The Last Embers: Історія тих, хто вижив

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.

Лео брів темним, задушливим тунелем, похмуро бурмочучи щось собі під ніс. Промінь ліхтаря, що смикався перед очима, дратував навіть більше, ніж темрява навколо. Він уже втретє за останні пів години вдарився головою об низьку стелю, і тепер настрою було не більше, ніж у розлюченої тварини, яку вигнали з теплої нори посеред ночі.

— «Пробий тунель, Лео. Це дуже важливо, Лео!» — передражнював він голос Клайда, різко вимахуючи руками.

— Наче в мене своїх справ не було! Краще б знову відправили той Люмікор копати, а не ці тонелі.

Він глянув на маленький дисплей на зап’ясті. Червона точка вже блимала нетерпляче, наче теж хотіла якомога швидше закінчити цю сумнівну прогулянку.

— Так-так, бачу, не кричи, зараз зроблю, — пробурчав Лео до годинника, наче той міг відповісти. Він гучно зітхнув і почав знімати бур з плеча, чіпляючи його на поясі.

За кілька десятків метрів шахтар нарешті дібрався до місця, що потрібно було пробурити.

Лео направив сканер на породу перед ним.

— Дідько, і саме в цій точці - піротин. Вони взагалі хоча-б сканують перед відправкою?!

Лео видихнув і почав розкладати триногу для бура. Всім шахтарям добре відомо, що існують породи, які можуть реагувати на нагрівання.

— "Піротин, Лео, це лише камінь. Що з ним станеться?" — іронічно перекривляв він черговий уявний голос Клайда. — А нічого особливого, тільки розлетиться на шматки і забере мою голову з собою!

Він ще раз уважно оглянув місце, обмацав руками кріплення триноги й перевірив рівень заряду батареї. Лазерний бур тихо ожив, видаючи ледь чутне гудіння, що швидко переросло у високочастотний свист.

— Ну, давай уже швидше, красуне, — зітхнув Лео, активуючи основний режим.

Тонкий, яскравий промінь лазера вдарив у поверхню піротину, й порода миттєво відреагувала: по її поверхні пробігли дрібні хвилі вібрацій, ніби матеріал намагався втекти від болю, завданого чужорідним втручанням. Глибокий, низький гул, схожий на ревіння далекої тварини, пронісся печерою.

Вібрація поступово посилювалася, переходячи в ритмічне тремтіння. Через постійні нерівномірні теплові розширення й магнітні коливання породи бур почав зміщуватись, наче порода навмисно опиралася процесу. Лео міцно стиснув руками корпус інструмента, намагаючись втримати його на місці.

— Тихо-тихо, друже, спокійно, — почав він заспокоювати бур, ніби той був живою істотою. — Це всього лише лазер, — додав він, обернувшись до породи, — а ти — всього лише дурна, уперта купа каміння. Не варто нервувати, бо інакше нервувати почну я, а це вже поганий знак для нас обох.

Піротин відповів новою, ще сильнішою хвилею вібрації, наче на зло шахтареві. Лео гучно зітхнув, переводячи погляд між тремтячою породою і дисплеєм сканера, що блимав тривожними показниками нагріву.

Лео невдоволено чвиркнув, витираючи піт із лоба. Він перевів бур на меншу потужність, сподіваючись хоч трохи вгамувати істеричний танець породи. Але це не дуже допомогло: вібрації стали рівномірнішими, проте від цього не менш тривожними.

— Добре, домовилися: менше сили, більше любові, — пробурмотів він із гіркою посмішкою. — Такий вже я турботливий хлопець, коли справа стосується каміння.

Несподівано бур різко здригнувся й трохи смикнувся вбік, мало не вислизнувши з рук Лео. Той ледве встиг перехопити його, міцніше вчепившись у руків’я. Шахтар кинув тривожний погляд на дисплей сканера — показники температури росли надто швидко, перевалюючи за безпечну межу.

— О ні, тільки не починай… — Лео швидко вимкнув лазер і відступив на крок назад, уважно вдивляючись у породу.

Тепер, коли лазер не нагрівав метал, гул поступово затихав. Лео кілька секунд стояв нерухомо, насторожено чекаючи ще якоїсь реакції. Проте навколо запанувала тиша — густа, липка, і значно тривожніша, ніж попередній гул.

Він зробив ще один крок назад і дістав з пояса комунікатор.

— Клайде, ти мене чуєш? Маю тут трохи проблем із породою, — кинув він у пристрій. Відповіді не було — лише тріск статичних перешкод.

— Прекрасно, просто прекрасно, — Лео театрально зітхнув. — Мене посилають у якусь невідому печеру і не перевіряють, що звʼязок працює...

Він різко зупинив монолог, відчувши, як під ногами пройшла хвиля — ледь помітна, але достатньо сильна, щоб відчути її в кістках.

— Що це ще за… — він напружено завмер, затамувавши подих. Земля здригнулася знову, цього разу сильніше.

