The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Двері перед шахтарем відчинилися. Світло від ліхтаря Лео хиталося в темряві, вирізаючи з мороку обриси коридору. Після пережитого в їдальні Лео почувався, як натягнута струна. Він зробив кілька кроків у коридор, зосереджено вдивляючись уперед і слідуючи вказівкам Ксантракса.

— Оглянути двері зліва, так? — злегка нерозбірливо запитав Лео.

— Так.

Шахтар одразу помітив те, про що йому говорив Ксантракс. Двері в кімнату були наполовину відчинені, ніби застрягли. З цього ракурсу не було видно, що за ними, тож Лео продовжив рух обережними кроками.

Заглянувши в кімнату, перше, що кинулося в очі, - кілька тіл, що лежали на підлозі.

— Чудово, знову тіла... — почав шахтар, але за мить помітив, що це не тіла.

Посеред кімнати лежали уламки андроїдів.

— А може, і не тіла. В них щось металеве, — додав він.

Шахтар зробив кілька кроків ближче, щоб оглянути вміст кімнати.

Десятки розібраних андроїдів лежали на підлозі та столах. Їхні металеві кінцівки були розкидані по всьому приміщенню, а корпуси - розкриті, ніби хтось щось шукав усередині. Деякі з них були розламані на шматки, з дротами, що стирчали назовні, наче розірвані вени. Повітря було наповнене запахом спаленої електроніки та чогось гіркого, металевого.

— Що тут сталось? — запитав він.

— Хм. Їх тут не повинно бути. Це стюарти. Коли ввели посилений контроль після витоку, весь персонал замінили ними. Залишили тільки вчених і охоронців.

У правій частині кімнати стояло ліжко, схоже на те, де шахтар залишив Пола.

Уламки люстри були розкидані по всій кімнаті, змішавшись із частинами андроїдів та меблями.

— Гаразд, не марнуй свій час, — озвався Ксантракс. — Рухайся обережно. Істота - за поворотом.

Лео ще раз оглянув приміщення й помітив невеличку камеру під самою стелею в лівому кутку. Він уже хотів запитати Ксантракса, але в останню мить передумав. Потім повернувся до коридору й продовжив рух до розгалуження, зиркаючи на інші двері вздовж стін. Деякі з них були вкриті подряпинами, на інших - застиглі потьоки крові.

— Схоже тут багацько що сталося... — прокоментував Лео.

— І істоти до цього не причетні. Я на власні очі бачив, як одного бідолаху забили до смерті тільки за те, що той косо глянув на одного з вчених, — холодно додав Ксантракс.

Лео зупинився за кілька кроків від перехрестя, очікуючи на подальшу команду.

— Він близько. Зайшов у другі двері праворуч. Але є погана новина.

— Що там ще? — запитав Лео, важко видихаючи.

— Ще одна істота. Інша. Симбіот. Мутований. Не бачу стару, можливо... вона зайняла його тіло.

Лео ледь не вперше почув у його голосі нотку суму.

— Звучить... небезпечно? — обережно відповів він.

— Не більше, ніж чиста форма істоти. Я б навіть сказав, що симбіота вбити легше - його тіло регенерує значно повільніше.

Лео притиснув гвинтівку ближче й обережно виглянув із-за повороту.

Коридор тягнувся ще метрів на десять і закінчувався глухою стіною. Шахтар почав повільно просуватись до протилежного кінця, щоб краще бачити кімнату, де перебувала істота. Його кроки були обережними й тихими - настільки, наскільки це було можливо.

***

Темрява мала колір ржавого заліза. І смак - мідний, як кров. Пол лежав, не розуміючи, як довго. В голові не лишилося нічого, крім гудіння. Воно било зсередини, заповнювало скроні, запливало за очі. Його тіло здавалося чужим - важким, як уламок броні. Спочатку він навіть не зрозумів, де його руки. Чи є вони взагалі.

Світ знову загорівся - слабкий, блимаючий. Десь поряд запрацював екран. Бліде синє світло прорізало темряву. Пол намагався підняти голову, але все тіло здригнулось від болю, як від удару струмом. Він застогнав, звук був хрипким, надто гучним, надто справжнім.

