The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Сет сидів у кріслі пілота, втупившись у монітори, очікуючи сигналу від Роберта. Його думки кружляли, мов рій ос, не даючи ані хвилини спокою.

"Чи варто розповідати Роберту про те, що було на кораблі? Чи знав Містер? А Роза? Що це взагалі було?.. Чи варто цим забивати голову? Як Бродерік? Як решта на базі?.."

Цей вихор не вщухав уже кілька годин. Погляд Сета ковзав від корабля Роберта, що мовчазно завис у повітрі, до Віктора, який періодично заходив у відсік, щось бурмотів собі під ніс і знову йшов до інших.

Час розтягнувся. Кожна хвилина здавалася годиною. Але нарешті - короткий писк комунікатора пронизав тишу. Це був, мабуть, найсолодший звук, який чув скаут за останню добу.

— Вітаю. Системи корабля в нормі. Рівень радіації знизився до прийнятних показників, — пролунав знайомий холодний голос Роберта. — Чекаю вас на борту, якщо бажаєте.

— Прийнятних - це безпечних, так? — уточнив Сет, злегка насупившись.

— Так. Додатково - я приготував для вас чудову грибну юшку, — додав андроїд.

Сет полегшено видихнув. Він не довіряв Роберту. Але навіть із врахуванням цього — на його кораблі було значно безпечніше. І шанси Пола вижити там теж були значно вищими.

Скаут вийшов у загальний відсік. Разом із Віктором вони обережно розбудили команду.

— Враховуючи тунель між шлюзами я не став би мучити Дору з скафандром, — буркнув медик. — Рухаємось одразу до медвідсіку. Підлатаємо кожного, по черзі.

Лео, зморений, з поглядом повним болю й розчарування, спробував допомогти Дорі піднятись, але ледь не впав сам - біль у нозі дав про себе знати ще сильніше.

— Дідько, — зціпив він зуби.

Дора винувато подивилась на хлопця, і тихо промовила :

— Вибач.

Айві без слів підійшла й підтримала шахтаря. Вона була значно нижчою, але тримала Лео з усіх сил, напружуючи кожен м’яз. Хлопець лише подивився на неї, слабко посміхнувся, але нічого не сказав.

Сет, разом із Віктором, накинув Пола собі на спину, після чого медик підхопив Дору, і команда рушила через вузький, але чистий тунель, що проклав Роберт.

Андроїд уже чекав біля шлюзу. Його погляд ковзнув по кожному з них - з точністю медичного сканера. Але найбільше вразило Айві й Віктора інше: він виглядав абсолютно так само, як під час першої зустрічі. Жодної подряпини, жодного натяку на обгорілу шкіру чи пошкодження. Ніби нічого не сталося. Ідеальний. Непорушний. Холодний.

— Ваш фізичний стан далекий від оптимального, — промовив він нарешті.

— Цк, — цокнув Віктор. — То краще допоможи.

Айві не могла відвести від нього очей.

"Він… відновився? Регенерував? Що він таке?.." — питала вона себе, але промовчала.

Роберт злегка нахилив голову набік. Його обличчя на мить змінилося - з’явилось щось схоже на посмішку. Потім він простягнув руки вперед, долонями догори, ніби чекав, що йому щось передадуть.

Команда пройшла повз нього мовчки. Навіть не глянувши. Роберт ще кілька секунд стояв, немов завмерши, а потім розвернувся і рушив за ними.

Шлюз корабля був абсолютно чистим. Жодної тріщини, сліду вибуху, навіть подряпини. Ніби нічого не було.

"Як він взагалі міг відновити корабель?", — продовжувала дивуватись Айві.

До медвідсіку вони йшли мовчки. У групи не було жодних сил на розмови, а Роберт, можливо, зрозумів що тут не час щось коментувати. Або просто думав про щось своє.

Поклавши Пола та Дору на медичні койки, Сет першим ділом розвернувся до Роберта і запитав :

— Де Бродерік?

