The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Скаут і медик стояли залиті чистим білим світлом. Здавалося, ніби хтось раптово ввімкнув надпотужну лампу.

Та вже за мить усе повернулося до звичної напівтемряви - з єдиною відмінністю: просто перед ними височів великий корабель Роберта.

З глибини кімнати долинув голос Айві - прокинувшись, вона попрямувала на місток:

— Що це за гудіння?.. — пробурмотіла сонно. — А, ОЙ!

Її погляд спершу ковзнув по кораблю, а тоді - на Сета й Віктора.

— Це ж Роберт! — вигукнула вона із захватом.

— Угу, — буркнув медик.

Айві підійшла до комунікатора саме в ту мить, коли той задзвенів. Вона прийняла виклик, швидко оцінивши ідентифікатор корабля. З динаміків пролунав знайомий, водночас далекий голос.

— Стрибок пройшов краще, ніж я очікував, — промовив Роберт, голос його був приглушений, ніби крізь біль. — Але маємо певні проблеми. У вас є скафандри або щось для захисту від радіації?

— Радіації? — здивовано перепитав Сет.

— Так, — холодно відрізав Роберт. — Зараз у відсіках приблизно чотири тисячі мілізівертів на годину.

"Гострий променевий синдром. Блювота, судоми, внутрішні кровотечі. Смерть - за пів години, максимум годину," — автоматично пронеслось у Віктора в голові.

— А Бродерік?! — стурбовано вигукнув медик.

— У кріокамері. Це був єдиний варіант зберегти йому життя, — відповів Роберт.

— У нас немає скафандрів для всіх, — втрутився Сет. — І серед нас є поранені.

— У мене є система іонізації. Обшивка корабля не накопичує радіацію, тож за кілька годин на борту буде безпечно, якщо активувати її. Але мені потрібна ваша допомога.

— Допомога? — захоплено перепитала Айві.

— Так. Ви - трохи знаєте за будову корабля. Я зараз не зовсім у працездатному стані, тому мені потрібні ви.

Айві вже хотіла кинутись до скафандру, але Сет її легко перехопив, після чого промовив до Роберта :

— Що саме потрібно?

— Перенаправити головну силову лінію з центрального контролера на лівий, — почав Роберт. — Потім активувати очищення. І ще - перевіріти, що з силовим ядром. Рівень живлення падає.

Айві захоплено зойкнула і кинула погляд на Сета.

— Ви не зможете це зробити, — її голос звучав упевнено, без тіні тривоги.

— Звучить небезпечно, — відповів скаут.

— Це не суперечить тому, що ви - не зможете це зробити.

— Роберте, хто саме тобі потрібен? — перепитав Сет, ігноруючи дівчину.

— Айві.

Скаут важко видихнув, обернувся до дівчини, потім глянув на медика.

— Скафандр витримає? — обережно запитав він.

— Повинен?.. — невпевнено кинув Віктор. — Наші на базі тримали до двох, максимум двох з половиною тисяч.

— Звучить не надто... обнадійливо, — буркнув Сет.

— Роберте, а який стандарт витримують скафандри зараз? — вигукнула Айві.

— Залежить від моделі, — відповів той. — Стандартні - до трьох з половиною. Кращі - до трьох і восьми. Найкращі - ближче до п’яти.

Сет глянув на медика в очікуванні пояснень. Той важко видихнув і почав:

— Якщо найгірший - у неї не більше тридцяти хвилин. Якщо трохи кращий - година, максимум півтори.

— Цього часу достатньо, — втрутився Роберт. — Айві справиться за тридцять хвилин.

— А ти не зможеш мені пояснити? — важко видихаючи, перепитав Сет.

— Це нераціональне використання часу. І я не впевнений, що рівень вашої компетентності достатній.

Ці слова холодно врізались у свідомість скаута, але він пропустив їх повз вуха.

— Ми з тобою зв’яжемось, — відрізав він і вимкнув зв’язок.

Сет подивився на інженерку поглядом офіцера, що відправляє когось на небезпечне завдання.

— Тридцять хвилин. Не більше ні на секунду, — промовив він. — Постійно тримай зв’язок із нами.

