The Last Embers: Історія тих, хто вижив

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.

Сон Віктора обірвав дзвінкий звук будильника. Той машинально потягнувся вимкнути його, але згадав, що напередодні навмисне переставив його подалі.

Ну й розумний же той учорашній Віктор — промайнуло в його сонній голові.

За кілька хвилин він не витримав і швидким рухом зірвався з ліжка, щоб вимкнути джерело нестерпного шуму. Глянув у дзеркало на неголене обличчя, зібрав води в долоні й вмився різким рухом. Сальне волосся красномовно натякало: голову таки варто іноді мити.

Закінчивши з ранковими процедурами, він рвучко відчинив холодильник, щоб перекусити перед зміною. Але все, що там було, важко було назвати їстівним.

Знову йти в чортову столову — скривився він.

Накинувши звичний білий халат і похапцем зібравши рюкзак, Віктор вийшов із тісної кімнатки та попрямував до ліфтів.

Ненавиджу вставати в таку рань. Кому взагалі потрібна медична допомога в цей час? Або вже приреченим, або іпохондрікам. І тим, і тим допомагати немає сенсу. Одним уже нічим не допоможеш, іншим — просто нудно жити. — бурмотів він подумки, крокуючи одноманітними коридорами житлового поверху.

Проходячи повз столовий блок, Віктор помітив, що сьогодні, схоже, щось готується. Кілька людей прикрашали столи невеличкими вазочками зі світло-червоними квітами впереміш із синіми. На стільцях виднілися стрічки з якимось написом, але Віктор був надто далеко, щоб прочитати їх.

Знову будуть шуміти… І нічого не візьмеш без зайвої уваги…

Швидко повернувши направо, він дійшов до зони ліфтів, де вже чекали двоє його колег — низькорослий Андре та кремезний Паскаль.

— О, привіт, Віто! — вигукнув здоровань, широко усміхаючись.

Віктор відповів йому втомленим поглядом, а тоді буркнув:

— Звідки в тебе стільки енергії? Ти ж, бляха, спиш менше за мене.

— Він просто більший — має збільшений запас! — засміявся Андре.

Паскаль розреготався, і від його басистого сміху у Віктора розболілась голова. У цей момент двері ліфта відчинилися, і трійця зайшла всередину.

Віктор швидко натиснув кнопку 16-го поверху. Звичний, трохи роботизований жіночий голос промовив:

— Вітаємо, Вікторе, Андре, Паскалю. Бажаємо вам гарного дня. Нехай він буде спокійним.

— Ой, та замовкни вже... — пробурмотів Віктор.

— А мені це завжди подобалося. Без щоденного вітання було б якось сумно, — мовив Андре.

— Ага. Ще б тільки камери не стирчали з кожного кута, було б взагалі чудово, — пробурмотів Віктор.

— А що поганого в камерах? А якщо в якійсь частині бази вилізуть Акеріди чи ще якась гидота — без камер реагування буде значно повільнішим! — відповів Паскаль.

— Угу... Саме для цього, — саркастично відказав Віктор.

З динаміків почала лунати тиха мелодія, й ліфт різко рушив угору.

За хвилину двері знову відчинилися, і Андре з Паскалем неспішно вийшли.

— Не забудь, що сьогодні День Світла, — кинув Андре на прощання.

Двері зачинились, і ліфт рушив далі, несучи мовчазного Віктора вгору.

Вийшовши з ліфта, він попрямував коридором до свого кабінету. Там швидко закріпив планшет на руці та натягнув смарт-окуляри.

Перед очима одразу замиготіли інтерфейси. Злегка прижмурившись від різкого світла, Віктор узяв брелок із ключ-картою й накинув на шию.

На мить його погляд зупинився на порожній рамці з-під фотографії, що лежала на його столі — і одразу ковзнув далі, ніби нічого й не було.

Давай, Вікторе. Ще один день. А ввечері, можливо, навіть щось смачненьке знайдеш… — промайнула думка в його голові.

***

Повільно проходячи операційним відсіком, Віктор кидав погляд за поглядом на чергову низку поранених. Повітря тремтіло від стерильного холоду, запаху дезінфекторів і чогось гірко-металевого, що проривалося крізь фільтри. Густо-чорна від домішок бойових стимуляторів кров просочувала бинти, обмотані на залишках людських тіл.

