The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Айві стояла над столом у невеличкому відсіку штурмовика. Її пальці блискавично перебирали дрібні деталі, мікросхеми, дроти. Поруч лежав акумулятор, що ще декілька хвилин тому слугував резервним живленням на штурмовику.

Навколо - розсипані інструменти, обгорілі дроти, корпуси перероблених адаптерів. Вона припаювала компактний роз’єм, одночасно тримаючи в голові напругу, потрібну для кожного типу панелі. На корпусі пристрою вже було три перемикачі - кожен для іншого типу дверей: стандартні шлюзи, внутрішні технічні, аварійні з підсистемою захисту.

— Це буде швидко, — пробурмотіла вона сама до себе. — Вставляєш, перемикаєш, даєш імпульс — і двері відкриваються. Теоретично.

Вона взяла компактний модуль, під’єднала тестовий роз’єм і дала короткий імпульс. Індикатор на верхній панелі мигнув тричі - система спрацювала.

— Спрацювало! — вигукнула вона, і майже одразу почала охолоджувати контакт.

Корпус був невеликий - трохи більший за долоню. Усередині - стабілізатор, імпульсний перетворювач і захист від зворотного струму. До нього кабелем підʼєднувався акумулятор, який Айві планувала закинути у наплічник. Все це вона зібрала з уламків, що знайшла у відсіку, а деякі елементи - ще зі станції. Роза дозволила взяти їх «про всяк випадок».

Віктор підійшов ближче, спостерігаючи за її рухами.

— Воно точно не вибухне?

— Усе, що генерує енергію, має такий шанс, — усміхнулась вона. — Але ні. Це буде наш ключ. Вставив — і двері відкрились. А якщо не відкрились - то згоріла тільки ця штука, не ми.

Сет мовчки спостерігав. Його очі пробіглись по корпусу пристрою. Потім він кивнув.

Айві накинула наплічник і взяла гвинтівку.

"Важча ніж я думала" — пронеслось в її голові.

— Гаразд. Рухаємось повільно, в разі небезпеки - відкриваємо вогонь за командою. Не поцільте один в одного, — промовив Сет.

***

Вони вийшли зі штурмовика, один за одним ступаючи на металеву поверхню корабля. Повітря в скафандрах здавалося важчим, а тиша - ще щільнішою, ніж раніше. Попереду - внутрішній шлюз, двері якого вели вглиб корпусу. Саме туди й прямував Сет, перевіряючи заряд гвинтівки та тримаючи погляд на оточенні.

— Шлюз виглядає стабільно. Айві, підготуй пристрій, — озвався він, не зупиняючись.

Проте Айві раптово зупинилась.

— Почекай! Там нижче — ілюмінатор. Я бачила його ще під час стиковки з кораблем. Звідти, можливо, буде видно частину нижніх рівнів. Якщо істота там… або щось ще… це може дати нам перевагу.

Сет зупинився, подивився в бік шлюзу, тоді на Айві.

— Ти хоч бачила під яким кутом корпус йде?

— Так! Але я думаю я зможу його дістатись.

— Або зірватись.

— Не зірвусь. Якщо зрозумію, що далі ніяк - повернусь.

Скаут глянув на неї, поглядом в якому читалось : "Ти ж не відкинеш цю ідею поки не спробуєш, так?". Важко зітхаючи, він промовив :

— Не відходьте далеко. Я залишаюсь тут. Вікторе, підеш із нею.

— Прийнято, — коротко відповів медик і рушив за Айві.

Вони зійшли корпусом нижче, ледве роблячи кроки. Корпус корабля під різким кутом йшов вниз, але магнітні чоботи поки допомагали рухатись. До ілюмінатора залишалося буквально декілька метрів, але корпус - остаточно пішов униз. Він перетворювався на майже вертикальну стіну з рідкісними виступами та стиками між панелями, за які ще можна було зачепитись.

Айві спинилась. Погляд ковзнув донизу - ілюмінатор був на рівні її пʼятки… але на півтора метри нижче по крутому схилу. Слизька поверхня металу, без поручнів, з ледь помітними борознами, які не витримають вагу.