Промінь світла миготів перед очима. То ближче, то далі. В голові роїлись уривки. Коридор. Голос Лео. Вогонь. Падіння. Темрява. А тепер - цей екран. І порожнеча.

— Гей... — прошепотів він, більше на рефлексі. — Хтось...

Ніхто не відповів.

Він заплющив очі - і відкрив знову. Миготіння екрана ніби ставало гучнішим. І справді, крізь це синє світло почали проступати іконки. Круги, квадрати, якісь лінії. Незрозумілі слова.

Пол намагався зосередитися.

"Що це? Інтерфейс? Чи просто марення?" — промайнуло в його голові.

Руки ще не слухались, але пальці трохи сіпались. Він спробував потягнутись, але щось стиснуло його груди. Біль. Міцний, рваний і глибокий.

— Лео... — цього разу гучніше. — Ти де, чорт забирай...

Темрява відповіла мовчанням.

Пол заплющив очі знову. У вухах заклало. Ніби щось змінилося. Простір став тіснішим. І з цього тиску, з самої його глибини, прозвучав голос.

— Він пішов.

Пол здригнувся. Голос був холодний. Чіткий. Надто правильний. Не схожий на когось зі знайомих.

— Що?..

— Він кинув тебе. Як непотрібну деталь. Як пошкоджений інструмент.

— Ти хто такий... — хрипко запитав Пол.

— Він замкнув двері. Спеціально. Щоб ти не заважав. Щоб ти зник. Помер. Спокійно. В темряві.

Пол заплющив очі, намагаючись зібрати думки, але вони танули. Немов мозок ковзав у слизькому тунелі - нічого не вдається схопити. Залишались лише крихти. Картинка: обличчя Лео, змазані панелі, чорна кров, тінь істоти. Падіння.

— Ні... він... він не такий...

— А ти впевнений?

Голос звучав тепер ближче. Ніби хтось нахилився над ним. Пол відчував подих. Холодний, як мороз у шахті.

— Лео втік. Як завжди. Всі тебе залишають.

Пол спробував підняти руку. М’язи сіпнулися, але більше нічого не вийшло. Він застогнав - і знову побачив миготіння. Білі контури замінили зелені. На екрані щось змінилось - тепер там крутились символи. Пульсації. Цикли.

— Допоможіть... — більше з надією, ніж зі свідомістю сказав Пол.

— Всі пішли. — Голос не змінився. Ані краплі емоції. — Істота тепер тут. Вона знає, що ти один.

— Заткнись...

— Вона поруч.

Пол заплющив очі. Тепер - довше. Він намагався дихати повільно, хоч усе тіло трясло. Він хотів згадати щось чітке, конкретне. Сет. Віктор. Айві. Навіть Роза. Хтось. Але обличчя змивались. Лише силуети. Голоси зливались у туман.

Світло мерехтіло. Час ішов нерівномірно. Інколи здавалося, що пройшли хвилини. Інколи - години. Іноді він був у темряві. Іноді - в світі екранів. Був навіть момент, коли йому здалося, що він лежить не на підлозі, а пливе. Що він дивиться згори на своє власне тіло. І воно лежить, закручене, ламане.

***

Лео просувався вперед, тримаючи гвинтівку перед собою, мов щит. У повітрі стояла густа, важка тиша, в якій ледь вловимим шаром висів запах іржі, старого металу й чогось набагато гіршого - солоного, гнилого, липкого. Ліхтар, прикріплений до ствола зброї, ковзав світлом по стінах і підлозі, вириваючи з темряви клапті іржавих панелей, обривків дротів і темних плям на підлозі.

Першим у поле зору потрапив край ліжка. Висувалося з темряви повільно, майже примарно, як уламок підводного корпусу, що з’являється з пітьми. Лео на мить завмер, серце билося в горлі. Ліжко здавалося звичайним - сталевий каркас, частково зламана рама, розірваний матрац. Та щось було не так. На ньому щось блистіло.