Ніхто не кричав. Це була та тиша, яка з’являється лише там, де надії майже не залишилося.

Більшість поранених були приреченими.

Скради атакували блискавично, використовуючи зброю з магнітними прискорювачами. Їхні снаряди — важкі, надзвукові — пробивали укріплення, броню і все, що було між ними, як папір. Жодні щити не встигали зреагувати. Там, де проходили їхні кулі, залишались лише розірвані конструкції та розполовинені тіла. Нервова система не встигала навіть передати біль — смерть наставала миттєво.

Хоча й тих, кого вдалося витягти з поля бою, чекала лише мізерна надія.

Універсальні препарати — знеболювальні, стабілізатори, регенеративні гелі — були, але в подібних ситуаціях вони лише вигравали час. Недостатньо, щоб врятувати.

Справжнє лікування вимагало індивідуального синтезу.

Цей процес передбачав складний підбір молекул і багатоетапне складання ліків у спеціальних біоцентрифугах.

Система проводила сотні симуляцій за секунду, прогнозуючи реакції організму й одразу ж коригувала хід синтезу.

Але тепер... їхні ресурси були значно обмеженішими.

Арсанд пройшов просто крізь західний блок. Без мети. Без спротиву. І цього було достатньо.

Його не цікавили цілі. Він лише рухався вперед — і все, що опинилося на шляху, зникло. Включно з центрифугами.

Тепер залишився лише обмежений запас універсальних препаратів. Проти поранень, які залишає зброя Скрадів, цього було катастрофічно мало.

Віктор зупинився біля чергового ліжка. Жінка років тридцяти. Обличчя спотворене. Погляд розмитий, не сфокусований, але ще живий. У ньому жевріли страх, біль і... надія.

Вона ще трималася.

Її груди були розірвані осколком — глибока, розтрощена рана, в яку навіть не хотілося дивитися. Віктор бачив десятки таких. І знав — шансів немає.

Він нахилився ближче. Окинув рану поглядом, прорахував втрату крові, ступінь ушкодження, тип шоку. Все — автоматично. Як дихання.

Рука вже тягнулася до візка з інструментами. У голові, ніби сам по собі, почав складатися ланцюжок — формули, пропорції, послідовності.

План досить ризикований, але цілком можливий.

Він діяв швидко. Без зайвих рухів, без сумнівів.

Виглядало ніби ніби імпровізація. Але це була робота лікаря, яка межує з інстинктом. Вироблена, вивірена, вшита в мозок.

Віктор нахилився ще нижче.

— Тримайся, — буркнув тихо, майже несвідомо. — Я ще не закінчив.

***

Через декілька годин втомлений лікар повернувся до свого кабінету в пошуках хоч чогось, чим можна було б задовольнити голод.

Звісно ж, нічого їстівного. Та й звідки б воно взялося, якщо Віктор нічого не приготував.

Прийдеться йти в загальні зали... А то я так довго не протягну, — промайнула сумна думка.

Після короткого відпочинку він зібрався з духом і вийшов із кабінету, прямуючи до невеличкої зали на поверсі. Там, у спільних холодильниках, завжди можна було знайти якісь пайки. Вже уявляючи той пісний смак, він скривився. Але вибору не мав.

У залі було порожньо. Жодної живої душі. Враховуючи ситуацію з пораненими — не дивно.

Так навіть краще. Ніхто не буде пробувати завести розмову, не треба буде вдавати, що мені цікаві їх думки.

Підійшовши до холодильника, він приклав ключ-карту. Той пискнув і відчинився, демонструючи весь "багатий" асортимент.

Віктор обрав якусь кашу, що більше нагадувала сіру масу з вкрапленнями синтезованого м’яса. Лікар сумно зітхнув і вже збирався повертатись до кабінету, коли помітив чоловіка, що стояв біля його дверей.

Коротка зачіска. Поранення на шиї. Зброя на поясі. Ще один воєнний... Напевне прийшов дізнатись за когось зі своїх... Чого їх тільки сюди пускають? Не хочу я з ними говорити! — роздратовано подумав Віктор, перебираючи в голові варіанти, як би того обережно відіслати подалі.

Натягнувши посмішку він вже хотів був промовити щось, щоб гість не турбував його, але не встиг :

— Вікторе? Мені вас порекомендував Крістел. Є дещо, що потрібно обговорити. — відчиняючи двері промовив незнайомець.

