The Last Embers: Історія тих, хто вижив

— Ось тут. За цими дверима, — сказав Лео, вказуючи пальцем уперед.

Сет підійшов ближче, мовчки глянув на панель і приклав до неї долоню. Жодної реакції. Панель лишалась темною, мов мертва.

— Можливо, спробувати... — почала Айві, але в ту ж мить двері зі скреготом розсунулися.

За ними, просто біля стіни, стояв Пол. Нерухомо. Спиною до них. Сяйво від ліхтарів ковзало по його скафандру, утворюючи дивні, ледь помітні відблиски.

Айві машинально ступила вперед - але відчула, як чиясь рука рвучко схопила її за передпліччя. Вона обернулась - це був Сет. Дівчина вже набрала повітря, щоб накричати на скаута, але той мовчки вказав на діру у скафандрі Пола. З неї стікала чорна рідина, залишаючи тонку лінію, що повільно сповзала донизу.

Серце інженерки шалено забилось, немов двигун, що от-от піде в рознос. Повітря завмерло в горлі, мов чужорідний клапан, не даючи ні вдихнути, ні сказати бодай слово.

Сет обережно ступив у темне приміщення, тримаючи зброю наготові. Кожен його рух був точним, мов хірургічний розріз - без жодного зайвого звуку. Ліхтар на скафандрі ковзнув по стінах, вихоплюючи уламки металу, темні плями на підлозі й застиглі тіні.

І раптом - Пол різко обернувся.

Рух був занадто різким, майже неприродним. Усі завмерли. Аж тоді з комунікаторів пролунав його голос - сухий, надтріснутий, як старий дріт:

— Це ви...

І в ту ж мить його коліна підкосилися. Тіло Пола впало на підлогу, наче знеструмлене, з глухим ударом.

Айві рвонула вперед, майже стрибком оминувши Сета. Її пальці вже тягнулися до скафандра Пола, а в очах палала тривога. За нею, не гаючи ні секунди, кинувся Віктор - швидко, різко, без жодного слова. Медик діяв на автоматі: серце ще не встигло завмерти, а тіло вже працювало.

Крізь скло шолома лиця майже не було видно - тільки ледь вловимі відблиски ліхтарів на візорах.

Віктор обережно провів рукою по правому боці скафандра Пола - й та безперешкодно увійшла всередину. Там, де мала бути герметична броня, була дірка - щось випалило або вирвало цілу ділянку. Краї прориву обліплював в’язкий чорний слиз, що ледь тремтів у світлі.

Віктор ухопив Пола під плечі й спробував підняти, та навіть попри полегшену вагу завдяки скафандру - один він його не витягне.

— Допоможіть! Заберемо його на штурмовик! — кинув він.

Лео вже забіг усередину, але Сет раптово гаркнув:

— Зачекайте! Треба обдумати варіанти, — його голос звучав неприродно холодно.

— Що тут думати?! — вигукнула Айві. — Це ж Пол! І він поранений!

Не чекаючи дозволу, інженерка нахилилася й спробувала підняти Пола разом із Віктором.

— Чорний слиз, — кинув Сет.

— І що?! — роздратовано відповіла Айві.

— "Вони залазять у тіла", — продовжив скаут. — Ми впевнені, що це він?

Електричний струм пройшов тілом Лео, як рефлекс - мимовільна відповідь на те, що він щойно почув.

— Сет... має рацію, — нарешті мовив Лео. — Я сам бачив істоту, в якій жило це “щось”.

— Це ПОЛ! — гаркнула Айві. — Вікторе, Доро?! Чого ви мовчите?!

— Я... не знаю... — невпевнено озвалася Дора, що досі стояла в коридорі.

— Навіть якщо він “заражений” - я його тут не покину. Ми зможемо його вилікувати, — кинув Віктор, підіймаючи Пола й рушаючи до виходу з кімнати.

Сет зробив крок убік, перегороджуючи шлях. Медик наткнувся на нього плечем і різко крикнув:

— Мене зупинить тільки постріл, — його голос звучав рівно, майже беземоційно, але в цьому спокої відчувалась загроза.

Скаут сильніше стиснув зброю. Його інстинкти кричали : "Не можна цього робити. Це небезпечно. Через це група може постраждати".

— Відійди, — тихо, але наполегливо сказав Віктор. — Не змушуй мене штовхати тебе.

— Сете, я теж вважаю, що його не можна залишати, — озвалася Дора.

— А ми можемо постраждати, якщо заберемо його, — відрізав Сет. — У нас немає жодної ізольованої кімнати. Жодного безпечного місця.

