The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Тиша тиснула на вуха. Кожен подих лунав надто голосно, кожен порух здавався надто різким. Темна постать посувалась до них, і світло поступово відкривало її силует.

Сет стояв попереду, трохи присівши, готовий будь-якої миті зреагувати. Лео стискав кулаки, погляд шукав слабкі місця в постаті. Віктор стояв трохи осторонь, його долоні були напівпіднятими, готовими або захистити, або допомогти.

Коли постать ступила ще ближче, світло змило частину темряви з її обличчя.

Вони побачили худе обличчя дитини. Людської. Бліде, виснажене, з темними плямами під очима. Волосся сплутане, обличчя подряпане. У руках дитина стискала щось блискуче — шмат металу, що нагадував короткий пістолет.

Дитина була не старшою за десять років.

У команді завмер кожен.

— Що за... — ледве чутно прошепотів Лео, його голос зраджував більше емоцій, ніж зазвичай.

Дівчинка — тепер вже видно було, що це саме дівчинка — стояла, тремтячи, і дивилась на них широко розплющеними очима. У її погляді змішувались страх, виснаження і відчай.

Айві несвідомо зробила крок уперед, потім зупинилась, боячись сполохати її.

— Вона... вона одна, — прошепотіла Айві, ковтаючи клубок у горлі.

Сет повільно випрямився, тримаючи руки відкритими, демонструючи, що не несе загрози.

— Все добре, — сказав він м’яко, хоча голос його все ще звучав трохи хрипло від напруги. — Ми не заподіємо тобі зла.

Дівчинка стиснула пістолет ще сильніше, її пальці побіліли.

Віктор зробив півкроку вперед, обережно:

— Ми можемо допомогти... Ти поранена?

Дитина мовчала, її груди швидко здіймалися від переривчастого дихання.

Дора відчула, як серце калатає так сильно, що, здавалося, його чути в тиші. Вона бачила такі очі раніше — не на дітях, а на тих, хто вже втратив усе.

Темні плями на підлозі тепер здавались ще темнішими на фоні блідого обличчя дитини.

— Вона поранена? Хто вона взагалі? Ми точно туди прийшли? — шепотіла Айві, невпевнено окинувши поглядом інших.

Сет повільно зробив ще крок вперед. Він говорив так, як говорить мисливець до дикого звіра:

— Ми шукаємо одного чоловіка. Тереш'Кара. Ти його знаєш? Ми від Рози.

Дівчинка на мить завмерла. Її очі здригнулись. Вона нервово махнула рукою в бік апартаментів, ніби вагаючись...

Група обмінялась швидкими поглядами.

Сет кивнув Віктору і Полу:

— Прикрийте нас. Лео — зі мною.

Айві і Дора лишились трохи позаду, тримаючись ближче до стіни.

Сет обережно наблизився до дверей. Всередині - морок. Запах старої крові й пилу бив у ніс сильніше.

— Там щось небезпечне, дівчинко? — тихо запитав скаут.

— Не подобається мені це все, — буркнув Лео, стискаючи кулаки.

І раптом, дівчинка різко відступила назад і, ковзнувши поглядом повз них, розвернулась і зникла в темряві коридору.

— Хей! — вигукнула Айві, але було вже пізно.

Тиша знову навалилась, ще густіша, ще важча.

Сет застиг, вслухаючись у темряву.

— Що тепер? — пробурмотів Пол, обводячи поглядом зруйновану кімнату.

Група застигла на місці, напружено вдивляючись у темряву, куди зникла дівчинка. Морок всередині апартаментів здавався ще густішим після її втечі.

Сет різко озирнувся на команду.

— Айві, Доро, Вікторе, — тихо, але чітко кинув він, — залишаєтесь тут. Ми з Лео та Полом підемо всередину. Якщо щось трапиться - будете нашою страховкою.

Віктор спокійно кивнув. Айві скривилась, але промовчала. Дора виглядала невпевнено.

Пол насупився.