— У кріокамері, як я і повідомляв, — без емоцій відповів той.

— Я хочу його бачити, — зробив крок уперед Сет.

Погляд Роберта став ще холоднішим. Але через секунду він знизав плечима:

— Ходімо. Він на мостику. Там не було перебоїв з живленням.

Він різко розвернувся й попрямував уперед. Сет кинув через плече:

— Вікторе, пере...

— Я знаю, — перебив той. — Займусь пораненими. Тут більше можливостей.

Сет вдячно кивнув і жестом покликав Айві. Дівчина хутко наздогнала його. Йдучи слідом за Робертом, вона на мить глянула на кімнату, де ще кілька годин тому екстрено ремонтувала корабель.

— Він був у значно гіршому стані... — прошепотіла вона.

— Що? — перепитав Сет.

— Роберт… поремонтував його. Або… корабель сам… — голос Айві звучав приглушено й невпевнено. У ньому змішалося все: подив, тривога, невловима підозра — і глибока зацікавленість.

Сет кинув на неї короткий погляд, але промовчав.

"В мене немає ані бажання, ані сил зараз це досліджувати", — подумки відмахнувся він.

Мостик виявився ще в кращому стані, ніж очікувала Айві. Здавалося, що він виглядав навіть репрезентативніше, ніж під час першої зустрічі. Уздовж правої стіни стояла кріокамера - схожа на ту, в якій лежала Дора, але більша й обладнана кількома екранами, підключеними до неї.

Сет одразу пришвидшив ходу й підійшов ближче, намагаючись через скло роздивитися фігуру всередині. Обличчя було не видно, лише розмитий силует, що віддалено нагадував молодого скаута. Роберт повільно наблизився й торкнувся одного з найближчих екранів.

Той спалахнув світлом, і вже за мить на ньому з’явилися десятки показників і статусів.

— Він у безпеці. Камера не змогла повністю нейтралізувати радіацію, тому йому потрібен час на відновлення, — промовив Роберт. — Але я вас запевняю: з ним усе буде гаразд.

Сет переводив погляд із цифри на цифру. Більшість з них нічого йому не говорили.

"Схоже, він живий", — мимохідь подумав він.

— Коли його можна буде розбудити? — запитав Сет.

— Я б не радив робити це раніше, ніж через десяток циклів, — відповів Роберт, як завжди, холодно.

Сет тяжко зітхнув і прискіпливо поглянув на андроїда. Щось у ньому насторожувало. Інтуїція наполегливо шепотіла про небезпеку, але розум волів її ігнорувати.

— Ти впевнений, що з ним усе буде добре? — уточнив він.

— Так, — відповів Роберт уже з більшою рішучістю.

Айві мовчки стояла поруч. Кинула короткий погляд на Бродеріка — і знову звернула увагу на сам місток.

"Тут щось інакше. Екрани більші, крісла… зручніші…" — міркувала вона. — "Цікаво, як він це зробив?"

Її погляд зупинився на Роберті. Той стояв гордовито, з розправленими плечима, руки - складені за спиною. На обличчі застигла легка посмішка, від якої більше мороз ішов по шкірі, ніж заспокоєння.

— Гаразд. Я побуду тут, якщо ти не проти, — промовив Сет.

Роберт лише скинув плечима і направився до виходу з мостика.

— Я не маю проблем з вашим перебуванням тут, — кинув через плече Роберт.

Сет сів на підлогу поруч з капсулою, впершись спиною об неї і глянув на дівчину.

— Якщо щось потрібно - знаєш де мене шукати.

Айві кинула на нього прискіпливий погляд.

— В тебе все гаразд?

— Так, — тихо відповів скаут. — Я просто хочу побути сам.

Дівчина дивилась на нього ще близько хвилини, після чого мовчки кивнула і покинула місток.

***

Віктор завершив огляд поранених, але особливої нової інформації це не дало. Хіба що з приємного - системи корабля підказували, які саме ліки варто застосувати з тих, що були в розпорядженні Роберта.

