The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Айві не могла відвести погляду від того, що відбувалося на підлозі. Чорний слиз, який ще мить тому був просто огидними плямами, тепер пульсував і звивався, набуваючи обрисів. Три окремі, моторошні згустки, ніби виплюнуті з надр цього проклятого корабля, повільно, але невпинно зростали, народжуючи щось незбагненне.

Її серце відчайдушно калатало, відлунюючи в шоломі. Холодний піт стікав по спині — попри захисний костюм. Це було не просто чудовисько, з яким вони вже стикались. Це було щось гірше. Щось, що регенерує. Що множиться. Що не помирає.

— Назад! — вигукнув Сет, роблячи крок уперед. Його руки міцно стискали зброю, готову до пострілу.

Його тіло напружилося, а розум - прояснився. Попереду - лише вороги. Позаду - ті, кого він повинен захистити.

Дора підняла зброю й націлилася на найближчу ціль. Та все ще нагадувала скупчення слизу, але з кожною секундою зростала, набираючи форму.

Віктор зробив два кроки вбік, прицілюючись у найбільшу калюжу.

Сет зробив коротку серію пострілів у найближчого, розбиваючи сформоване тіло.

Дора миттєво зреагувала на його дії й підтримала вогонь, випустивши два точні постріли в мацаку, що вже тяглася в їхній бік.

— Цільтесь у середину! — вигукнув Сет.

— Де ти бачиш тут середину?! — крикнула Айві, переводячи приціл то на одну істоту, то на іншу.

В цей момент одна з істот, що досі була лише пульсуючою масою, остаточно набрала форми. Її чорний, блискучий силует витягнувся. Десятки тонких, слизьких мацак розправилися, наче пазурі - готові до удару. Вона ривком кинулася вперед, прорізавши затхле повітря камбуза, і величезна, налита чорним слизом, мацака з моторошним свистом розсікла простір, націлившись прямісінько в Сета.

Той зреагував блискавично, його досвідчений мозок скаута спрацював ще до того, як свідомість усвідомила загрозу. Він різко відстрибнув убік, притискаючись до холодної, заляпаної слизом стіни, ухиляючись від смертоносного удару, який міг би розірвати його навпіл.

"Якщо вони влучать по мені - я труп", — несамовито кричали його інстинкти, посилаючи хвилі адреналіну по всьому тілу.

— Сете! — викрикнув Віктор. Його голос, спотворений шумом бою, пролунав у комунікаторі.

— Я в порядку! — проричав скаут, попри задишку, що важко розривала груди. Його голос був хрипким, але сповненим рішучості. — Відходимо! Усі назад!

Але в ту ж мить, ніби за сигналом, друга істота, що вже повністю сформувалася і була помітно меншою за першу, несподівано стрілою кинулася вперед. Її тіло, позбавлене чітких обрисів, нагадувало ідеально сформовану кулю концентрованої чорної рідини, що з неймовірною швидкістю вилетіла ніби з водяної гармати. Вона пронеслася крізь повітря з низьким, утробним стогоном, що відбився від металевих стін, прямісінько в скаута, який щойно уникнув першої атаки. Сет ледве встиг впасти на підлогу і відкотитись, уникаючи удару.

Дора та Віктор, незважаючи на паніку, що стискала горло, діяли як одне ціле. Їхні гвинтівки випльовували лазерні промені, які з шипінням врізалися у драглисте тіло більшої істоти. Десятки пострілів один за одним прошивали її, прорізаючи дірки, з яких фонтанував чорний слиз, осідаючи на стінах і підлозі бризками, що одразу ж починали звиватися. Проте, здавалося, це лише дратувало чудовисько, а не шкодило йому.

Тим часом Айві, попри хаос навколо, інстинктивно оцінювала простір. Погляд інженерки, натренований шукати рішення, ковзав по понівеченому камбузу, відмічаючи кожен елемент, що міг би стати важелем у цій відчайдушній боротьбі. Її погляд зачепився за товсту, металеву трубу, що тягнулася по всій кімнаті під самою стелею. Вона починалася у стіні позаду них, перетинала весь простір, ніби вена, і зникала за масивними металевими плитами, що знаходились під стінкою з дальнього боку приміщення.

