The Last Embers: Історія тих, хто вижив

— До місця призначення ми доберемось приблизно за три з половиною дні, — спокійно мовив Роберт, стоячи в центрі приміщення, що більше нагадувало поєднання зали нарад і технічної лабораторії.

Його голос, як завжди, був рівним і неймовірно точним, немов кожне слово проходило фільтрацію логіки перед тим, як злетіти з язика.

— Три з половиною дні? — Лео аж сіпнувся, криво скривившись. — В цій... Консервній банці?

— Ця банка - накращий корабель. — Сухо сказав Роберт.

Віктор стояв осторонь, обпершись на край столу. На обличчі — звична байдужість, хоча всередині йому було навіть... комфортно.

"Нарешті трохи спокою. Жодних вибухів, жодних істот із щупальцями, жодних медблоків, що валяться на голову. Просто закритий простір, контрольована атмосфера і три дні, щоб нарешті зібратись з думками."

— Мені це підходить, — сказав він уголос. — Нарешті можна нормально виспатись.

Лео скосив на нього погляд.

Айві тим часом вже встигла відкрити маленький блокнот — записувала щось, шепочучи:

— Три дні в ізольованому техно-середовищі… А якщо я встигну дослідити ту голограмну матрицю? Або порівняти стабілізатори живлення?

— Якщо ви бажаєте дослідження - я можу надати доступ до деяких підсистем, — озвався Роберт, повернувши голову до неї. — Проте лише під моїм наглядом.

Очі Айві блиснули.

— Серйозно? Це буде найкращі три дні у моєму житті!

Дора мовчала. Стояла біля стіни, трохи відсторонено, мовби слухала лише частину розмови. Її руки були схрещені на грудях, погляд — втуплений у підлогу. Тіло стиснуте, як пружина.

***

Перший день пройшов тихо. Без тривог, без стрілянини, без дивних істот, що крадуться в темряві. Просто — тиша.

Корабель Роберта, хоч і мав усі функції для виживання, не створювався для затишку. Проте після всього, що сталося — холодні, стерильні стіни здавались майже гостинними. Вперше за довгий час ніхто нікуди не поспішав.

Сет прокинувся раніше за інших. Він довго сидів на краю своєї вузької койки, втупившись у стелю, що рівно тягнулась угору, мов портал у ще одну безсонну ніч. Йому не подобались замкнені простори, та ще менше він довіряв тиші. Та цього разу вона була… не ворожою. Придивившись, він навіть не почув характерного дзижчання комунікаторів чи гуркоту важких кроків — корабель дихав повільно. І вперше за останні тижні Сет дозволив собі просто… видихнути.

"Три дні в закритому просторі. Шестеро людей і андроїд. Якщо щось станеться — відповідатиму я. Я мушу знати, хто як реагує. Хто тримається. Хто ламається." — пролунала думка в його голові.

Із лабораторії долинав голос Айві:

— Роберте, а ти можеш вивести осциляцію цього каналу на окремий дисплей? Я хочу порівняти з фазою сигналу з антени третього покоління. Тільки дай мені секунду - я зараз...

— Дані виведено. Не торкайтесь синього роз'єму, — механічно відповідав Роберт.

— Я не дурна, я пам’ятаю... АЙ! Це було боляче!

— Я попередив.

Сет хмикнув і рушив далі.

У технічному коридорі Лео сидів на перевернутому ящику, ногами штовхаючи маленький гайковий ключ.

— Ну, Пол, — кинув він, не повертаючись. — Зізнавайся: ти теж не витримуєш людей?

Пол, який сидів поруч із книгою, лише зиркнув на нього.

— Я не витримую дурнів. А людей ще терплю. Через силу.

— Ага. Ми з тобою прям ідеальна пара. Хочеш кави?

— Звідки в тебе кава?

— Немає. Просто хотів перевірити, чи вмієш ти радіти життю.

Пол не витримав — ледь усміхнувся.

Тим часом Віктор мовчки перекладав набір медичних інструментів з однієї сумки в іншу, ніби намагаючись знайти ідеальний порядок.