— Здається, магніти не впораються, — промовив Віктор, хапаючись за один із виступів. — Слизько.

— Стань ось сюди — кинула Айві. — Тут ти зможеш встояти, якщо нахилишься до корпусу. А я повисну на твоїх ногах.

— Ти з глузду зʼїхала?!

— Ні. Але це єдиний варіант який я бачу.

— Я не згідний з цим! — викрикнув Віктор. — Сете, вона хоче повиснути на мені щоб глянути через ілюмінатор! — додав він, цього разу в загальний канал.

У відповідь лише глибокий видих, за яким послідувало :

— Айві, ні.

— Але... — почала вона.

— Ні. Хочеш - сідай за штурмовик і дивись. — Перебив її скаут.

— Я не буду бачити так добре з нього. — буркнула вона у відповідь.

— Ну ось. Підіймайтесь.

Айві хотіла була щось додати, але Віктор вже почав рух до Сета та Дори і в неї не залишилось іншого вибору, як доєднатись до нього.

***

Всі четверо зупинились біля внутрішніх дверей шлюзу. Скло, крізь яке вони намагались розгледіти внутрішній простір, було каламутне. Зі зворотного боку по ньому повільно стікала темна, вʼязка рідина, залишаючи за собою довгі потьоки, схожі на кров або мастило. Вони виглядали неначе пульсували, хоч усі розуміли - то лише відблиски ліхтарів.

— Її не видно, — тихо промовив Віктор. — Але щось там є.

Сет мовчки кивнув і ступив уперед. Він став прямо перед дверима, тримаючи зброю наготові. Його тіло напружилось, очі ковзнули склом, вишукуючи найменший рух. Віктор зайняв позицію по інший бік дверей, майже дзеркально, лише трохи відступивши, щоб бачити і коридор, і Айві, яка почала підключати пристрій до панелі доступу.

Дівчина швидко підключила пристрій до акумулятора в наплічника. Її руки тремтіли, але рухались точно. Вона під’єднала роз’єм дверей, перевірила перемикачі, виставила потрібний режим живлення і натиснула кнопку запуску. В панелі щось клацнуло - короткий розряд іскри освітив її обличчя на мить.

— Імпульс пішов. Зараз має спрацювати... — пробурмотіла вона.

Сет не зводив очей із дверей. Його дихання було важким, але рівним. Дора стояла за ним, стиснувши гвинтівку, хоча руки її трохи трусились.

— Якщо щось буде — стріляйте тільки по команді, — спокійно промовив Сет, не відводячи погляду.

Світло навколо ледь померкло. Хвиля напруги пройшла по всій групі. Ніхто нічого не сказав - кожен чекав, затамувавши подих. Лише м’який тріск у дротах і повільне зростання напруги у кабелі порушували тишу.

В цю мить двері повільно відчинились і вже знайомий потік повітря вирвався на них.

— Схоже вентиляція знову працює. — промовила Дора.

— Можливо звʼязок буде працювати? — додала вона за мить.

— Лео, Пол. Це Сет. Ви мене чуєте? — промовив Сет в загальний канал.

У відповідь лише гнітюча тиша.

— Гаразд, я заходжу. По сигналу - рухайтесь за мною. Не зачиняйте двері. — сказав скаут роблячи крок вглиб корабля.

Підлога була вкрита слизом, що розтікався у всі боки й тягнувся у вентиляцію.

— Схоже... Вона пішла по вентиляції. — промовив Сет.

— Ага. Тобто вона може бути будь-де? — запитав Віктор з помітною тривогою в голосі.

— Не ходіть близько до решіток. Тримаємось купи. — наказовим тоном промовив скаут.

Перевіривши вікна інших дверей він жестом підкликав команду і наказав зачинити двері шлюзу. Знайомий "клац" пролунав від вентиляції і вся група спрямувала погляд на неї.

Повітря почало заповнювати коридор, але істоти, здається, ніде не було.

