The Last Embers: Історія тих, хто вижив

— То... ми будемо розповідати про Роберта? — озвалась Айві, коли вони вже майже дістались до штурмовика. Її голос звучав тихо, ніби вона боялась порушити крихку рівновагу тиші після всього пережитого.

— Ти про що? — здивовано запитав Віктор, поглянувши на неї з-під шолома.

— Ну... про його "регенерацію", — невпевнено кинула дівчина, злегка знизуючи плечима. — Це ж... не зовсім нормально, еге ж?

— А що тут розповідати?

— Це було дивно. Я такого ще ніколи не бачила... навіть у його документації, — в її голосі відчувалось збентеження, змішане з цікавістю та тривогою.

— А ти багато чого бачила з його технологій? — спокійно відрізав медик.

— Ну... ні, — зніяковіло відповіла вона, потупивши погляд. — Але це все ще якось...

— І що ми скажемо? — перебив її Віктор. — "Він регенерує"? Ну і що з того? Хіба після всього, що ми вже бачили — це дійсно шокує?

— Можливо, ти й правий... — пробурмотіла вона.

— Хочеш — розповідай, — втомлено зітхнув Віктор. — Але, як на мене, це нічого не змінить. Людям байдуже, поки це не стосується їх безпосередньо.

Зайшовши до штурмовика, вони швидко зняли скафандри і влаштувались на тісному мостику, щоб не турбувати Пола та Дору.

— Нам би влаштувати якесь місце для зборів, чи що, — пожартував Лео. — Точно! Треба кухню.

— Кухню? — перепитав Віктор.

— Ага! Уяви: і плани можна будувати, і пожерти щось. Зручно ж! — засміявся шахтар.

— Що там у Роберта? — ігноруючи жарт, запитав Сет.

— Ми запустили процес... Але кораблю сильно дісталось, — почав медик. — Він каже, що за кілька годин усе буде готово...

— Але? — уточнив Сет.

— Я не впевнений. Перед тим як переходити на його корабель — я б спершу оглянув його.

— Гарна думка, — схвально кивнув скаут. — Скільки потрібно часу на цю "очистку"?

— Кілька годин. Точніше не скажу — він не надто полюбляє вдаватись у деталі, — знизав плечима Віктор.

— То в нас знову вільний час? — потягуючись, озвався Лео. — То я можу ще поспати?

Сет кинув на нього втомлений погляд і, важко зітхнувши, коротко кивнув.

— А що? — з невинною усмішкою кинув шахтар. — Роберт уже тут. Мені здається, ніяка зовнішня загроза нам більше не світить.

— Окрім самого Роберта, — скептично додав медик.

У повітрі зависла секундна тиша.

Слова Віктора, хоч і кинуті з буденною холодністю, прозвучали, як постріл. У цій простій фразі вчувалась загроза - глуха, невимовна, але відчутна на рівні інстинктів. Здавалося, кожен у приміщенні на мить замислився.

Тишу порушив голос Айві:

— Якщо вже все - я теж піду посплю... — мовила вона, ліниво потягуючись і ховаючи знервованість за вдаваною байдужістю.

Не чекаючи відповіді, інженерка розвернулась і неквапливо рушила до свого ліжка, залишивши Сета й Віктора сам на сам.

Скаут мовчки провів її поглядом, а потім перевів очі на медика. Той сидів, злегка зсутулившись, поклавши руки на коліна, і дивився кудись у підлогу.

***

Лео одразу занурився в сон, щойно його голова торкнулась краєчка подушки.

Саймон і Натаніель вже почали спуск. Артемідас стояв трохи осторонь, ближче до вузького проходу. Артур, як завжди, з байдужею цікавістю розглядав простір довкола.

Мел та Лео тримались трохи збоку. Хлопець обережно зірвав один з грибів і крутив його в руках, спостерігаючи, як той дивно переливається синюватим світлом.

— Як думаєш, він смачний? — озвався він з напівусмішкою.

— А ти думаєш, що нам ніколи їх не давали? — розсміялась Мел, злегка штовхнувши його ліктем.