Медик з полегшенням видихнув і втомлено сів на край вільної койки. Дора знову заснула, дихаючи рівно й майже нечутно. Лео просто лежав, втупившись у стелю, немов намагаючись не думати ні про що. Через кілька секунд він повернув голову до медика й запитав тихо:

— Щось нове дізнався?

— Угу, — буркнув Віктор. — Будуть жити.

Лео хотів було ще щось сказати, але двері повільно відчинилися. До відсіку увійшов Роберт, несучи перед собою металевий піднос. На ньому - три глибокі миски з гарячою грибною юшкою.

— Ваші порції. Хороша їжа й якісний відпочинок суттєво сприяють процесу відновлення, — кинув андроїд з натягнутою, майже карикатурною посмішкою.

Він підійшов до кожного з пацієнтів і обережно поставив миску біля їхніх ліжок. Його рухи були точні, майже надто плавні, як у машини, що намагається виглядати "по-людськи". Потім окинув приміщення поглядом, мов перевіряючи розташування кожного, і без слова вийшов.

Віктор обережно взяв свою миску й підніс ближче до обличчя. У повітрі враз розчинився теплий, насичений аромат грибів - лісовий, трохи вологий, із ледве вловимими нотками смаженого часнику й вершків. Консистенція була густа, кремова, з дрібними шматочками грибів, що ледь помітно плавали в юшці, створюючи враження домашньої, але технічно вивіреної страви.

— Не думав, що буду так сумувати за схожою їжею... — тихо кинув Віктор. — Ті пайки звісно це добре, але смак справжньої їжі...

***

Наступні два цикли минули спокійно. Команда нарешті змогла відпочити в зручних ліжках, а Роберт, на диво, поводився вкрай турботливо. Триразове харчування, хоч і не надто різноманітне - все складалося з грибів, - однак було добре приготовлене й помітно підтримувало моральний стан екіпажу.

Сет щогодини надсилав сигнал Розі, а решту часу проводив біля кріокамери Бродеріка, мовчки спостерігаючи за показниками або просто сидячи поруч.

Айві, здається, оговталася. Вона так і не наважилася поставити Роберту запитання про те, що сталося на кораблі, - та й сам андроїд не зачіпав цю тему. Зате він терпляче продовжував пояснювати їй роботу деяких систем, особливо після того, як вона допомогла стабілізувати живлення. У діях Роберта відчувалася якась стримана вдячність, хоч і без емоцій.

Андроїд був спокійним, витриманим наставником, але уникав довгих розмов, якщо вони відходили від теми навчання. І категорично відмовлявся обговорювати все, що стосувалося варп-двигунів. Утім, він погодився з тим, що наявність звичайних стрибкових двигунів не завадила б, особливо на випадок подібних ситуацій або для маскування справжніх технологій.

На другий цикл Лео вже остаточно прийшов до тями: знову жартував, поводився так само імпульсивно, як і завжди. Нога загоїлася надто швидко - навіть підозріло швидко. Але він лише знизав плечима й приписав це чудодійним технологіям Роберта. Решту часу тинявся кораблем, заводив розмови з усіма, створюючи враження, ніби нічого й не сталося.

Віктор намагався розпитати його про сон, але Лео чітко дав зрозуміти, що ця тема - табу.

Сам медик практично не виходив із медвідсіку. Стан Дори поступово покращувався: запалення зникло, ребра почали зростатися. Гель, який надав Роберт, виявився напрочуд ефективним - за попередніми оцінками Віктора, вже за п’ять циклів дівчина зможе повернутися до повноцінного функціонування.

Пол досі залишався без свідомості, хоч його показники повільно, але впевнено покращувались. Віктор кілька разів замислювався над тим, аби спробувати його розбудити, але Роберт настійливо не радив цього. І хоч медик не був до кінця переконаний у правильності такої стратегії, але вирішив довіритись андроїду. Принаймні поки що.