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — запитав він. — Якщо там щось справді небезпечне...

Сет тільки коротко зиркнув на нього.

— Саме тому я пропоную розділитись і саме тому я піду першим.

Дора стиснула руки в кулаки.

— Але ця дівчинка... Вона може бути в біді. Ми не можемо просто стояти тут і чекати!

Сет похитав головою.

— Ми не кинемо її. Але і не підставимо всіх відразу. Треба діяти обережно.

— А якщо вона поранена? Якщо вона веде нас до когось, хто потребує допомоги? — не здавалась Дора.

Лео додав, ковтаючи тривогу:

— Вона могла втекти саме за допомогою.

Кілька секунд вони сперечалися, їх голоси шепотіли у напруженій тиші, кожне слово здавалося надто гучним у напівтемряві.

І саме в цей момент, ніби втративши терпіння, з темряви знову вигулькнула дівчинка.

Вона стояла біля краю світла, тяжко дихаючи, і дивилась на них з дивною сумішшю нетерпіння й розчарування. Її погляд буквально кричав: "Ну і чого ви стоїте?"

Дівчинка зробила короткий, рвучкий жест рукою, ніби закликаючи їх йти за нею негайно.

Сет і Лео обмінялись поглядами.

— Час вагатись минув, — коротко кинув Сет.

***

Сет рушив уперед, вдивляючись у морок. Він рухався повільно, обережно, відчуваючи кожен крок так, ніби йшов тонкою кригою. За ним, майже відразу, пішов Лео - рішучий, трохи напружений, але впевнений. Пол спочатку вагався, ковтнувши клубок тривоги, але врешті, з легким зітханням, теж рушив за ними.

Дівчинка швидко зникала в темних коридорах, що розгалужувались на всі боки, час від часу вигулькуючи на поворотах, аби впевнитися, що вони йдуть слідом.

Повітря стало ще густішим. Тут тхнуло гниллю, сирістю і чимось ще, важким і неприємним, що змушувало Сета на інстинктивному рівні шукати витік небезпеки. Під ногами рипіли металеві плити, подекуди лунали ледь чутні відлуння власних кроків.

Довкола панував безлад. Перекинуті столи, уламки меблів, покинуті особисті речі, що валялися вздовж стін. Двері в більшість кімнат були зачинені або забарикадовані. Але там, де вони були відчинені, Сет міг краєм ока побачити вузькі коридори, які вели вглиб квартир, - дуже схожих на ті, що були на їхній базі.

"Майже як вдома... Тільки без людей", — промайнула в його голові думка, холодна й гірка.

Вони пройшли кілька поворотів, усе глибше занурюючись у лабіринт покинутих коридорів. Серце Сета билося рівно, але всередині щось стискалося, як перед бурею.

Лео, що йшов поруч, раз у раз озирався, стискаючи кулаки.

— Щось мені це все не подобається, — буркнув він під ніс.

Пол ішов позаду, прикриваючи їм спини, і хоча на вигляд залишався спокійним, Сет бачив, як його погляд напружено ковзає стінами.

Нарешті, вони дійшли до сходів. Вгору вели широкі східці, залиті брудним світлом ламп, що миготіли. Вниз — вузький спуск, перегороджений барикадою з перекинутих столів, шаф і уламків металу.

Дівчинка, не вагаючись, помахала рукою в бік сходів, що вели догори, де у далечині ледь-ледь мерехтіло синювате світло.

Сет подав знак Лео і Полу. Вони рушили слідом, стараючись рухатись тихо, але кожен крок лунав у вухах, ніби удари барабана.

Коридор, до якого вони вийшли, був трохи просторнішим за попередні. Світло тут було стабільніше, хоча і приглушене, наче втомлене часом. Металеві стіни все ще зберігали подряпини і сліди старих бійок.

Десь упереді, вдалині, лунали незрозумілі звуки - наче розмова якоюсь чужою, шиплячою мовою. Той глухий шурхіт лякав більше, ніж відверті крики.

