The Last Embers: Історія тих, хто вижив

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.

Айві знову щось майструвала у своїй лабораторії.

Її дивакуваті окуляри виглядали так, ніби були зібрані з лінз дронів, мідних трубочок і однієї дуже впертої гайки. Вони постійно зсувалися набік, але Айві здавалося, що саме так і має бути — інакше, за її словами, «баланс абсурду порушиться».

Цю картину доповнювала зачіска, що скидалася на спробу одночасно причесатися і зібрати антену для міжгалактичного зв’язку. Локони стирчали в різні боки з якоюсь продуманою хаотичністю, яка ідеально гармоніювала з її образом: безлад — але точно за схемою.

Паяльник у зубах, іскри під пальцями, в голові — музика, яку чує лише вона. Усе як завжди.

Навколо панував абсолютний безлад. Із столу стирчали дроти, на підлозі валялися гвинтики, обгортки від енергетиків і щось, підозріло схоже на лапу дрона.

На перший погляд — хаос. На другий — теж хаос. Але Айві орієнтувалася в ньому з точністю швейцарського годинника. Вона була частиною цього простору, а він — частиною її.

Коли паяльник торкнувся плати, з неї вирвалася велика іскра, а кімнату наповнив різкий тріск.

— Опа! — вигукнула Айві, швидко прибравши руку. — Або воно щойно запрацювало, або щось зараз бахне.

Вона нахилилася ближче, примружившись крізь свої окуляри, що знову з’їхали набік. З плати здіймався димок, мов намагаючись утекти з кімнати.

— Спокійно… ти просто перегрілася від захоплення моїм генієм, так? — прошепотіла вона платі, ніби переконуючи її не вибухати.

Раптовий стук у двері змусив її підстрибнути на стільці.

— Кого там ще занесло? Нолане, це ти? — дзвінко запитала винахідниця.

— Угу. Ти вже четвертий цикл не виходиш звідси. У тебе все гаразд? Ти навіть збори пропустила, які, до речі, мала вести, — пролунав у відповідь приємний, спокійний чоловічий голос.

— Ой, кому ті збори потрібні? Зібрання дурнів, які тільки й роблять, що обговорюють. Краще б ділом зайнялися!

— Кхе-кхе, — почувся жіночий кашель за дверима. — Але ці дурні — ваші колеги. І вони потребують вашої уваги як старшого інженера.

Обличчя Айві налилося червоним, мов розпечений шматок металу. Вона почала бубоніти щось собі під ніс.

— Ти міг би попередити, що ти не один... — Ніяковіло промовила Айві.

— Так ти ж не питала! — розсміявся Нолан.

— То як, можна зайти? — Запитав жіночий голос

Айві кинула погляд на безлад довкола і в паніці почала щось прибирати, хоч було очевидно — запізно.

Все ще червона як буряк, вона підійшла до дверей і відчинила їх.

Світловолоса дівчина кинула на Айві оцінювальний погляд, а тоді зазирнула до лабораторії через її плече.

— О, дещо ніколи не змінюється, — з щирою усмішкою мовила вона, — над чим працюєш?

— Гаразд, не заважатиму, — втрутився Нолан, не даючи Айві відповісти. — Радію, що ти жива і... у своєму звичному стані. Перед вечерею — на зустріч із групою. І навіть не думай не прийти! — різко розвернувся й рушив геть. — А ви, Анно, не засиджуйтеся тут, як зазвичай. Мені ще потрібна ваша допомога, — додав, не озираючись.

— Щось він сьогодні... різкіший? — прошепотіла Айві.

— Навряд чи. Як завжди бурчить. Можливо, його проєкт відхилили, бо ти не голосувала. — відповіла Анна з усмішкою. — То що, над чим працюєш?

— Та нічого серйозного... Просто експериментую. Хочу, щоб мій пістолет стріляв лазерами різних кольорів. Червоний мені набрид, — зніяковіло зізналася Айві, свідомо проігнорувавши згадку про відхилений проєкт.

— Цікаво-цікаво, — мовила Анна, проходячи до її столу. — І який колір хочеш?

— Бачиш цю лінзу? Я хочу нанести на неї тонкий шар кристалів, які нещодавно притягнув мені Лео. Вони мають унікальну властивість — змінюють спектр заломлення залежно від прикладеної напруги. Тобто, якщо змінювати напругу на шарі, можна отримати різні кольори лазера.

Вона збуджено постукала пальцем по платі.

