The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Інженерка підбігла до крісла пілота, перестрибуючи через панель, що досі лежала на підлозі. Вона швидко запустила двигуни та приготувалась вимикати магнітні закріпи.

— Приготуйтесь, відстиковуюсь, — крикнула вона й, не чекаючи відповіді, натиснула на кнопку.

Штурмовик злегка трусонуло в момент, коли двигуни почали працювати, але Айві легко підхопила контроль. Віктор та Лео мовчки знімали скафандри.

— Що в контейнері, ліки? — запитав Сет, розглядаючи невеличку коробку в руках.

— Не зовсім. Але дещо, що нам може допомогти, — буркнув Віктор. — Поки постав на моє ліжко, зараз потрібно розібратись зі сканером.

Скаут кинув незадоволений погляд на медика, але вирішив нічого не говорити. Лео поглянув на Дору, що тихо спала на ліжку, та мимоволі усміхнувся.

— Може, тойво, не будемо надто гучно говорити? Нехай вона поспить, — напівпошепки промовив він.

— Судячи з усього, в неї дуже міцний сон, раз навіть цей шум її не розбудив, — відповів Віктор, закінчивши зі скафандром.

Медик підійшов до дівчини й приклав руку до лоба.

"Злегка підвищена температура. Дихання уривчасте", — коментував він подумки.

— Лео, подай сканер, — скомандував медик, направляючись до Пола.

Той лежав нерухомо, у тій самій позі, в якій його поклали. Лише легке тремтіння повік видавало, що свідомість працює - ніби, він щось бачив уві сні.

Шахтар підніс пристрій медику, після чого направився до Айві, на мить затримавши погляд на Полі.

— В нас тут планується якийсь апгрейд? — запитав він, дивлячись на інструменти, розкидані на підлозі.

— Ой, ні. Я просто дещо перевіряла, — з усмішкою відповіла Айві.

— Потрібна якась допомога?

— Ну… напевно, ні. Принаймні поки, — промовила дівчина, кинувши легку усмішку шахтареві.

Той просто сів на підлогу поруч і втупився у панорамне скло, за яким панувала темрява космосу.

Віктор увімкнув планшет і взяв ручку сканера. Вона здавалася легкою, хоча була розміром із три його кулаки. На екрані спершу з’явився логотип - хрест у білому колі з невеликими трикутними вирізами. А вже за мить завантажилася операційна система. І медик, на подив, розумів, що там написано.

— Ого, це… як там її, загальна космічна? — з подивом кинув він.

Сет, що сидів неподалік, підійшов до медика і кинув погляд на планшет.

— Хм. Щось знайоме, — його голос звучав менш упевнено.

— Угу. На старших курсах це був додатковий факультатив. Я тоді ходив туди тільки заради… — його голос на мить стих. — Аманди. Вона казала, що коли ми повернемось у космос - нам необхідно знати мови.

Він злегка труснув головою, ніби намагаючись відкинути якийсь спогад, що вперто ліз у пам’ять.

— Гаразд. Я не надто добре її памʼятаю, але це вже виглядає простіше, — врешті промовив Віктор. — Цікаво, чому тут ця мова, а на іншій частині корабля - інша...

Сет знизав плечима. У нього не залишалось сил для подібного роду роздумів. Скаут просто сів поруч, чекаючи на команду Віктора, якщо тому знадобиться допомога.

Медик із невеликими зусиллями активував сканер, і інтерфейс планшета миттєво змінився. Перше, що він помітив, - це вибір істоти, яку планується сканувати. Понад тридцять рас, деякі з них мали по кілька підвидів.

"Ого. Нам і про половину не розповідали... Цікаво, скільки ще в нас таких упущень...", — пронеслося в його голові.

Коли він долистав до людей, там було два підвиди.

"Людина Плюс та Людина без Плюса... Що це, в біса, означає?" — подумав він.

Віктор ще раз переглянув список - і ні в кого більше не було подібного маркування.

"Ну, просто спробую обидва?" — продовжував роздумувати він, натискаючи на ту, що з "Плюсом". Але планшет відреагував попередженням: необхідно під’єднати інжектор. Після цього зʼявилося ще кілька речень, зміст яких він не до кінця зрозумів.

— Гей, Сете, ти вчив загальну? — запитав він, обертаючи планшет до скаута.