На четвертий цикл Роберт швидко підійшов до Сета й промовив:

— Роза телефонує. На штурмовик.

— Звідки ти знаєш? — здивувався скаут.

— Перехопив її сигнал, — байдуже відповів Роберт.

— То мені треба йти туди й поговорити з нею, — сказав Сет, підводячись.

— Не обов’язково, — зупинив його андроїд. — Я можу перенаправити сигнал сюди.

— З цього і треба було починати, — вже з помітним полегшенням усміхнувся Сет. — Роби.

І, задумавшись на мить, додав:

— Будь ласка.

Роберт схвально кивнув і завмер на кілька секунд. Після цього з динаміків на мостику пролунав знайомий голос:

— Привітики! Судячи з кількості спаму - у вас або щось серйозне сталося, або ти дуже скучив за мною!

Сет хоч і не бачив її, але був упевнений - вона щойно підморгнула.

— Ми закінчили. В певному сенсі. Але питань у нас не менше, — відповів він суворо.

— Ой-йой, судячи з тону, ти зараз сваритимешся, — з притаманною їй жвавістю відказала Роза. — Всі живі?

— Так… — видихнув Сет. — Але те, що відбувалось на цьому кораблі…

— Обговоримо особисто, — перебила вона. — Стрибаю до вас. Буду за три цикли.

І зразу ж роз’єдналася, залишивши Сета у легкому ступорі.

Він обернувся до Роберта. Той холодно мовив:

— Зв’язок на таких відстанях не найнадійніший. Якщо її корабель не має захисту, це небезпечно.

Сет буркнув собі під ніс щось схоже на:

— Ну звісно, нічого не буває просто…

"Ще три цикли… Потім стрибати до Містера. Невідомо, скільки часу займе ремонт…" — крутилось у нього в голові.

— Ремонтувати варпи довго? — запитав він.

— До п’яти циклів. Якщо будуть усі необхідні матеріали, — відповів Роберт. — Потім ще один цикл на заправку якісним Люмікором і очищення систем.

— Ми можемо зробити щось, щоб пришвидшити процес?

— Ні, — коротко відрізав Роберт.

"Спробувати було варто, хоча іншого результату я й не очікував", — подумав Сет.

Він перевів погляд на показники Бродеріка. Все ще стабільні. Абсолютно ідентичні цифри. Його тривожило, що ті не змінювались узагалі, але він не хотів демонструвати занепокоєння Роберту. Та й з Віктором обговорити це боявся - не був певен, чи не прослуховується весь корабель.

— Якщо я більше не потрібен - залишу вас наодинці, — кинув Роберт, вже прямуючи до виходу з мостика.

Сет не відповів. Лише мовчки спостерігав, як силует андроїда зникає за дверима. За ці три цикли Роберт постійно десь пропадав, але Сет не переймався його відсутністю. Він щиро цінував факт, що той узагалі з’явився. Без Роберта, можливо, вони б не вижили. Принаймні не всі з них.

***

Чергові три цикли очікування минули швидко. Сет сподівався, що незабаром зможе ініціювати розморозку Бродеріка, але Роберт неодноразово запевняв його: ще надто рано. Віктор, вивчивши дані про стан молодшого скаута, також зізнався, що не впевнений, чи зможе в таких умовах забезпечити безпечне пробудження.

Команда чекала на Розу. Усі, крім Айві, відверто нудьгували. Здавалося, дівчина почувалась тут, як у музеї. Під час спільних прийомів їжі вона жваво ділилася захопленням щодо різних систем корабля, але ніхто - окрім Роберта - не до кінця розумів, про що вона говорить.

На шостий день загального очікування Сет раптово щось усвідомив. Вперше за довгий час він залишив Бродеріка довше, ніж на десять хвилин. Скаут вирушив шукати Роберта й знайшов його на кухні.