"Хм, можливо в ній плазма?" — подумала Айві. — "Якщо все зробити правильно - може вийти… якщо я не помиляюсь щодо її вмісту."

— Відволічіть їх! Маю ідею! — крикнула вона в загальний канал.

— Яка ще в біса ідея! Ми відступаємо! — гаркнув Сет у відповідь, його голос був сповнений люті та роздратування.

— Ага, а потім нас затискають у вузькому тунелі, де ми навіть розвернутися не зможемо?! — відмахнулася інженерка. Її рішучість заглушала страх. Вона знала, що відступати - це самогубство.

— Потрібно розібратись з ними тут і зараз! — І не чекаючи відповіді, рвонула до тих самих плит, де труба зникала. Її рухи, попри всю незграбність скафандра, були на диво швидкими та цілеспрямованими.

Скаут вскочив на ноги. Краєм ока він помітив, як чергова мацака, з моторошною швидкістю наближається до забрала його шолома. Він різко змахнув рукою, відчувши несподіваний прилив енергії, що поширився по його тілу. Це була не просто сила, а щось більше, що дозволило йому відбити атаку, відчувши, як щупальце ковзнуло по рукавиці, не завдавши шкоди. Він міцніше стиснув гвинтівку, його погляд миттєво переключився з Айві на монстрів, готовий прикрити її, попри весь свій гнів на її самовільність.

— Гаразд, зроблю все що можу. — буркнув він.

Дора, усвідомивши, що одна з істот ось-ось кинеться на Айві прийняла швидше рішення. Вона відбігла вправо, вдарившись об дальню стіну кімнати. Дівчина відчайдушно замахала руками, намагаючись привернути увагу одного з монстрів, сподіваючись відволікти його від Айві, що бігла до плити. Її дихання було уривчастим, а серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.

На мить здалося, що істота відреагує, але її слизький погляд залишався прикутим до інженерки. Коли Дора побачила, що її ігнорують, розчарування миттєво змінилося люттю. Вона не могла дозволити істоті кинутись на Айві. Зі стиснутими зубами, вона зробила декілька прицільних пострілів у бік мацаків, що звивалися, сподіваючись хоч якось зачепити їхню увагу. Лазерні промені врізалися у слизьке тіло, залишаючи по собі короткі спалахи світла, але монстр не здригнувся.

Їй потрібно було щось більше. Її погляд ковзнув по захаращеній підлозі камбуза. Серед розкиданого посуду та бруду, що вкривав усе, вона помітила мерехтіння металу. То був кухонний ніж, великий, із зазубреним лезом, що, вочевидь, випав з рук когось із загиблих Дреко. Зібравши всі сили, Дора зробила крок вперед, і з коротким, напруженим видихом кинула ніж прямісінько в найближчу мацаку. Металеве лезо, що виблискувало в тьмяному світлі, з тихим чваканням вп'ялося в драглисту плоть чудовиська, застрягши там, наче огидна прикраса.

Це спрацювало. Істота, яка досі була повністю зосереджена на Айві, різко здригнулася. Частина її мацаків, що вже готувалися до атаки, обернулася в бік Дори. Ніби роздратований хижак, якого відволікли від здобичі.

Віктор згадав про знахідки у складському відсіку - ті дивні хірургічні інструменти та прозорі контейнери. Це може бути пов'язано.

— Сете, Айві! Цей слиз… він схожий на біоматеріал із колб! А рани… вони затягуються надто швидко! Лазерний вогонь марний, якщо ми не влучаємо в життєво важливі органи, яких, схоже, немає! — випалив він у комунікатор.

— Їхній метаболізм надзвичайно швидкий! Ми маємо шукати щось, що порушить їхню структуру, а не просто пропалить дірку! — додав він перезаряджаючи гвинтівку.