Він наблизився ще на крок - і помітив чорну рідину, що стікала з краю, густу, блискучу, як мастило. Вона повільно капала на підлогу, залишаючи нерівні плями, ніби крапля за краплею вимірювала останні миті чиєїсь присутності. Лео ковтнув слину - голосно, з надривом - і стиснув гвинтівку сильніше. Пальці намагалися вдавити метал, аби хоч якось втримати себе від тремтіння.

Його ліхтар вирізав з темряви уламки меблів, перекинуте крісло, стіну з тріщинами - і ще одну пляму тієї самої чорної речовини, розмазану по дверній рамі.

— Він там? — перепитав Лео.

— Так. Здається, так. Я не бачив, щоб він виходив.

Лео зробив ще кілька кроків - і завмер. Попереду, просто посеред кімнати, щось повільно рухалося.

Спершу він подумав, що це якась механічна платформа або розірваний андроїд, що ще подавали ознаки життя. Але потім істота піднялась трохи вище - і він побачив її повністю.

Вона була висока, майже під стелю, витягнута, як стародавній дерев’яний ідол, але з плоті. Її шкіра була темно-рожева, волога й м’язиста, мовби її щойно витягнули з нутра живої істоти. Голова - витягнута вгору, зі скошеним верхом, без очей. Натомість були глибокі западини - порожні, мов чорні ями. Посеред обличчя - розтягнута паща, заповнена дрібними, гострими зубами, що тремтіли від ледве вловимого дихання.

Зі спини істоти росло кілька м’язистих щупалець, кожне товсте, вкрите блиском, із загнутими краями. Вони рухались повільно, майже танцювали в повітрі, як вусики під водою, і з них капала чорна, тягуча рідина. По грудях істоти тягнулися волокна, наче м’язи були нашиті або склеєні вручну. Здавалося, що вона не зросла, а була зібрана - шматок за шматком.

Лео завмер, не дихаючи.

Істота не реагувала. Вона ковзала до дверей, спиною до нього, майже беззвучно, як щось, що не мало ваги. На мить здалося, що йому пощастило. Що можна обійти її, не зачепити, зробити крок назад…

Але Лео вагається. Ледь помітно. Серце стиснулося, ліхтар тремтить у руці. І в цю мить істота різко зупиняється.

І раптом - ривок.

В одну мить вона обертається, паща розкривається в глухому, вібруючому реві. Вся її маса кидається вперед, мов рідина, яка несподівано перетворилася на згусток леза. Щупальця витягуються, здіймаючись дугами в повітрі, наче готуючись обійняти.

— Срака! — вигукує Лео й відкриває вогонь.

Гвинтівка вибухає світлом і звуком. Лазерні промені прорізають істоту, розриваючи тканини, влучаючи в передню кінцівку - ту, яка вже простягалася до нього. Від удару її відриває.

Але та не падає.

Відірвана рука не відлітає вбік, як слід було б. Вона зависає - іще мить - а потім знову чіпляється за тіло, утримувана струменями чорної, блискучої рідини. Ці волокна пульсують, стягують її назад, і рука починає смикатися, мов безхребетна, волочачись за тілом істоти.

Лео кричить. Не свідомо - просто тіло вивергає звук страху, болю, відчаю. Він відступає, не зупиняючи вогонь. Постріл за пострілом. Світло ліхтаря скаче по стінах, відбивається у слизу, ковзає по щелепах істоти.

Постріли рвуть її, але вона лише гальмує на мить, хитається - і знову кидається вперед.

— В ГРУДИ! ЦІЛЬСЯ В ГРУДИ! — гукнув Ксантракс.

Істота наблизилась надто близько, зробивши важкий удар по шахтарю.

Лео кидається вбік, ковзає по підлозі, зіштовхує якусь стару тумбу й ледь не падає. Його спина б’ється об стіну. Гвинтівка - досі в руках, ствол червоний від перегріву. Він стріляє далі.