Вібрації вже не йшли від бура чи від піротину — вони приходили з глибини. І ці поштовхи зовсім не були схожі на звичайну реакцію металу на нагрівання. Це було щось інше. Щось набагато гірше.

— Чудово, Лео, — прошепотів він, відчуваючи холодний піт на шиї. — Здається, ти знову знайшов собі неприємності на голову.

Зробивши декілька кроків назад, тримаючи бур у руці, Лео раптово зірвався разом із підлогою кудись униз.

— А-а-а! — лише й встиг скрикнути він.

Довгий звивистий тунель тягнувся глибоко вниз, безжально затягуючи молодого шахтаря у вологу, темну невідомість. Лео інстинктивно намагався зачепитись руками й ногами за стіни тунелю, але пальці зісковзували з поверхні, вкритої густою, огидною слиззю. Він кілька разів боляче вдарився плечем та спиною об гострі виступи, що траплялися на шляху, але це ніяк не допомагало сповільнитись.

— Чорт-чорт-чорт! — крикнув він, відчуваючи як липка рідина огортає його тіло, унеможливлюючи будь-які спроби затриматися.

Каска з ліхтарем відірвалася і полетіла вперед, освітлюючи вузький звивистий тунель, яким Лео котився все глибше й глибше. Він уже нічого не бачив навколо, лише розмиті плями слизу, каменю та мерехтливе світло віддаленої каски.

Шахтар пролетів ще кілька десятків метрів, перш ніж темрява навколо розступилась, і його охопило відчуття невагомості, ніби він вилетів у відкритий космос.

— О-о-ох, ні-ні-ні-ні-ні! — волав він, судомно притискаючи до грудей бур, ніби той міг якось його врятувати. — Будь ласка, хай там унизу буде хоч щось м’яке!

Наступної миті він з гуркотом і сплеском врізався у воду. Від різкого удару Лео повністю занурився, миттєво поринаючи в холодну глибину. Сила падіння затягнула його вниз на добрий десяток метрів, вода стискала з усіх боків, давлячи на груди, проте саме завдяки міцно притиснутому до тіла важкому буру, Лео увійшов у воду досить рівно, уникаючи ударів об поверхню чи об дно. Це врятувало його від серйозних травм, хоч у голові й досі гуділо.

Коли він нарешті зупинився під водою, Лео інстинктивно відкрив очі. Навколо панувала примарна синювата напівтемрява. Він відчув, що обладнання з поясу вже невагомо відривається і падає кудись униз. Лео спробував ухопити хоч щось, але пальці марно ковзнули за порожніми чохлами. Серце швидко калатало, легені палали від нестачі кисню, і він поспішно почав гребти вгору, відчуваючи, як важкий бур допомагає йому тримати баланс і контроль рухів.

Випірнувши на поверхню, Лео жадібно вдихнув повітря, кашляючи й озираючись навколо.

— Дідько! Ну й прогулянка... — пробурчав він, пливучи до найближчого берега. — Наступного разу перед тим, як піти в цю печеру, я тричі прочитаю молитву, або хоч заповіт залишу. І обов’язково вкажу, щоб моє тіло підкинули до кабінету Клайда!

Опинившись на кам’янистому березі, Лео впав на спину й перевів подих. Тільки тепер він зміг оцінити масштаби свого нового становища. Він лежав у широкій підземній шахті, що здіймалася на десятки метрів угору, туди, звідки він щойно ефектно прилетів. Світло в печері було м’яким, блакитно-зеленим і походило від численних грибів, що вкривали стіни та стелю.

— Чудово. Мало того, що я мокрий, я ще й застряг у печері з декораціями із якогось дурного науково-фантастичного фільму. — Лео голосно зітхнув, перевіряючи, що ще лишилося при ньому.

На зап’ясті все ще був цілим невеликий ліхтарик, який дивом не відлетів, а комунікатор тривожно поблимав індикаторами, але продовжував працювати. Однак більшість обладнання — сканер, запасні батареї, навіть запасна каска — пішли на дно і зникли у темній глибині.

Лео зітхнув ще глибше, міцніше стискаючи бур.

— Ось і ти, друже, — пробурмотів він, поглянувши на інструмент. — Хоч хтось не залишив мене в біді.

Він кинув останній невдоволений погляд на темну гладь води й рушив до тунелю, що слабо мерехтів синюватим грибним світлом.

Шлях тягнувся довго й виснажливо. Лео пробирався вузькими проходами, освітлюючи стіни ручним ліхтариком, світло якого ледь пробивалося крізь густий туман, що клубочився в повітрі. Печера тут була іншою, дивнішою, ніби створеною не природою, а чиїмось примхливим задумом. Сталактити вкривали стелю химерними візерунками, вкритими тонким шаром слизу, а стіни наче дихали, поступово звужуючи простір.