— Гаразд. Вікторе, слідкуй за вентиляцією. Айві - відчиняй наступні двері. Доро - прикривай нас і поглядуй на вентиляцію також.

Дора кинула швидкий погляд на вентиляцію, після перевела погляд на Айві.

"Вона гарно вміє справлятись з нервами" — подумала вона.

Вже за хвилину - прохід було відчинено і Сет уважно вдивлявся в темряву. Його інтуїція підказувала йому, що істота, скоріш за все, пішла кудись глибше.

"Заманює. Полює. Чим би вона не була - вона не дурна" — подумав скаут.

— Я і Віктор перевіримо наступний поворот. Вікторе - ти зі мною. Айві і Доро - прикривайте нас. Слідкуйте за вентиляцією.

Віктор порівнявся з Сетом, і вони повільно рушили вперед, тримаючи зброю наготові. Їхні важкі кроки відлунювали по металу, утворюючи глухе ехо, що котилося тунелем і поверталось назад із дивною, глухою затримкою. Ліхтарі на шоломах кресали промінь уздовж стін, змушуючи тіні танцювати між панелями та дротами.

Всюди були сліди речовини, що залишалась після істоти. Вона виглядала застиглою, мертвою, але кожен їхній крок супроводжувався легким липким звуком. Обоє були насторожі: пальці на спускових гачках, погляд перескакував між вентиляційними отворами, стиками в стінах і рухом у тінях.

Віктор зупинився на секунду, вловивши відблиск у повороті, але нічого більше не з’явилось. Сет теж завмер, притиснувшись до стіни й піднявши зброю.

— Бачив? — коротко прошепотів скаут.

— Може відблиск. А може і ні, — відповів Віктор, не зводячи очей із темряви попереду.

Вони рушили далі, ще повільніше, тримаючись уздовж стін. Тінь, яку вони бачили раніше, не повторилась, але відчуття, що за ними стежать, не покидало. У вузькому місці, де тунель розходився в трикутному перехресті Сет жестом зупинив Віктора і підняв кулак - сигнал чекати.

Він обережно визирнув за ріг і побачив… порожнечу. Двері ліфта все так-же були зачинені. Віктор різко вийшов і глянув праворуч - але там також пусто. Слідів слизу не було, ніби істота навіть не намагалась йти туди.

— Схоже праворуч вона не йшла. Хіба через вентиляцію. — промовив медик.

— Гаразд, Айві, Доро - до нас. Спробуємо відчинити ліфт.

Дівчата швидко підбігли до Віктора, поки Сет підійшов до ліфту і глянув на вентиляцію з якої минулого разу вилізла істота.

— Здається її тут немає. Але цього разу я буду стояти тут, поки Айві відчинятиме двері.

Айві підійшла до дверей і швидко підʼєднала пристрій.

***

Двері ліфта відчинились із болісним скреготом, неначе метал роздирав сам себе. Іскри прослизнули між пластинами, а десь усередині механізму щось клацнуло - рвано й хворобливо, як тріск старого суглоба. Внутрішнє світло, якщо воно колись і було, не вмикалось. Усередині - лиш тьма, яку не могли повністю пробити навіть їхні ліхтарі.

Айві зробила крок уперед і схилилась над краєм. Ліхтар на шоломі вирізав із темряви обриси шахти. Нескінченний стовп з металевими стінами, рідкісними технічними виступами, залишками кабелів і темними отворами вентиляцій. Повітря в її скафандрі здавалося раптово надто густим, кожен вдих - мов через гравій. Серце калатало, віддаючись болісним відлунням у грудях.

"Чорт забирай... де ви..." — подумки прошепотіла вона. Піт уже просочився по лобі, але скафандр, як завжди, залишав це непоміченим зовні. Лише трохи підсвічене відбиття очей на склі.

— Пол... Лео... — голос зрадницьки здригнувся. Вона натиснула кнопку на рукаві, відкриваючи канал. — Це Айві! Відгукніться, будь ласка!

Тиша.

Лише слабке клацання комунікатора й потім - нічого. Жодного шуму, навіть хрипу перешкод. Ніби канал увімкнувся... в порожнечу.