Плече істоти вибухає - м’якоть розлітається, з-під шкіри виривається ще одна щупальцева кінцівка, яка на мить зупиняється в повітрі, ніби вагається, а потім опадає, як порожній рукав.

— Дванадцять зарадів, Лео. Зберись. — промовив шахтар сам до себе.

Істота завмерла. Її тіло пульсувало - нерівномірно, зсередини, наче щось у ній билося у власному ритмі. Здавалося, вона роздивлялася свою здобич. Вивчала її кроки. Прокладала в уяві траєкторії. Повільно схилила голову набік, мов хижак, що оцінює відстань до кину. Із пащі сочилася густа чорно-червона рідина, обволікаючи її зуби, стікаючи тонкими потоками на груди.

Лео навів гвинтівку їй просто в центр грудної клітки. Вдихнув - повільно, як перед вибухом.

— Не недооцінюй мене, тварюко! — крикнув він і натиснув на гачок. А потім ще раз.

Два прицільні постріли прошили її плоть, оголивши нутрощі - слизькі, пульсуючі, з яких на мить блиснуло щось смарагдово-зелене.

— Ще раз! У зелену рідину! — закричав Ксантракс.

Лео не чекав. Ще один постріл - точно в те місце. І майже одразу істота почала змінюватися. Її тіло здулося зсередини - не миттєво, а з повільним, загрозливим наростанням. Немов її нутрощі кипіли, розширювались, намагаючись вирватися назовні.

— Відходь! Зараз рване! — гримнув Ксантракс у вухах.

Лео розвернувся й кинувся до дверей, з яких увійшов. За його спиною глухо гуркотіла плоть, що почала вібрувати, ніби от-от лусне.

— Дідько! — задихано крикнув Лео.

— Можеш уже зупинитись. Вона — все, — сказав Ксантракс з помітним сумом.

— Якось ти не надто щасливо це кажеш, — відповів Лео, відводячи погляд.

— Я... знав його.

— О... ох... Співчуваю, — винувато мовив Лео. — Але ну... я думаю, він уже давно помер.

— Так... Гаразд, зачекай трохи. Я перевірю, де та інша істота, бо я її не бачу, — відповів Ксантракс.

***

Минуло тридцять циклів.

Пол рахував їх спершу щодня. Потім - по тижнях. А згодом просто чекав моменту, коли буде остання зміна. І от - вона настала. Пітний запах ферми, пар з труб, мокрі від конденсату перила та крихітні листки салату, що тремтіли від повітряної вентиляції - усе це здавалося вже майже рідним. А ще - Айві. І Анна.

Троє стояли навпроти відкритої секції, де світильники ще не встигли ввімкнутись. Пол перевіряв герметичність фітингів на трубах. Айві сиділа навпочіпки, встановлюючи блок автоматичного зрошення. А Анна просто тримала кабель і говорила. Вона завжди говорила. Весело, швидко, іноді - занадто голосно, як на його вуха. Але Айві це подобалося. Вона сміялась у відповідь. Її очі блищали - такі живі, які Пол бачив нечасто.

Йому здавалося, що Анна навіть не помічає його. Вона кидала погляд на Пола лише тоді, коли треба було щось подати або підсвітити. І це різало. Глибоко. Раніше Полу було зручно бути "невидимим" - це давало свободу. Але цього разу він хотів бути поміченим. Він робив цю чортову ферму не гірше, ніж будь-хто. Відновив код панелі живлення, коли Айві щось переплутала. Порахував витрату добрив вручну, бо система знову збоїла. Але Анна цього не бачила.

— Все, остання труба, — мовила Айві, піднявшись. — Нарешті.

Пол обтер руки. Він не був певен, чи більше втомився фізично, чи морально.

— Тоді я піду? — запитала Анна, киваючи на свій зап’ястний термінал. — Я ще маю перевірку в ангарі, і…

— Слухай! — перебила її Айві, озирнувшись і заговоривши майже пошепки. — У мене є ідея. Після зміни… зайдеш до мене?

— До тебе? — Анна підняла брови.

— Ну, не зовсім до мене, — хіхікнула Айві. — У гараж батька. Я зробила дублікат ключа.