Ага, тобто це ще й підісланий Крістелом... — пронеслась роздратована думка у Віктора в голові.

— Так, звісно. Проходьте. Можу поцікавитись вашим імʼям? — сухо та з явним роздратуванням відповів лікар.

— Сет Марлоу. Скаут першого рангу. Я не займу багато вашого часу сьогодні.

Ще цих мені тут не вистачало...

Віктор повільно зайшов до кабінету, спостерігаючи за рухами скаута. Той увійшов швидко й одразу зайняв місце за столом медика.

— Як і казав, не займу багато вашого часу, — почав Сет. — Мені потрібен медик.

Через цикл ми вирушаємо в західний блок. Учора я вже говорив з інженерами — двоє з них підуть з нами. Я знаю ситуацію з пораненими, але без медика ми не зможемо оцінити стан центрифуг.

Є шанс витягти обладнання, яке критично потрібне базі. Жодної небезпеки. Я особисто за це відповідаю.

Віктор просто дивився на скаута.

— Чому я? — врешті озвався він.

— Бо вас порекомендував Крістел, — знизив плечима Сет. — Каже, ви були серед тих, хто встановлював ці центрифуги.

— А чому не Бредмор? Або Селіна? Вони знали про них більше.

Сет кинув короткий, здивований погляд.

— Вони загинули під час атаки Скрадів. Ви не чули?

— О... Останні кілька днів видались... важкими. Не звернув уваги, — відповів Віктор без жодного натяку на емоції.

Сет злегка повів бровою, кинув погляд на рамку на столі. На звороті були вигравірувані ініціали: "А. Грейвз" — у маленькому металевому сердечку.

— Якщо вам здається, що не впораєтесь — я попрошу когось іншого. Наскільки мені відомо, ви дуже вправний лікар. Можливо, тут ви будете корисніші.

— Без тих центрифуг я можу бути скільки завгодно вмілим. У нас немає ліків. Нам потрібно відновити їх. Коли і де зустрічаємось? — твердо відповів Віктор.

— Через цикл, перед обідом. Двадцять третій рівень. З собою — тільки набір першої допомоги. Я сподіваюсь, він не знадобиться. Але краще мати, ніж пошкодувати. Про решту я подбаю.

Вони кивнули один одному, і Сет зібрався на вихід, ще раз оглянувши цього лікаря.

Віктор натягнув посмішку і очікував, коли цей гість нарешті покине його робоче місце.

— Якщо більше нічого - я хотів би повернутись до своєї роботи.

— До зустрічі. — На останок промовив Сет, після чого зачинив двері кабінету з іншої сторони.

Якийсь він... Дивний. І без натяку на емпатію. Не подобається мені це... — Подумав Сет.

Цей Сет, здається, профі. Але є щось в ньому таке... Надто він обережний. — Подумав Віктор.

***

Перед кінцем робочого дня Віктор ще раз завітав до своєї нової пацієнтки. Стан залишався стабільним, хоча все ще важким. Праву руку врятувати не вдалося, але хороший протез зможе її замінити. Чого-чого, а протезів у них завжди вистачало.

Лікар кинув погляд на екран:

Сатурація в нормі, температура злегка підвищена. Тиск низький. До завтра дотягне. Треба лише змінити пов’язки.

Незважаючи на наявність волонтерів та інших медпрацівників, Віктор сам взявся за перев’язку, обережно знімаючи бинти шар за шаром.

За кілька годин під дією реген-гелю рана виглядала трохи краще. Гною не було.

Віктор оновив гель, зробив інʼєкцію знеболювального і обережно перебінтував бідолашну.

— Сьогодні ти не помреш. І завтра також. — Тихо промовив він сплячій дівчині, після чого накрив її ковдрою.

Покинувши загальні палати він направився в свій кабінет. Залишив там робочі речі, та глянув на недоїджену кашу.

Так і не мав часу перекусити.

Вийшови з кабінету він направився до сходів, слухати голос в ліфті бажання зовсім не було.

Дійшовши ближче до житлових та розважальних зон він звернув увагу на те, що все виглядало більш... Прикрашеним. Ліхтарі, червоно-сині квіти, стрічки з привітаннями. Купа усміхнених лиць, що нарешті зібрались щоб весело провести час.

В великій столовій були майже всі, від шахтарів та скаутів, до вчених та інженерів.