— Ну... Я особисто не бачив, щоб з таких щось готували, — кинув хлопець, підносячи гриб до носа. — Пахне прикольно. Щось дуже солодке.

Дівчина нахилилась ближче до його руки, ніби хотіла теж понюхати… але замість цього раптово облизала гриб. Потім демонстративно скривилась і почала плюватись.

— Фу, гидота! — відкашляючись, промовила вона, сміючись.

Лео втупився в неї з подивом, мовби вона щойно зробила щось абсолютно божевільне. Але за мить, трохи вагавшись, обережно лизнув і сам. Текстура була слизька, мов застигле желе, а за кілька секунд язик почало поколювати, і гіркий присмак різко вдарив у рецептори.

— Кхе, бргх, — сіпнувся хлопець, спльовуючи. — Нащо я взагалі повторив за тобою?!

Мел озирнулась на хлопців, які вже майже спустилися, і з грайливою іскрою в очах прошепотіла:

— Дамо їм?

— Що? Навіщо?

— Та смішно буде! Скажемо, що це дуже смачно, а потім подивимось, як вони кривляться, — з лукавою усмішкою відповіла дівчина. В її погляді було щось невинно-змовницьке : блиск витівки, що народжується на ходу.

Хлопець спочатку кинув на неї погляд, потім - на своїх товаришів, і знову повернувся до неї. Її обличчя світились ентузіазмом, а очі ніби промовляли: "Ну ж бо, давай!"

Він злегка посміхнувся, навіть трохи зніяковіло - і схвально кивнув.

Вони зірвали ще декілька грибів і підбігли до хлопців, переконувати їх, що це найкраще чого торкався їх язик. А за мить - гучно реготали з них, спостерігаючи за їх скривленими лицями.

— Казала ж, буде смішно, — вигукнула Мел крізь сміх, мало не падаючи на коліна.

— Угу, і справді, — посміхнувся Лео.

— Ха-ха, дуже смішно, — пробурмотів Саймон, ковтаючи залишки смаку, але на його обличчі вже з’явилась щира посмішка.

— Взагалі, справді весело, — кивнув Натаніель, облизуючи губи й теж усміхаючись. Його очі трохи сльозились, але в голосі була чиста радість моменту.

Коли всі заспокоїлися, Саймон знову став серйозним. Діставши невеличкий пристрій - радіомаячок, - він закріпив його на стіні. Потім обернувся до вузького проходу й промовив:

— Я йду першим. Тут має бути близько, не більше кілометра. Тримаємось змійкою, на відстані витягнутої руки один від одного, — його голос звучав глибоко й упевнено.

Вони швидко вишикувалися в шеренгу, і Саймон рушив першим. Світло від ліхтарів розрізало темряву попереду, вирізаючи обриси вузького тунелю.

Йти було незручно - прохід був настільки тісним, що відстань між двома стінами ледве перевищувала ширину людських плечей. Доводилося просуватись упівоберта, майже боком, притискаючи наплічники до ніг, щоб не зачіпати ними стіни. Шурхіт тканини, глухі удари черевиків по камінню, уривчасте дихання - усе це зливалося в ритмічну тишу підземелля.

Стіни вкривали темно-зелені мохи та лишайники, що тьмяно світлись під світлом ліхтарів. Вологість проникала навіть крізь костюми, а з боків у камені зрідка траплялися отвори - ніби нори або природні дірки, що вели ще глибше у невідомість. Дехто з групи мимоволі затримував на них погляд, підсвічуючи ліхтарем, але потім поспішав наздогнати того, хто йшов попереду.

Прохід здавався нескінченним. Кожен крок потребував зосередженості - не перечепитись, не впустити спорядження, не втратити ритм. Але водночас - у цьому ритмі була певна впевненість: вони рухались разом, плечем до плеча, ніби єдиним механізмом.