— Я вже налаштовую імпульсний генератор, який подаватиме різну напругу перед кожним пострілом. А ще — ручний режим! Натискаєш кнопочку — і вуаля: сьогодні хочеш фіолетовий, завтра — бірюзовий!

— І при цьому нічого не вибухає? — підняла брову Анна, насторожено втягнувши ніздрями запах диму.

— Та це лише прототип! — з усмішкою знизала плечима Айві. — Уяви, яке світлове шоу можна буде влаштувати цим покидькам Скрадам. Може, вони взагалі мають «алергію» на якийсь колір!

Анна подивилась на підборіддя Айві, що маячило прямо над нею, та помітила невеликий слід сажі.

— Стривай, в тебе тут, — після чого потягнулась і витерла рукавом кофти, — чорна смужка.

Айві кліпнула, злегка сіпнулася й миттєво почервоніла.

— А? Та... Що? — тихо промовила Айві, — та напевне. Таке, знаєш, інколи трапляється, коли намагаєшся одночасно паяти, проектувати, тримати цю штукенцію, — Айві махнула на розібраного робота, що стояв під столом, — та не спалити все довкола.

Анна захоплено слухала розповіді Айві.

За вікном уже змінилось світло — денний прожектор змінив спектр на вечірній. Але Айві й Анна цього не помітили — їхнє світло було тут, між ідеями, схемами і сміхом.

Лише коли комунікатор Анни пискнув особливо вимогливо, вони обоє здригнулись.

— Час іти, — винувато посміхнулась Анна.

— І я ж мала бути на зустрічі… годину тому, — зітхнула Айві.

Вони встали майже одночасно, обмінялись ще однією усмішкою — і розійшлись у різні напрямки.

***

Айві неспішно крокувала до місця зустрічі.

У голові вже крутилися плани втечі: може, сказати, що раптово зламався генератор? Або що вона згадала про надважливий експеримент?

Бо сидіти кілька годин і слухати цих старперів, які обговорюють абсолютно тупі речі — типу заміни освітлення в житлових корпусах, як минулого разу… Та кому взагалі це цікаво?!

У нас, між іншим, ВІЙНА!

З роздумів її раптово вирвав Пол — ще один "колега", низькорослий хлопець, ледь старший за Айві.

Його темні очі вп'ялися в неї з таким виглядом, ніби він намагався розібрати, що коїться в її голові.

— Я думав, ти сьогодні знову все проігноруєш, — раптом заговорив він.

Айві здригнулась.

— Та... я... Ні. Мені просто було трохи... зле, — промимрила вона. — Просто зле, тому і сиділа, лікувалась.

Пол глянув на неї з недовірою, але нічого не сказав.

Так і продовжили йти — швидким кроком підземними коридорами бази, вниз, до зали двома ярусами нижче.

Айві неквапливо йшла коридором, а поруч — Пол, такий зосереджений, ніби йшов не на збори, а на допит. Вони мовчали, і ця тиша тільки підкреслювала, як не хотілося туди йти.

Стіни навколо були світлими, майже блідо-сріблястими, мов алюмінієві шкури бази. Лампи через рівні проміжки м’яко світили приглушеним жовтогарячим світлом — умовний «вечір» у цьому світі бетону й сталі.

Ще трохи, і вони ввімкнуть «штучний захід» на екранах для настрою… Як романтично.

Коридори були майже порожні. Більшість уже піднялась на верхні рівні — у житлові сектори чи розважальні зони. Тут залишалися тільки ті, кого не чекали або кому було байдуже.

Айві поглянула на ліфт — двері якраз розсунулися з характерним шипінням.

— Можна й пішки, — вкинула вона, не чекаючи реакції Пола, й звернула до сходів. — Корисно для кровообігу. І є на що подивитись.

Пол зітхнув, але пішов слідом.

На одному з прольотів вони проходили повз майстерню. За великим склом — кілька техніків возилися з розібраним модулем транспортного дрона. Хтось зосереджено паяв, інший — витирав руки об брудну ганчірку, третій — просто стояв і курив, хоч це і було заборонено. Айві сповільнила ходу, глянула на знайомий тип двигуна.

— Колись я такий зібрала з нуля. А потім він самовільно стартонув і влетів у їдальню. Красиво було, — мовила вона, не відриваючи погляду від сцени.

Пол нічого не сказав, але його мовчання було інформативніше за будь-які слова.