У кутку медблоку сиділа Дора. Вона вдивлялася у відображення на полірованій поверхні шафки, не помічаючи, як пальці знову й знову перебирали поділ на рукаві.

— Вікторе? З цим.. Чоловіком все буде гаразд? — Запитала Дора показуючи на Бродеріка, що лежав на койці.

— Я... Так. Я думаю все буде гаразд. Його стан стабільний.

Вона продовжувала вдивлятись в його очі. Здавалось, що в них є цілий світ, світ що сповнений болем та холодним професіоналізмом.

— А.. ти? Ким ти була? — Запитав Віктор.

— Я.. Інженер. Ну, щось типу. Розбираюсь в реакторах і всьому такому. Але напевне мої знання вже не актуальні... Враховуючи те що я бачила на цьому кораблі.

— Ох, це якийсь.. дивний корабель. В нас на базі все в рази скудніше. Я не впевнений, що ми навіть близько стоїмо з його технологіями.

— А що ви тут взагалі робите? — дівчина запитала с щирою цікавістю в голосі.

— Хотів би я знати. Нам не пощастило. Ми взагалі йшли просто поремонтувати один з блоків бази. Медичний відсік, що був пошкоджений через Арсандів. Але ми навіть дійти не встигли як на нас напали якісь звірі і там поранили Еріка... — Його голос почав звучати куди тихіше і сумніше.

— Врешті-решт нам вдалось втекти, — продовжив він, — але ми перестрибнули через каньйон. Тому шляху назад не було і ми продовжили рухатись вперед. А потім нас знайшов Лео. Після чого був зламаний робот і гриби і... друга атака звірів, де Ерік пожертвував собою врятувавши Айві. А ми... просто почали тікати, бо в нас і шансу не було проти них. Нас вів незнайомий голос, що виявився Робертом. Ну, а далі - ти знаєш.

Дора уважно слухала цю розповідь вдивляючись в лице Віктора, що інколи то мружилось від болю, то зображало якусь надію.

— Ох.. Мені шкода.. за Еріка. — тихо мовила Дора.

Віктор просто промовчав і окинув поглядом Бродеріка, що мирно лежав на койці. Після чого він глянув на екрани на які виводились показники скаута.

"Стабільний. Він виживе. Мусить"— подумав медик.

***

Другий день пройшов у спробах зберегти душевну рівновагу. Здавалося, корабель сам ніби притишив хід, обертаючи тишу на фон роздумів, сарказму й дрібної рутини.

Айві майже не виходила з технічного блоку. Навколо неї — десятки розібраних панелей, дроти, що стирчали з усіх щілин, і інструменти, розкидані з точністю генія в стані творчого безладу. Вона перемикалась між аналізаторами, не помічаючи часу, постійно коментуючи все вголос.

— ОГО! Це що — реактор на мультифазній інерції?! — вигукнула вона з таким захватом, що навіть у сусідньому відсіку двері здригнулись. — І ще й з адаптивною стабілізацією! Роберте, чому ти досі не показав мені це?!

— Ви навіть не питали, — відповів він спокійно.

— Так я ж не знала, що треба питати! Ти як бібліотека без індексу — все є, але знайти нічого не можна!

Роберт, здавалося, терпів це мовчки. Але після третього “ОГО!” за п’ятнадцять хвилин він лише обернувся і абсолютно рівно промовив:

— Прошу, зменшіть гучність. Цей корабель не призначений для емоційної інженерії.

— А твоя душа призначена для хоча б натяку на гумор?

— У мене немає душі.

— Це було помітно, Роберте, дякую.

— Душі не існує.

— Ой, не будь занудою!

Тим часом Лео й Пол облаштувались у вантажному модулі. Знайшовши пару старих пластикових ящиків, один з яких хитався так, ніби щось у ньому жило, вони сіли навпроти й почали грати в улюблену космічну гру "Кому в житті не щастило більше".

