The Last Embers: Історія тих, хто вижив

— Є! — вигукнула Айві, тримаючи в руках дисплей планшета.

— Що «є»? — перепитав Сет.

— Я витягнула якісь дані, — швидко промовила інженерка. — Але не знаю, які саме. Просто змогла дістати все, що було на цих серверах. Мова мені не зрозуміла.

— Сподіваюся, тут є те, за чим ми сюди йшли, — кинув Віктор. — Тепер униз?

— Так. Знаходимо Лео та Пола - і вшиваємось звідси.

Скаут позадкував до Айві, не зводячи очей із дверей технічного коридору.

— Доро, слідкуй за цими дверима, — сказав він, проходячи повз і кидаючи погляд на вихід із кімнати.

Підійшовши до тих дверей скаут на мить зупинився і промовив :

— А там немає ніяких планів корабля? Або хоча-б розташування проходів на нижні рівні?

— Не бачила, — зніяковіло відповіла інженерка.

— Тоді йдемо. Айві, ти знаєш що робити.

Інженерка сховала планшет до наплічника і рушила до дверей. Вже звичним рухом вона зняла панель, підключила свій пристрій, натиснула на кнопку. Але цього разу двері не піддались.

— Ой, хм. Ого. Тут щось інше, — тихо пробурмотіла Айві невдоволено.

— Що сталось? — кинув медик.

— Схоже тут якийсь інший рівень блокування. Простий імпульс не працює. Можливо щось схоже з ліфтом, — відповіла дівчина, знову дістаючи планшет з наплічника. — Я спробую дещо.

— Ми на правильному шляху, якщо вже двері захищені, — промовила Дора.

***

Лео вглядається в темряву довкола. Здавалось, що та окутує кожну його частинку.

Вона була іншою. Не такою, як у шахті, де він колись заблукав з друзями, шукаючи приховані тунелі. Там була жива тиша, наповнена очікуванням пригоди. Тут - мертва, липка, як кров.

Школа шахтарів. Нижні рівні. Лео сидить на черговій лекції перед підготовкою до екзаменів. Його очі ковзають аудиторією в пошуках Саймона. Після попередніх "зривів" уроків - їх розсадили якомога далі один від одного. Але це не те, щоб дуже допомагало.

— Збір завтра одразу після сніданку. На рівні M-7, — продовжував говорити чоловік в центрі аудиторії.

Спікером був старший шахтар. Кремезний чоловік з бритою головою. Його зелені очі здавалось були спрямовані прямо на Лео в той момент, коли він вчергове повторював про техніку безпеки.

— Тому я наполягаю на тому, щоб ви поділились на групи заздалегідь. І до завтра вже мали чіткого лідера.

На обличчі Лео зʼявилась радісна посмішка. Старшаки йому розповідали про цю частину екзаменів. І він чекав її найбільше. Кожна група отримає завдання по добуванню різних матеріалів.

— Можливо мені пощастить і мене відправлять за Люмікором, — пробурмотів Лео сам до себе. — Але шансів не так багато, враховуючи наскільки Ренуар мене недолюблює.

— Добре. Можете бути вільні, — підсумував чоловік, — І не встрягайте у неприємності до завтра.

Лео знову осяйнуло – це було сказано йому. Він повільно підвівся і рушив туди, де раніше бачив Саймона. Той стояв поруч з іншим знайомим - Натаніелем. Вони були разючим контрастом:

Саймон - високий, худорлявий хлопець з довгим синім волоссям. Численні пірсинги в носі та вухах створювали враження, ніби йому місце за музичним інструментом, а не в шахті. Натаніель, навпаки, був низеньким, ледь не на голову меншим за Лео, і повненьким. Його карі очі завжди дивилися з такою добротою, ніби він був готовий віддати останній шматок хліба. Коротке волосся каштанового кольору нагадувала молодого їжака, чиї голки ще не затверділи.

— Тоді так, беремо ще Мел і Артемідаса, — промовив Саймон якраз в моменті, коли Лео підійшов до них. Його голос звучав дзвінко і ритмічно, ніби він проспівував кожне слово.