— Можливо, мені варто піти з нею? — запропонував Віктор.

— Так. Я саме це й хотів сказати. Будеш стежити, щоб її не занесло, — відповів Сет.

— Занесло? — обурено вигукнула дівчина, але, трохи помовчавши, додала тихіше: — Хоча… це цілком справедливо.

Айві перевела погляд на Віктора й обережно запитала:

— А що буде… якщо затриматись довше?

Віктор відповів не одразу. Подивився на дівчину уважніше, ніби зважуючи, скільки правди вона готова почути.

— Залежить, наскільки довше, — нарешті відповів. — Після години - нудота, слабкість, можливо блювота. Після двох - кров з носа, лейкоцити на нулі, головний біль, як після бункера без вентиляції. А ще через годину - можна буде дістати тебе вже не з відсіку, а з контейнера для біологічних решток.

Він сказав це спокійно, без тіні емоції, як діагноз.

— Тому краще - не затримуватись.

Дівчина ствердно кивнула, і направилась одягати скафандр. Скаут тим часом повідомив Роберту, що Айві та Віктор займуться цим.

***

За двадцять хвилин обидва вже стояли біля шлюзу штурмовика. Айві востаннє перевірила канал зв’язку, тоді як Віктор перевіряв герметичність стиків. Усе працювало.

Вони вийшли з штурмовика й рушили по шлюзній трубі - довгому гнучкому коридору зі світловими маяками, який Роберт уже встиг протягнути до свого корабля. Поверхня під ногами була слизька, ніби її щойно продезінфікували.

На підході до стикувального кільця голос Роберта знову пролунав у комунікаторах - тихий та беземоційний :

— Після входу я увімкну для вас таймер. Силовий модуль - на мостику, — коротко почав він. — Але перед цим маю одне прохання.

— Прохання? — з цікавістю перепитала Айві, трохи піднімаючи брову.

— Так. Не розповідати нікому про те, що ви тут побачите. І не торкатись мене, — у голосі Роберта з’явилась ледь вловима загроза. — Якщо згодні - відкриваю шлюз.

— Якось надто загадково, Роберте, — буркнув Віктор, примружуючи очі.

— Це не загадка. Це конфіденційна інформація. Якщо ви ступите на борт - отримаєте доступ до неї.

Айві швидко глянула на Віктора - в очах спалахнув блиск зацікавленості. Вона кивнула. Медик повільно потер шолом, тихо зітхнув, а тоді втомлено знизав плечима.

— Добре, — буркнув він.

Двері зі шипінням розсунулись убік, відкриваючи прохід до вантажного відсіку. Те, що побачили всередині, змусило обох завмерти.

Колись тут були акуратні ряди контейнерів із біолюмінесцентними грибами - м’яке світло, волога атмосфера, тепло. Тепер це було згарище. Майже все всередині вигоріло вщент. Панелі були почорнілі, стеля - вкрилась тріщинами, а сам повітряний простір - гіркуватим присмаком попелу.

Здавалося, що відсіком пройшовся не просто вогонь, а керований вогняний ураган - наче хтось хотів цілеспрямовано знищити кожен слід життя. Те, що не горіло - було погнуте, зруйноване, спотворене.

Айві повільно ступила всередину, вбираючи кожну деталь. Її погляд бігав по обвуглених конструкціях, зупиняючись на уламках колишніх лотків і розплавлених фрагментах обладнання.

— Виглядає… жорстоко, — тихо промовила вона.

— Не гаймо часу. Рухаємось швидко, — кинув Віктор і направився до коридору, що вів до мостику.

Вони рушили вперед. Коридор, що вів углиб корабля, був моторошно тихий, із глухим, задушеним відлунням, яке ніби поглиналося стінами.

Повітря виглядало дивно - щільніше, ніж зазвичай. Воно пульсувало тонкою вібрацією в світлі ліхтарів, ніби саме середовище було перенасичене невидимою енергією. Іноді, на межі зору, миготіли крихітні світлові спалахи - мініатюрні електричні іскри або частинки пилу, що світилися у високій іонізації.