— І через те, що ти боїшся - ти прирікаєш його на смерть?! — вигукнув медик. — В тебе немає права вирішувати чужу долю.

— Я відповідаю за вас, — нервово видав Сет.

— Та мені начхати. Пол — поранений. І ми йдемо на штурмовик. Хочеш — залишайся тут. Або допоможи, — різко відповів медик.

Сет мовчки зиркнув на Віктора, який тримав непритомного Пола під пахвами, закинувши його руки собі на плечі, - наче волочив товариша вогневою смугою. Поруч Айві підтримувала ноги, притискаючи їх до себе, аби скафандр не тягнувся по підлозі.

Вони несли його разом, важко, але з рішучістю, яка не залишала простору для сумнівів.

Лео глянув на Сета, потім перевів погляд на двох, що тримали Пола.

— Він — один із нас, — нарешті кинув він, підходячи до Айві. — Я понесу.

Скаут невдоволено зиркнув на шахтаря й важко видихнув.

— На штурмовику подумаємо, що зможемо зробити для нашої безпеки, — сказав він, підходячи до Віктора. — Я понесу. Лео, в тебе поранена нога. Доро - прикривай нас.

Його голос звучав рішуче, хоч і з гіркотою.

Віктор вагався ще мить, але зрештою передав ношу скауту. Пол не був велетнем, але медик уже явно втомився - та ще й був худорлявішим за нього.

— На ліфт? — запитала Айві. Її голос тремтів, ніби от-от зірветься на плач.

— Так. Якщо енергоживлення вже відновлене - це найшвидший шлях, — відповів Сет.

— Є одна проблема, — раптово озвалася Дора. — Його скафандр.

— Що саме ти маєш на увазі? — запитав Віктор.

— Він пошкоджений. А наш штурмовик - ззовні. І шлюзу немає.

— Вакуум... — тихо мовив Віктор.

— Угу. Саме він, — підтвердив Сет, не відводячи погляду від Пола.

— І що нам робити?! — вигукнула Айві, майже зірвавшись. У її голосі вже відчувалась паніка, що підступала до горла, як гаряча хвиля.

— Я можу віддати свій, — спокійно сказав Віктор. — Ви затягнете Пола на штурмовик, а потім повернетеся за мною.

— Мені не подобається такий план, — кинув Сет з холодом у голосі.

— Маєш кращий? — різко запитав Віктор.

— Ні, — процідив скаут крізь зуби. — Але це не означає, що цей - хороший.

— Але він єдиний, — втрутилася Дора. — Якщо тільки ти не знаєш, де дістати ще один скафандр. Тут і зараз.

Повисла напружена тиша.

— Добре, — нарешті заговорив Сет, ковтнувши роздратування. — Підіймаємось на верхній рівень. Там переодягнемо Пола. Віктор, Дора, Лео - ви залишаєтесь на кораблі. Айві і я занесемо Пола на борт. Потім я повернусь зі скафандром.

Він обернувся до Айві й додав коротко, без тіні сумніву:

— Залишишся з ним на штурмовику. Стеж, щоб усе було під контролем.

Інженерка кивнула. Рішуче, мовчки, без жодних заперечень.

— Звучить як план, — кинув Лео з ледь помітною посмішкою, яка більше скидалася на нервове полегшення.

Дора обережно зиркнула в бік ліфта, а тоді повільно обернулася в напрямку їдальні.

“Ніби тихо… Надто тихо…” — тривожна думка промайнула в її голові, пульсуючи, мов сигнал тривоги, який ще не оголошено.

Сет вийшов із кімнати, несучи Пола на плечах, обережно, але впевнено.

Віктор і Лео залишилися. Мовчки оглядали кімнату, коли раптом помітили решітку вентиляції - вона лежала на підлозі, ніби щось вирвало її зсередини. Метал був зігнутий, краї подряпані.

— Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, Вікторе, — тихо мовив Лео, не зводячи очей із отвору.

Той не відповів.

“А чи знаю я?” — подумки відгукнувся медик. Думка зависла в тиші, наче лезо перед падінням.

Айві побігла до ліфта, кожен її крок луною віддавався в тиші коридору. Вона ковзнула пальцями по панелі управління - нервово, з тремтінням у руках. Світлові індикатори загорілися з затримкою, миготіли, мов вагаючись, чи оживати. Серце билося у такт цим спалахам - швидко, нерівно, ніби змагаючись із часом.