— Ну й чудове місце я знайшов для прогулянки, — саркастично пробурмотів Лео, переступаючи через камені, що розсипалися під ногами. — Може ще якусь потвору мені тут підкине доля, аби я зовсім не нудьгував?

За черговим поворотом тунель несподівано розширився, відкривши дивну, моторошну картину. Посеред коридору на землі лежало щось велике і металеве, ледь помітно блимаючи тьмяними вогниками. Лео застиг на місці, на мить вагаючись, а потім повільно рушив ближче.

— Тільки не кажіть мені, що це... робот? — він насторожено нахилився вперед, вдивляючись у понівечений металевий каркас, що колись був, мабуть, корпусом.

Робот був у жахливому стані. Корпус пробивали глибокі тріщини й чорні пропалини, проводи стирчали назовні як жили, руки були відірвані, і лише одна з них, частково функціонуюча, безпорадно тягнулась уперед, ніби намагаючись повзти далі по тунелю. Кінцівка судомно рухалась, скрегочучи пошкодженими суглобами і намагаючись підтягнути за собою жалюгідні залишки тіла.

— Дідько, друже, що з тобою сталося? — Лео обережно присів біля робота, не наважуючись торкатись понівеченого металу.

Робот на мить завмер, немов почувши голос шахтаря. Кілька індикаторів на пошкодженому корпусі тривожно заблимали, а рука знову зрушила з місця, з останніх сил тягнучись до маленького контейнера, що лежав поруч. Лео прослідкував поглядом за напрямком руху й помітив кошик—чи то пак невелику прозору ємність—із синюватими грибами, що мерехтіли зсередини легким фосфоресцентним сяйвом.

— Серйозно? Ти що, грибник? — з недовірою промовив він, перевівши погляд на робота.

Той не відповів, лише ще раз посунувся на сантиметр ближче до свого кошика.

— Ну й дивні в мене сьогодні знахідки... — буркнув Лео собі під ніс, чесно намагаючись вирішити, що ж йому тепер робити. Він повагався ще секунду, а тоді важко зітхнув і нахилився вперед.

— Гаразд, друже, бачу, справи твої кепські. Спробуймо хоча б зрозуміти, що тут, чорт забирай, відбувається...

***

Група рухалась вперед довгим звивистим тунелем, м’яко освітленим холодним світлом грибів, що росли на стінах. Попереду, впевненим і спокійним кроком, ішов Сет. Він мовчав, уважно стежачи за найменшими рухами і звуками. За ним йшов Віктор, позаду Пол. Посередині жваво крокувала Айві, яка постійно щось розпитувала у Еріка. Замикав їхній стрій - Бродерік, що уважно пильнував тил.

Печерні тунелі в цій частині комплексу були особливо красивими. Сталактити й сталагміти тут утворювали химерні арки, вкриті мерехтливими в темряві мінералами, що відбивали світло ліхтарів дивними відтінками синього й зеленого кольорів. Айві, забувши про обережність, широко розплющеними очима розглядала навколишню красу, ледве стримуючи дитячий захват.

— Ви тільки погляньте! Це ж просто неймовірно! — вигукнула вона пошепки, нахиляючись до сталактиту, щоб уважніше роздивитись блискучий мінерал.

Пол тихо зітхнув, стримуючи роздратування. Він завжди цінував дисципліну й порядок, а ця інженерка, здається, взагалі не розуміла, що вони на завданні. «Чому вона тут. За що Нолан так ненавидить мене і завжди ставить нас разом...» — бурмотів він собі під ніс, зиркаючи на Айві.

— Айві, не відставай, — холодно кинув він.

Дівчина насупилась, але тут-таки весело підморгнула Еріку, який ішов поруч. Ерік усміхнувся у відповідь і тихо промовив:

— Здається ви не дуже ладите, еге-ж?

Айві знизила плечима. Її не надто обходило те, що про неї думають інші.

— Мабуть, це його особлива здібність, — хихикнула Айві. — Генерувати похмурість у радіусі ста метрів.

Сет ішов попереду групи, майже не озираючись, впевнено і мовчки ведучи команду вперед. Він не встрявав у розмови, хоча чудово чув кожне слово. Час від часу робив короткі жести руками, подаючи знаки Еріку та Бродеріку, які миттєво займали визначені позиції.

— Ого! Ви бачили ці гриби? — схвильовано прошепотіла Айві, тицяючи пальцем у чергове сяюче скупчення. — Цікаво, чи можна їх узяти для аналізу?

Пол тяжко зітхнув, стиснувши щелепу, щоб не відповісти їй щось різке. Його вже добряче дратувала безтурботність Айві, яка, здавалось, прийшла сюди на екскурсію.

— Ага, бери. Потім, коли нас зжеруть місцеві жуки, в них принаймі буде добрий гарнір, — кинув він втомлено.

Айві кинула на нього обурений погляд, надувши губи:

— Поле, ну чого ти завжди такий кислий? Тобі не подобаються гриби, чи просто сумуєш за Ноланом?