Вони вийшли у величезну печеру, де тиша здавалася ще глибшою, ніж у вузькому тунелі. Простір перед ними розчинявся у спокої - посеред зали розкинулось озеро. Вода була настільки чистою, що дно проглядалося на десяток метрів униз: гладке, світле каміння без жодної рослини чи натяку на життя. Жодного моху, жодної твані, лише чисті кам’яні плити, що зникали у темряві глибини.

Стіни печери над водою теж були оголеними, без ознак вологи чи живого - сухі, шорсткі, з химерними виступами, що завмерли у вічному мовчанні. Світло ліхтарів ковзало поверхнею, залишаючи на ній тремтливі лінії, що танцювали разом із рухом повітря. Озеро було майже ідеально нерухомим.

— Е... — невпевнено промовив Саймон. — Ми, бува, не туди звернули?

— А звідки тут узялась вода? — озвався Натаніель, здивовано озираючись.

— Дивіться, — мовила Мел, показуючи вперед. По той бік озера, на темному камені, мерехтіли кристали Люмікору.

— То що робимо? — запитав Артемідас. — Пливемо чи шукаємо інший шлях?

— Я майже впевнений, що це єдиний прохід, — відповів Саймон, витягуючи планшет із картою тунелів.

Група зібралася навколо, стежачи за його пальцем, що ковзав по екрану, повторюючи маршрут, яким вони щойно пройшли.

— Ось, тут має бути плато, — пояснив він. — А за ним - джерело Люмікору.

Його погляд ковзнув на кристали, що знаходились по той бік, і він тихо додав :

— Але тут озеро.

— І ще й глибоке! — додав Лео, роблячи крок назад. — Я, взагалі-то, не брав із собою плавки.

Група декілька хвилин сперечалась, думаючи що робити. Лише Артур стояв осторонь, втупившись у стелю. За мить він викрикнув :

— Там діра!

Саймон кинув на нього здивований погляд, а після глянув на місце, куди вказував хлопець.

— І що? — запитав він.

— А ось там, внизу, — вказуючи на дно озера продовжив хлопець. — Видно слід обвалу.

Усі, майже синхронно, повернулися й почали вдивлятися у воду, і справді - посеред рівного кам’яного ложа було видно велику западину, мов уламки були вирвані з основи.

— Схоже це плато було не таким і суцільним, — констатував Артур. — Під ним була печера, і, земля, не витримавши ваги, або удару, або ще чогось - просто обвалилась.

Саймон склав руки на грудях і повільно вдихнув.

— Добре, тепер при поверненні ми можемо дати повноцінний спелеологічний звіт по структурі цього проходу, — саркастично буркнув він. — Але як нам дібратись до іншого краю?

— Та що тут плисти — метрів сто, не більше, — кинув Натаніель.

— А назад як? Люмікор не надто дружить із водою, — буркнув Саймон.

— Може, зробимо канатну дорогу? — раптово озвався Лео.

Група здивовано обернулась до нього, і він, ніби підбадьорений їхньою увагою, продовжив:

— Якщо в нас є достатньо мотузки, можемо перекинути її вздовж правої стіни, — він показав на відносно рівну поверхню. — Заб’ємо анкерні гачки - і перейдемо по них. А потім назад тим самим шляхом.

— А що, може й спрацювати, — підтримав Натаніель. — Скільки в нас мотузки залишилося?

Саймон мовчки звів ліхтар на протилежний бік озера, прикидаючи відстань. Його погляд став зосередженим. За кілька секунд він тихо промовив:

— Впритул. Але шанс є.

Він обвів поглядом групу, ніби оцінюючи моральний стан команди, і додав уже впевненішим тоном:

— Добре, тоді рухаємось цим планом.

Саймон першим підвівся і дістав із рюкзака моток мотузки. Розмотавши її, він обережно прикріпив один кінець до сталевого гака, який закріпив у тріщині біля самого входу до печери. Гак трохи поскрипів, але витримав натиск. Саймон кілька разів ривком смикнув мотузку, перевіряючи надійність, перш ніж кивнути іншим.

— Натаніелю, йди зі мною. Лео, дай ще гачків. Артуре, зроби тут невеличкий сховок. Залишимо частину спорядження тут, легше переходити буде.