Медик зробив кілька прицільних пострілів у бік меншої істоти, що наближалася до Сета, намагаючись влучити не просто в тіло, а в те місце, де, як йому здалося, концентрувалася її маса.

"Це не кров, це більше схоже на активну біологічну сполуку", — промайнула думка, коли він побачив, як зелена рідина бризнула з тіла істоти наверху.

"Зелена рідина! Це було ключем!" — пронеслось в його голові.

— Сете! Зелена рідина! Цілься в місця, де концентрується рух! Схоже, це їхній «мозок» або центральний вузол! — майже закричав Віктор, продовжуючи прикривати Сета і Дору. Його гвинтівка стріляла короткими чергами.

Він кинув погляд на Айві, що вже наближалася до труби.

"Сподіваюся, її ідея краща за наші постріли".

***

Пол усе ще лежав на ліжку, занурений у безпамʼятство. Його розум вперто опирався пробудженню, ховаючи свідомість у глибини власних спогадів.

Світло в кабінеті голови Технічного департаменту було тьмяним, але гнітюча атмосфера відчувалася гостріше, ніж будь-яке яскраве освітлення. За скляним столом, завалений голограмами схем і звітів, сидів Келас. Праворуч від нього стояв Нолан, чий вираз обличчя говорив лише про одне : когось чекають великі неприємності. Ліворуч стояла молода жінка з рудим волоссям й легкою посмішкою, в якій змішалась гордість і легка злість.

— Айві, Поле. Що, ви... Робите. Яке завдання вам поручили? — суворо почав чоловік за столом.

— Почистити верхній склад... — тихо пробурмотіла Айві, схиливши голову.

— А що натомість робили ви? — все тим-же голосом запитав Келас.

— Але ми ж чистили! — огризнулась Айві. — Ті деталі нікому не потрібні!

В її голосі читалась образа і злість. Зранку вони з Полом дізнались, що один з охоронців промовився Нолану про їх проєкт і той з криками увірвався до батька Айві.

— НЕ ПОТРІБНІ?! — зірварвся Нолан, — ТА ВИ...

Келас кинув на нього суворий погляд і той одразу замовчав.

— Але ці деталі потрібні. Ви самі рвались допомогти і я дав вам шанс. Але на що ви його змарнували?

— На мрію! — продовжувала стояти на своєму Айві.

Пол, здавалось, проковтнув язика. Він ніколи не вмів сперечатись зі старшими, особливо коли відчував свою провину.

— Мрії це добре, але хто буде виконувати роботу? — важко видихаючи почав Келас. — В нас немає "лишніх" ресурсів, щоб ось так витрачати їх на всяку дурню.

Айві набрала в рота повітря щоби знову огризнутись, але погляд жінки змусив її промовчати.

— Ти чудово знаєш яка в нас ситуація. А те, що ви ще й вкрали у Нолана - неприпустимо. Ви вже дорослі і повинні відповідати за свої дії. — продовжив чоловік.

Він важко видихнув і подивився на жінку, а потім на Нолана.

— Ти знаєш правила. Вони стосуються всіх. — Почав він холодно.

— З завтрашнього циклу ви більше не працюєте на горі. Ви доєднаєтесь до інших дітей на нижніх рівнях в школі. А після неї , будете як і всі - допомагати на кухні та на фермах.

— ЩО?! — вибухнула Айві, але Пол прикрив її рота рукою.

— Перепрошую, чи можу я сказати дещо? — почав Пол.

Чоловік кинув на нього здивований погляд, але лише схвально кивнув.

— Айві тут ні до чого. Це був мій план. — почав він. — Вона просто допомагала мені.

Щоки Нолана почервоніли й той вже хотів вибухнути, але Келас його зупинив.

— Не треба нам брехати, Поле. — спокійно мовив він. — Те, що вона моя донька - не дозволяє їй робити все що заманеться.

— Я не брешу. Це дійсно була повністю моя ідея, — він кинув погляд на Айві, що виглядала здивованою. — І я готовий понести покарання за двох.