Запах металу, мастила й легкий озон просочувались крізь ущільнювачі дверей, повертаючи її у більш приємну реальність — туди, де речі ламалися й лагодилися, а не обговорювалися на нескінченних зустрічах.

Вони продовжили свій шлях. Ще кілька прольотів і поворотів — і Айві впізнала знайоме місце.

Колись, за тим кутом, були її апартаменти. Тісна кімнатка з низькою стелею, але з особистим столом, де вона могла вночі розбирати деталі без чужих очей. Тоді вона була просто інженером. Щасливою, вільною, нікому не потрібною інженеркою.

Тепер же вона — «Передова інженерка сектору А».

Посада, яку я ніколи не просила…

Мимоволі ковзнула поглядом на Пола.

...і яка, можливо, більше пасувала б йому.

Але вона швидко відмахнулась від цієї думки, як від надокучливої мухи.

— Ми майже прийшли, — буркнув Пол, мов втомився від тиші.

Айві лише кивнула.

Нарешті — подвійні двері з характерними вирізами під ідентифікаційні панелі. Вона зупинилась, зробила глибокий вдих, мов занурюєшься у воду, яку не хочеш торкатись.

— Ну, вперед, «передовий інженере», — пробурмотіла собі під ніс. Натягнула на обличчя посмішку, майже щиру — і зайшла всередину.

***

У просторій кімнаті вже зібралося декілька інших інженерів та двоє "керуючих".

Хтось уже сидів за круглим столом, обговорюючи плани розробки двигунів. Дехто — стояв біля мінібару, обираючи собі напої. Інші просто тинялись.

— Ого, навіть вони тут, — з цікавістю підмітила Айві. — Можливо, цього разу це дійсно корисна зустріч.

Коли Айві та Пол зайшли трішки глибше в кімнату — їх помітив Нолан.

— Гей, дивіться, хто сьогодні прийшов. Сподіваюся, тобі вже краще, Іскорко?

— Так, — дещо роздратовано видала Айві. Їй не подобалося, коли він її так кликав, хоча від інших це звучало дещо краще. — Вибачте, що пропустила минулу зустріч. Мої експерименти зі зброєю дещо вийшли з-під контролю. Довелося трохи підлататися. — На цих словах вона злегка підняла праву руку, на якій дійсно виднівся відносно свіжий шрам.

Нолан лише окинув її роздратованим поглядом.

Та навіщо взагалі це дівчисько тут потрібне? Вона взагалі не тямить нічого в плануванні, — промайнуло в його голові, але він стримано кивнув їй на знак поваги.

— Що ж, коли майже всі зібралися — прошу зайняти свої місця. Сьогодні в нас є декілька важливих тем для обговорення, і ще один гість доєднається пізніше.

Люди швидко повсідали. Айві навіть не встигла обрати місце, як Нолан вказав їй на два порожніх крісла поруч із ним. Вона обрала те, що подалі. Він же лише одарував її натягнутою посмішкою, після чого сам зайняв своє місце.

— Спершу я хотів би всім подякувати за знайдений час, особливо Джеку та Аманді, що сьогодні присутні тут, — почав Нолан.

Айві кинула швидкий погляд на цих двох. З вигляду — звичайні люди. Єдине, що видавало в них "керуючих", — невеличкі імпланти поруч із правим вухом та жетон на лівій грудині.

— У нас є декілька тем для обговорення. Перша — атака Скрадів на наш форпост на заході, — продовжив спікер. На цих словах залою прокотилася тиха хвиля «ахів» та «охів». — Але запевняю вас, вона була не більшою, ніж зазвичай. Схоже, що вони адаптуються до нашої звичної тактики, тому нам потрібно буде збільшити кількість ППО в тому секторі, а також розставити більше глушилок. — Він обернувся до чоловіка, що сидів за декілька місць зліва:

— Джейсе, як там наші справи з новими варіантами глушилок?

Крупний чолов’яга з дивною зачіскою, відкашлявшись, почав говорити:

— Ми майже готові до бойових випробувань. Нам потрібно ще декілька циклів, але за потреби можемо вже відправити прототипи туди — заодно і дізнаємось їхню реальну ефективність у рамках бойових дій.

Нолан кивнув, після чого глянув на адміністрацію. Ті виглядали трохи стурбованими, але нічого не коментували.

— Гаразд, дякую. Якщо тобі потрібні додаткові ресурси — дай знати. Знайдемо когось, хто не зайнятий нічим важливим.