— Що думаєш про них, Лео? — запитав Натаніель, дивлячись на задоволене обличчя друга.

— Хм. Я думаю, що Артемідас точно буде в нагоді. А ось Мел... — кинув молодий шахтар, оглядаючи людей довкола в пошуках дівчини. В його голосі було чутно легке хвилювання.

— І саме тому нам треба її взяти в нашу групу. Інакше старий точно підсуне когось! А з нею хоч посміятись можна, — відповів Саймон розпливаючись в широкій посмішці.

— Ну, я не маю ніяких проблем з нею, — зашарівшись відповів Лео.

— Давайте ще запитаємо у Артура. Можливо він обере нас, а не тих дурників, — тихо додав Натаніель показуючи поглядом на групу, що вже виходила з аудиторії.

— Чудово. Тоді я - до Артура. Ти до цього велетня. А Лео - до Мел, — підсумував Саймон.

— Чому саме я до неї? — трохи розгублено запитав молодий шахтар.

— Бо в її імені також три букви. Логічно? — кинув Саймон з легким сміхом.

— І не посперечаєшься. — додав Натаніель.

— Все, я побіг. Мені треба забігти ще до мами в майстерню, — кинув Саймон направляючись до виходу, — я вас наберу пізніше.

— Або ще краще, зустрічаємось в мене в кімнаті після вечері, — кинув Лео. — Треба ж обговорити план на завтра.

Саймон кивнув, підморгнув Лео, а тоді, наспівуючи якусь невловиму мелодію, побіг до виходу. Натаніель добродушно усміхнувся, поплескав Лео по плечу і поволі рушив слідом, поправляючи свій наплічник.

***

Айві вже з десять хвилин вовтузилась із дверима, але ті вперто не піддавались. Вона тихо лаялась собі під ніс, проте не припиняла спроб їх відкрити.

— Дурні двері. Чому ви не хочете йти на співпрацю? — буркнула вона, змінюючи протокол зв’язку на планшеті.

— Як успіхи? — озвався Сет.

Айві повільно обернулась і глянула на нього так, ніби могла прорізати поглядом сталь.

— Я... — почала вона.

— Гаразд-гаразд, не відволікаю, — швидко відступив скаут, піднявши руки.

"Не думав, що ця дівчинка може дивитись так, ніби я здобич..." — майнула думка в його голові.

— Може, обійдемо через інші двері в техвідсіку? — пробурмотів Віктор, втупившись у стелю.

— Не думаю, що це гарна ідея. Ця кімната здається безпечною. І я впевнений - наша Айві впорається з перешкодою.

— Угу... Ще трохи, — буркнула вона, зосереджено ковзаючи пальцями по екрану.

Раптом світло згасло. На мить - але довше, ніж просте "нічого незвичного". Тиша, що настала, зламалась важким гупанням - щось ударило в двері техвідсіку з іншого боку. Метал здригнувся й прогнувся всередину.

— Айві? Я... думаю, тобі варто поквапитись, — голос Сета потемнів.

— Від того, що ти це повторюєш, швидше не стане! — кинула вона, але пальці вже рухались швидше, майже метушливо.

Сет, Дора й Віктор зійшлись ближче до неї, тримаючи позиції, вдивляючись у двері. Ті не просто вигнулиь, а були вкриті розривами.

— Воно... не пролізе? — стиха мовила Дора. — Ці двері ж...

Черговий удар. Потужніший. Метал зарипів. За ним - ще один. Іще. Відлуння прокотилось кімнатою, мовби сама конструкція коридору гнулася під вагою чогось... великого.

Сет зняв запобіжник. Дуло його зброї застигло в точці деформації.

— Айві... — прошепотів він.

— Ще... секунда... — відповіла вона крізь зуби.

Черговий удар. Двері прогнулись достатньо, щоб дві мацаки пролізли в кімнату.

Айві вдарила по планшету. Нарешті щось клацнуло і прохід відчинився.

— Біжимо! — крикнув Сет, випускаючи декілька пострілів у мацаки.