— Ти можеш дистанційно сканувати корабель? — швидко спитав він.

— Який саме? — уточнив Роберт.

— Ностромо. Той, де ми були з командою.

— Можу. Але з такої відстані даних буде небагато. Що саме вас цікавить?

— Кількість живих осіб і їхні види, — рішуче відповів Сет.

Роберт здивовано глянув на нього, але лише знизав плечима.

— Потенційно — так. Але якщо корпус екранований, мої сенсори цього не проб’ють.

— Буду вдячний за спробу. І взагалі, якщо дізнаєшся щось - повідом мене, — додав Сет, уже з трохи легшим тоном.

І, на мить задумавшись, уточнив:

— Власне, все, що дізнаєшся. Не тільки те, що тобі здається цікавим.

Роберт знову знизав плечима і кивнув, після чого повернувся до приготування:

— Закінчу тут - одразу займуся вашим проханням.

— Дякую, — кинув Сет через плече й повернувся до кріокамери Бродеріка.

Приблизно за годину Роберт з’явився на мостику. Він мовчки подивився на Сета й застиг посеред кімнати. Скаут уже звик до таких моментів: здавалося, андроїд просто "входив у систему", керуючи кораблем подумки. Щоправда, Сет так і не зрозумів, чому для цього Роберту потрібно бути саме тут — він не раз бачив, як той робив подібне з будь-якої точки судна.

Минуло близько десяти хвилин, перш ніж Роберт зрушив з місця й заговорив:

— Десять об'єктів, що кваліфікуються як живі. Тип визначити не можу. Живлення обмежене, але активне. Обидва двигуни стрибковий і маневровий - не функціонують.

Сет мовчки слухав, не перебиваючи. Його погляд ковзав уздовж фігури Роберта, уважно відслідковуючи кожен жест.

— Зовнішня обшивка пошкоджена, — продовжив той. — Щити вимкнені. Ймовірно, генератор знищено. Корабель постійно транслює повідомлення про карантин по загальному каналу. Це все, що я можу отримати.

— Десять осіб? — перепитав Сет. — А можна визначити їх точне розташування?

— Ні. Сигнал надто слабкий.

— І за це вже дякую, — кивнув Сет.

Роберт коротко посміхнувся й рушив до виходу, але на порозі раптом зупинився, обернувся через плече й сказав:

— Мені шкода, що через мої дії ви постраждали. Це була неприпустима помилка.

І, не чекаючи на відповідь, покинув місток, зникнувши у коридорах.

***

Айві вже самостійно копирсалась у відсіку з енергоядром корабля. Вона була у захваті: реактор працював на Люмікорі, але при цьому зовсім його не розряджав. Це суперечило всім її уявленням про енергетику. Як таке можливо? Вона ще не знала, але відчувала: якщо матиме достатньо часу - розбере до гвинтика.

Вже зараз вона встигла занотувати кілька "технологічних подарунків", які можна буде впровадити на базі. Особливо у напрямках сенсорики та живлення. Якщо все вдасться - енергоспоживання зменшиться щонайменше на шістдесят відсотків. Це або дозволить розширити базу, або - ідеальний варіант - дасть змогу шахтарям працювати рідше й ефективніше, не виснажуючи запаси Люмікору до межі.

Ще одна вражаюча знахідка - щити. Роберт неохоче, але все ж поділився з нею базовими принципами роботи своїх фазових бар’єрів. Якщо Айві правильно все зрозуміла, то з подібним захистом базі більше не доведеться боятися Арсандів - принаймні, не в такій мірі.

На сьомий цикл дівчина таємно пробралася до кімнати, яку Роберт колись назвав "найменш цікавою" - навіть не потрудившись пояснити, що в ній. Непримітні розсувні двері без написів, вицвілі, ніби забуті. Айві одного разу вже заглядала всередину - тоді її зустріла тісна сіра кімната з одним-єдиним кріслом посередині. Але тоді Роберт стояв позаду і... квапив її.