Явно натякає на мене, — подумала Айві.

— Друга річ — кораблі. Що там з двигунами, Йохансе? Коли ми можемо очікувати на нову поставку?

Айві перевела погляд на високого світловолосого чоловіка, що сидів на іншому кінці столу. Його блакитні очі нагадували ті картини з морями, що якось подарувала їй Анна.

— За 10 циклів ми закінчимо два з них. Після чого ще десь за 7 циклів — третій. Нам не вистачає Люмікору, що приносять шахтарі. А також запаси звичайного металу, що нам передали 20 циклів тому, майже закінчилися, — говорив він суворим, упевненим голосом.

— Ми подбаємо про це, — сухо відповіла Аманда.

Вони кивнули одне одному.

Хм, цікаво, чому останнім часом такі проблеми з тим Люмікором. Його ніби дуже багато довкола… Принаймні, так мені розповідали, — промайнуло в голові Айві.

— Третій пункт зустрічі — більш нагальний. Детальніше розповість наш гість, як тільки прибуде. Але якщо коротко — Арсанди.

На цьому слові вся зала ніби ожила та загула в єдиному пориві.

— Прошу, тихіше, — суворим голосом кинув Нолан.

Галас одразу згас. Айві помітила, що в цей момент Джек уважно роздивлявся кожного з тих, хто здіймав найбільше шуму.

— Я продовжу, — сухо мовив Нолан. — Арсанди. За останні декілька десятків циклів вони сильно пошкодили західні тунелі та зламали нашу мережу там. Тому нам потрібні добровольці, що направляться туди.

У залі запанувала тиша. Ніхто не хотів покидати базу — особливо якщо там ще й були ці тварюки.

— Що ж, якщо бажаючих немає… — Він почав повільно оглядати кожного присутнього. — Тоді я виберу двох, а вам у пару пізніше доставлять кількох скаутів та медика.

Його погляд зупинився на Айві, і на обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.

— Айві, ти не проти допомогти нам з цим?

Айві здалося, що її серце зараз вилетить із грудей. І не тільки від хвилювання. Так, само собою — похід туди дуже небезпечний. АЛЕ ЦЕ ПОХІД ЗА МЕЖІ БАЗИ, де вона в реальних умовах зможе випробувати свої нові іграшки!

— Так, звісно, я піду. Зроблю все, що в моїх силах, щоб провести ремонтні роботи там якомога швидше, — опановуючи радість, видала Айві.

Нолан виглядав трохи роздратованим — він явно не очікував, що та з таким ентузіазмом відреагує на це.

— Що ж, а з тобою піде… Пол? Що скажеш, прикриєш нашу Іскорку?

Пол виглядав уже менш радісно. Пертись кудись, ризикувати життям, проводити час з Айві — йому це явно було не до вподоби. Але в його становищі він нічого не міг сказати проти.

— Так, — сухо відповів він.

Нолан окинув його поглядом і, здавалось, замислився про щось.

— Що ж. Якщо ми знайшли добровольців — можемо зробити невеличку перерву, поки сюди не прибуде наш скаут.

***

За декілька десятків хвилин прибув Сет.

Він швидко увійшов у кімнату, оглянув усіх, хто був тут. Його погляд зупинився на молодій дівчині, що сиділа через крісло від Нолана.

Здається, це і є та сама Айві, місцевий геній, — промайнуло в його голові.

Він підмітив її дивакуватий зовнішній вигляд, що явно вибивався з офіційного стилю зустрічі. Зелені очі дівчини перетнулися з його поглядом.

— Сете, друже, радий, що ти добрався, — викрикнув Нолан. — Сідай, сподіваюсь, не займемо багато твого часу, — він вказав на стілець поруч із собою.

Сет швидко покрокував до свого місця, обмінявшись кивками з Джеком та Амандою.

Виглядає, ніби вони добре знайомі, — підмітила у своїй голові Айві.

Сет наблизився до неї та зайняв своє місце — рівно між нею та Ноланом.

Щойно він опинився поруч - Айві роздивилася його трішки краще.

Чолов’яга років сорока п’яти, строга зачіска, на поясі — пістолет та ніж. Підсумок з чимось із лівого боку, на правій руці — невеличкий планшет. Її погляд ковзнув вище, і вона помітила шрам на його шиї.

Виглядає… болісним, — вона аж скривилась від цієї думки.

Густі вуса прикривали його верхню губу.