Металеві поверхні стін мали тьмяний, сірувато-фіолетовий відтінок, як після сильного перегріву. У деяких місцях - темні плями оксидів, ніби щось випалило поверхню зсередини. Уздовж стелі та стиків панелей пробігали тонкі лінії конденсату - хімічна волога, що з’являлася після розщеплення речовин у повітрі.

В самому центрі коридору скупчувалося легке марево - візуальний ефект, схожий на спотворення повітря над розпеченим асфальтом. Радіаційний спектр, непомітний для ока, тут ніби ламав саме світло.

Підійшовши до мостика, вони на мить зупинилися й переглянулися. В обох у голові крутилася одна й та сама думка: "Що такого ми можемо тут побачити?"

Двері відчинилися різко, без попередження. Мостик виглядав не краще за інші відсіки — випалені консолі, розкидані речі. Те, що колись було кріслом пілота, тепер скидалося на розплавлений уламок, обшивку якого ніби вигризли.

А потім вони побачили його.

Роберт.

Точніше - те, що дуже його нагадувало.

Він стояв посеред мостика - високий, нерухомий, ніби статуя, вирізьблена з попелу. Ліва частина обличчя зберегла обриси колишньої людяності: коротке, акуратно укладене волосся, синє око, що пильно стежило за ними. Але права… була випалена до невпізнаваності.

Шкіра обвуглилась і зійшла клаптями, оголюючи темно-червону тканину м’язів і прожилки сухожиль, що натягувалися з кожним рухом. Око з того боку потемніло, схоже на зварене скло - без блиску, без життя. Контури щелепи випирали крізь тонкий шар тканин, а кут губ - був ніби розтягнутий у гримасі, яку неможливо було ідентифікувати: то зневага, то біль, то залишок посмішки.

Його смокінг був обвуглений і засипаний рудим пилом. Краватка збереглася, як абсурдний натяк на минулу витонченість. На лацкані блищала кнопка інтерфейсу - єдина деталь, що залишалася чистою, мов символ функції, яка тримає це тіло ще в русі.

— Роберте?! — викрикнула Айві, вмикаючи комунікатор.

— Так. Я зазнав деяких пошкоджень, але нічого критичного, — холодно відповів він.

І в цей момент вони побачили, як частина шкіри на його плечі... просто відновилася. Ні шва, ні рубця - лише дивне спотворення простору, ніби сама матерія на мить зрушила, а потім затяглась тонким, напівпрозорим шаром. Поверхня пульсувала кілька секунд, мов дихаюча плівка, перш ніж остаточно прийняла колір і текстуру звичайної шкіри.

З-під обгорілих фрагментів виднілися нанорешітки, схожі на чорне павутиння, яке обвивало м’язи й повільно «друкувало» новий епідерміс - клітина за клітиною. Процес супроводжувався ледве чутним тріском, як при повільному зварюванні металу.

Айві завмерла. Її рука, яка тягнулася до планшета, зупинилась у повітрі.

— Це... як? — прошепотіла вона.

— Після подібної дози - органічне тіло не мало би вижити, — тихо додав Віктор, напружено стежачи за кожним рухом Роберта.

— І це і є та сама конфіденційна інформація. Я наполягаю, щоб ви не розповідали про неї нікому, — з тією ж загрозливою інтонацією відповів Роберт. — А зараз у нас немає часу на подібні розмови.

Він повільно повернув голову до невеликої чорної коробки, що лежала біля центральної консолі - матовий куб із ледве помітними лініями по краях.

— Моє тіло наразі... обмежене в русі. Потрібно взяти цей пристрій, дістатися реактора і перенаправити живлення, — сказав Роберт. — Після цього підключити куб до лівого контуру.

— А що це таке? — перепитала Айві, трохи нахиляючись до пристрою.

— Я не маю часу на пояснення, — холодно відрізав він. — Після підключення він розкриється. Всередині ви побачите інтерфейс для ручного калібрування. Вам потрібно буде підібрати резонансну частоту для стабілізації живлення.

— Резонансну?.. — перепитав Віктор.

— Так. Кожен модуль має власну частотну характеристику. Вам потрібно синхронізувати імпульсний генератор з основною гармонікою реактора. Якщо частота зіб’ється - система перейде в аварійний режим.