— Вас обох буде покарано, — мʼяко озвалась руда жінка. — Твої слова цього не змінять.

Наступні 30 циклів вам обом заборонено вихід на верхні рівні, окрім як задля розбору вашого проєкту.

— А ще, ви повинні вибачитись перед Ноланом. І, щоб ви точно засвоїли урок - ви будете допомагати йому проектувати нову гідропоніку на фермах.

— Що? Ні! Я не хочу! — крикнула Айві звільнивши свого рота від Полової руки.

Її щоки почервоніли від злості, а очі почали мокріти.

— Дядьку Келасе, давайте краще я відпрацюю у Нолана. Стільки скільки він скаже! — почав Пол.

— Ні. Ви обоє. — стояв на своєму Келас.

— Тридцять циклів. Допомагаєте мені тридцять циклів. І повернете все, що вкрали в мене! — буркнув Нолан.

Здавалось, що Айві ось ось розплачеться, але жінка, що стояла поруч з Келасом підійшла до неї та присіла навпроти.

— Доню, ти ж розумієш, що те що ви накоїли - погано.

— Але... ми ж творили! Як ви вчили мене! — почала вона схлипуючи.

— Так, але чи був у вас дозвіл на це? Як ви отримали ресурси?

— Не було... — сумно відповіла вона. — Але тато сам казав, що потрібно шукати всі варіанти для досягнення цілі...

— Але хіба це стосувалось крадіжки заради розваг? — вже більш суворим голосом промовила жінка.

Айві кинула погляд на чоловіка за столом та зустрілась з ним очима. Вона одразу винувато опустила голову і злегка заперечно похитала нею.

Жінка поставила руку їй на голову і злегка погладила її. Після чого вона обернулась до Пола і глянула тому в очі.

— Це похвально, що ти готовий був взяти провину і покарання на себе. Але не потрібно брехати мені. — з щирою посмішкою мовила вона.

— Гаразд. Йдіть по домівкам. Якщо дізнаюсь, що за двадцять хвилин ви не будете в своїх будинках - покарання буде збільшено ще на тридцять циклів. — суворо мовив Келас.

***

Айві бігла до плит, не озираючись назад. Її рухи, попри незграбність скафандра, були швидкими й точними. Вона з легкістю долала камбуз, майстерно уникаючи перекинутих стільців, розбитих тарілок і калюж чорного слизу, що повільно розтікалися по підлозі.

Важкий металевий стіл не став перешкодою - зібравшись, вона перестрибнула через нього. Приземлення відлунало глухим стуком у шоломі.

Вона дісталася до масивної плити - частини індустріальної варильної системи, що займала значну частину стіни. Труба, яку вона помітила раніше, проходила десь знизу, під металевими секціями.

Айві застрибнула на плиту, її черевики глухо вдарились об холодний метал. Від цього удару в голові задзвеніло - чи то від втоми, чи від напруги. Вона присіла навпочіпки й швидко оглянула простір перед собою.

Труба була саме там, де вона й очікувала - трохи нижче рівня плити, під’єднана до задньої частини великого нагрівального модуля. Метал виглядав надто щільним, щоб просто пробити його, але Айві помітила мікротріщини біля стику з плитою. Ідеальне місце.

Вона вже відчувала присутність істот позаду, кожна секунда була на вагу золота. Пальці блискавично розстібнули кишеню на її стегні, витягуючи резервний лазерний картридж. Айві вхопила його двома руками, і поки навколо лунали постріли та вигуки, вона зосередилась на металевому циліндрі, як на чомусь живому.

— Тримайся, красунчику, — пробурмотіла собі під ніс і зняла зовнішню кришку картриджа.

Всередині - обережно впаяний модулятор променя, стабілізатор і мініатюрна камера з конденсованим енергетичним осердям. Звичайна зброя використовує його лише на кілька мілісекунд. Вона ж збиралася випустити все одразу.

Розум уже працював в звичному режимі: перенаправити потік, прибрати стабілізацію, підключити додаткове живлення, уникнути вибуху прямо в руках.