Пол здригнувся. Навіть не від того, що почув - від тону. В її голосі було щось змовницьке. Живе. І... відкрите. Як завжди, коли вона видумувала чергову витівку. Анна теж це відчула - й зацікавилась.

— І навіщо нам у гараж?

— Там машина. Бойова. Справжня.

— Ти знущаєшся? — Анна округлила очі.

— Ні, серйозно. Тато взяв її на ремонт. Вона була на розвідці, але її мало не роздерли якісь звірі. Я бачила фотки з камер. Там одна сторона вся в слідах кігтів.

— Отакої… — Анна майже прошепотіла. — Але хіба це законно?

— Ти питала, чи це круто, а не чи це законно. Та і хто йому що заперечувати буде? — засміялась Айві.

Пол стояв осторонь, тримаючи в руках гайковий ключ, що поступово намокав від конденсату. Він розумів, що зараз його знову проігнорують. Але все одно запитав:

— Ми лише це покарання відпрацювали, а ти вже хочеш нове? — озвався Пол.

— Ой, та не будь занудою! Весело ж! І скільки всього можна дізнатись! Подивитись на фазовий двигун! Потрійний модуль зведення на зброї! — почала Айві.

— Ага! І... Побачити справжній інтерфейс! — ніяково додала Анна, не знайшовши що ще сказати.

Пол хотів щось буркнути, але він надто добре знав Айві. Якщо вона собі щось придумала - її вже не відмовити.

— Напевне цього разу без мене. Я справді не хочу знову провести стільки часу тут. Або де-інде, відбуваючи чергове покарання...

— Ой, та нічого страшного не буде! Хто нас взагалі помітить? — почала Анна.

— Угу! Це ж особистий простір самого Келаса! — гигикаючи додала Айві.

— Завжди є хтось, хто побачить. — буркнув Пол собі під носа.

— Якщо ти боїшься так і скажи. — сміючись відповіла Айві.

Пол почав червоніти від злості. Айві завжди здавалась надто дратівливою і зухвалою коли поруч була Анна. Це неймовірно дратувало. Він ж завжди заступався за неї, а вона ось таке каже в присутності Анни.

— Я нічого не боюсь! — грюкнув Пол. — Я... тоді візьму інструменти зі складу. Якщо захочемо залізти глибше в системи!

Анна з Айві переглянулись і розреготались.

— Ось, бачиш! Буде весело! Зачекайте мене біля ліфтів, що поруч зі столовою. Але не стійте надто близько один до одного, а то знаю я цих людей довкола. Ми завжди їм підозрілі! - з посмішкою сказала Айві, направляючись до виходу.

— Поле, закінчиш тут? А я поки підготую все. — додала вона через плече, вже відчинивши двері.

Анна глянула на нього і ніяково посміхнулась, після чого також зникла за дверима.

"І ось я знову сам. Дороблюю дурне покарання за нас обох. А їй хоть би що. Знову втягує мене у всяку дурню. Ще й перед Анною соромить." — прокручував всю ситуацію в голові Пол.

Він швидко закрутив панель та перевірив датчики.

"І чому я продовжую її слухати? Вона ж за ці тридцять циклів тільки і робила, що лажала тут. А діставалось мені, бо не можна ж кричати на доньку Келаса."

***

— Чисто. Не знаю куди ділась інша істота, але я не можу її знайти, — озвався Ксантракс.

Лео стояв, трохи пригнувшись, з гвинтівкою, все ще спрямованою в напрямку вибуху. Його пальці побіліли від тиску на руків’я, а подих лишався частим, уривчастим.

— Ти впевнений? — перепитав він, не опускаючи зброї.

— Так. На всі сто. Напевне вона втекла від пострілів. Можливо, поранена. Або не сформована, — холодно відповів голос у вусі.

Кілька секунд Лео мовчав, тоді перевів погляд на місце, де ще недавно стояло те, що ледь не вбило його. Його кроки були обережні - майже несміливі. Під ногами щось хлюпало. Підошви залишали темні відбитки в густому, маслянистому слизу.