***

Молодий шахтар вештався туди-сюди в очікуванні Мел.

"Гаразд. Просто привітайся, щось пожартуй. Проведи її, а потім запропонуй доєднатись. Я вже чув, що Альберт теж кликав її до себе. Дурний вискочка," — прокручував Лео в голові.

"Чому я взагалі так переживаю? Це ж просто Мел. Ти знаєш її ще зі школи, Лео. Візьми себе в руки!"

Він глянув на свої руки - ті злегка тремтіли.

Раптом до нього підійшла світловолоса дівчина.

— Привіт! Що ти тут? Чому не йдеш їсти? — озвалась вона дзвінким голосом.

Лео ледь помітно здригнувся від несподіванки, але швидко зібрався.

— Ой, привіт! Та я не голодний... Просто стало цікаво, що тут сьогодні... — ніяково відповів він.

*Мел була його зросту. Світле волосся коротко підстрижене, з виголеною правою скронею, а решта пасм недбало спадала, створюючи динамічний, асиметричний образ. Її світлі очі блищали - чи то хитрістю, чи то добротою.

— Ага. Підозрюю, ти мене чекав, еге-ж? — запитала вона, злегка штовхнувши його ліктем.

— Ну... типу того. Хотів обговорити завтрашнє завдання.

— Ну, то обговорюй, — усміхнулась вона.

— Е... — почав він.

— Якщо ти будеш промовляти кожне слово по одній букві, ми тут до завтра простоїмо, — саркастично кинула вона. — Гайда за мною. Хоч пройдемось, поки ти думаєш.

Вона різко смикнула його за руку й потягнула коридорами бази.

— Що взагалі думаєш про цей екзамен? Альберт каже, що він «легше легкого», — кинула вона, єхидно посміхаючись.

*При кожній згадці Альберта у Лео ніби щось закипало всередині.

— Ну, хоч у чомусь я з ним згідний. Але сподіваюсь, що нашу групу відправлять за Люмікором, — буркнув він, вирівнюючи плечі.

— Прямо за Люмікором? Взагалі-то я чула, що цього року хочуть щось змінити.

— Змінити? — перепитав Лео.

— Ага. Типу бальну систему зробити. Команда, що набере найбільше балів, отримає пропозицію працювати зі старшими шахтарями одразу, — промовила вона, не сповільнюючи ходу.

— А як вони збираються рахувати ті бали? — задумався Лео.

— Поняття не маю. Це мені Мік розповів. Каже, що підслухав розмову, коли повернувся до академії ввечері - забув там свій дурний блокнот із картинками.

— Цікаво. Я щось не чув, щоб вони колись змінювали правила цього екзамену, — замислено мовив Лео.

— Ну, треба щось змінювати. Я думаю, вони пішли на це, бо потрібно більше Люмікору. А за ним треба йти все глибше, — знизала плечима дівчина.

— Я взагалі хотів... — почав Лео.

— О! ПОНЧИКИ! — викрикнула Мел, аж підстрибнувши, й потягла його за собою прямісінько до торгового автомату.

*Лео ледь не впав від різкої зміни напрямку. Він уже звик до її імпульсивності, але ці ривки все ще були такими ж різкими, як і в день їхнього знайомства.

Вони підбігли до коробки з прозорим склом і дисплеєм, на якому можна було обрати щось смачненьке. Дівчина різко вдарила по кишенях і за мить її очі стали сумними.

— Курво... Схоже, я забула свою картку... — вона обернулась до Лео. — Запишеш на себе? Будь ласка, я дуже-дуже-дуже хочу пончика.

У такі моменти її очі здавались більшими й круглішими. Лео особисто бачив, як завдяки цьому трюку вона могла випросити що завгодно. Одного разу їй навіть видали додаткову приставку в кімнату - попередню вона обміняла на річний запас смаколиків.

— В мене у самого... — почав Лео.

Мел різко розвернулась і зробилась крок до нього. Її обличчя опинилося в кількох сантиметрах від його. Лео відчув тепло її дихання на своїх губах - серце забилось десь у горлі.