Вони почали просуватись вздовж правої стіни печери, вбиваючи в неї вузькі, але міцні гачки через кожен метр. Поверхня стіни була грубою.

Пальці швидко втомлювались, рукавиці рятували їх долоні. Вони працювали мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими репліками - координували позиції, натяг мотузки, рівень нахилу. Що далі просувалися, то більше вода під ними нагадувала порожнечу.

Після приблизно двух-годинної роботи шнур нарешті простягався через усю ширину озера, закріплений з обох боків. Він тримався на межі натягу - трохи провисав, але не торкався води. Гачки утворили вузьку стежку, трохи вище рівня поверхні, - на них можна було лише спиратися носком або зовнішнім краєм черевика. Повністю стати було неможливо.

Решта групи повільно перейшла до них мовчки, лише Мел інколи щось викрикувала.

Діставшись іншого берега, Лео одразу кинувся до кристалів, щоб оцінити їхній ріст та цінність. Оглянувши їх, він радісно вигукнув:

— Та тут майже всі дозрілі! І ще й великі!

Натаніель підбіг до нього й додав:

— Кожному по два точно буде, — його обличчя сяяло від радості.

— Добре, перепочинемо — і до роботи, — скомандував Саймон.

Після короткого перекусу вони розподілили зони між собою. Люмікор вимагав особливого підходу: кожен кристал потрібно було різати з максимальною обережністю, зважаючи на температуру його ядра та кут, під яким він ріс. Навіть швидкість буріння впливала - і на якість, і на безпеку.

Вони розділилися на пари, враховуючи площу, яку займали кристали - двоє на ділянку було найоптимальніше.

Першими зголосилися Лео та Мел: він - бо терпіти не міг доробляти після чужих помилок, вона - бо хотіла якнайшвидше перейти до відпочинку. Їхня рішучість контрастувала: Лео діяв швидко й вперто, не терпів зволікань, а Мел - легка на підйом, але з чітким відчуттям власного ритму.

Мел копирсалась у кристалі на диво безтурботно - бурила різкими імпульсами, не морочачись вимірами. Вона хихотіла, коли летіли іскри, і, здавалось, отримувала щире задоволення від кожного викликаного уривку лайки, що лунав від Лео десь поруч. Той лаявся не зло, а з втомленим роздратуванням - бо знову доводилось слідкувати за тим, щоб її "геніальна імпровізація" не завершилась тріщиною в кристалі.

— Хоч раз можеш не тикати цим буром навмання? — пробурчав він.

— Ага, я ще й очі закрила, — безтурботно усміхнулась вона, навіть не піднявши голови.

І, хоч зі сторони здавалось, що Лео дратувався від роботи Мел - насправді він був радий працювати саме з нею, адже завдяки її безтурботності і якісь дивній інтуїції вони змогли обробити дійсно великий шмат кристалів.

— Десь з три кілограма, — гордо підсумував хлопець, обережно збираючи їх до контейнерів.

Одразу після них до роботи взялися Натаніель та Артемідас. Їхній дует працював менш злагоджено - часто зупинялись, щоб звіритись або щось уточнити. Але попри це, вони працювали в тому-ж темпі, що і попередня двійка.

У якийсь момент Мел потягла Лео за руку й підбігла до краю озера.

— Слухай, я хочу поплавати, — заявила вона.

— Тут? Зараз? — видихнув хлопець. — Не вигадуй дурниць.

— А що? Просто сидіти й дивитись, як вони там копаються? — протягнула дівчина. — Мені нудно. І я хочу відпочити.

Мел нахилилася до води й занурила пальці.

— О, тепленька, — задоволено сказала вона. — Я ж не тягну тебе за собою. Хоча, як на мене, було б весело.

— І в чому ти збираєшся плавати? В костюмі? — буркнув Лео.

— А чому б і ні? Він водонепроникний. Та й я не збираюсь пірнати - просто трохи побовтатись на поверхні, — усміхнулась вона, не відводячи погляду від води.