— Ну, слухай сюди, — почав Лео, витягаючи ноги вперед. — Якось я три тижні жив у модулі із зламаним душем. І знаєш, чим мився?

— Ну здивуй мене, — кивнув Пол.

— Охолоджувачем для стабілізатора. У нього був запах металу й м'яти.

Пол пирхнув.

— Аматор. Я одного разу протягом шести місяців мусив просто спостерігати за тим як Люмікор реагує на різні вібрації. І, знаєш, десь за тиждень я вже сподівався що він вибухне.

Лео посміхнувся. Вперше - щиро.

Сет тим часом мовчки спостерігав. Він не говорив зайвого. Не втручався в жарти, не сміявся з Айві, не погоджувався з Полом. Просто ходив вузькими коридорами корабля і записував у пам’яті кожну деталь. Кожну реакцію. Кожну зміну інтонації у словах товаришів.

Він відчував себе відповідальним за всіх - навіть якщо ніхто цього не просив. Навіть якщо цього ніхто не хотів.

"Якщо щось станеться - я маю бути готовий. Якщо хтось зламається - маю це побачити раніше." — подумав він.

Його погляд зупинявся на кожному з них. Іноді затримувався довше, ніби шукав щось під поверхнею. Впевненість. Тріщину. Слабкість.

В іншому відсіку Віктор і Дора сиділи поруч. Він — з планшетом, вона — зі своїми спогадами, що повільно витягувались із глибокої пам’яті, як уламки після бурі.

— То “Остання Надія” справді не була військовим кораблем? — спитав він, гортаючи дані.

— Ні. Спочатку — ні. Це був рятувальний флот. Ми… втікали. А потім почали битися. Інакше не було шансу.

— А Обра?

— Командувач. Людина, яка взяла на себе тягар вирішення, коли всі інші вже зламались. Строгий. Різкий. Але я знала, що можу йому довіряти.

Віктор кивнув. Вони і далі проводили бесіди на різні теми вбиваючи час.

Медик лише час від часу кидав погляд на Бродеріка, продовжуваючи слідкувати за його станом.

***

За сорок годин корабель почав сповільнюватися. Роберт, що останні шість годин провів на зарядній станції, раптово активувався, скликав усіх на місток — і, не чекаючи на прибуття команди, одразу розпочав сканування сектора.

Коли всі зібралися, він озвався:

— Схоже, ми прибули раніше за них. Тут є кілька астероїдів, за якими можна сховатися.

— А навіщо нам ховатися? — з недовірою запитав Пол. — Це ж твої… знайомі?

— Я не розмовляв із ними понад сотню років. Усе могло змінитися. Те, що він вийшов на зв'язок, ще не означає, що він допоможе.

— Тоді чому ми сюди взагалі прилетіли? — холодно кинув Сет.

— Бо в нас не було вибору. Основний двигун, що здатний подолати міжзоряні відстані - не працює. А вам потрібна їжа. До найближчої станції — десятки днів шляху, а більшість запасів ви вже з’їли.

— То який у нас план? — промовив Сет.

— Сховатись і чекати. Коли вони з'являться, я просканую їхній корабель. Після цього — вийду на зв'язок.

— Тобто… ми просто сидимо й чекаємо? — жваво перепитала Айві.

Роберт лише кивнув. На мить його погляд застиг, і здавалося, що вся система корабля підкорилася лише йому — навіть без слів чи жестів.

— Я перевів сенсори в режим широкого пасивного сканування. Щойно буде зафіксовано будь-який рух — я повідомлю.

Команда завмерла в очікуванні.

"А з ким ми взагалі маємо зустрітись? Судячи з мови… це точно не люди", — подумав Сет, ковзнувши поглядом по екранах.

"Контакт! Інопланетяни! Справжні, не в симуляції. І в справжньому космосі! "— блискучі очі Айві сяяли в напруженій напівтемряві мостика.

Лео та Пол переглянулись і з важким зітханням сіли на найближчі крісла.

— Ну що, думаєш, ця зустріч буде успішною? — пробурмотів Лео, розминаючи плечі.