— А чим підключати? — жваво перепитала Айві.

— Після переключення живлення знайдіть панель під розʼємом. Там, де я показував вам "додаткові кабелі", — почав Роберт. — Потягніть їх на себе, поки не відчуєте легкий супротив. Дотягніть їх до куба - він зреагує й відкриється.

— Агась, зрозуміла! — кинула Айві. — Це все?

— Не зовсім. Потрібно ще запустити іонізатори.

— Як? — перепитав Віктор.

— У наступній кімнаті, одразу за варп-двигунами. Якщо лівий контур активовано - достатньо буде потягнути за важіль, — спокійно пояснив Роберт. — Далі залишається лише чекати. При такому рівні радіації - кілька годин.

Він зробив паузу, перш ніж додати:

— За цей час я теж... відновлюсь.

— А що означає "аварійний режим"? — запитав Віктор.

— Якщо коротко — смерть для вас.

— Значить, не будемо помилятись, — з викликом усміхнулась Айві й миттєво підбігла до куба.

Роберт нічого не відповів, але на мить його ліве око блиснуло синім — різко, майже як попередження — після чого згасло.

— Ем... — пробурмотів Віктор, здивовано глянувши на нього. — Айві, то ми?

— Робимо все, як він сказав. І швидко! — рішуче вигукнула вона, і не чекаючи відповіді, рвонула в напрямку реакторної.

"Добре, що я памʼятаю все, чому він мене вчив", — пронеслося в її голові, коли ноги вже відбивали чіткий ритм по металевій підлозі.

Віктору не залишилося нічого іншого, як побігти слідом, кидаючи останній погляд на нерухому постать Роберта.

Залишалось двадцять шість хвилин.

***

Сет сидів на мостику, майже нерухомий, із закладеними за спину руками. Його погляд був прикований до ілюмінатора, за яким темна громада корабля Роберта висіла в порожнечі - важка, мовчазна, мов уламок забутого світу.

Сет не зводив погляду. Він не кліпав. Не відволікався. Лише дивився - втомлено, зосереджено, мов намагаючись побачити крізь корпус більше, ніж дозволяв зір.

"Сподіваюсь Віктор буде... розумнішим за Айві. І не ризикуватиме життям." — думав він.

Позаду пролунали тихі, майже непомітні кроки. Сет різко розвернувся - інстинкт, напруга, втома - усе змішалось в одному русі. За ним стояв Лео, зі скуйовдженим волоссям і млявим поглядом, що насилу фокусувався.

— А де решта? — сонно буркнув він, потираючи шию. Але вже за мить його погляд ковзнув убік, за скло, де в темряві нависав гігантський корпус корабля Роберта.

— ЦЕ ЩО?! — вигукнув він, різко виструнчившись.

— Роберт, — коротко відповів Сет, не зводячи з нього очей.

— РОБЕРТ?! — майже радісно перепитав Лео. — Як це... Він що, прилетів сюди?!

На обличчі шахтаря металися емоції - розгубленість, здивування, хвиля полегшення і, можливо, наївна віра, що все якось "вже нормально". Його розум ще не до кінця прокинувся після сну, але те, що він побачив - пробудило його швидше, ніж будь-який крик або сирена.

Сет мовчав. Його погляд залишався серйозним.

— Вийшов на звʼязок хвилин десять тому. Сказав, що знайшов можливість допомогти. А після - просто матеріалізувався тут.

— А Айві та Віктор? — перепитав шахтар, напружено витягуючи шию вперед.

— Пішли туди. Він попереджав, що варп-стрибок... матиме наслідки.

— І які наслідки? Ти що, бляха, також заразився і тепер розмовляєш загадками? — голос Лео ледь не зірвався на крик, у ньому вгадувався страх, замаскований під агресію.

— Там величезна доза радіації. Вони мають увімкнути щось, що зменшить її, після чого ми зможемо перейти на його корабель, — голос Сета звучав злегка роздратовано, але все ще зібрано, наче він тримав себе в руках останніми зусиллями.

— А що нам робити?

— Чекати, — загадково відповів Сет.

Запанувала ніякова тиша, яку першим порушив скаут :

— Як ти?