— Пол... Лео! ВІДПОВІДАЙТЕ! — крикнула у весь голос вона.

Сет, що стояв поруч, опустив зброю й підійшов ближче, заглянув через її плече вниз.

— Немає... навіть тіні. Але двері... — він показав на самий низ. — Вони відкриті. Значить, або вони вийшли самі...

— ...або хтось вийшов до них, — додав Віктор, холодно, без емоцій.

Айві затрусилась. Вона вдарила кулаком по внутрішній обшивці ліфта.

— Чому жодного сигналу?! Чому ми не чуємо їх?!

— Можливо, під час падіння комунікатори зламались, — обережно мовила Дора, роблячи крок уперед. — Можливо... вони не могли достукатись до нас. І рушили далі. Можливо... просто шукали вихід.

— Або істота знайшла їх першою, — тихо промовив Віктор, не відводячи погляду від темряви внизу.

— Замовкни. — буркнув Сет.

— Я повинна піти туди! — раптом крикнула Айві. — Я можу. Я просто зістрибну туди. Костюм компенсує!

— Ти що, голову втратила?! — різко перебив її Сет, розвертаючись і хапаючи її за плече. — Це метрів 20 вниз! Ти що, померти хочеш?!

— Але ж...

— ЖОДНИХ але. — його голос прозвучав глухо, але твердо. — Я не дам тобі загинути.

Айві затремтіла. Вона опустила погляд і стисла пальці. Плечі здригались, але вона кивнула.

— Я не можу... сидіти склавши руки. Якщо вони... якщо їм боляче...

Сет підійшов ближче. Вперше за довгий час — м’яко. Поклав долоню їй на шолом, обережно.

— І саме тому ти нам потрібна. Не для того, щоб летіти вниз наосліп. А щоб думати. Щоб відчиняти двері.

Айві затримала подих і кивнула ще раз. Схлипнула, але провела рукою по склу, ніби витерла сльози.

Сет повернувся до решти.

— Є ще один варіант. Коли ми оглядали корпус, я знайшов технічний тунель, що веде на нижчі рівні. Якщо пощастить - він з'єднаний із тією секцією, куди впав ліфт.

— Ти впевнений? — обережно запитала Дора.

— Я не впевнений у нічому, крім того, що ми не стрибнемо в цю яму. — відповів він, дивлячись у темряву. — Пішли.

Він жестом покликав групу. Ще раз кинув погляд вниз, вглядаючись у цю неприродно темну шахту, де навіть світло здавалось поглинутим. Двері на дні були відчинені, і щось у цій відкритості лякало сильніше за будь-яку тінь.

Коли вони рушили, Айві озирнулась. Вона відчула, що темрява... дихає. Що вона спостерігає. Що самий корпус корабля - це не просто порожнина з металу й дротів. Він живий. Він слухає.

— Дурний корабель. Дурне завдання. Дурна пригода. — прошепотіла вона собі під ніс, і рушила слідом за рештою.

Сет знову йшов першим, поруч з ним - Віктор. Дора трималась біля Айві, не промовляючи ні слова. Але в її мовчанні було щось... заспокійливе. Ніби одна її присутність допомагала інженерці тримати емоції.

— Ми їх знайдемо, — тихо промовила вона. — Ти ж бачила, та істота не вміє відчиняти двері. А значить - це зробили вони. А значить - з ними все гаразд.

Айві лише важко видихнула і глянула на двері ліфта через плече.

— Так... Думаю ти маєш рацію... — невпевнено промовила вона, намагаючись повірити в слова Дори.

***

Дійшовши до наступної розвилки Сет і Віктор обережно вийшли з обох боків розвилки, дивлячись у протилежні напрямки, як і минулого разу.

— Чисто. — промовили вони в унісон.

— Можливо перевіримо що ліворуч? А раптом за цими дверима є щось. — запитала Айві.

— Гаразд. Доро - залишайся тут, Віктор - в центр і слідкуй за кімнатою, що зліва. — промовив Сет, стаючи в центр, щоб спостерігати за всіма проходами одночасно.