— Явно успішнішою, ніж наша остання вилазка, — іронічно кинув Пол.

— Думаєш, у них є смачна їжа? Я б зараз убив за смажену картоплю… і часник, — з легкою посмішкою додав Лео.

— Ага. Судячи з мови — швидше за все комахи й цвіркуни. Смачного.

Віктор стояв неподалік, мовчки слухаючи ці безглузді діалоги.

"Хіба не все одно, яка в них їжа? Якщо це єдине, що ми знайдемо — їв би хоч болти", — подумав він, злегка насупившись.

***

Вже за півтори години Роберт знову активувався.

— Схоже, вони прибули. Один корабель. Легке озброєння. На борту — не більше шести живих істот, але їхній тип я не можу ідентифікувати з такої відстані, — почав він рівно. — Клас судна — не бойовий, радше торгівельний. Стрибковий двигун другого рівня. Маневрені — першого.

Усі погляди звернулися до нього.

"Цікаво, як він взагалі… 'бачить'?" — подумала Айві, спостерігаючи за тим, як він мовби не користувався жодним з екранів.

Після короткої паузи Роберт продовжив:

— Ситуація виглядає безпечною. Ймовірність загрози — низька. Виходжу на зв’язок.

За мить корабель пронизав дивний звук — щось середнє між глухими гудками й високочастотним писком. Він затих так само раптово, як і з’явився.

— Вітаю, Роберте. — Почувся раптовий жіночий голос.

— Ми не знайомі. Ви не зовсім той, кого я очікував почути. — Відповів Роберт. Його голос здавався напруженим.

— Так. Містер передає свої найщиріші вибачення, але він не зміг прибути. Я - Роза. Скажімо так - його довірена особа.

"Це не схоже на той голос... Він радше... Людський?" — Подумав Сет.

— Гаразд. У вас є людська їжа? — запитав Роберт більш звичним, спокійним голосом.

— Так. З нею проблем немає. Але з документами - важче. Я не можу дістати їх для невідомого кого. В плані - проблема не в тому що я не знаю кому, хоча і це теж. Але мені потрібен біоматеріал, а цим особам - зареєструватись під імʼям яке вони оберуть. Технічно це можна зробити на станції, але твоїх пасажирів потрібно туди доставити.

"Біоматеріал, документи... Що за тупа бюрократія? Нам всього-то потрібно дістатись дому." — Подумав Пол.

— Що ви пропонуєте? — Запитав Роберт.

— Наскільки я розумію - тобі на станцію заходити не варто. Вони можуть сісти на мій корабель і я швидко їх доставлю туди, де ми все це зробимо. В якості оплати - вони допоможуть мені з однією дрібничкою.

— З якою дрібничкою? — Втрутився Сет.

— О, маєш хороший голос. Такий сильний і мужній! — Почулась жіноча відповідь. — Зовсім дрібничка. Потрібно дістати одну особу з бази на астероїді неподалік. Вони нас знають, тому дорога нам туди закрита. А ось Роберт з його кораблем - міг би це зробити на раз два.

— Ти хочеш щоб ми когось викрали?! — Обурено викрикнув Сет. — І взагалі, ми тебе навіть не знаємо. Чому ми маємо тобі довіряти?

Роберт невдоволено поглянув на Сета і вклинився в цю розмову :

— Я не викрадаю живіх осіб, якщо ті не являються грибами. Але я цілком згідний з тим, що за вашу послугу нам потрібно заплатити.

— То платіть. Двадцять тисяч кредитів з кожного - також підійде. — З легкою насмішкою відповів голос.

— В нас немає грошей. — Сухо відповів Роберт. — Я не користуюсь грошима.

— Тоді допоможіть нам, а ми допоможемо вам. Це називається взаємовигідна співпраця.

— Нам потрібно обговорити це, звʼяжусь за пʼять хвилин, — сказав Роберт обриваючи звʼязок.

***

— Що тут взагалі обговорювати? Невідомо хто хоче, щоб ми викрали невідомо кого — для невідомо чого! — обурено вигукнув Сет.