— Ніби катком проїхались. І нога болить. І трохи морозить, — пробурмотів Лео, опускаючи очі, наче визнаючи слабкість із запізненням.

Сет не відповів. Він лише втупився в підлогу, повільно сів у крісло пілота. Його плечі важко опустилися, а голова мляво схилилася до грудей. У тиші, що нависла, навіть дихання здавалося гучним.

Лео обережно підійшов і опустився поряд, прямо на підлогу, злегка зітхнувши.

— А... ти? — тихо запитав він, і в цьому запитанні було більше, ніж просто турбота.

— Нормально. Залишилось ще трохи — і ми будемо вдома.

— Тебе... хтось там чекає? — обережно, майже боязко запитав Лео.

— Робота. Колеги. Виживання, — коротко відповів Сет, з паузою, яка промовляла більше, ніж слова. А тоді додав, уже тихіше, з ледь помітним надривом: — Я... не хотів ні з ким зближатись. Знаєш, моя робота часто не дає тобі достатньо часу бути вдома. А якщо зі мною щось би сталось - це причинило б біль іншій людині. Я... не готовий на таке.

Сет повільно повернув голову до Лео, і вперше за довгий час - посміхнувся. Важко, з втомою в очах, але щиро.

— А тебе?

— Охохо, тільки мої шахти. І ванна! — його голос злегка здригнувся, мов хвиля емоцій пробилась крізь маску гумору. Та Лео вправно приховав це, змусивши себе усміхнутись.

— Можна дещо спитати? — запитав Сет, і в його погляді з’явилась вага. Ці слова зависли в повітрі, наче не могли самі собі знайти продовження.

— Що? — піднявши ліву брову, кинув Лео. — Добре-добре, якщо так хочеш - я піду з тобою на "побачення".

Шахтар розсміявся. Голос був трохи хрипким, але щирим. А потім - стримав себе, посерйознішав, і додав уже тихіше:

— Питай.

— Це ж з тобою сталось... — почав Сет.

— Так. І не розпитуй деталі, — холодно відрізав Лео. Його погляд миттєво став гострим, з тінню болю й чіткою межею: далі не заходити. У ньому читалася рішучість, але й щось невимовно сумне - мов шрам, який усе ще пече.

Сет коротко кивнув йому і перевів погляд на корабель.

***

Айві промчала повз медвісдок, її кроки глухо відбивались у герметичних стінах, мов удари по порожньому металу. Двері до відсіку були щільно зачинені, мов вхід до ізольованого бункера - глухе, майже вороже полотно.

Попереду розгорнувся довгий коридор до реакторного відсіку - темний, затоплений тьмяним червоним світлом аварійних ламп. Її скафандр у цьому світлі здавався ще тоншим, майже прозорим, а кожен рух - надміру чітким, мов кадр у прискореному фільмі. Вона бігла, стискаючи в руці чорний куб, наче він був ключем до порятунку.

Позаду, в притишеному ритмі, важко дихав Віктор. Повітря в його шоломі ставало дедалі вологішим, кожен крок віддавався в кістках, а легені тиснуло так, ніби він біг крізь воду. Стрес, радіація, втома - усе накочувалося одночасно.

— Айві... повільніше, — прохрипів він у мікрофон, але дівчина його не почула, або просто проігнорувала.

Перед нею виросли масивні двері до енергетичного вузла. Панель сканування миттєво спрацювала - двері ковзнули вбік, і Айві забігла всередину.

"Нічого складного. Просто перемкнути", — крутилось у її голові.

Реакторна була низька, майже камерна. Здавалось, що стіни тут дихали разом із живленням. Центральне ядро світилось блідо-блакитним, пульсуючи ритмічно, але нестабільно. На панелі показників - хвилі коливань, дрібні збої, попередження про перегрів.

Айві підійшла до головного енергетичного модуля - прямокутного блоку з трьома червоними гніздами. Вона швидко зчитала інструкції Роберта з памʼяті:

— З центрального на лівий... — пробурмотіла вона сама до себе.