Вона дивилась прямо йому в очі - мовчки, із тією самою напівусмішкою, яка завжди зводила його з розуму.

І раптом - одним легким рухом - вихопила посвідчення з кишені його штанів і підморгнула:

— Я не забуду цю щедрість, ти ж знаєш.

— Угу... — пробурмотів молодий шахтар.

— То як, ти хочеш щоб я пішла з вами? — запитала дівчина, додаючи декілька пончиків у кошик.

"Сподіваюсь вона не використає всі мої ліміти..." — промайнуло в його голові.

— Т..Так. З нами точно буде Натаніель та Саймон. І можливо ще Артура та Артемідаса підтягнемо.

— О, цей здоровань дійсно може стати у нагоді. Мені здається він один може тягнути цілу тонну! — радісно вигукнула Мел, вже дістаючи з десяток пончиків.

Вона простягнула три з них Лео, але той відмовився.

— Не хочеш? Ну, тоді мені більше дістанеться... — промовила вона відкриваючи обгортку. — А так, я згідна. Це має бути весело!

Лео полегшено видихнув.

Раптовий дзвін комунікатора налякав молодого шахтаря, і той швидко кинув погляд на руку.

Саймон.

"Певне дзвонить дізнатись як там мої справи з Мел. Потім зателефоную." — подумав шахтар.

— Хто там? — жваво промовила дівчина, заглядаючи на руку Лео.

— Саймон. Нічого важливого. То куди ти хотіла піти? — запитав шахтар, відхиляючи виклик.

— О, ми вже майже прийшли. Хочу тобі дещо показати.

***

Сет продовжував випускати точні постріли у мацаки і одна з них впала на підлогу. Айві відкривала панель з іншого боку дверей, що зачинити їх. Віктор оглядав коридор перед ними, поки Дора перезаряджала зброю.

— За хвилиночку все буде готово! — викрикнула Айві, швидко перебираючи дротами.

Істота зробила ще кілька ударів по дверях — і ті з гуркотом обвалилися. Але перед ними постала не звична чорна маса, що зливалася в живий організм, - те, що вони побачили, здавалося кошмаром, втіленим у плоті.

Сутність мала високий, хисткий силует, наче виросла з самих тіней корабля. Її сіро-бурий, з висушеною шкірою тулуб був пронизаний рваними отворами, ніби внутрішні органи ось-ось прорвуться назовні - або вже вирвалися. І справді, з розірваної ділянки живота визирала жива м’язиста маса, що нагадувала щупальце чи внутрішній хлист, що самостійно рухався, мов живе продовження її тіла.

Череп подовжений, деформований, розкритий угорі - голий, мов сирий мозок, що пульсує прямо над витягнутим обличчям. Великі очі, повністю чорні, немов складані з холодної безодні, віддзеркалювали світло без жодного блиску життя. Рот - глибоко розсічений, із тонкими, розірваними губами, крізь які визирали неприродньо довгі зуби, не призначені ні для жування, ні для голосу.

Її рухи були судомно-ритмічними, наче тіло не зовсім належало самій істоті, а лише підкорялося примітивним імпульсам. М’язи смикались уривчасто, а кожен крок залишав по собі відчуття, що щось давнє й гниле прокинулося.

— Що за... — почав Сет, але двері перед ним раптово зачинились із глухим клацанням.

— Ці міцніші. Сподіваюсь, на них їй потрібно буде трохи більше часу, — кинула Айві, швидко від’єднуючи інтерфейс планшета від панелі.

Сет миттєво зібрався, стиснув зброю в руках і віддав коротку команду:

— Вперед.

Вони побігли. Кроки глухо відбивалися в металевих стінах коридору, а дихання - уривчасте й важке.

Коридор був на диво чистим. Не було ані уламків, ані трупів, ані навіть подряпин на панелях. Ніби хтось щойно провів тут прибирання - або навпаки, стер усе живе без боротьби. Стіни блищали металом, лампи рівномірно заливали простір довкола м’яким білим світлом. Ця стерильність лише посилювала напругу - як тиша перед бурею.