Айві підійшла до дверей і вже звично підключила пристрій до панелі. Її погляд ковзнув корпусом винаходу.

"Девʼяносто відсотків заряду. Сподіваюсь вистачить..." — подумала вона відчиняючи прохід.

Коли двері відчинились - Айві побачила невеличку кімнату, в якій було повно коробок та один скафандр, що стояв біля стіни.

— Схоже на якийсь склад... Не думаю, що ми тут щось... — вона різко замовкла побачивши, як біля скафандру щось рухнулось. — ТУТ ЩОСЬ Є!

Сет зробив різкий ривок і відсунув Айві за себе. Його зброя була націлена прямісінько на скафандр з якого за секунду виліз... Робот. Невеличкий, круглий, схожий на прибиральника повільно наближався до них, абсолютно ігноруючи все, що тут відбувається.

— Що? — здивовано запитав скаут.

— Схоже на прибиральника. — тихо промовила Айві. — Можливо хтось зачинив його тут і він терпляче чекав, поки двері відчиняться щоб робити свою роботу?

Група стояла в ступорі, поки цей малюк повільно проповз повз них і направився в бік ліфту, слабко мигаючи своїм індикатором.

— Це... було явно не те, чого я очікувала. Але він прикольний! Я б розібрала і глянула що всередині. — гигикаючи промовила Айві.

— Гаразд. Здається нічого корисного. — підсумував Сет, заглянувши в кімнату. — Лише купа ящиків, які я не хотів відчиняти зараз. Діємо за планом - йдемо в кімнату.

Різко обернувшись на місці він пройшов повз Айві, що продовжувала вдивлятись в кімнатку і додав :

— Зачини ці двері. Не хочу, щоб в істоти було ще одне місце, де можна сховатись.

Вийшовши вперед, Сет продовжив вести групу за собою. Його кроки були впевненими, а погляд — напруженим. Айві ковзнула очима на робота, що тихо виконував свою роботу, навіть не підозрюючи, що відбувається довкола.

"Цікаво, хтось спеціально зачинив його там, чи так просто співпало? Хотілося б вірити, що його хотіли врятувати." — подумала вона.

Дора йшла останньою, час від часу озираючись назад.

Дійшовши до наступної кімнати, Сет жестом наказав зупинитись, а за мить - різко вистрибнув усередину, розмахуючи зброєю в усі боки.

— Чисто, — промовив він у загальний канал. — Дівчата, зачекайте назовні, поки ми з Віктором усе ретельно перевіримо.

Першим ділом скаут підійшов до вентиляції, де минулого разу помітив ту саму рідину. Його погляд ковзнув трубою, але змін не було.

Віктор тим часом підійшов до проходу, який Лео знайшов раніше.

— Це за цю дірку ви казали? — запитав він, прицілюючись у неї.

— Угу, — промимрив Сет. — Там має бути люк. І, сподіваюсь, під ним драбина.

— Чисто. Заходьте. Айві, перевір, чи можеш зачини двері, — додав він у загальний канал.

Айві ступила в кімнату і одразу поглянула на панель збоку від дверей. Металева обшивка була зігнута, проводи — вирвані.

— Не думаю, що зможу. Хтось добряче її побив, — сказала вона, показуючи на пошкоджений механізм.

— Гаразд, — кивнув Сет. — Прохід вузький, тож, Айві, ти підеш першою. Я не бачив там терміналу, не знаю, як відкрити люк - але, можливо, ти помітиш щось, що я пропустив.

— Добре. — впевнено відповіла інженерка.

— Я одразу за тобою. Дора і Вікторе - залишайтесь тут, допоки Айві не відчинить люк. Якщо щось буде - кричіть.

Айві підійшла до дірки, ненадовго зупинивши погляд на капсулах.

— А що в них? — запитала вона, показуючи на одну з них.

— Не знаю. І не думаю, що хочу. — коротко відповів скаут.