Сет зупинився, прислухаючись. Лео нахилився вперед, намагаючись розібрати слова, але марно - лише уривки, шурхотіння і низьке бурмотіння.

— Це не схоже на нашу мову, — прошепотів Пол, майже не відкриваючи рота.

— І перекладач чомусь не працює, — додав Лео.

Сет подав знак триматись ближче до стін. Вони просувались повільно, ковзаючи вздовж стін, уникаючи зайвого шуму.

Дівчинка забігла в одну з кімнат ліворуч. Через кілька секунд Сет і його група обережно підійшли до отвору. Ніхто не вимовив ані слова. Повітря стало ще важчим.

І тоді він вийшов.

Фігура похитнулась у дверному проході. Одна рука притискалась до лівого боку. Одяг на ньому був порваний, а тканина, що прикривала бік, була насичена темною, майже чорною рідиною, яка сичала крізь волокна.

Тереш'Кар.

Принаймні, все вказувало на те, що це він.

Істота була високою, з гострими рисами обличчя, вузькими зігнутими бровами й тонкими пластинами на шкірі, що тьмяно блищали у світлі. Його рухи були обережними, наче кожен крок завдавав йому болю.

Сет інстинктивно підняв руки, демонструючи відсутність загрози. Він відчував, як напруження у повітрі можна було б різати ножем.

Тереш'Кар хитнувся, сперся об стіну, його плечі важко знизилися.

— Хто ви?.. — хрипким, зірваним голосом прохрипів він. — Ви не схожі... на ворогів.

Лео зробив півкроку вперед, але зупинився, відчувши на собі невидимий жест Сета. Пол стояв напоготові, його очі постійно ковзали коридором позаду них.

Сет кивнув, тримаючи голос рівним та з чіткою впевненістю:

— Ми від Рози. Вона надіслала нас.

На мить здавалося, що Тереш'Кар не зрозумів слів. Його погляд був відсутній, розфокусований.

Та потім — слабкий блиск розуміння.

Він відкашлявся, кров'янистий кашель прокотився затхлим коридором, і прошепотів:

— То вона таки згадала за мене...

На мить він схилив голову вперед, і голос його змінився - став темнішим, важчим.

— Я вже готовий був проклясти її.

У цих словах була така холодна, справжня погроза, що Сет мимоволі напружився. Було відчуття, що цей "проклін" міг нести в собі щось більше, ніж просто образу. Ніби ця істота справді знала, як змусити слова ставати реальністю.

Лео ковзнув поглядом по істоті, а потім на Сета, ніби питаючи: "Що тепер?"

Пол тримався трохи осторонь, спостерігаючи за всім, напружений, готовий до будь-якого розвитку подій.

Сет зосередився. Він знав: це лише початок. І далі все буде тільки складніше.

Тереш'Кар жестом і коротким кивком запросив їх пройти вглиб приміщення. Його голос був хрипкий, але ще тримав у собі якусь владну ноту:

— Добре, що вас небагато. Зайвий шум нам зараз ні до чого.

Сет коротко кивнув, хоча напруга в його плечах не зникла. Він зробив кілька кроків слідом, Лео - поруч, Пол тримався трохи осторонь, прикриваючи їхній фланг.

— Ми не самі, — зауважив Сет спокійно. — Знизу ще троє.

На обличчі Тереш'Кара з'явилась гримаса - щось між роздратуванням і втомою. Він промовив кілька слів, але перекладач у вусі Сета безсило змовчав. Невідомі звуки не перетворились у людську мову.

Лео скривився і пробурмотів:

— Навіть без перекладу зрозуміло... Це була лайка. Я таке будь-якою мовою впізнаю.

Після короткої паузи Тереш'Кар глибоко вдихнув і хрипко промовив:

— Добре. Покличте їх.

Пол, отримавши знак від Сета, швидко розвернувся і майже побіг назад до входу, де чекали Айві, Дора і Віктор.

Тим часом Сет і Лео пішли слідом за інопланетянином.