Раптовий поштовх під ногами ледь не збив її з рівноваги. Натаніель і Артемідас гучно вилаялись — ті ледве встигли вимкнути різаки, щоби не зачепити заряджені кристали.

— Що це було?.. — схвильовано промовила Мел. — Тільки не кажіть...

Її перервав другий поштовх. За ним одразу ж пройшов третій - сильніший, глибший. Земля під ногами завібрувала.

— Арсанд! — вигукнув Саймон.

Група миттєво відскочила від кристалів, притискаючись до стіни, якою вони сюди прийшли.

— Якого біса він тут робить?! — гаркнув Артемідас.

— Тсс, — прошипів Саймон, прикладаючи палець до губ, і вже пошепки додав: — Тихіше.

— Що робимо? — буркнув Лео.

— Чекаємо. Можливо, він просто проповзе повз, — відповів Саймон.

Вони завмерли. Проминула, здавалося, вічність. Поштовхи землі час від часу прокочувались крізь печеру - глухі, розтягнуті, з кожним разом усе ближчі.

Раптом - різкий, сильний удар. Кам’яна поверхня здригнулася так, ніби хтось влупив у неї зсередини. Поштовх пішов саме з боку, де росли кристали.

Люмікор завібрував у відповідь. Немов щось прокинуло його. Кожен кристал на мить спалахнув ізсередини, а потім із його серцевини повільно почало підніматись фіолетове світло - густе, пульсуюче. Воно рухалось спіралями, мовби шукало вихід, розтікаючись по внутрішній структурі кристалу, пробуджуючи щось глибоко заховане.

— У ВОДУ! — крикнув Саймон, штовхаючи групу до озера.

Ледь Артур, останній, з розгону занурився у воду - над їхніми головами розірвалося небо. Вибух пролунав так, ніби сам камінь закричав. Повітря спершу стиснулося - короткий, тягучий момент тиші, мов усе навколо набрало подих…

А потім - удар.

Хвиля звуку прорізала печеру, зминаючи простір, спотворюючи зображення, мов сама реальність здригнулась. Кристали з тріском лопалися у вибуховому світлі - фіолетовому, білястому, сліпучому. Стеля здригнулась, шматки каменю сипонули вниз, утворюючи завісу уламків. Все потонуло в глухому реві - вібрації пройшли крізь тіло, вдарили в грудну клітку та відлунювали в черепі.

Один із каменів упав прямісінько над групою, і Натаніель ледь встиг смикнути Лео, вирвавши того з-під уламка, що розтрощив би його на місці. Вода навколо здригнулася, здійнявши каламутні завихрення.

Саймон, не зволікаючи, жестом показав: не виринати, триматись разом і чекати на його сигнал. Потім вказав напрям - геть від епіцентру, ближче до центра озера.

Навколо повітряні бульбашки тягнулися вгору, утворюючи сріблясту стіну. Світло від вибуху згасло, поступившись місцем темряві, яку освітлювали лампи, що вони розставили поки перебирались через озеро.

Над ними все ще падали уламки - легші, рвані, та небезпечні. Каменюки заривались у воду з важкими сплесками, змушуючи знову занурюватися глибше, майже торкаючись дна.

Першим виринув Артемідас, жадібно ковтаючи повітря. Майже одночасно за ним з’явились Артур і Мел. Побачивши це, решта трійки також повільно піднялась на поверхню, важко дихаючи.

Усі обернулись у бік, де лишилось спорядження та Люмікор. Але завіса пилу й диму повністю затулила той берег - не видно було нічого.

— Дідько! — вигукнула Мел. — Що це, в біса, було?!

— Всі цілі? — проігнорувавши її вигук, спокійно запитав Саймон.

Група кивнула. Здоровань коротко зітхнув і додав:

— Пливемо до виходу. Забудьте про Люмікор.

Напруга зависла у повітрі. Вони мовчали, але кожен розумів: цей екзамен для них уже завершено - і не так, як вони сподівались.