Інженерка на мить завмерла, але за секунду - відкинувши сумніви - стрімко стрибнула вниз. Тонкий звук приземлення розчинився у напівтемряві технічного коридору. Айві швидко озирнулась і одразу помітила великий пристрій із блимаючими індикаторами та контурами труб.

Її очі спалахнули цікавістю.

— Це ж генератор кисню! — захоплено вигукнула вона, але майже одразу її погляд зупинився на декількох товстих трубках, що тягнулися вглиб конструкції. — Хоча... Навіщо тоді ці трубки? Це може бути...

— Айві, в нас немає часу на це, — перебив Сет з верхнього рівня, його голос пролунав із напругою.

— Але ж це може бути важливо! Якщо тут щось тече або...

— Потім. Спершу - люк. — відрізав він коротко.

Айві зітхнула і закотила очі, але підкорилась. Вона обернулась, ковзнула пальцями по стіні в пошуках панелі, й приступила до справи, хоча в її думках усе ще крутилась ідея про трубки.

***

Люк виглядав інакше, ніж усе, що вона бачили досі. Зношений, місцями подряпаний і вицвілий, він здавався чужорідним елементом серед решти обладнання - ніби пережив не одну реконструкцію і залишився незмінним з часів попередніх екіпажів.

"Схоже, його давно не міняли. Можливо, ним і не користувались особливо часто…" — подумала Айві, провівши долонею по металу. Той був шорстким, з дрібними вибоїнами.

Очевидного механізму відкриття не було - жодної панелі, кнопки чи інтерфейсу. Але її погляд зачепився за щось дивне: невелике заглиблення в металі, схоже на розʼєм для кабелю. Поруч - крихітна прямокутна вставка, схована під шаром пилу та слідів іржі.

— Ага, — прошепотіла вона й одразу почала розкручувати заглушку, використовуючи мультиінструмент із пояса.

Під вставкою відкрилась ніша зі старою схемою - грубою, проте знайомою. Вузол живлення, резервний механізм блокування, контакти. Айві всміхнулась.

— О, ти старенький, але я з тобою впораюсь... — бурмотіла вона собі під ніс і вже витягала кабель для підключення.

Вона активувала канал звʼязку й голосно повідомила:

— Дайте мені декілька хвилин - і все буде готово.

— Прийнято. — почувся голос Сета, після чого за мить він спритно спустився слідом і став біля неї, тримаючи зброю напоготові, пильнуючи темряву коридору.

— Прикриваю, працюй, — додав він сухо.

Айві лише кивнула, вже повністю занурена в схему. Її пальці впевнено рухались між контактами. В технічному тунелі було темніше, а метал під ногами здавався старим і навіть трохи вогким. Але для неї це був ідеальний простір - ще одна загадка, яку можна розв’язати.

Після кількох маніпуляцій схема зреагувала. Контакти коротко мигнули, і ледь чутний гуркіт пройшов корпусом люка. Щось зрушилось усередині - важкий механізм повільно ожив, наче прокидався після десятиліть бездіяльності. Айві затамувала подих.

— Ще трішки. — тихо промовила вона сама собі.

Раптом металевий гуркіт став голоснішим, і люк почав піддаватись. Вузол поступово піднімався вгору, вивільняючи прохід униз. Ще секунда - і глухий клац, наче замок, що остаточно відчинився.

— Готово, — видихнула Айві й обережно потягнула кришку на себе.

Перед нею відкрився темний вертикальний тунель, що вів униз у серце корабля. Світло від фонарика ковзнуло по стінах, оголюючи вузький колодязь із рваними краями, вкритими шаром іржі. Вздовж однієї зі стінок ішла металева драбина - стара, але ще міцна на вигляд.

На її перекладинах було щось… липке. Айві нахилилась ближче і побачила, як на кількох щаблях засохла темна кров. Вона змішалась із чорнуватим слизом, що вʼїдався в метал, залишаючи дивні борозни - ніби сама речовина була кислотною.

— Сете... тут кров... І та чорна рідина. — промовила вона, як раптово драбиною пішла важка вібрація.