"Будь ласка… працюй…” — благальний порух у думці.

Індикація змінилась. Двері ліфта повільно розсунулись із м’яким глухим шелестом, і перед нею відкрилась металева платформа - подряпана, злегка вгнута в кількох місцях, але справна. Усередині - м’яке технічне світло, що поступово розтікалося вверх шахтою.

— Здається він працює! — крикнула Айві, піднявши погляд догори.

Група повільно зайшла до ліфта, обережно озираючись навсібіч. Шахтар кинув погляд на платформу - туди, де приземлився Пол. На металі виднілась невелика вм’ятина, що чітко повторювала форму нижньої частини шолома.

Айві натиснула на цифру "пʼять", і ліфт різко смикнувся — ніби вагався, чи варто йому виконувати цю команду.

— Щось не схоже, що він узагалі працює, — буркнув Лео, з недовірою дивлячись на панель.

Айві з силою натиснула кнопку ще раз — і з важким скреготом, немов прокидаючись після довгої сплячки, платформа нарешті рушила вгору.

— Треба було просто чіткіше показати свої наміри, — нервово пожартувала інженерка, намагаючись приховати напруження.

Платформа повільно пливла вгору темною шахтою, м’яко вібруючи під ногами. Металеві стіни ковзали повз, немов сам простір стискався навколо, і лише ледь чутне гудіння свідчило, що система ще жива. Команда мовчки чекала, поглядаючи на індикатори поверхів.

Та коли вони досягли приблизно четвертого рівня, ліфт раптово сіпнувся - різко, без попередження - й хитнувся вбік, зриваючись на скрегіт. Ніби щось важке вдарилось об нього.

Айві ледь не втратила рівновагу. Сет інстинктивно виставив ногу вперед, щоби втриматися, напружено стиснувши зуби.

Дора зреагувала першою - рвучко підняла зброю й стиснула її обома руками. Погляд метнувся вгору, в тінь шахти, звідки міг з’явитись будь-хто. Або будь-що.

— Що за хрінь?! — вигукнув Лео, різко озираючись навколо.

У грудях у нього щось ворухнулося - тваринний інстинкт, невиразне передчуття. Погляд мимоволі ковзнув до лівої стінки шахти. Щось у ній здавалося... неправильним.

Він ступив назад - і саме в ту мить побачив, як за Айві, ледь помітно у світлі платформи, почала згущуватися тінь. Вона ніби виповзала зі стіни, розростаючись, набираючи форми, як дим, що раптом отримав тіло.

— Айві! — рикнув Лео, зісковзуючи з місця. — Позаду! Відійди!

Інженерка не встигла навіть озирнутися, як щойно сформована істота з тіні змахнула темним щупальцем. Удар був раптовим, різким - мов сама пітьма спробувала збити її з ніг.

Айві зойкнула й упала на платформу, боляче вдарившись шоломом об металеве покриття. Удар відлунням пройшов її тілом, а перед очима на мить замиготіли плями.

Сет і Дора зреагували одночасно. Різкий спалах ліхтаря на шоломі - і одразу десяток пострілів. Лазерні заряди прорізали простір, лишаючи в повітрі тонкий слід озону. Та істота вже рухалася - надто швидко. Її тінь розмазалась у русі, і перш ніж снаряди встигли її торкнутись, вона вже відірвалася від платформи одним сплеском своїх моторошних крил.

Вона не просто відскочила - вона злетіла, ковзнула у повітрі, ніби важила менше, ніж здавалося її важкому, слизькому тілі. Айві лежала на платформі, ще не встигла звестися на ноги, коли потворна тінь перескочила над нею з майже хижою грацією. Вітер від крила змусив її шолом злегка повернутись убік.

— Назад! — викрикнув Сет, та в комунікаторі його голос злився з тріском пострілів.

Скаут інстинктивно зробив ривок убік, розвернувшись на одній нозі, і випустив ще три заряди. Один - мимо. Другий - врізався в груди істоти з коротким розбризком чорного слизу. Третій - у плече.

Рик, гучний, дикий, наче з металевого горла, прокотився шахтою ліфта, і платформа здригнулася. Істота впала - важко, але на мить. Її тіло гупнуло об метал, розкинувши довгі, вузлуваті кінцівки. Та вже за секунду вона повільно підвелась, блимаючи в світлі тьмяного освітлення ліфта і ліхтарів на шоломах.