Пол промовчав, але його погляд явно свідчив, що він подумки звинувачує Айві і, заодно, Нолана в усіх можливих неприємностях, що можуть їх чекати.

Віктор йшов мовчки і рівно, погляд його був байдужим, навіть відчуженим. Він зосереджувався виключно на своїй задачі — забезпечити безпеку групи, хоча в глибині душі вже втомився від постійних розмов Айві, які для нього були зайвими і непотрібними.

— Це все одно найкрутіша печера, в якій я була! — знову захоплено прошепотіла Айві.

Пол лише похитав головою й буркнув під ніс:

— Може, влаштуємо пікнік просто тут?

В цей момент Сет різко підняв руку, жестом наказуючи всім зупинитись. Айві здивовано оглянула печеру, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Попереду, прямо посеред проходу, лежало кілька тіл Шемерт, пробитих наскрізь. Їхні масивні хітинові панцирі були розтрощені, наче тонкі шкаралупки, а отвори в них нагадували рани від гігантських гострих шипів.

Сет нахилився ближче й торкнувся одного з тіл рукою.

— Свіжі. Це погано, їх не мало бути в цьому секторі.

— Що могло пробити їхню броню так легко? — тихо запитав Ерік, насторожено оглядаючи тунель.

Сет кілька секунд мовчав, перш ніж сказати:

— Ерік, перевір периметр. Обережно. Тихо.

Ерік кивнув і швидко зник у тунелі попереду, увімкнувши комунікатор. Віктор підійшов ближче, оглядаючи мертві тіла. За мить почувся голос Еріка з комунікатора :

— Тут… якась істота. Велика, як… як велика кішка, метрів чотири завдовжки, майже два заввишки. Чорна шерсть, очі як два темних озера. І… у неї якісь щупальця замість хвоста, з гострими жалами на кінці. Вона… вона мене ще не бачить. Я спробую відійти.

— Повертайся негайно! — скомандував Сет.

У цей момент Бродерік різко розвернувся назад, намагаючись вловити якісь рухи. Його голос здригнувся:

— Сете… позаду нас ще одна…

З темряви, звідки вони щойно прийшли, повільно з'явилася така сама істота — масивна, з темною шерстю і довгими гнучкими щупальцями, що ритмічно рухалися в повітрі. Очі, глибокі й бездонні, дивились прямо на них.

Сет крикнув во весь голос, дістаючи зброю:

— Бродеріку, веди групу вперед! Не відставати!

Він зробив декілька пострілів, але схоже істоті було хоть би що.

Всі поспіхом почали рухатися вперед, але в тунелі перед ними почувся шум і голос Еріка, що наближався:

— Обережно! Вона тут, прямо за мною! Вона…

Раптовий різкий крик змусив усіх завмерти. Ерік з'явився перед ними, його обличчя було блідим, на правому плечі чітко проступала кров.

Віктор машинально підбіг до Еріка що-б оглянути рану.

— Кровотеча не надто серйозна. Рухати можеш? — Торкаючись плеча мовив медик.

— Т...Так. — Голос Еріка дрожав, але він старався не показувати біль. — Рухаємось, потім підлатаєш.

Група швидко рушила тунелем, який явно вів не в той бік, куди вони планували йти спочатку. Ерік, тримаючись за плече, важко дихав, але продовжував рухатись.

— Ну й гарна вийшла екскурсія, — спробувала пожартувати Айві, тяжко відсапуючись.

— Ага, просто неймовірна! Я завжди мріяв померти від якоїсь незрозумілої істоти заради якогось дурного завдання цього придурка, — не стримуючи себе говорив Пол.

Айві винувато замовкла.

Віктор, рухаючись за Еріком, зберігав холоднокровність, хоча напруга вже відчувалася навіть у його голосі:

— Ще трохи. Як зупинимось — я займуся твоєю раною. Тримайся, Ерік.

— Стараюсь, — пробурмотів той крізь зуби, притискаючи плече.

Бродерік упевнено вів групу вперед, вправно маневруючи вузькими поворотами тунелю, який дедалі сильніше звужувався. Віктор підтримував Еріка, уважно стежачи, щоб той не спіткнувся, доки група поспіхом рухалась уперед.

Позаду, замикаючи процесію, йшов Сет. Він швидко розвертався кожні кілька кроків і робив короткі, точні постріли у темряву, де мелькали силуети переслідувачів. Від гучних звуків вузькі стіни тунелю лунко гуділи, змушуючи всіх мимоволі здригатись.

Одна з істот наблизилась надто близько, і довгі щупальця зі свистом майнули в повітрі, намагаючись зачепити скаута. Сет блискавично ухилився, різко присівши й одночасно відкриваючи прицільний вогонь. Швидка куля влучив істоті прямо в одне з щупалець, розірвавши його на шматки. Істота заревіла від болю, спіткнулась, але відступати навіть не думала, продовжуючи шалено рватися вперед.