— Як я радий, що не відчуваю запахів через костюм! Впевнений - мене б вирвало. — невпевнено сказав Лео, відчуваючи рвотні позиви від однієї думки.

— Йди туди, де була істота. Я відчиню лише потрібні двері, не прогадаєш. Ключ-карта лежить одразу біля дверей, — за мить додав Ксантракс.

Лео підійшов ближче. Картина перед ним змусила серце стиснутися.

Стеля, підлога, стіни - все було заляпано рідиною. Але це була не лише чорна слизиста маса, яка вже стала йому знайомою. Тут було щось іще. Густі буро-червоні плями, схожі на згуслу кров, а між ними - вкраплення дивного кольору. Смарагдового. Вони світилися, але не світлом - блищали, як шматки дорогоцінного каміння. Лео навіть подумав, що це скло. Але потім побачив, як один із уламків пульсує - ледь-ледь, майже непомітно.

— Що це за гидота... — пробурмотів він собі під ніс.

Під ногами щось чвакнуло, і він мимоволі здригнувся. Кілька кроків далі лежала частина... можливо, руки. А можливо, лише фрагмент плоті, скріплений рештками тієї ж слизової субстанції, яка пов’язувала тіло істоти разом. Лео відвів погляд.

Двері попереду були відчинені. Уздовж їхнього краю, на підлозі, простягалася смуга слизу — ніби щось пробігло або волоклось всередину.

— Окей. Зараз, — буркнув Лео і швидким, майже інстинктивним рухом вистрибнув до отвору, гвинтівка попереду, палець на гачку.

Тиша. Жодного руху.

Його погляд ковзнув по приміщенню. Усередині - троє мертвих охоронців. Один із них лежав біля пульта, обличчя наполовину розірване. Інший - під стіною, ніби його кинули з силою, що переламала хребет. Третій, найближчий, був усім тілом обмотаний якоюсь чорною плівкою, а на грудях - вирвана діра. Лео змусив себе не дивитись довше.

— Оце то "чисто", Ксантраксе... — тихо буркнув Лео.

— Тіла не загрожують. Це й є "чисто". — холодно відповів Ксантракс.

Лео побачив ключ-карту біля пульта, поряд із мертвим охоронцем. Вона була трохи липка, але виглядала неушкоджено. Він стиснув її в руці й ривком кинувся назад, ковзаючись на слизькій підлозі.

Коли нарешті вибіг у коридор, здавалося, ніби з нього злетіла тонна ваги. Він сперся плечем об стіну й перевів подих.

— Є. — сказав він. — Маю картку.

— Добре. Ти майже на місці, — відповів Ксантракс. — Тобі потрібно в коридор навпроти. Там — відсік доступу до сходів. Приклади картку до термінала — і вони відчиняться.

— Там точно більше нікого? Заряду в мене залишилось не так вже й багато...

— Нікого не бачив. Але якщо щось зміниться — я тобі повідомлю.

Шахтар рушив у вказаному напрямку. Йшов швидше, хоч і обережно. Кожна тінь, кожен звук здавались підозрілими. Коридор вів трохи вниз, по легкому схилу. Його кроки луною розносились у темряві.

Попереду заблимав індикатор — панель доступу.

— Це тут? — запитав він.

— Так. Проведи картку — і двері відчиняться. Істоти, схоже, пішли наверх. Здається, там щось сталося.

— Ох... — важко видихнув Лео. — Сподіваюсь, з моїми все гаразд.

— У будь-якому разі — це на краще. Раніше вони сиділи біля мого модуля, але тепер зникли. Ти зможеш відчинити двері до мене цією карткою.

— А ти сам не можеш вийти? — запитав шахтар.

— Ні. Ключ-картка, доступи... Усе це лайно, — роздратовано відповів Ксантракс.

P.s - підписуйтесь на телеграм або фейсбук щоб не пропускати цікавинки стосовно книги! =)

https://t.me/TheLastEmbers / https://www.facebook.com/TheLastEmbersBook / https://thelastembers.carrd.co/