Перед ними стояла не просто тварина - щось значно гірше. Її тіло нагадувало гібрид хижака і кошмару: змієподібний хвіст оповивав простір навколо неї, чорний, вологий, із блискучими лусками. Тулуб - майже людський у своїй формі, але роздертий, з відкритими, злиплими м’язовими волокнами, які пульсували під слизом, що стікав з неї. Вона дихала грудьми, ніби шукала запаху страху в повітрі.

Її голова була видовженою, позбавленою очей - тільки шкіра, натягнута над кістковими пластинами, і глибокі порожнини, що дихали тьмою. Із нутра рота звисали довгі чорні щупальця, в’язкі й слизькі, як морський хижак, що вирвався з іншого світу. Коли вона рухалась - з кожним кроком з її пазурів капала густа рідина, яка шипіла, торкаючись металу платформи.

Віктор різко розвернувся й став перед Полом, що лежав на підлозі. Медик інстинктивно розставив ноги ширше, прикриваючи собою товариша - його силует заступив увесь огляд, мов щит, піднятий попри страх і сумніви.

У цей самий момент Лео, не чекаючи жодної команди, кинувся вперед. Його рух був різким, майже відчайдушним. Він мчав до Айві - тіло в напрузі, а серце гуло в грудях.

Коли він зірвався з місця, платформа під ногами злегка хитнулась, але шахтар не зважав. Усе навколо звузилось до однієї цілі - дотягнутися до Айві раніше, ніж до неї дотягнеться жахлива тварюка, що вже почала знову розгортати крила.

Істота заревіла - оглушливий, в’язкий звук, який відчувався легкою вібрацією. Вона змахнула головою й рвонулася до Дори, що продовжувала крити її вогнем, рухаючись назад по платформі. Промінь її зброї вирізав у слизькій плоті істоти розпечені борозни, та це не спиняло її. Навпаки - здавалося, що кожен постріл тільки дратує, збуджує.

Чорна рідина, що витікала з ран, не капала на метал - вона одразу ж зсідалася, стягувалась, утворюючи нову, пульсуючу текстуру шкіри, що швидко затягувала ушкодження. Жодного крику болю, жодного жесту самозбереження. Їй було все одно. Вона йшла - безжально, прямолінійно.

Сет звузив очі. Погляд ковзав тілом істоти, шукаючи слабке місце, зелене світіння - хоч щось, що натякало б на вразливість. Але все її тіло було вкрите щільною лускою - темно-зеленою, з металевим блиском, перемішаним із чорним слизом. Це був не просто захист - це був живий панцир.

Не чекаючи, скаут виставив зброю і зробив три чіткі, відміряні постріли прямо в голову. Удар - ще один. Спалах - ще один. Слиз злетів у повітря, та істота лише відсахнулась, вишкіривши пащу. Їй це явно не подобалося. Але вона не зупинилась.

Звук удару був важким. Хвіст істоти із силою вперіщив по платформі, зносячи Дору з ніг. Її тіло підстрибнуло в повітрі й впало на бік. Ледь дихаючи, вона спробувала піднятись - та не встигла. Чорна мацака з рипінням злетіла зверху й обрушилась на неї, як обух. Удар припав прямо по грудній клітці. Скафандр вібрував, поглинаючи частину імпульсу, але всередині щось клацнуло. Дора видихнула повітря з хрипом і впала на спину, беззвучно роззявивши рота.

Сет завив зсередини. Розлючене, чисте, звіряче палання пройняло його з голови до п’ят. Він кинувся вперед, блискавично. Стрибок - перекат - рух уперед. Він не думав. Тіло діяло само.

Істота зупинилась.

Кілька митей тривала гнітюча, мерехтлива тиша, пробита лише гулом ліфта й важким диханням у шоломах. Потвора вивчала його. Тінь нахилилася вбік, і Сет побачив, як її груди знову підіймаються - жодного натяку на поранення. Вона була незламною. Як нічний жах, що не має слабкостей.

Істота вишкірилась - її паща розкрилась поширше, вивільнивши більше щупалець, що звивались, мов чорні язики. Потім - рух. Надзвичайно швидкий.

Сет ледь встиг зреагувати. Він відкрив вогонь майже впритул. Один постріл - у груди. Другий - по шиї. Третій - у розкриту пащу. Згустки слизу розлетілися на всі боки. Потвора сіпнулася, але вдарила. Її передня кінцівка зачепила плече Сета, виштовхнувши його назад. Він вдарився об стінку ліфта, але втримався.

Істота різко розвернулась до Лео. Шахтар щойно підняв Айві й намагався допомогти їй втриматися на ногах, коли почув різкий окрик Сета:

— Лео, обережно!