— Ну, щось трохи вчив, але давно, — відповів Сет, злегка нахилившись до екрана. — Хм... Ну, щось про інжектор і те, що аналізи без нього... небезпечні? Невалідні? Я не розумію останнє речення.

— Як і я, — буркнув медик.

— Гей, Лео, — крикнув він. — Підійди сюди.

Шахтар різко підбіг до медика й втупився в екран, який той обернув до нього.

— Е... І що? — запитав він.

— Ти розумієш, що тут написано? — в унісон запитали медик та скаут.

— Е... Ні? — злегка зніяковіло буркнув шахтар. — А мав би?

— Це загальнокосмічна, — роздратовано кинув медик. — Тут що, взагалі ніхто її не вчив?

Шахтар знизав плечима і показав на Дору:

— Ну, я думаю, вона має знати.

Віктор обернув голову на сплячу дівчину.

— Дійсно... Але я не хочу її зараз будити. Нехай відпочиває, — промовив медик. — Гаразд, спробую тоді звичайну людину.

Натиснувши на відповідну іконку, він активував нову секцію сканування. Інтерфейс планшета одразу змінився: в центрі з’явилась напівпрозора голографічна проєкція людського тіла - в повний зріст, з м’яким блакитним підсвічуванням. По обидва боки від неї розташовувались вертикальні шкали та повзунки різної довжини.

Деякі з них мали підписи - "Загальний стан", "Активність мозку", "Температурна карта", - інші залишались безіменними, лише з абстрактними піктограмами або кольоровими маркерами, що постійно пульсували.

Віктор стиснув ручку сканера і спершу навів її на себе.

Показники на екрані миттєво ожили - графіки стрімко миготіли, шкали стрибали, а голографічна проєкція тіла забарвилась у строкаті відтінки: зелені, жовті, червоні зони пульсували в різних частинах силуету.

"Хм, ну хоч працює схоже на наш. Ось тут показники крові, міцність кісток, стан органів...". — роздумував медик, вдивляючись в інтерфейс. — "На проєкції мають бути запалення... напевно, ці червоні ділянки якраз і є вони."

Поряд із проєкцією з’явились додаткові панелі: "Гематологія", "Опорно-руховий апарат", "Нейроактивність". Значення безупинно змінювались, іноді супроводжувались піктограмами чи короткими сповіщеннями.

Лео та Сет зацікавлено втупились у планшет. Шахтар хоч і не розумів нічого з побаченого, виглядав захопленим - його завжди приваблювали складні пристрої, особливо ті, що світяться. Сет же тримався стримано, але було видно, що він щось розуміє. Погляд ковзав від шкали до шкали, немов звіряючись із пам’яттю.

— Гаразд. Тепер - ви. Потрібні контрольні загальні дані, щоб я розумів відмінності, — буркнув медик. — Лео, ти перший.

І, не чекаючи відповіді, медик навів сканер на шахтаря. Показники на екрані миттєво змінились, права нога підсвітилась жовтим. Медик натиснув на позначку, і посеред екрана спливло невелике вікно, в якому миготів напис:

"Частковий вивих гомілковостопного суглоба. Супутня гематома. Рекомендовано обмежити навантаження."

— Угу, бачу травму від падіння, — промовив Віктор.

Його погляд ковзнув угору, і він помітив невелике запалення в ділянці спинного мозку. Він кинув здивований погляд на шахтаря - від цього в Лео пробіг холодок.

— Що таке? — з тривогою запитав Лео.

— Якась дивна активність у спинному мозку, — констатував Віктор. — Можливо, запалення...

Він знову глянув на планшет, потім на скафандр, і зрештою знову на Лео.

— Або ж це результат тих інʼєкцій. І треба було тобі їх колоти... — пробурмотів він.

— Я вже казав... — почав Лео.

— Так-так, у тебе не було іншого вибору... — бурчав далі медик. — Гаразд, Сете, тепер ти.

Віктор навів сканер на скаута й перевів погляд на планшет. Показники були в нормі, за винятком слабкої, але незвичної активності в мозку.

— Хм, і в тебе щось не те... Або нам потрібна “Людина Плюс”, — припустив медик і знову навів сканер на себе.

— А в мене нічого… — з сумнівом додав він. — Гаразд, не думаю, що зараз ми дізнаємось щось додаткове. Хіба що Айві ще перевірю.