— Досить вперті, мерзотники! — вигукнув Сет, вихоплюючи з пояса гранату. — Опустіть голову!

Айві швидко пригнулась, міцно заплющуючи очі, а Пол голосно вилаявся, затуляючи голову руками. Граната полетіла прямо під лапи переслідувачам і через мить пролунав оглушливий вибух. Від ударної хвилі вся печера здригнулася, з-під стелі посипалось дрібне каміння.

— Сете, трохи обережніше, тут ще й стеля може впасти! — нервово вигукнув Ерік, озираючись назад.

— Якщо вона впаде їм на голову, я тільки подякую, — холодно відповів Сет, перезаряджаючи гвинтівку й продовжуючи рух.

Але попри вибух, тварини не відступали. Вони стрімко наздоганяли групу, їхні лапи майже нечутно ступали по кам'яній підлозі, а щупальця розсікали повітря, намагаючись дістатися жертв.

— Вони вже дуже близько! — з жахом видихнула Айві, крадькома озирнувшись назад.

Сет різко зупинився, розвернувшись прямо до двох істот, які на шаленій швидкості неслись назустріч. Він затамував дихання, прицілився і натиснув на гачок. Вистріл пролунав різко і чисто. Куля влучила у передню лапу першої істоти, буквально відриваючи її. Істота впала на землю й, втративши рівновагу, покотилась по слизькій поверхні тунелю. Друга тварина, що бігла одразу за нею, не встигла зреагувати й спіткнулася, з тріском врізавшись у першу.

Обидва хижаки з гнівом та болем заричали, заплутуючись у власних щупальцях і лапах, ніби звинувачуючи одне одного в такій прикрій помилці. Сет скористався нагодою й різко крикнув:

— Швидше! Біжіть! Не озирайтесь!

Група кинулася вперед, доки тварини сперечалися між собою, відвойовуючи дорогоцінні секунди. Через кілька десятків метрів тунель раптом скінчився, і перед ними відкрилася величезна темна прірва.

Пол різко загальмував біля самого краю, зазираючи вниз у бездонну темряву.

— І що тепер?! Куди далі?! — крикнув він майже в паніці, переводячи погляд на інших.

Айві підійшла ближче до краю, нервово посміхаючись:

— Хто замовляв атракціон «стрибок у безодню»? — Її голос злегка тремтів. — Особисто я не люблю висоту…

— Дуже доречно, Айві, — кинув Пол, стримуючи паніку. — Можеш пожартувати й тоді, коли нас почнуть їсти ці тварюки?

— Ну, я б не радила... — відповіла вона, знову намагаючись всміхнутись, але усмішка вийшла кривою й вимученою.

Віктор, тим часом, швидко оглядав плече Еріка, стиха кажучи:

— Кровотеча не сильна, але потрібно швидко обробити й витягти жало. Інакше може бути ускладнення.

Сет наблизився до прірви, швидко оцінюючи ситуацію й можливі варіанти. Позаду, в тунелі, знову чулося гарчання й рух — переслідувачі швидко оговтувались після падіння.

— Маємо думати швидше, — холодно промовив Сет, кидаючи погляд у прірву, а потім на тунель позаду. — Інакше скоро знову зустрінемося з нашими новими друзями, які вже дуже не задоволені знайомством.

У відповідь на його слова з темряви почувся віддалений, зловісний рик. Він явно наближався.

Сет швидко наблизився до краю прірви й поглянув униз, оцінюючи глибину. Його рухи були чіткими, спокійними й впевненими — саме такими, які змушували інших беззаперечно виконувати навіть найризикованіші команди.

— Слухайте уважно, — промовив він тихо, але твердо. — Нам потрібно буде стрибати.

— Ти жартуєш? — нервово кинув Пол, дивлячись на темряву перед собою. — Ти хоч бачив, яка тут глибина?

— Бачив. Саме тому й будемо стрибати. Бродеріку, мотузку! Карабін — сюди! — коротко наказав Сет, витягаючи власну мотузку й швидко прив'язуючи до неї важкий гак, чипляючи інший край до гарпуну.

За мить уся група вже стояла, міцно притиснувшись один до одного. Сет ретельно перевірив кріплення, затягнув вузли на поясах кожного, а потім встав посередині, з усіх сил стискаючи мотузку, закріплену вище.

Айві, поглянувши вниз, голосно ковтнула:

— Я, звичайно, люблю адреналін, але це вже якось занадто…

— Все нормально, — промовив Бродерік, намагаючись її підбадьорити, хоч його власний голос ледь помітно тремтів. — Сет знає, що робить.

Сет відступив на кілька кроків назад, а потім впевнено вистрілив мотузкою з гаком у стелю. Пролунав чіткий металевий звук, коли гак міцно увійшов у породу.

— Приготуйтесь, — коротко наказав він, і всі інстинктивно напружились.