Вони увійшли до великої кімнати - просторої, але вкрай занедбаної. І там, серед уламків меблів і старих ковдр, вони побачили кілька постатей.

Першою була знайома дівчинка, що привела їх сюди. Вона стояла біля стіни. Поруч із нею тулились ще п'ятеро дітей різних рас.

Одне з них мало сріблясту шкіру і величезні очі, немов налиті темрявою - мабуть, представник раси, подібної до тієї, що показувала Айві на інформаційних екранах. Інше - з блідо-блакитною шкірою і тонкими перетинками між пальцями рук. Третє - крихітна істота з лускатою шкірою і коротким хвостиком, який трохи смикався при кожному русі.

Ще один хлопчик мав дрібні крильця, складені за спиною, і витягнуте обличчя з глибокими очима. А найменша серед них - мала майже прозору шкіру, крізь яку видно було тонкі судини, і дивилась на людей з тривогою та подивом.

Сет і Лео на мить завмерли, ошелешені. Їх погляди перетнулися - обидва однаково здивовані.

Тереш'Кар уловив цю реакцію і глухо промовив:

— Ага... Тобто вона вас не попередила. Як в дусі Рози.

Він важко опустився у старе крісло, що скрипнуло під його вагою. Діти при цьому стислися ще ближче одне до одного, з побоюванням позираючи на новоприбулих.

Сет першим порушив мовчання, його голос був рівним, але в ньому відчувалась напруга:

— Що тут відбувається? — запитав він. — Нам сказали лише, що вас потрібно забрати. Що ви втомились працювати тут і шукаєте перевізників.

Тереш'Кар глухо хмикнув, опершись спиною об крісло.

— Ага. Звісно. Нічого про піратів і нічого про викрадачів дітей. Роза...

Він не договорив, закотивши очі до стелі так, ніби намагався стримати коментар, який тільки погіршив би ситуацію.

У цей момент знайома дівчинка обережно підкралася до Лео. Вона із зацікавленістю розглядала його зверху донизу, ніби оцінюючи, чи справжній він узагалі. Її великі темні очі періодично ковзали до Сета, ніби шукаючи підтвердження, що ці люди справді безпечні.

Лео спочатку стояв кам'яно, не розуміючи, що робити. Але коли дівчинка усміхнулась, він незграбно посміхнувся у відповідь, зніяковіло знизуючи плечима.

Після короткої паузи дитина рішуче розвернулась і побігла до сусідньої кімнати. Звідти почулося якесь вовтузіння, а через кілька секунд вона повернулась, тягнучи в руках щось схоже на обгорілу металеву коробку з льодом і грубими бинтами.

Вона наблизилась до Тереш'Кара, який спробував відмахнутися від неї втомленим жестом.

Дівчинка лише грізно тупнула ніжкою, що змусило Лео тихо пирхнути, ледве стримуючи сміх.

— Гаразд, гаразд, тільки не бийся як минулого разу, — буркнув Тереш'Кар, скривившись.

З незвичною для свого віку вправністю дівчинка почала розмотувати стару пов'язку на правій руці Тереш'Кара. Під нею було видно глибокі подряпини і синці, схоже на наслідки недавньої бійки.

Тереш'Кар мовчки терпів, стискаючи зуби, поки маленькі руки обережно обробляли рану льодом і перемотували новими бинтами.

Сет спостерігав за сценою, відчуваючи, як у ньому повільно змінюється відчуття. Спершу - напруга і недовіра, тепер - важкий клубок запитань і підозр.

Лео обережно наблизився до Сета, його голос знизився до шепоту:

— Цікаво, чого ще "забули" нам розповісти.

Сет кивнув, не відриваючи погляду від Тереш'Кара і дітей.

— Зараз дізнаємось, — сухо відповів він.

***

Тим часом на вулиці Айві, Дора і Віктор чекали, кожен занурений у свої думки.

Вулиця здавалась покинутим місцем, але тиша, яка панувала довкола, була занадто напруженою, щоб її можна було назвати спокійною.