Він підійшов до крісла пілота й тихо навів сканер на дівчину. У неї також фіксувалась дивна активність у мозку, але всі інші показники залишались у межах норми.

— Все гаразд? — кинула через плече Айві, але медик проігнорував питання і мовчки повернувся до команди.

Віктор навів сканер на Дору й втупився в екран планшета.

— Перелом двох ребер, тріщина ще в двох. Температура - тридцять вісім і один. Ознаки системного запалення. Але жодної аномальної активності в спинному мозку, — він перевів погляд на Лео. — Скільки разів ти собі колов?

— Три, — з тривогою відповів шахтар. — А що?

— У Дори не видно жодної схожої реакції. Можливо, одна доза не викликає ефектів. Як себе почуваєш?

— Та нормально. Хіба що спати тягне. Втомився просто. Але фізично - нічого незвичного.

— Мгм. Краще лягай і відпочивай. Не вистачало нам ще одного "хворого", — буркнув медик. — Сете, ти вже когось викликав?

— Розу викликати немає сенсу. Вона ж сама казала: "три дні", — знизав плечима скаут. — А кого ще? В нас не так багато контактів тут.

Медик важко видихнув і знову втупився в планшет.

"Травми серйозні, але все має бути добре", — подумав він. Раптом помітив нову іконку. Натиснув - і відкрилось ще одне вікно.

Окрім великого масиву тексту, там була коротка візуальна інструкція з піктограмами, які збігались із маркуванням на ампулах, що вони принесли з корабля.

— Воно... підказує, що вводити пацієнту? — припустив Віктор. — Але чи можна цьому довіряти...

Він мовчки піднявся, підійшов до наплічника біля шлюзу й обережно дістав кілька ампул. Швидко знайшов ті, що мали відповідні маркування.

— Що там казав Ксантракс... Тут тільки антибіотики й антикоагулянти. Навіщо система рекомендує щось із цього? — пробурмотів він. — Лео, він точно не казав, що серед цього немає анальгетиків?

— Е... Я не запам’ятав. Може, й казав. Він щось тараторив у вухо, — винувато озвався Лео. — Я справді не дуже в цьому розбираюсь. Вибач.

Медик кинув на нього гострий погляд, але швидко стримався.

"Не всі повинні в цьому розбиратись, Вікторе", — нагадав він собі.

— Гаразд. Поки нічого колоти не буду. Зачекаємо, доки вона прокинеться, — промовив він і направився до Пола.

Медик навів сканер на хлопця, і екран планшета одразу відреагував. З’явилося кілька сповіщень про «серйозні травми»: температура тіла - тридцять вісім і шість, три зламаних ребра, тріщина в лівій нозі, ушкодження щиколотки, тріщина в одному з пальців правої стопи.

— Пу-пу-пу... — видихнув Віктор. — А тут усе серйозніше.

Від його реакції в приміщенні запанувала напружена тиша.

Він перевів погляд на зону спинного мозку - там фіксувалась легка активність, але значно слабша, ніж у Лео. Аномальної активності в мозку не виявлено.

— Чесно кажучи, я навіть не знаю, що з ним робити, — невпевнено мовив він. — Без моїх інструментів і ресурсів бази ці травми виглядають... дуже сумно.

— Що ми можемо зробити? — напружено запитав Сет. — Має ж бути хоч щось?

— Система рекомендує вколоти ось це, — відповів медик, показуючи на ампулу з напівпрозорою зеленуватою рідиною. — Підозрюю, що це антибіотик.

— Тоді колемо? — невпевнено промовив Лео.

— Не думаю, що в нас є інші варіанти, — видихнув Віктор. — Але це не найбільша проблема.

— Непритомність? — уточнив Сет.

— Угу. Якщо він не отямиться і ми не зможемо його розбудити — довго він не протягне. Йому потрібні вода й їжа, а я не бачу тут нічого, що можна було б ввести йому у кров.

— Гаразд, вирішуємо проблеми по одній, — зрештою промовив Віктор. — Спочатку ця інʼєкція, а потім подивимось, що далі. Я ще перегляну, яку саме інформацію система сканера може надати.

Медик мовчки витяг з наплічника інжектор, який у поспіху прихопив ще на кораблі, вставив ампулу в приймальний механізм і перевірив справність. Потім швидко ввів дозу Полу й сів поруч, не зводячи очей із показників на екрані, скеровуючи сканер на хлопця.