У наступну мить вони вже летіли вперед. Повітря свистіло у вухах, серце стукало так сильно, ніби хотіло вирватися з грудей. Айві міцно заплющила очі, несвідомо схопившись за плече Пола, який вперше навіть не відреагував на це. Віктор стискав щелепу, концентруючись лише на утриманні Еріка, обличчя якого ставало дедалі блідішим з кожною секундою.

Сет же був абсолютно спокійним, його погляд холодно і впевнено дивився вперед, очікуючи потрібного моменту. Коли вони досягли найбільшої амплітуди, він одним точним рухом відчепив карабін.

Здавалося, час завмер, коли вся група на мить зависла в повітрі, немов у стані невагомості. Потім почалося стрімке падіння на протилежний берег.

Приземлились вони жорстко. Айві й Пол перекотилися вперед, голосно застогнавши. Бродерік одразу підскочив, допомагаючи їм підвестися. Сет піднявся останнім, стримано кривлячись через забитий бік.

— Усі живі? — глухо кинув він, витираючи з обличчя пил.

Віктор уже схилився над Еріком, який ледь стримувався, щоб не застогнати від болю. Швидко розкривши сумку, медик дістав антисептик і стимулятор.

— Ерік, поглянь на мене. Зараз буде неприємно.

— Це ти так делікатно попереджаєш, що буде дуже боляче? — намагався пожартувати Ерік, але голос його звучав слабко і тривожно.

Віктор коротко посміхнувся:

— Приблизно так.

Він швидко обробив рану, вколовши стимулятор прямо поруч з місцем, де темне жало пробило броню. Потім нахмурився й стиха додав:

— Це отрута. Стимулятор тимчасово полегшить стан, але проблему не вирішить. Нам потрібна повноцінна медична допомога, і бажано швидко.

— Не переживай, Вікторе, — спробував всміхнутись Ерік. — І не таке переживали. Ми якось бились з роєм Ядачків і я був весь в проколах.

Віктор коротко глянув йому в очі, серйозно кивнувши:

— Це дещо інше. Будь обережний.

До них підійшли Сет і Бродерік. Сет уважно глянув на пораненого:

— Як він?

— Тримається, — відповів Віктор. — Але довго це не протримається, треба рухатись далі.

— Ерік, зможеш іти? — уточнив Сет, уважно оцінюючи стан хлопця.

— Я пройду хоч десять таких прірв, якщо буде треба, — відповів Ерік, кривлячи обличчя від болю.

Сет коротко кивнув йому, поплескав по здоровому плечу і звернувся до Бродеріка:

— Оглянь місцевість попереду. Нам потрібен безпечний шлях.

Тим часом Пол похмуро дивився на прірву, посеред якої бовталася покинута мотузка.

— Чудово, просто чудово, — бурмотів він, стискаючи кулаки. — Ледь не загинули, тепер невідомо де, а дороги назад уже немає. Просто фантастично.

Айві, почувши його, тихо зітхнула:

— Поле, ти колись навчишся хоч трохи оптимізму?

Той нічого не відповів, лише відвернувся. Айві сумно похитала головою й підійшла до Сета.

— Що робитимемо далі? — тихо запитала вона, кидаючи погляд на Еріка.

Сет повільно оглянув усю групу, а тоді перевів очі на мотузку, що незграбно бовталася посеред прірви. На тому боці вже виднілися три постаті — вони лише невдоволено ричали, дивлячись на жертв, яким пощастило втекти.

Старший скаут дістав планшет і сканер, намагаючись зорієнтуватися по карті.

Схоже, ми збилися з маршруту десь на півтора кілометра, — подумав він.

— Нам потрібно рухатись. Залишатись тут у будь-якому випадку небезпечно, — кинув він, коротко глянувши на Еріка.

Віктор підійшов до Сета й тихо сказав:

— У нас кілька годин. Я не знаю, що саме за отрута в тих істот, але рана виглядає... погано.

Сет лише кивнув, і після короткої паузи звернувся до всієї групи:

— Все пішло не за планом. Ми збилися з маршруту на півтора, може два кілометри. Це не було б критично, якби ми не опустилися нижче. В цих тунелях можуть бути шемерти. Чітко виконуйте мої команди.

Усі мовчки кивнули.

— Бродеріку, Вікторе — підстрахуйте Еріка, — перевівши погляд на Пола, Сет продовжив: — Ти вмієш користуватись цим?

Він простягнув йому лазерний пістолет.

— Е? Ні? — здивовано відповів Пол. — Я ніколи не користувався таким.

— Нічого складного. Просто тримай ось так, — Сет взяв його руку і вклав у неї зброю. — Потім наводься на ворога і тисни курок. Віддачі немає, тож впораєшся. Головне — не влучай у нас.

Далі він обернувся до Айві й простягнув їй другий пістолет. Але та вже витягла з рюкзака свій — автоматичний, модифікований і з характерним блиском саморобної зброї.

— А в мене є! — сказала вона з усмішкою, легко перекрутивши його в руці. Погляд, яким вона окинула Сета, був майже викличним — а ти не чекав, га?

