мовчки перевів погляд на Пазурок, яка в цей момент зиркнула в його бік. Їх очі перетнулись лише на секунду, але в тій короткій миті було щось дивне - не суперництво, не виклик, а мовчазне «я бачу тебе», що добре читалось в погляді дівчинки.

У цей момент двері відчинились, і до їдальні зайшла Айві. Її волосся, як завжди, стирчало у різні боки, а з кишені визирав напіврозібраний сенсор. Вона зупинилась у дверях, поглядом швидко оцінила простір, і майже одразу - щиро, без сарказму - сказала:

— Вау. Вперше хтось використовує мій електромагнітний піднос як трамплін. Поважно.

Вона підійшла ближче, зупинилась поруч із Дорою, спершись плечем об стіну.

— Вони... як тримаються?

— Як діти, — тихо відповіла Дора. — Тихо, змучено, але... як діти.

Айві ледь кивнула. Потім повільно перевела погляд на Пазурок. Дівчинка помітила це і відразу випросталась. Вона неквапом рушила до Люсіль, притримуючи руками якусь дрібну деталь, яку несла з собою. Очі Пазурок стежили за кожним її кроком.

Айві підійшла неквапом. Зупинилась на відстані витягнутої руки, сіла навпочіпки - так, щоб бути на рівні очей із дівчинкою. Пазурок мовчки стежила за нею, не відводячи погляду, але й не тягнулась до зброї. Просто стояла, напружена й рівна, наче на варті.

— Знаєш, — тихо мовила Айві, дістаючи з-за пояса свій пістолет і обережно кладучи його на підлогу між собою та дівчинкою, — в нас, здається, є дещо спільне.

Вона обережно повернула зброю руків’ям до дівчинки.

Корпус був металевий, із нестандартною конструкцією прицілу і невеличким гравіюванням на боці. М’яким рухом Айві провела пальцем по буквам і підморгнула:

— Це — Пазурок. Мій Пазурок. Я зробила його сама. І, як бачиш, люблю давати зброї імена.

Люсіль злегка нахилила голову, погляд ковзнув по пістолету. Вона не торкнулась, не сказала нічого, але Айві помітила, як ледь-ледь зменшилась напруга в її плечах.

— Ти не зобов’язана відповідати, — додала Айві, майже пошепки, — але мені цікаво. Чому саме Пазурок?

Дівчинка мить мовчала. Погляд опустився на її власну зброю - ту саму, обшарпану, зі стертою фарбою. Потім - знову на Айві.

— Бо так звалася зброя, яку боялись усі, — відповіла вона нарешті, майже шепотом. — Я хотіла, щоб мене теж боялись.

Айві завмерла. Її усмішка згасла, застигла на півслові. Кілька секунд вона просто дивилась на дівчинку, намагаючись вловити її погляд, її думку.

“Звідки вона знає цю історію?”

Вона повільно окинула Люсіль поглядом, уважно - як оглядає несподіваний механізм. Вона виглядала спокійною. Надто спокійною.

“Навіть серед наших - це міф. Стара казка, до якої всі ставляться з недовірою. Жодних специфікацій. Жодної реальної зброї. Лише згадки… що нею знищували цілі легіони Скрадів.”

— Звідки ти знаєш про Пазурок? — тихо запитала вона.

Люсіль не одразу відповіла. Погляд знову ковзнув по її пістолету, потім - у бік інших дітей. Лише коли впевнилась, що ніхто не слухає, сказала:

— Мій брат... Коли я була ще маленькою - часто розповідав мені одну історію. Історію про те, як колись давно завдяки Пазурку ми змогли захистити наш дім.

На очах дівчинки раптом виступили сльози - тихо, без жодного звуку. Вона одразу відмахнулась, різко, наче від комахи, і потерла повіку тильною стороною долоні. Рух був майже грубим, звичним.

Айві мовчки спостерігала ще мить, а потім, не змінюючи тону, спокійно спитала:

— А де твій брат? І твій дім?

Люсіль довго не відповідала. Погляд її знову ковзнув у бік інших дітей. Один із них щось стиха сказав, інший засміявся, накрившись ковдрою.

— Нема, — сказала вона нарешті. — Ні його, ні дому.

Ці слова важко вдарили по Айві. Їхня простота тільки підкреслила порожнечу, яка стояла за ними. Вона на мить опустила очі, ковтаючи щось у горлі.