Тепер вона прийшла одна.

Щойно дівчина увійшла, то одразу зрозуміла - перед нею щось на кшталт бойового відсіку або кабіни дистанційного керування зброєю. Просторе, злегка обтічне крісло на рухомій платформі займало центр. По обидва боки - тонкі підлокітники з тактильними перемикачами, невеличкими ричажками та червоними сенсорними кнопками. Прямо перед кріслом - півколо з п’яти екранів, які були вимкнені.

Айві обережно вмостилась. Крісло ледь підлаштувалось під її вагу, плавно піднявши спинку. І вже за секунду - жух! - екрани ожили.

Зовнішні камери активувались автоматично. Айві побачила зображення з кількох точок довкола корабля: задній огляд, бічні секторні камери, верхня сфера. Прямо перед нею - головний екран, на якому одразу з’явився приціл: тонке біле коло, що м’яко пульсувало, ніби чекаючи наказу. Усередині - дрібні цифри, які відображали дистанцію до об’єкта, швидкість, теплову сигнатуру.

"Ого... Цікаво, що в нього за зброя?", — пронеслось в голові дівчини.

Вона обережно потягнулась до одного з ричажків на підлокітнику, кінчиками пальців торкнулась холодного металу… Але різко смикнула руку назад.

Голос Роберта, що пролунав із динаміків, був різким і несподіваним - мов електричний розряд.

— Прошу всіх зібратись на мостику. Наближаються два судна, — промовив він холодно, але у голосі вже звучала ледь помітна напруга, що ніколи не виникала без причини.

Команда зібралась на мостику за кілька хвилин. Роберт стояв посеред кімнати, повністю зосереджений. Він жестом активував екрани, і ті одразу показали два кораблі, що швидко наближались. За мить в повітрі пролунало знайоме "дзинь" комунікатора - характерний сигнал виклику.

— Роза, — лаконічно прокоментував Роберт, нахиливши голову набік.

— Приймай, — кинув Сет.

Секунда тиші - і на екрані з’явилось усміхнене обличчя, а знайомий голос одразу наповнив приміщення:

— Гей-гей! — з ентузіазмом озвалась дівчина. — Скучили?

— Не уявляєш як, — буркнув Лео, змучено зітхаючи.

— Голос у тебе не дуже, Лео, — з легким сміхом відповіла вона. — Я спершу хотіла запитати, як Роберт добрався сюди, але потім вирішила просто прилетіти разом із запчастинами.

— Запчастинами? — перепитав Сет, трохи насторожено.

— Угуськи. Я впевнена, що ви все успішно завершили, тому вже поговорила з Містером. Він, насправді, не надто розпитував - просто кивнув і відправив "кораблик" на зустріч.

Сет перевів погляд на Роберта. Його голос став нижчим, майже інтуїтивним шепотом:

— Ти зможеш полагодити двигуни тут, на місці?

Роберт ледь помітно кивнув. Жодного сумніву. Його відповідь була тиха, але впевнена.

Сет одразу звернувся до Рози:

— Звучить як чудова новина. У нас є чіпи з даними... і ще дещо. Інформація, яка, гадаю, вас зацікавить.

— Чудово! — усміхнулась вона. — Буду за годинку.

Зв'язок обірвався, залишивши після себе м’який гул тиші. У кімнаті на кілька секунд запанувала пауза. І тут - несподівано - на обличчі Роберта з’явилась посмішка. Цього разу вона була не механічно-порожня, а майже щира.

Принаймні, в неї хотілось вірити.

— Думаю, що за п’ять–шість циклів я зможу доставити вас додому, — мовив він спокійно.

Усі на мить замовкли. На обличчях - втома в перемішку з полегшення.

Сет стиснув кулаки, ледь кивнув собі :

"Сподіваюсь не буде ніяких несподіванок..."

Роберт мовчки вийшов з містка, а на екрані простір почав наповнюватися відблисками чужого корабля, що наближався.