— Що ж... гаразд, — відповів він, ховаючи свій, і злегка здивовано глянув на це дівча.

А вона не така й проста, — майнула думка в його голові.

— Тоді рушаємо, — оцінивши розташування групи, промовив Сет. — Айві, прикривай тил. Я йду першим.

***

Лео оглянув робота ближче. Схоже, той взагалі не звертав уваги на шахтаря.

— Що з тобою стало, залізяко? І головне — навіщо тобі, бляха, ці гриби?

У відповідь лише сумне миготіння, що йшло з його голови.

Лео присів навпочіпки, обережно торкнувшись пальцем понівеченого корпусу.

— Не дуже ти балакучий, га? — пробурчав він, розглядаючи напіврозтрощені механізми. — Я тебе розумію, друг. Я б теж мовчав, якби мене так розібрали на запчастини.

Він перевів погляд на кошик із грибами, що тихо мерехтіли, ніби запрошуючи його ближче.

— І що ж у вас такого особливого? Може, цей металевий друг щось знає, чого не знаю я?

Гриби виглядали дивно привабливо, але Лео вирішив поки їх не торкатися — мало що за дивина росте тут, у цих тунелях. Він піднявся на ноги, важко зітхнув і поглянув у темряву проходу попереду.

— Вибач, приятелю, залишився би тут із тобою, але мені треба знайти шлях нагору. Думаю, ти мене зрозумієш, — кивнув він роботові.

Той лише знову мигнув у відповідь слабким світлом і продовжив тягнутись однією вцілілою рукою до своєї дорогоцінної корзинки з грибами.

Лео вже хотів рушити далі, коли його комунікатор раптом тихо запищав, видаючи якийсь дивний, ледве помітний сигнал. Він здивовано подивився на екран пристрою.

— Що за… — він постукав пальцем по дисплею. На екрані пульсувала точка сигналу, яка не мала ні імені, ні позначки — просто коротке миготіння на карті. — Це хто там вирішив погратися зі мною в загадки?

Він з надією подумав, що це хтось із бази, хоча сигнал не мав характерних людських кодів. Проте в його становищі вибирати особливо не доводилося.

— Гаразд, — мовив Лео собі під ніс. — Краще йти на якийсь дивний сигнал, ніж тинятися тут навмання й гратися в грибника.

Кинувши останній погляд на пошкодженого робота, шахтар похитав головою:

— Щасти тобі, металевий. Як знайду кого з технарів, скажу, хай тебе заберуть. Разом із твоїми грибами, — додав він уже тихіше, рушивши вперед.

Шлях його пролягав через ще кілька заплутаних і дивних тунелів, що світилися блідим світлом мерехтливих грибів. Лео кілька разів зупинявся, перевіряючи сигнал, і той уперто продовжував його кудись вести.

— Може, це все-таки мої хлопці вирішили мене врятувати? — бурмотів він, переступаючи через слизьке каміння. — Але з моїм щастям, скоріше якась інопланетна потвора, що чекає нагоди вкусити мене за одне місце.

Він майже розсміявся від власного гумору, хоча всередині відчував себе дедалі тривожніше. Глибоко в душі шахтар розумів, що цей сигнал був надто дивним для звичайного людського комунікатора.

— А може, це той робот, який вирішив запросити мене на вечерю з грибами? — тихо пожартував він. — Було б мило. Але я вже, здається, наївся пригод на сьогодні…

Наступні хвилини він ішов мовчки, обережно оглядаючи навколишні стіни, вкриті тонкою вологою плівкою. Чим ближче він підходив до джерела сигналу, тим чіткіше чув дивні звуки. Його охопило неприємне відчуття тривоги, але вибору не залишалося.

Зрештою, за черговим поворотом, Лео завмер на місці, відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях. Він помітив рух попереду й миттєво стиснув у руці свій бур, готуючись захищатися.

— Хто тут? — голосно кинув він, сподіваючись звучати хоробро, хоча сам ледь стримував хвилювання.

У відповідь він почув голоси — знайомі, людські, що лунали здалека. Вони звучали стривожено й виснажено.

— Сете, ти чув? Там хтось є! — долинув чийсь жіночий голос.

Лео видихнув, відчуваючи як напруга в м’язах миттєво слабшає.

— Нарешті хоч щось нормальне в цьому дні, — пробурмотів він і вже гучніше додав: — Це Лео! Я шахтар із нижніх секторів! Не стріляйте там!

За кілька секунд із темряви коридору з'явилась група людей. Спереду йшов чоловік із впевненим поглядом — очевидно лідер. Позаду нього — двоє молодих скаутів, блідий хлопець, якого підтримував суворий на вигляд чоловік у медичному комбінезоні, дівчина з дивною зброєю в руках, та ще один хлопець, що виглядав страшенно незадоволеним ситуацією.