— Дуже багато "невідомо", Сете. Повторюєшся, — саркастично прокинувся Лео. — А я не бачу проблем. Ми їм - вони нам. Звучить чесно.

— Підтримую. Якщо це наблизить нас до повернення - чому б і ні? — додав Пол.

Сет кинув на них суворий погляд, а потім перевів очі на інших.

— А ви що скажете?

— Ой… я не знаю. Я не хотіла б викрадати когось, — тихо сказала Айві. — Але... не думаю, що в нас є вибір.

— Вибір є завжди. Можна… — почав Сет, але його обірвали.

— Можна що, Сете? Вмерти з голоду? Вийти у відкритий космос? — зірвався Лео.

— Чому ти все драматизуєш? — відповів той із напругою.

— Що він драматизує? — втрутився Пол. — Ти ж чув Роберта. Їжі не вистачить навіть на півдороги до станції. Я, наприклад, не хочу здохнути з голоду. Я хочу додому. І хочу сказати Нолану все, що про нього думаю.

— От-от! А я хочу вліпити Клайду заяву на відпустку. Назавжди! — додав Лео з гіркуватим сміхом.

Віктор спокійно спостерігав за перепалкою. Його погляд зустрівся з поглядом Сета.

— Я не в захваті від ідеї допомагати незнайомцям. Але... схоже, Роза - наш єдиний шанс повернутись.

— А чому всі мовчать про головне? — раптом озвалася Айві. — У неї голос... людський. Вона — людина?

Всі переглянулись. Лише Дора дивилась на них з повним непорозумінням.

— А що в цьому дивного? — запитала вона щиро.

Команда перевела погляди на неї.

— Людство існує лише на нашій базі. Принаймні, з того, що нам відомо. Ми програли війну, — озвався Сет.

— Що? Як?.. "Остання Надія" була не єдиним судном! — вибухнула Дора. Це було вперше, коли вона заговорила з такою емоцією після пробудження.

— Ми нічого про них не знаємо.

— Наскільки мені відомо, — втрутився Роберт, — після капітуляції частина людей пішла на співпрацю з Новою Імперією. Їхню популяцію скоротили. Їхні права — суттєво обмежили.

— Що?! — вигукнули всі одночасно.

— На яку ще співпрацю? І що значить "обмежили"? — майже хором запитали Сет і Віктор.

— Я не знаю деталей. Я не підтримував жодних контактів після війни, — спокійно відповів Роберт.

Раптом комунікатор запищав, і Роберт прийняв виклик.

— То як, ви згодні? — пролунав знайомий голос.

— Ми хочемо зустрітись і обговорити це особисто! — вигукнув Сет.

Після кількох секунд мовчання голос відповів:

— Окей. Прямуйте до нас. Обіцяємо не наводити на вас зброю.

— Вона нам не зашкодить, — додав Роберт. — А моя відповідь вам - може.

— Ти просто еталон дипломатії, Роберте, — вкинув Лео.

Зв’язок обірвався. Команда знову переглянулася. Сет першим порушив тишу:

— Роберте, ми ще повернемось до цієї розмови. Але зараз я хочу почути більше від цієї дівчини. Якщо вона — людина, то це важливо.

Інші мовчки кивнули. Роберт зрушив корабель з місця.

— Як забажаєте. Якщо нас зустріне небезпека — я не вагатимусь застосувати силу. Тож будьте готові.

— Ти даси нам нашу зброю? — запитав Сет.

Роберт не відповів.

"Схоже, він довіряє нам більше, ніж цій Розі…" — подумав Сет, сідаючи в крісло.

"Людство… живе? За межами Віндеру?" — з подивом прокрутила в голові Айві.

"'Обмежене'… звучить паскудно" — похмуро подумав Віктор.

Лео й Пол обмінялись поглядами.

— А я завжди казав, що Віндеру — не все що залишилось від людства. Ну не може вимерти ціла раса. Тим більше таких гівнюків, як ми, — знизав плечима Лео.

Пол лише мовчки кивнув.