Здавалось ніби зовсім нещодавно не було атаки скрадів, не було руйнувань через Арсанда. Не було всіх тих жахіть, що вони переживали з циклу в цикл.

Яке лицемірство. — промайнула думка в голові Віктора.

Серед натовпу він помітив змучених, але веселих Андре та Паскаля. Ті також побачили угрюме лице Віктора й поспішили йому на зустріч.

— Агов, Вікторе! Йди-но сюди — Гукнув йому здоровань.

— Дивись що ми знайшли! — Крикнув менший, показуючи йому на невеличкий пакунок в якому знаходився пиріг.

Віктор важко видихнув, але направився до друзів.

— Там тебе сьогодні якийсь скаут шукав. Знайшов? — Запитав його Андре.

— Так. — Сухо відповів Віктор.

— І що він хотів? — Запитав Паскаль.

— Роботу має.

— Та щоб тебе, Вікторе. Ти знаєш, що таке деталі? — Злегка роздратовано видав Андре.

— Та які деталі. Просто прийшов, попросив піти з ним у західний блок оглянути пошкодження центрифуг.

— І що ти? — Перепитав здоровань.

— Що-що? Погодився. Нам потірбно відновити їх.

— Ти... Точно в стані? Ну, знаєш. Цей день... — Почав говорити Андре, але Віктор перебив його палаючим поглядом, від якого в того застигла кров, — Вибач. Звісно.

— В загальній палаті лежить жінка. Порозпитуєте в Марії. Пригляньте за нею, як мене не буде. — Кинув Віктор вже зібравшись йти подалі з заходу.

— Звісно. Але ти зажди. Ось, візьми, — Здоровань протягнув йому пиріг.

Очі Віктора швидко кинули погляд на пиріг. Той самий пиріг. Він здивовано глянув на Паскаля

— Зві... Дякую.

— Я знав, що тобі стане краще. Спеціально попросив Крихітку Піта про нього. Той спочатку не хотів, але я вмію бути переконливим. — З теплою посмішкою промовив Паскаль.

— Можливо все таки посидиш тут з нами? Кажуть сьогодні буде щось особливе. — З надією запитав Андре.

— Ні. Я.. Можливо наступного разу. — Відповів Віктор, та, взявши пиріг, направився у бік житлового сектора.

— Може нам піти з тобою? — Запитав здоровань, зробивши невпевнений крок у бік Віктора

— Ні, дякую. Веселіться... — Зробивши невелечку паузу він додав, — І щасливого Дня Світла.

Він пришвидшив крок і швидко зник за кутом зали, розчинившись в натовпі, що продовжував збільшуватись. Його друзі залишились стояти, дивлячись йому у слід:

— Може все таки підемо з ним? — Запитав Андре дивлячись на сумного здорованя.

— Ні. Він ж сказав, що не варто. Хоче побути сам. Я думаю він може дати собі раду. — Тихо промовив Паскаль.

***

Зайшовши в порожню квартирку, Віктор поставив пиріг на стіл.

Взявши пляшку вина, сів на підлогу й кинув погляд на диван. Там усе ще лежали маленькі речі: невеличка спідниця та синьо-червона блузочка.

За вас. Можливо, скоро побачимось. Через цикл я йду в західний блок. Можливо, якщо пощастить, там станеться щось, завдяки чому ми знову будемо разом, — зробивши ковток з горла, подумав Віктор.

Він глянув на пиріг. Той самий, що так любила Амелія, і який Аманда готувала щоразу на це свято. Він ніби відчував їхню присутність. Їхній запах. Їхні голоси.

Ось там, на дивані, сидить маленька Амелія — заливається безтурботним сміхом, чекаючи на тата, який от-от має прийти. І вони підуть на свято.

Зліва від неї — Аманда. Вона вперто намагається завʼязати бант на голові малої, але та не всидиться на місці, граючись із ліхтариком, що Віктор приніс напередодні.

А сам Віктор… знову затримується на роботі. Як завжди. Він ніколи не приходив вчасно. Постійно працював. Обіцяв Аманді, що от-от все зміниться.

Що от-от навчить когось, от-от врятує останнього пацієнта.

Вона завжди чекала. Ніколи не дорікала. Не вимагала.

Я не заслуговував на неї. Якби не я, вона була б жива.

Він допивав пляшку, поки не заснув просто на підлозі — від утоми, алкоголю й болю, які змішалися в одну тишу.