— Ну й компанія, — буркнув Лео, іронічно всміхнувшись. — Схоже, я все ж таки знайшов пригоду цікавішу, ніж збирання грибів із розбитими роботами.

Група та Лео ще кілька секунд мовчки вдивлялись одне в одного. Першою порушила тишу Айві, захоплено витріщившись на його бур:

— Ого, це ж стара модель СТ-9! Я думала, їх уже списали!

— Мені подобається, як звучить «стара модель», коли йдеться про речі, що рятували мені задницю десяток разів, — відказав Лео з легкою посмішкою. — Але дякую, приємно, що хтось ще цінує добру техніку.

Сет кивнув йому, пильно вдивляючись у його обличчя.

— Тебе Лео звати?

— Ага. Ми вже якось бачилися. Кілька циклів тому ти привів двох моїх знайомих — Лару і Діна. Вони з третьої ділянки. Ти їх витягнув, коли Арсанд пропоповзав.

— Пам’ятаю, — коротко відповів Сет.

— Хм, — додав Лео, потім скинув погляд на свій комунікатор. Сигнал усе ще блимає. Він завмер, нахмурившись. — Стривайте… цей сигнал… Він не від вас, так?

Усі переглянулись. Пол лише скептично фиркнув.

— Ні. Ми нічого не передавали.

— Сигнал веде далі. Я подумав, що це ви, але… — Лео замовк.

— І де він зараз? — швидко спитав Сет.

— Кілька сотень метрів звідси. І знаєте що — там ще один сюрприз. Я бачив робота. Побитий, але активний. І… збирає гриби. Але не схожий на наших.

— Що? — Айві зробила крок уперед. — Робота? Тут? І не нашого виробництва?

— Саме так. Один маніпулятор працює, решта — купа металу.

— Ми маємо його знайти! — рішуче сказала вона, озираючись на інших. — Це може бути якась автономна розвідка або… або навіть шпіон! А раптом він щось знає?

— І знову гриби, — буркнув Пол.

— Можливо, ці гриби важливі. Він тягнув їх кудись, це виглядало як місія. — Айві говорила з тим самим запалом, який завжди мав небезпечну тенденцію переконувати інших.

Сет обмінявся поглядами з Віктором, той знизав плечима:

— Може варто перевірити. Якщо він активний — можливо, передає щось.

— Веди нас, Лео, — кинув Сет.

***

Коли вони підійшли ближче до місця, де Лео залишив робота, щось уже було не так. Повітря мало легкий гнилий запах, і гриби в районі було частково вирвано, ніби хтось їх жував.

— Щось тут не так, — прошепотів Бродерік, підтягуючи зброю до плеча.

З темряви раптово виринула істота. Вона була заввишки з людину, але завдовжки — метри чотири. Її тіло вкривала темна, блискуча шкіра, схожа на мокрий оксамит. Зі спини виростали гнучкі щупальця з жалами, що ворушились самі по собі. Голову прикрашали двоє великих, абсолютно чорних очей без зіниць, і широка паща із кількома рядами зубів, схованих під м’ясистими щелепами.

Айві тільки встигла прошепотіти:

— Що це за…

Істота заревіла й кинулася вперед.

— Відкрити вогонь! — крикнув Сет.

Почалась плутанина, жорстока сутичка. Істота була швидка, занадто швидка. Вона вривалась у групу, завдаючи коротких, але потужних ударів. Одне з щупалець вдарило Лео по руці — той відлетів убік, бур випав із рук, а плече глухо хруснуло.

— С-собача кров!.. — зойкнув він, хапаючись за забиту кінцівку.

Віктор отримав подряпини від одного з ударів, які прорвали комбінезон, але встояв, різко відступивши та відкривши вогонь із пістолета.

Пол, незграбно прицілюючись, таки вистрелив — лазер влучив істоті в спину, змусивши її озирнутись. Цього вистачило Сету, щоб вистрілити в одне з очей. Істота заревіла.

— Відступ! — крикнув Сет.

Та не всі встигли. Ерік, що вже ледве тримався на ногах, побачив, як істота знову кинулася на Айві.

— НІ! — крикнув він, кинувшись уперед.

Щупальце з шаленою силою вдарило його в груди — Ерік підлетів угору, врізався в стелю та важко впав поруч із грибами.

— ЕРІК! — закричала Айві, кидаючись до нього.

Бродерік, розлючений, пустив чергу з автоматичної гвинтівки — чергова хвиля пострілів і фінальна куля від Сета нарешті вбили істоту. Вона з глухим хрипом склалась і застигла серед купи слизу й крові.

Усі збились у коло біля тіла Еріка. Він ще дихав, але ледве. Його броня була пробита.

— Ха… — посміхнувся він. — Не таке траплялось, правда?

— Ти тримайся, — прошепотів Віктор, ставлячи шприц зі стимулятором. — Ми ще щось придумаємо.

— Головне… Айві ціла… — прошепотів він, а потім його очі затуманились.

Настала тиша.