Над головою слабо поблискувала пошарпана лампа, кидаючи тремтливі плями світла на металеву підлогу, що була всіяна тріщинами й плямами від старої крові чи мастила. Час від часу з глибин тунелю долинали слабкі, відлунюючі звуки — наче глухі удари чи металевий скрегіт.

Айві ковзнула поглядом по темних коридорах. Її серце калатало швидше, ніж їй хотілося, кожен найменший звук - віддалене шурхотіння, скрип металу, краплі, що падали зі стелі - змушував її здригатись.

— Нічого страшного, — тихо пробурмотіла вона, більше для себе, ніж для інших. — Просто старі труби. Просто вітер від вентиляції.

Дора стояла трохи осторонь, притиснувши руки до тіла. Вона вдивлялася у морок, її очі бігали з боку в бік. Усередині неї все стискалося в тугий клубок тривоги.

"Що там із Сетом? Що, якщо вони натраплять на щось страшніше, ніж очікують?" — думала вона. Її уява, розпалена невідомістю, малювала найгірші варіанти розвитку подій. Кожен сценарій здавався реальнішим за попередній.

Віктор, навпаки, здавалося, залишався спокійним. Він уважно оглядав простір довкола них, кожен раз прислухаючись до шумів, розрізняючи ті, що варто було ігнорувати, і ті, що могли означати загрозу.

— Стаємо трохи ближче до стіни, — спокійно сказав він, жестом вказуючи на затемнену нішу неподалік. — Нам не потрібно стояти на видноті.

Айві і Дора беззаперечно послухались. Вони перемістились під тінь виступу, де можна було краще контролювати підступи з обох боків.

Стоячи в тіні, Айві відчула, як кожен сантиметр її шкіри наче покривався мурахами. Страх був не яскравим, а тихим, липким, що повільно заповнював усе всередині.

— Ти думаєш, хтось за нами стежить? — пошепки запитала Дора.

— Завжди краще припустити найгірший варіант, — відповів Віктор. Його голос був спокійний, але очі напружено ковзали вулицею.

Айві потерла плечі, намагаючись зігрітись, хоча тут було не так холодно, як сиро. Волога пронизувала навіть одяг, змушуючи її тремтіти більше від напруги, ніж від температури.

"Тільки б усе минуло добре. Тільки б вони повернулися цілими..." — проносилось в голові Айві. Її зазвичай невгамовна цікавість тепер придушувалась глухим страхом.

Десь далеко попереду знову пролунав глухий звук — наче щось важке впало на металеву підлогу.

Всі троє напружились.

— Лише ехо, — пробурмотів Віктор, хоч сам не виглядав переконаним.

Минав час. Кожна хвилина здавалась нескінченною, розтягнутою у в'язкому просторі страху і очікування.

Дора крадькома поглянула на Айві. Дівчина стискала свої зап'ястя біля грудей, наче намагаючись втримати себе від рухів.

— Ти в порядку? — тихо запитала Дора.

Айві ледь помітно кивнула.

— Просто... хвилююсь. — Її голос зірвався на шепіт. — Ненавиджу чекати.

— Я теж, — зітхнула Дора. В її голосі прозвучала втома, змішана з тривогою.

Віктор злегка усміхнувся краєм вуст, але то була усмішка людини, яка бачила занадто багато небезпеки, щоб насправді розслабитися.

— Іноді чекання — найнебезпечніша частина, — сказав він. — Бо воно дає уяві працювати на повну.

Айві криво усміхнулась.

— Моя уява зараз малює всі можливі варіанти того, що пішло не так.

— Тоді малюй і хороші, — спокійно відповів Віктор. — Наприклад, як ми через годину сидимо на кораблі й нарікаємо на грибні котлети Роберта.

На обличчі Дори з'явилася бліда усмішка, але швидко згасла, коли ще один звук змусив їх усіх насторожитись.

Цього разу звук був ближчим — наче швидкі кроки по металевій підлозі.