Айві витягнула тонкий викрут, і через п’ять секунд модулятор лежав окремо. Вона обережно замкнула внутрішнє коло, зробивши коротке з’єднання між виходом енергії та зовнішнім розрядом - тепер при активації струм піде не на імпульс, а на суцільний термічний потік.

— Ще трохи… — вона вишукувала в рюкзаку малий акумулятор. Не основний, той залишився на шнурі в слоті, а саме додатковий блок живлення - старий, але потужний. Його корпус вже мав подряпини від попередніх витівок.

Вона підключила живлення до осердя картриджа, обережно вставивши адаптер через порт зворотного потоку.

Той засичав.

— Айві! — почувся голос Сета у комунікаторі. — Швидше!

— Ще хвилинку! — гаркнула вона у відповідь, не зводячи очей з конструкції.

На плиті вона розклала підставку з металевих ножок і притиснула саморобний пристрій до поверхні - прямісінько навпроти труби. Лазер був спрямований точно в зону стику, де вже виднілись натяки на втомлений метал. Це був їх шанс.

— Коли я скажу відступаємо! Хтось з вас має підготувати пристрій біля дверей, їх треба буде зачинити! — крикнула вона, фіксуючи кронштейн.

— Як саме? — запитав Віктор.

— Просто перенаправте живлення через допоміжний вузол й готуйтесь послати імпульс коли всі вийдуть. — відповіла інженерка, фокусуючись на своєму винаході.

— Що? — перепитав медик.

— НАТИСНІСТЬ СИНЮ КНОПКУ, ПОТІМ ЗЕЛЕНУ! — гаркнула Айві.

За секунду до запуску Айві різко зістрибнула з плити. Її чоботи глухо вдарилися об підлогу, і вона, не озираючись, закричала в комунікатор:

— Біжіть! Максимально далеко!

Дора рушила першою, пірнаючи під удар мацаки, що розсік повітря буквально в кількох сантиметрах від її голови. Її рухи були ривчасті, але точні — паніка не встигла взяти гору.

Віктор ішов за нею, прикриваючи правий фланг. Його гвинтівка сипала короткі черги світла в бік істоти, яка на мить зупинилася від несподіваного опору.

Сет лишився останнім. Він стояв біля дверей, тримаючи позицію. Його постріли лунали ритмічно й точно, кожен - прямісінько у ціль. Мацаки, що тягнулися до Айві, зривалися й падали, спалені напівдорозі.

Його погляд був холодним, майже механічним. Але в глибині очей - напруга. Він чекав. Він не піде, поки вона не проскочить.

Айві продовжувала бігти через кімнату, поки край перекинутої полиці, якої вона не помітила в хаосі, зачепив її ліву ногу. Секунда - і вона втратила рівновагу. Тіло з розгону врізалося в підлогу. Шолом глухо стукнув об метал, руки ковзнули вперед, з рюкзака вискочив один із інструментів.

— Айві! — вигукнув Сет, не роздумуючи ні секунди.

Він метнувся вперед, прямо в гущу істот, що звивались усього за кілька метрів. Його тіло врізалось у простір між мацаками, відштовхуючи одне з обпечених створінь плечем, ухиляючись від іншого.

Час стискався. Лазер у трубі за спиною вже почав поводитись нестабільно — Айві це знала. Але вона не могла поворухнутись - шолом злегка тріснув по лівому краю, в голові дзвеніло.

Сет різко опустився на одне коліно поруч.

— Вставай! — хрипко промовив він і схопив її під пахви.

— Все під контролем... — процідила Айві, намагаючись підвестися.

— Твій контроль лежить на підлозі, як і ти, — буркнув Сет, різким рухом піднімаючи її на ноги.

Раптом щось змінилось.

В повітрі клацнуло, мов розірвалась нитка, і мацака з надзвичайною швидкістю замахнулась, готуючись вдарити. Але для Сета все уповільнилось. Рухи істоти стали тягучими, мов у вʼязкому гелі. Звуки зникли. Навіть вібрація лазера позаду стала глухою.