На першій розвилці вони звернули ліворуч - Сет повів, не вагаючись ні секунди. Далі - праворуч. З кожним кроком орієнтація в просторі вимагала все більше зусиль: позначки на стінах ставали менш зрозумілими, з’являлись додаткові стрілки, які суперечили одна одній. Декілька старих напрямних були перекреслені, інші - дописані вручну.

Вони добігли до широкої секції, де стіни раптово розширились. Просто перед ними - двері ліфта. Великі, важкі, з обрамленням, яке, здавалося, мало витримати і тиск, і спроби зламу.

— Знову ліфт! — вигукнула Айві.

— Але він якийсь інший, — промовила Дора. — Здається, в того двері були одинарні.

Айві нахилилася ближче, оглянула двері — і швидко закивала.

— Точно інші! Хм, цікаво... Можливо, це інша шахта?

— Скільки часу потрібно на відкриття? — запитав Сет, кидаючи погляд угору. Поруч із цією панеллю вентиляції не було, і він полегшено видихнув.

— Я вже знаю, що робити. Не більше пʼяти хвилин. — промовила інженерка, скидуючи наплічник.

— Доро, залишайся тут, прикривай Айві. Я піду трішки вперед, до розвилки, — почав Сет, — Буду дивитись за проходом там.

Його погляд ковзнув до дверей, що були зовсім поруч з ліфтом.

— І тримайте ці двері в полі зору. Не хочу, щоб щось кинулось звідти.

Віктор став ближче до дверей, перегородивши шлях між ними і Айві.

Сет вдячно кивнув йому і швидко підбіг до розвилки.

— Айві, як буде готово - одразу відчиняй.

— Зрозуміла!

***

Темрява перед очима Лео почала розсіюватись. Він все ще відчував гудіння в голові, але свідомість поверталась до нього. Перше, що він побачив, - звичний інтерфейс з автодоком, але цього разу там були додаткові іконки.

Його погляд зрадницьки не хотів фокусуватись, ніби відмовляючись працювати в таких умовах.

— Егрх, — бухтів він, намагаючись підвестись. — Що... де?

Спогади останніх годин крутились в голові, змішуючись в одну велику кашу.

Його голова піднялась швидше за тіло, і він знову побачив екрани та труп на стільці.

— Оргх... — простогнав він. — Що... сталось?

Раптовий голос Ксантракса був як грім:

— Вона йшла за тобою! Я зачинив двері і відрубав її мацаку, але вона, схоже, вдарила тебе!

Лео здригнувся - цей голос звучав глибше, ніж раніше.

— Що... хто? Де ти? — сказав він, сівши.

— Е... Ну... Я не прямо перед тобою.

У цей момент один із моніторів замиготів.

— Я трішки... перебільшив своє фізичне існування, — його голос лунав, здається, прямісінько в голові шахтаря.

— То ти...? — невпевнено почав шахтар.

— Штучний інтелект, — холодно відрізав Ксантракс. Його голос здавався... інакшим.

— Ага... Це... пояснює твої фокуси з дверима.

— Так, я... мав доступ до них. Але не повний. Вони запустили протокол карантину, і це сильно обмежило мої дії, — холодно сказав Ксантракс.

Лео різко обернувся і побачив позаду мацаку, що продовжувала звиватись. Він відстрибнув від неї, хоча цей рух дався йому досить важко.

— То... навіщо я сюди йшов? — злегка роздратовано промовив шахтар.

— Щоб дістати мене, як я і казав.

— То ось що ти казав, коли мав на увазі - що не можеш вийти сам, — обурено почав Лео. — Міг і попередити. Я, взагалі-то, люблю роботів.

Він перевів погляд на інтерфейси, що миготіли, і запитав:

— Слухай. Тут значно більше картинок тепер.

— Так. Вони показують ступінь твоїх пошкоджень і попередження про наступну дозу.

— А що з наступною? — перепитав Лео.