Всі троє одночасно напружились, руки мимоволі стиснулися в кулаки.

Віктор опустився нижче, спостерігаючи за напрямком шуму. Дора на автоматі шукала поглядом укриття, а Айві згадала кожен можливий маршрут відступу, який вона продумувала ще кілька хвилин тому.

— Це Пол, — прошепотів Віктор через секунду, коли впізнав постать.

Той вибіг із темряви, махаючи рукою:

— Ходімо! Швидше!

Його голос, хоч і тихий, був наповнений невідкладністю, яка змусила серця трійки шалено забитися.

Айві і Дора не стали питати зайвого. Вони кинулись за ним, серця шалено гупали в грудях.

Кроки відбивались луною в пустих коридорах, і кожен удар віддавався в грудях як окремий постріл.

"Будь ласка, тільки б усі були в порядку..." — подумала Дора, пересилюючи страх, що охоплював її кожним кроком.

***

Тим часом у приміщенні з Тереш'Каром Сет і Лео стояли мовчки, обмінюючись короткими поглядами. Дівчинка продовжувала зосереджено змінювати пов'язку на правій руці інопланетянина, її маленькі пальці вправно працювали, ніби для неї це була буденна справа.

Сет нарешті порушив мовчання.

— Ти казав про піратів. Про дітей. Що тут відбувається насправді?

Тереш'Кар повільно звів на них погляд. Його очі блищали в напівтемряві - темні, втомлені й уважні.

— Я спостерігав за ними, — почав він глухим голосом. — За покидьками, які використовують цю станцію як пункт поповнення припасів... і дещо інше.

Сет нахмурився, а Лео скривився, передчуваючи, що почує.

— Інколи тут відбуваються зустрічі з клієнтами, — продовжив Тереш'Кар. — Інколи... продаж. Дітей. Вони викрадають їх на околицях - із малих колоній, із зниклих кораблів, де тільки можуть дотягнути свої брудні руки.

Його голос на мить затремтів від стриманої люті.

Сет відчув, як щось стискається всередині нього. Лео вилаявся крізь зуби.

— І для чого вони їх використовують?.. — обережно запитав Сет.

Тереш'Кар заплющив очі, видихаючи крізь стиснуті губи.

— Ви самі здогадуєтеся, — тихо відповів він. — Декого для рабства. Декого для... експериментів. Іноді для ще гірших речей.

Слова повисли в повітрі, важкі й отруйні.

Дівчинка, що перев'язувала його рану, на мить зупинилась, але швидко продовжила свою справу, стискаючи губи.

Тереш'Кар затулив очі рукою, наче намагаючись стримати головний біль.

— Я чекав на Розу, — промовив він. — Ми мали почати активні дії. Вона обіцяла підмогу. І місяць... півтора тому вона сказала, що має план. І відправить когось за мною. Щоб мене забрали і ми разом вирішили що робити. Казала що має корисну інформацію.

Його голос послабшав, наповнившись втомою і гіркотою.

— Я чекав. І тоді минулого тижня... — він ковтнув повітря. — Прибув один із їхніх кораблів. І я побачив їх. Дітей. Привезених сюди. На продаж.

Він стиснув кулаки, ледь не розірвавши власну шкіру.

— Я більше не міг стояти осторонь. Я напав. Викрав їх. Але... мене поранили. Важко.

Сет мовчки слухав, відчуваючи, як у грудях наростає холодна лють.

Лео озирнувся на дітей, що притискались до стіни, ніби намагаючись стати невидимими.

— І тепер ти ховаєшся тут, разом із ними, — пробурмотів він.

Тереш'Кар кивнув.

Дівчинка, закінчивши перев'язку, обережно пригладила бинти і кинула на Сета короткий, обережний погляд.

У цій тиші, у цьому напівзруйнованому куточку покинутої станції, світ здавався ще більш жорстоким і брудним, ніж будь-коли.

І Сет знав - тепер їм доведеться вирішувати не тільки свою місію. А й долю тих, кого світ давно перестав бачити.