— Вибач. Я... я не хотіла. — хрипло сказала Айві.

Люсіль злегка нахилила голову, трохи по-дитячому. Погляд її став уважнішим, не таким гострим. Вона не відвернулась, не замкнулась.

— А в тебе є дім?

Айві на мить замислилась. Її погляд ковзнув до підлоги, плечі трохи опустились, а голос став тихішим:

— Так… Але я зараз дуже далеко від дому. І сподіваюсь, що взагалі зможу повернутись.

Айві замовкла. Люсіль не ставила більше питань. Просто стояла, злегка нахиливши голову, дивилась кудись убік.

І саме в цю мить до неї підбіг один з менших хлопчиків. Торкнув її за руку, щось швидко прошепотів - і вона, не змінюючи виразу обличчя, кинула погляд Айві. Зі зброєю в кобурі, з тією ж напругою в плечах, але… пішла з ним. Просто. Як дитина.

Айві дивилась їм услід ще кілька секунд, а тоді - повільно підвелась, обтрусила коліна і рушила до виходу. Мовчки пройшла повз Дору й Сета. На півдорозі до дверей кивнула їм - коротко, але достатньо.

— Я буду в інженерному, — сказала тихо. І пішла.

***

Три дні польоту минули на диво спокійно.

Навіть діти - насторожені та мовчазні - поступово почали поводитись інакше. Спершу просто не ховались у тіні. Потім дозволили собі заснути відкрито. А вже на третій цикл - спокійно ходили кораблем з дозволу Роберта.

Айві в перший же цикл повернулась до інженерного відсіку і з головою занурилась у діагностику - наче механічна система була безпечнішим середовищем, ніж люди. Але ввечері вона все ж сиділа біля входу в їдальню, спостерігаючи, як Люсіль навчає менших тримати пістолет - не бойово, а серйозно, по-інструкторськи. Сет іноді стояв поруч, мовчазний і уважний.

Роберт… здавався більш привітним. Принаймні зовні. Після першої зустрічі з дітьми, коли його голос прозвучав відверто ворожим і навіть обуреним, він раптом замовк. А потім - почав готувати.

Грибний бульйон із золотистим відтінком, трохи кислуватий, але дивно заспокійливий. Грибне пюре з товченими корінцями. Грибні тости, грибна каша, навіть солодкі грибні кульки - крихкі зовні й м’які всередині. Він не пояснював причин. Лише одного разу кинув у бортову систему:

— Це найнадійніше джерело білка в межах корабля. А ще вони дуже смачні.

Дора проводила більшість часу з дітьми, іноді з Віктором у медблоці. Після розмови з ТерешʼКаром він мовчки зібрав себе до купи, а наступного ранку переказав усе іншим: Сету, Полу, Дорі, Айві.

***

Коли до координат залишалося кілька годин, на містку зібрались четверо: Сет, ТерешʼКар, Віктор та Роберт. Усі мовчазні, зосереджені, кожен із власними думками.

— Траєкторія стабільна, — озвався Роберт. — Очікувана точка контакту за дві години двадцять сім хвилин.

Сет глянув на ТерешʼКара і Віктора.

— Як твої рани? — спитав скаут.

ТерешʼКар злегка знизав плечима, не відриваючи погляду від екрану.

— Живий. Це вже більше, ніж я очікував.

Віктор коротко хмикнув:

— Як на пацієнта, ти не найгірший.

— Як на медика, ти не найприємніший, — відповів ТерешʼКар, майже з усмішкою.

— Рідко скаржились, — знизав плечима Віктор, — часто лікував тих, хто не мав нагоди коментувати мої дії.

Сет мовчки перевів погляд на навігаційну панель. На мить усі троє просто дивились у простір, що обертався навколо - повільний, чорний, байдужий.

— Ти й досі їй довіряєш? — тихо спитав Сет, не називаючи імені.

— На всі сто. — не задумуючись відповів ТерешʼКар.

І саме в цю мить один із індикаторів на головному екрані загорівся м’яким помаранчевим.

— Вхідний сигнал, — озвався Роберт. — Шифрування - підпис Рози.

P.s - підписуйтесь на телеграм або фейсбук щоб не пропускати цікавинки стосовно книги! =)

https://t.me/TheLastEmbers / https://www.facebook.com/TheLastEmbersBook