— Три дози за такий короткий час можуть призвести до шоку нервової системи. Зазвичай навіть друга для більшості людей - вирок.

— Ага... А чому ти раніше не сказав? — запитав Лео.

— Бо ти не хотів слухати. І без неї, можливо, не дійшов би сюди.

— То як мені відмінити цей укол? — запитав Лео.

— Діагональний жест зліва направо, а в кінці - різкий рух вгору.

Лео повторив рух, і екрани зникли. Тепер він краще бачив кімнату і власний костюм. Шахтар оглянув свої руки та ноги і помітив легкий проріз у костюмі поруч із взуттям.

— Оу... Тут... поріз? — запитав він, торкаючись його.

Тонка лінія, ніби від скальпеля, розсікала зовнішній шар тканини. Затамувавши подих, він обережно провів пальцем, і його підозра справдилась – герметичність була порушена. З пробою повільно сочилося повітря, зрадницьки шиплячи в тиші скафандра.

— Схоже, в мене костюм більше не герметичний... — з холодним жахом промовив Лео, відчуваючи, як тиск всередині починає падати.

— Не панікуй. Система виявила пробій, — пролунав голос Ксантракса. — Включено режим локальної компресії. Втрати кисню сповільнилися, але це тимчасово. Тиск буде підтримуватися у критично важливих зонах, щоб дати тобі час дістатися до безпеки. Але будь-який різкий рух може погіршити ситуацію.

— То... скільки в мене часу? — запитав Лео.

— Близько двох годин. Може трішки більше. Має вистачити. Я зафіксував рух твоєї команди, вони будуть на цьому рівні за мить.

— Вони живі! Я знав, що вони зможуть, — радісно вигукнув Лео і вже збирався увімкнути комунікатор.

— То може зараз комунікатор буде працювати? — запитав він і не чекаючи відповіді натиснув на кнопку.

— Сете! Айві! Доро! Вікторе! — почав кричати він, — Це Лео! Я живий!

Вже за мить він почув знайомив голос скаута.

— ЛЕО! ТИ ЖИВИЙ! — жваво відповів Сет.

— Агась. Живіший всіх живих.

— Де Пол?! Він з тобою?! — кинула Айві.

— Е, не зовсім. Він у безпеці, але був непритомний. Я тут зустрів декого, він мені допоміг.

— Кого? — з недовірою запитав Сет.

— Ксантракса. Штучний інтелект, ніби. Той допоміг мені дістати якогось пункту керування, і, схоже, двічі врятував моє життя.

— То де ти зараз? — перепитав скаут.

— Десь на другому рівні, якщо рахувати знизу. В якійсь великій кімнаті.

— Передай їм карту, вони швидше знайдуть тебе, — раптово озвався Ксантракс.

— О, я можу вам карту надіслати! — вигукнув Лео.

— Карту? Звідки... Надсилай! — крикнув Сет.

Голос Ксантракса знову пролунав у вухах Лео, даючи йому інструкцію. Після чого він додав :

— Підійди до екранів. Візьми чип, що був в руках цієї... особи. Вона хотіла мене вимкнути. Але її вимкнули швидше, — з ноткою злоби сказав він.

Лео виконав його інструкції, і Сет озвався :

— Дійсно карта. Схоже ти близько, будемо за декілька хвилин.

— Там може бути істота. Ксантракс казав, що він відрізав їй щупальце. — тихо сказав Лео, відчуваючи легке дежавю.

Після чого шахтар підійшов до екранів і знову кинув погляд на змієподібну істоту, що сиділа на кріслі. Він не відчував втому, що ще декілька хвилин тому захопила його тіло, але розум все ще був як у тумані. Його рука потягнулась до невеличкої картки, що стикались в пальцях цієї особи.

Його почала наповнювати легка злість, але той не розумів чому. Вперше за довгий час Лео відчув, як до його свідомості пробивається щось більше, ніж просто бажання вижити. Це була лють. Лють, народжена з обману, з таємниць, з усвідомлення того, що він лише пішак у чиїйсь жорстокій грі, де ціною були життя.