Шахтар зреагував інстинктивно - розвернувся, і в ту ж мить зустрівся з її поглядом. Очі істоти - чи те, що мало б бути очима - не світились, не кліпали, але щось у них було. Темне. Холодне. Прозоре й глибоке, мов чорна вода. Вони дивились не просто на нього - крізь нього.

У Лео перехопило подих. Наче все навколо зникло: бій, тьмяне світло, навіть платформа під ногами. Лише цей погляд.

І тоді щось змінилося.

Всередині, десь біля серця, ніби розлилося тепло - гаряча, густа хвиля, яка охопила все тіло. Але це був не страх. І не лише адреналін. Це було... щось більше. Невідоме. Начебто хтось чи щось торкнулось його свідомості. Не словами, не образом - просто присутністю.

Істота рванула вперед - різко, мов вибух тьми - і вмить опинилась перед самим його забралом. Її паща ледь не торкалась шолома. Але вона не вдарила. Не кинулась.

Вона вдивлялась. Довго. Напружено.

А потім різко підняла голову й заревіла так, що тремтів увесь ліфт. Повернулась - і в один стрибок злетіла до дверей на стіні шахти. Удар - і метал не витримав. Створіння зникло в темряві, лишивши по собі тишу… і ще не зрозумілий шрам у свідомості Лео.

Віктор кинувся до Дори, яка лежала на платформі, згорнувшись на боці.

— Доро?! — його голос тріщав у комунікаторі, наповнений страхом і напругою.

— Я... — дівчина важко вдихнула, кашляючи. — Жива... Але, здається, вона зламала мені ребро. Або декілька...

Віктор опустився на коліна поруч. На грудях її скафандра виднілася глибока вм’ятина - зім’ятий матеріал впився в тіло, ніби намагаючись стати частиною її самої.

— Добре. Слухай мене уважно, — сказав медик, ховаючи паніку за автоматизмом. — Спершу: спробуй зробити повільний, глибокий вдих.

Дора втягнула повітря - обережно. Її лице, хоч і не було видно, ніби скривилось за шоломом.

— Боляче... дуже, — прошепотіла вона.

— Де саме? Покажи, пальцями, прямо по скафандру.

Вона тремтячою рукою натиснула на лівий бік грудної клітки.

Віктор притис пальці в тому ж місці, легко, але впевнено.

— Скажи, коли болітиме сильніше.

— Там! — стиснула зуби Дора, і її тіло мимоволі сіпнулося.

— Добре... Тепер - підніми руки, якщо зможеш. Повільно, вгору. Як-небудь болить у спині, плечі, шиї?

Дора ледь підняла руки - і застигла на півдорозі.

— Віддає в спину. Немов щось тисне зсередини…

Віктор зітхнув, відвернувся на мить, збираючись із думками. Потім знову глянув на її скафандр, ніби бачив крізь нього.

— Схоже, без зламу не обійшлось. Але внутрішньої кровотечі не видно. Пульс, тиск - тримаються?

— В нормі, — хрипко відповіла вона.

Він коротко кивнув - сам до себе.

— Добре. Тоді не рухайся. Зараз ми піднімемось - і я тебе стабілізую вже на штурмовику.

На внутрішній поверхні шолома Дори раптово замиготіли іконки - спершу жовті, потім кілька червоних, що одразу ж змінились на помаранчеві. Система костюма почала діагностику.

— Автодок активувався, — важко промовила Дора, намагаючись повторити жест для його вимкнення.

— Мені він допоміг. Без нього я б уже сконав, — кинув Лео. — Можливо, варто дати йому зробити те, для чого він створений?

— Я... не знаю. Це все ще може бути якась незрозуміла хрінь, — сказав медик. — Я не впевнений, що це хороша ідея.

— Краще, щоб вона страждала? — запитав Лео. — Я раджу колоти.

Сет, що досі уважно вдивлявся в двері, за якими зникла істота, нарешті озвався:

— Якщо це бойовий стимулятор - від однієї дози нічого не буде. Нам потрібно, щоб вона залишалась при свідомості.

Він знову перевів погляд на вибиті двері. У його погляді читалося більше, ніж просто інтерес - настороженість, недовіра, і щось ще… щось холодне.

— Вона чогось злякалась?.. — пробурмотів він, більше до себе. — Чи просто… передумала?

Його погляд ковзнув на Лео - і застиг.

— Ти щось зробив?

Лео здригнувся від несподіваної уваги.