Над лівим оком було видно якийсь імплант. Можливо, тепловізор?

Його сірі очі виглядали такими... сумними.

Зустрівшись поглядами — Айві швидко відвернулась і поглянула на Нолана. Той якраз встав, щоб потиснути руку скаута.

Після того як обоє сіли, Сет почав:

— Дякую, що зібралися тут. Я не займу багато вашого часу. Мені потрібна допомога — треба замінити мережеві кабелі на заході. А ще, турелі, подивитися, що з датчиками руху, додати більше камер, — Сет оцінив, як очі інженерів розширювались, і продовжив, — А ще, в ідеалі, додати світлових пасток, замінувати декілька проходів, що утворились після появи Арсандів, і допомогти мені встановити там додаткові датчики вібрацій, щоб ми могли раніше дізнаватись про їхнє наближення.

У залі панувала повна тиша.

Стільки всього! Це буде чудова пригода — подумала Айві.

Пиздець. Це ж скільки циклів мені доведеться там проторчати, — подумав Пол.

Тишу перервав Нолан:

— Ми вже відібрали тобі двох добровольців, що будуть тебе супроводжувати, — він вказав на Айві та Пола, після чого ті кивнули Сету. — Вони допоможуть тобі з усім. Рахуй, що в тебе безмежний доступ до наших ресурсів.

Сет оглянув цих "добровольців". Він не виглядав надто задоволеним, але нічого не сказав.

Знову з молодняком морочитись… — єдина думка, що була в його голові в цей момент.

— Що ж. Якщо більше ні в кого запитань немає, — Нолан зачекав декілька секунд, — тоді я можу оголосити нашу зустріч завершеною. Всім ще раз дякую за те, що знайшли час прийти сьогодні.

Зала поступово почала порожніти. Айві хотіла першою вискочити, але Сет попросив її та Пола трішки зачекати.

Коли всі вийшли, він заговорив:

— Робота не з легких. Якщо ви думаєте, що не впораєтесь — дайте знати, і я поговорю з Ноланом, аби вам знайшли заміну. Я не хочу, щоб хтось ризикував життям без свого бажання.

— Я допоможу! Це ж скільки всього там можна побачити! — з явним ентузіазмом видала Айві.

Ага… То вона ще й з тих, для кого це просто розвага. Просто чудово, — подумав Сет.

— Дівчинко, це тобі не те саме, що щось крутити в своїй лабораторії. Це небезпечно. З вами, звісно, буду я та декілька інших скаутів, але я наголошую — це не забавка.

Її очі аж загорілись. Здавалось, вона зараз спалить його поглядом, але, опанувавши себе, сердито відповіла:

— Я, взагалі-то, не дитина. Я — одна з найкращих спеціалістів, що тут є. І якщо тобі, старий, здається, що я не справлюсь — спершу прочитай, ХТО модифікував вашу зброю, ХТО придумав, як поранити цих тварюк, ХТО замінював обладнання на форпості, поки той був під атакою Скрадів, а тоді вже щось говори!

Пол виглядав так, ніби готовий провалитись крізь землю. Він очікував, що вони зараз повбивають одне одного, але Сет лише холодно відповів:

— Добре. Я просто хочу наголосити на тому, що я — не нянька.

Вони впились поглядами один в одного, ніби від цього залежало їхнє життя.

Ніхто не збирався поступатись.

І куди мене записали... — подумав Пол, після чого сказав:

— Коли виступаємо? Припаси брати свої, чи ви нам видасте?

Сет змушений був перевести погляд на нього. Айві відчула себе переможницею в цій дуелі.

— За два цикли. Мені ще потрібно поговорити з лікарями, зібрати обладнання та підготувати свою команду. Зустрічаємось на 23-му рівні, звідки пішки підемо в тунелі, — відповів Сет.

Він ще раз оглянув цих двох і, поринувши в думки, покрокував до виходу з кімнати й додав, не озираючись:

— Не запізнюйтесь. В обід. 23-й рівень. За два цикли. З собою візьміть тільки саме необхідне — про решту я подбаю.

Після того як Сет вийшов з кімнати, Айві швидко встала та покрокувала до виходу.

— Будь ласка, тільки не вигадуй цього разу нічого. Давай просто зробимо завдання і все, — крикнув Пол їй услід, але відповіді не було.

Як же вона мене бісить, — подумав він, дивлячись, як та покидає місце зустрічі. Після чого сам встав та покрокував до своєї кімнати.