Різким рухом Айві опустила важіль з лівого боку, після чого впала на коліна біля нижньої панелі, де виднілася обережно ізольована червона кнопка. Натиснувши її, вона відʼєднала кабель, що заходив у центральне гніздо, і перепідключила його в ліве. Потім швидко повернула важіль у попереднє положення й вдарила по синій кнопці поруч із гніздом.

Навколо роз'єму засвітився тонкий індикаторний обідок. І, на щастя, нічого не вибухнуло.

— Гаразд, далі — куб, — прошепотіла вона, відсапуючись і ковтаючи хвилювання.

Дівчина поставила куб на підлогу, стукнула ногою по панелі навпроти - та ліниво відчинилася. Усередині, як і казав Роберт, справді виявилися кабелі.

"А коли я вперше питала - він казав, щоб я ні в якому разі це не чіпала", — з усмішкою подумала вона.

Айві обережно потягнула їх на себе й одразу відчула, як у певний момент вони ніби спробували вирватися назад. Їхній контур на мить засвітився дивним жовтим світлом.

— Ой, — зойкнула дівчина. — Цікаво...

Вона піднесла їх до ближньої грані куба - і корпус миттєво розкрився. Здавалося, він сам відчув, що саме потрібно зробити, і просто покірно виконав волю дівчини.

Всередині було одне гніздо, невеличкий екран і три крутилки.

— Ну, щасти мені, — прошепотіла вона й зʼєднала кабелі з розʼємом.

Куб миттєво відреагував - легка вібрація пройшла крізь його корпус, і екран засвітився.

Айві вдивилася в екран. Той одразу видав хаотичний, зламаний графік - пульсуюча лінія стрибала з нерівними піками та спотвореними коливаннями. Частота сигналу була надто високою, амплітуда - нестабільною, а загальна форма кривої нагадувала хворий серцевий ритм.

"Занадто висока частота..." — подумала вона.

Вона обережно взялася за центральну крутилку.

Та відповідала за частоту, хоча Айві не була впевнена, звідки вона це знає. Вона почала плавно зменшувати її, і спостерігала, як графік почав "осідати", його хвилі ставали рідшими, рівнішими.

Потім - ліва крутилка. Це, як вона здогадалась, була амплітуда. Вона повільно зменшувала її, спостерігаючи, як сплески сигналу згасають, втрачають надлишкову енергію.

Права крутилка, попри всі зусилля, нічого не змінювала. Айві на мить спинилась, але потім вирішила її не чіпати - або вона була пасивною, або призначалась на потім.

Ще кілька точних рухів - і графік нарешті вирівнявся. Лінія коливань вляглася в плавну синусоїду, частота - стабілізувалась.

Дівчина різко піднялася й кинула погляд на Віктора.

— Я підозрюю, що якщо ми ще живі — то все гаразд? — обережно запитав він.

— Або потрапили в паралельний вимір, де все гаразд, — з легкою посмішкою відповіла дівчина. — Тепер до іонізатора. Скільки в нас часу?

— Угу, — буркнув Віктор, пропускаючи її вперед. — Десять хвилин.

Наступні двері були зовсім близько - всього за чотири метри. Вони відчинилися з тією ж легкістю, як і попередні, відкриваючи простір із масивною стіною, вкритою панелями керування. Безліч дрібних кнопок, миготливих індикаторів, кілька невеликих екранчиків, і лише один важіль, що зараз був у положенні "ВИМКНЕНО".

Айві впевнено підійшла до нього, не зупиняючись ні на мить. Її рука майже автоматично зчепилася з важелем і підняла його вгору.

Стіна миттєво ожила. Світлові доріжки побігли панелями, екрани спалахнули зеленими маркерами, ніби сигналізуючи: система прийняла команду.

У комунікаторі почувся голос Роберта - спокійний і чіткий:

— Тепер забирайтеся звідти. Я повідомлю, коли рівень радіації стане безпечним.

Айві з Віктором переглянулись. Жодне слово не пролунало, лише мовчазне взаєморозуміння. І вже за мить вони кинулись назад до шлюзу.

P.s - підписуйтесь на телеграм або фейсбук щоб не пропускати цікавинки стосовно книги! =)

https://t.me/TheLastEmbers / https://www.facebook.com/TheLastEmbersBook