— Е... ні? — кинув він з розгубленістю. — Я просто стояв. До усрачки наляканий, між іншим. А потім вона просто стрибнула. Може, я так смерджу, що їй перехотілось нас їсти?

У його голосі пробився звичний сарказм, змішаний із напруженим полегшенням. Проте в очах лишалась тінь - та мить, коли істота дивилась прямо на нього, все ще горіла в пам’яті.

Раптом платформа здригнулася і знову рушила вгору. Віктор похитнувся й ледь не впав на Дору, встигнувши виставити руки, щоб не звалитися просто на неї.

Дівчина вирішила прийняти цю дозу - чим би вона не була. За мить вона відчула легкий укол у спину, і біль одразу відступив. Світ навколо ніби залився новими фарбами, а відчуття легкості швидко розтуманило її розум.

***

За кілька десятків секунд ліфт нарешті зупинився, видавши глухий звук фіксації. Двері п’ятого рівня повільно розсунулися, впустивши на платформу ледь відчутний подих прохолоди.

Першим, що вони побачили, був той самий робот-прибиральник.

Невисокий, округлий, із трьома ногами й випромінювачем світла, який чомусь світив просто в стіну. Щойно двері відчинилися, робот різко повернув корпус у їхній бік, і його сенсор-«око» заблимав - коротко, з перебоями, але виразно.

— Він, здається… радий нас бачити, — промовила Айві; крізь втому в її голосі прозвучав щирий подив.

Робот злегка покотився вперед - і відразу ж врізався в уламок, який лежав на проході. Після недовгого клацання стабілізаторів він розвернувся і знову почав чистити ту саму пляму, яку вже, здається, чистив раніше.

Група повільно рушила по коридору, де тьмяне світло миготіло на стелі, відкидаючи довгі розмиті тіні. Сет ішов першим, тримаючи зброю напоготові й кидаючи швидкі погляди в бокові відгалуження. Його постава була напруженою. Кожен крок видавався точним і обдуманим, хоч насправді втома вже пульсувала в литках.

Позаду нього Віктор підтримував Дору під руку. Та час від часу злегка здригалася від болю, проте намагалася триматися рівно. Її дихання було трохи прискорене, але контрольоване. Пульс заспокоївся після ін'єкції, проте кожен рух все одно віддавався в ребрах неприємним тиском.

Лео йшов трохи ззаду, обережно тримаючи Пола - його руки були закинуті йому на плечі, а ноги волочились, ледь не торкаючись підлоги. Час від часу Лео спинявся, змінював хват і знову зітхав - більше від нервів, ніж від фізичного навантаження.

Айві плелась останньою. Її права нога боліла - тупий, колючий біль пульсував щоразу, коли вона переносила вагу тіла. Дівчина намагалася не кульгати, але це не завжди вдавалось. Інженерка кілька разів ковтнула повітря крізь стиснуті зуби, знову й знову переконуючи себе:

"Не час. Не зараз. В нас є купа інших проблем.", — ковзнуло в її думках.

Двері легко відчинялися, піддаючись дотикам, і група швидко дісталася до шлюзу.

Сет обережно зазирнув у бокові двері. Склад виглядав так само, як і кілька годин тому - тихо, без змін.

— Плани змінилися, — почав він рівним голосом. — Я йду з Айві та Дорою до штурмовика. Вона залишається там. Я повертаюсь зі скафандром. Переодягаємо Пола - і всі разом рушаємо до штурмовика. Все зрозуміло?

Його голос звучав спокійно, майже крижано, не залишаючи простору для заперечень. Після цього він ковзнув до протилежних дверей, де зберігалися кріокамери, й ще раз оглянув приміщення.

— Решта чекає тут. Я не бачу жодної вентиляції, тож єдиний вхід - ці двері. Зачиніть їх і чекайте на моє повернення, — додав він, виходячи з кімнати.

— Ага, ніби двері можуть їх зупинити, — іронічно буркнув Лео.

Сет проігнорував цей коментар і просто чекав, поки інші виконають наказ.

За хвилину група вже стояла посеред кріокамер, Пол обережно лежав на одній із них.

Сет протягнув свою гвинтівку Віктору.

— Не дай нічому зайти до вас.

Медик лише схвально кивнув. Після цього скаут разом із дівчатами зачинили двері й рушили до внутрішніх дверей шлюзу. Панель була розібрана, але інженерка з легкістю відчинила їх, використовуючи акумулятор, що досі лежав тут. Порив повітря вдарив їм у спину, але вони були готові до цього.