Вони пливли мовчки - щільною групою, плече до плеча. Вода навколо була важкою й теплою, здавалася густішою, ніж зазвичай. У темряві лише врізки ліхтарів вказували шлях:. Ніхто не говорив. Ніхто не ставив питань.

Артемідас час від часу підштовхував Артура, коли той починав відставати. Натаніель підтримував Лео, який усе ще кашляв після удару. Саймон тримався попереду, ведучи їх до краю озера.

Позаду ще трясло - не так сильно, як після вибуху, але вібрація час від часу котилася дном, немов щось під землею ворушилось. Кожен поштовх змушував напружитись, кожна хвиля - зціпити зуби, однак справжній землетрус уже минув.

Нарешті, пальці торкнулись каменю. Один за одним вони підіймались, важко вилазячи на кам’янистий берег. Не було більше сил навіть на полегшення - тільки тремтіння в м’язах і знемога.

Першим опустився на землю Артемідас, важко дихаючи. Слідом Мел, змокла й втомлена, сіла поруч, спершись спиною до стіни. Лео вийшов останнім, буквально виповзаючи з води, і впав на спину - просто на вологий камінь, розкинувши руки й дивлячись угору.

— Трясця! — першою вигукнула дівчина. — Лайно! Чому, біса, він?! Чому саме зараз?!

Її крик луною рознісся печерою, а в очах блищали сльози.

— Відпочинемо і повернемося нагору, — важко видихнув Саймон.

— Що?! Ні! — вибухнула вона. — Я не здамся через якогось клятого черв’яка!

— А що ти пропонуєш? — озвався Натаніель.

Дівчина різко махнула рукою в бік спорядження, що залишилось по цей бік:

— Тут є два бури. Трохи інструменту. Ми ще можемо це завершити - якщо знайдемо, клятий, Люмікор! — Її голос був наповнений болем, втомою і затятою рішучістю.

— І де ти його знайдеш? — похитав головою Саймон. — І що далі? У нас майже нічого не залишилося. Особливо контейнерів, щоб його переносити.

— Та якщо треба - я загорну його у власний одяг, — пробурчала вона.

Натаніель не втримався і хмикнув, а потім додав:

— Навіть якщо так. Де саме ти його шукатимеш?

— Взагалі... — невпевнено почав Лео. — Я знаю одне місце.

***

— Ні, це тупа ідея! — вигукнув Лео, прокидаючись.

Він різко сіпнувся, сів на ліжку, важко дихаючи. Шахтар озирнувся довкола, ніби сподівався побачити старих друзів, але довкола — лише ліжка. І Віктор, який здивовано дивився на нього.

— Все гаразд? — обережно запитав медик, уважно вдивляючись у Лео.

— Угу, — буркнув той, усе ще віддихуючись.

— Поганий сон? — уточнив Віктор.

— Типу того, — тихо відповів Лео, знову опускаючись на ліжко. — Вибач, якщо налякав.

Його голос був не схожий на звичний: глухий, надломлений, сповнений болю й провини - тієї, яку медик зазвичай чув у своїй голові.

Віктор мовчки кивнув і додав:

— Роберт виходив на зв’язок. Каже, що десь за годину-дві все буде безпечно.

— Чудово, — кинув Лео, відвертаючись до стіни.

До них увійшов Сет, зреагувавши на крик:

— Все гаразд?

— Так, — відповів Віктор.

Погляд скаута ковзнув на Лео, що лежав, звернувшись обличчям до шлюзу, а потім - на Віктора, на чиєму обличчі читалось: «Не питай, я й сам не знаю».

Сет тихо додав:

— Гаразд... За тридцять хвилин підйом.

Він ще раз невпевнено глянув на Лео, після чого вийшов до мостика, звідки долинав спокійний голос Роберта.

Лео не рухався. Він лежав мовчки, дивлячись у холодну стінку каюти, що раптом здалась надто тісною. Перед очима знову виринали спалахи кристалів, вібрації ґрунту, обличчя друзів - і вода. Знову ця вода. Його пальці стислись у кулак, а розум намагався забути той день.