"Лише вона. Лише Айві. І цей удар."

Сет бачив траєкторію атаки ще до того, як вона завершилась. Його тіло діяло саме по собі - інстинктивно, майже без його волі. Він рвонув її за руку, відштовхуючи вбік, прямо в напрямку дверей. Іншою рукою він виставив передпліччя, наче щит.

Мацака з тріском вдарила по руці. Вибух болю прошив усе плече, немов по нервах прокотився струм. Здавалося, шкіра обпеклася зсередини. Але рука не зламалась. Вона витримала.

Поки Айві котилась до дверей, Сет накрив щупальце іншою рукою й рвучко потягнув на себе. Істота, здавалося, на мить застигла від подиву — мацака з хрустом відірвалась від її тіла, залишивши тремтливий обрубок.

Айві прокотилась майже чотири метри, перш ніж сила поштовху зійшла нанівець. Вона затримала подих, лежачи долілиць. Очі широко розплющені, серце несамовито гупає.

"Що… як… ЩО?!" — стугоніло в її голові.

Та часу на роздуми не було.

Айві різко підвелась і рвонула до дверей, щосили відштовхуючись від слизької підлоги. Позаду вже чувся глухий, далекий гул - труба от-от вибухне.

— Сете! ТІКАЙ ЗВІДТИ! — кричала Айві в комунікатор, задихаючись і дивлячись, як той стоїть серед істот, тримаючи в руках відірване щупальце.

Скаут повільно випростався, опираючись на одне коліно. Рука, яка ще хвилину тому блокувала удар, тремтіла, але не здавалася. В іншій - він міцно стискав слизьке, пульсуюче щупальце, що ще ворушилося в його долоні.

Істота, що сунула на нього зліва, розкрила кілька нових відростків, готуючись до удару.

Він з усього розмаху змахнув щупальцем, наче батогом. Воно зі свистом розсікло повітря й вдарило чудовисько вбік. Тіло істоти буквально склалося в повітрі, після чого її потворна маса пролетіла через усе приміщення й врізалася в шафу зі старим начинням. Метал задзвенів, щось обвалилося.

Слиз розлетівся бризками, а саме створіння ковзнуло ще метрів зо два, перш ніж зупинитись.

— Вибач, — кинув Сет, і майже спокійно розвернувся до дверей.

Він рвонув з місця, розмахуючи щупальцем як хлистом, збиваючи мацаки, що виростали йому на шляху. Його рухи були не такими плавними, як раніше - радше грубими, ривковими, наче він діяв на чистому адреналіні.

В ту секунду, коли Сет буквально влетів у коридор, Айві вже стояла біля панелі. Не чекаючи ані миті, вона вдарила по кнопці.

Двері почали змикатись.

Позаду, у кімнаті, де ще лунало шипіння й деренчання металу, лазерний різак, активований кілька секунд тому, нарешті прорізав трубу. Імпровізований пристрій перегрів її до критичного рівня.

Яскравий спалах синюватого світла на мить прорізав вузьку щілину між дверима — а потім усе зімкнулося.

Кімнату за стіною струсонуло. Вибух не був надто потужним, але достатнім, аби повітря в коридорі затремтіло, а двері злегка вигнулись від ударної хвилі. Айві стояла, важко дихаючи, притиснувшись до стіни.

— Трішки... Більший... вибух... — важко дихаючи сказала вона, — ніж... я... очікувала...

Сет важко сів на підлогу все ще стискаючи щупальце в руках. В його голові крутилось десятки думок, але головна з них : "Всі живі."

Віктор і Дора, що відбігли трохи далі дивились на мацаку в руках Сета і здивовано промовили :

— Це що?

— Не було часу перезаряджатись. — важко відповів Сет. — Та і вони були надто близько. Прийшлось імпровізувати.

— Що тепер? — запитала Айві, дивлячись на скаута.

— Перевіряємо інші двері... І сподіваємось, що там немає таких сюрпризів. — відповів Сет, підіймаючись на ноги.