— Я піду до Айві, — буркнув Лео.

— Але тобі треба лежати! — заперечив Віктор.

— До біса те лежати. Я почуваюсь краще, коли не валяюсь, — махнув рукою Лео, підводячись із ліжка.

— Але… — почав Віктор, та, глянувши на шахтаря, лише важко зітхнув і знову втупився в планшет. — Роби що хочеш. Але потім не кажи, що я тебе не попереджав.

Сет сидів на краєчку свого ліжка, спостерігаючи за командою. В голові трохи паморочилось, м’язи просили відпочинку, а серце то шалено калатало, то раптово вирівнювалося в спокійний ритм.

"Принаймні всі в безпеці", — подумав він.

***

Айві сиділа в кріслі. До неї долинали обривки фраз, але вона намагалася зосередитися на головному - відлетіти якнайдалі від цього клятого корабля.

У голові крутились десятки думок, але майже всі зводилися до одного: політ на цей корабель був помилкою, яка може дорого коштувати. У пам’яті виринали обриси спогадів про Пола - як вони разом конструювали колесо, складали іспити, як померла його мама. Вона тоді була надто зосереджена на собі, на власних проблемах. І не помічала, як її друг, раніше життєрадісний хлопець, поступово перетворювався на мовчазного й пригніченого.

У неї самої тоді був важкий період. Батько відбув на західний аванпост, і зв’язок з ним майже зник. На його місце прийшов цей дурень Нолан - одержимий бажанням вислужитися перед верхівкою, а не думками про благо бази. Він одразу змінив програму підготовки інженерів, скоротивши кількість годин на «власні експерименти», мовляв, це лише відволікає курсантів від справді важливих речей.

Айві пам’ятала, як одного разу вони з ним ледь не побились під час сварки. І як у розпалі накричала на Пола - за те, що той не підтримав її. Хоча й не підозрювала, що його щойно перевели на роботу з каналізацією, а не в інженерний цех модернізації машин, як її.

Анна тоді аж стрибала від радості, коли дізналась, що їх із Айві поставили в одне й те саме місце. Вони не були певні, чи їх призначать разом - зважаючи на те, як батько Анни ставився до Айві. Дівчина й подумати не могла, що Пола розподілять в інше місце, адже той значно завзятіше проявляв себе на навчанні.

Раптово позаду знову з’явився Лео, що мовчки підійшов до дівчини.

— Як... як він? — невпевнено запитала Айві. — Як Пол?

— Я... не знаю. Віктор каже, що травми серйозні, — голос Лео звучав важко й пригнічено. — Але, знаєш, я впевнений, що він викарбкається. Особливо з таким медиком.

Айві сильніше стисла штурвал. Вона вже давно могла ввімкнути автопілота, але не робила цього. Боялась, що коли зникне завдання - контролювати думки стане важче.

— А ти як? — тихо запитав Лео. — Ну, в плані, там...

— Все гаразд, — урвала його дівчина.

— Я ніколи цього не вмів, ну... підтримувати, — ніяковіло говорив Лео. — Але якщо що - не тримай у собі. Принаймні так завжди казала одна людина колись.

Айві кинула на нього погляд через плече й помітила, як у шахтаря злегка намокли очі. Але коли той спіймав її погляд - одразу відвернувся.

— Як ця штука взагалі літає? — перевів тему Лео. — Напевне круто - вміти таке.

— Та тут нічого складного, насправді, — з легкою посмішкою відповіла дівчина. — Найважче - то приземлятись.

— А підійматись?

— Зовсім просто. Натискаєш ось цю кнопку, — Айві кивнула на квадратну кнопку зліва від штурвала, — і все. Ну, потім ще трохи тягнеш штурвал на себе, але це вже дрібниці.

Лео посміхнувся й продовжив розпитувати її про дрібниці керування так, ніби вона була найкращим пілотом. Це допомагало йому відволіктись від болю, що смикався в тілі. І, здавалося, Айві теж виглядала трохи менш напруженою - хоча все ще час від часу кидала тривожний погляд через плече, у відсік, де залишалась решта команди.

"Три дні до дзвінка Розі. І хто-зна, скільки ще часу їй знадобиться, щоб дістатись до нас", — думав Сет, натискаючи кнопку виклику Роберта.