***

Глухий стукіт кроків пролунав із коридору. Сет і Лео напружилися, але вже за мить у дверях з'явилися знайомі обличчя: Віктор, Айві, Дора та Пол.

Діти в кімнаті миттєво стиснулися у щільніший гурт, злякано притискаючись одне до одного. Хтось із них сховався за уламки меблів. Проте знайома дівчинка, яка ще хвилину тому допомагала Тереш'Кару, зробила крок уперед. Вона швидко, уривчасто щось прошепотіла іншим дітям на незнайомій мові, заспокоюючи їх.

Тереш'Кар, помітивши хвилювання, важко підняв руку і промовив до дівчинки:

— Відведи їх у сусідню кімнату. Подбай, щоб ніхто не шумів.

Дівчинка кивнула і жестами закликала інших йти за нею. Діти вагались лише мить і, один за одним, тихо ковзнули до напівзруйнованого проходу в глибині кімнати.

Айві, Дора й Віктор, що тільки-но увійшли, розгублено озиралися. Їхні обличчя відображали суміш здивування, тривоги й невіри.

Сет коротко, без зайвих слів, пересказав їм усе, що щойно дізнався від Тереш'Кара.

Тиша, що настала після його слів, була майже відчутною. У кожного на обличчі застигла своя реакція: Айві широко розплющила очі, Дора втиснула плечі, наче намагаючись сховатись у собі, Пол насупив брови так, що на його лобі з'явилися глибокі зморшки.

Віктор довго дивився на пораненого інопланетянина. В його голові промайнула думка: "Я міг би допомогти." Але одразу ж за нею прийшло холодне усвідомлення: "Я нічого не знаю про їхню анатомію. Нічого."

Він опустив погляд, відчуваючи дивну, гірку безпорадність. Лікар за покликанням, він звик зцілювати, а не безпорадно стояти осторонь.

Айві опустилась на одне коліно, тримаючи долоні на них, щоб приховати їхнє тремтіння. Її зазвичай живі, допитливі очі тепер були сповнені страху і сум'яття.

— Ми думали... — пробурмотіла вона, — що боремось за щось чисте. За повернення зірок. А тут...

Вона замовкла, не закінчивши фразу.

"Свобода... Свобода — це викрадачі дітей? Це брудні порти і покинуті станції?" — думала вона з гіркотою, яка обпікала її серце.

"На базі нам казали, що колись ми повернемо собі зорі. Що людство підніметься з руїн. Що свобода варта того, щоб за неї боротися." — думав Лео.

"А тут... Тут свобода смерділа кров'ю і зламаними дитячими долями."

Віктор дивився на Тереш'Кара - пораненого, змученого, але незламного. І бачив у ньому дзеркало того, ким вони всі могли стати.

Пол нарешті заговорив, його голос був низьким і хрипким:

— Що тепер?

Сет витер долонею обличчя, наче стираючи втому.

— Тепер ми не можемо просто піти. Ми допоможемо, — впевнено сказав він дивлячись на істоту, що сиділа на кріслі.

Тереш'Кар лише стежив за ними, мовчки, не втручаючись. Його обличчя було кам'яним, але очі... очі світилися слабким вогником надії.

Айві підняла погляд і зустрілась з очима дівчинки, яка на мить визирнула з сусідньої кімнати.

У тих було все: страх, біль, очікування. І крихітка віри.

Айві відчула, як щось у ній ламається і одночасно збирається докупи.

— Ми не можемо їх залишити, — прошепотіла вона.

Дора кивнула, сльози блищали в її очах.

Віктор, не сказавши ні слова, витягнув свій медичний набір і повільно підійшов до Тереш'Кара. Він знав: навіть якщо він не розуміє анатомії цієї істоти, він може бодай спробувати зняти біль. Це було краще, ніж стояти і нічого не робити.

Космос не був місцем героїзму. Він був місцем вибору.

І сьогодні вони зробили свій вибір.