The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Істота завмерла в дверях, мов хижак, що чекає на найменший порух здобичі. Вона не рушала вперед, не кидалась – лише стояла, мовчазна, сповнена невимовної загрози. Ця тиша тиснула сильніше за будь-який крик. Вона не була порожньою – у ній вібрувало щось… хворобливо свідоме.

— Чому вона не нападає? – тихо спитав Лео, тримаючи зброю на рівні очей. Руки тремтіли. Лише трохи, але це тремтіння повільно ширилось тілом, як хвиля.

Він відчував це інстинктивно: не варто стріляти першим. Чи, може, просто не міг наважитись. Його палець був над спусковим гачком, але мозок кричав: зачекай.

Віктор, стоячи поруч, уже прицілився. Цілився точно в центр її грудей. Його рух був чіткий, зважений. Але коли він хотів зробити постріл, істота... злегка відступила. Тихо. Спокійно. І накрила себе своїм власним хвостом, мов щитом.

— Що воно робить? – здивовано прошепотів медик.

— Не схоже, що хоче атакувати... — обережно відповів Лео. — Можливо... вона розумна?

— Але що змінилося з минулого разу?

Істота й далі не наважувалась перетнути межу кімнати. Вона стояла рівно в отворі, жодна частина тіла – ні лапа, ні щупальце, ні хвіст – не сягали за поріг. Це здавалося навмисним.

Віктор ступив убік – повільно, намагаючись не зламати цю тендітну рівновагу. І одразу ж побачив, як вона відреагувала: не агресією, не стрибком, а... легким поворотом голови. Її погляд переслідував його.

— Вона... не хоче заходити? — кинув він, намагаючись розібратись у ситуації. — Стріляємо?

Його голос тремтів не від страху, а від непевності.

Істота повільно ворушила кінчиком хвоста. Це не було попередження. Радше – приглушене напруження. Як у хижака перед ривком: тіло мов зібрана пружина, а хвіст – тонкий баланс між рухом і стримуванням.

Медик зробив обережний постріл у підлогу поруч з істотою, але та навіть не здригнулась. Абсолютна концентрація, жодного натяку на тривогу.

— Слідкуй за нею. Я продовжу шукати сканер, – кинув він. – Не гаймо часу.

Лео ледь помітно кивнув у відповідь і зробив кілька кроків назад.

— Якщо вона нападе, краще нехай їй доведеться бігти далі... – буркнув сам до себе.

Віктор підійшов до койки, біля якої було розкидано інструменти. Його погляд одразу впав на пристрій, що здалеку нагадував сканер, але, щойно наблизившись, він зрозумів – це не те. Втім, і сказати, що саме це було, він теж не міг.

"В них явно інші технології", – пронеслася в голові приглушена думка.

Він продовжив оглядати кожен пристрій, що хоча б віддалено нагадував потрібний.

Лео стояв, стиснувши зброю, і дивився прямо в пусті очі істоти. Він намагався зрозуміти, що вона задумала.

— Ксантраксе, що воно таке? — кинув він сам до себе, не сподіваючись на відповідь. Але раптово механічний голос пролунав просто в нього в голові.

— ХИЖАК. МУТАНТ.

Голос був іншим – не таким, до якого шахтар уже звик. Той аж зойкнув від несподіванки, і його руки сіпнулись.

— КСАНТРАКСЕ?! — викрикнув шахтар, але все ще не увімкнув комунікатор на загальний канал. — ДЕ ТИ БУВ?! ЧОГО МОВЧАВ?

— Я. Згадував, — загадково відповів той.

— Згадував що? — здивовано запитав Лео.

— Як говорити. Багато нових даних. Треба було проаналізувати все і адаптуватись, — холодно кинув той.

— ВІКТОРЕ! Ксантракс ожив, ти чув його?! — кинув шахтар, цього разу в загальний канал.

— Що? — обернувшись до нього, відповів медик.

— Не чув?

— Я не можу зв’язатись з ним. Мої протоколи зв’язку обмежені. Схоже, якийсь збій. Я не можу підтримувати зв’язок більше ніж з одним носієм, — холодно сказав Ксантракс.

— Що він каже? І чому тільки тобі? — запитав медик.

— Е... Каже, що щось там з протоколами. І що говорити може тільки з одним із нас одночасно.

Віктор обернувся до Лео всім тілом і уважно глянув на нього. Він хотів був щось сказати, але той його випередив:

— Він каже, що те, за чим ми прийшли – не тут. Він намагався підказати, що воно лежить у кімнаті, але ми проігнорували його, — і за секунду додав: — А ще він каже, що це було грубо.

— Проігнорували? Він хоче сказати, що те дурне блимання – це був сигнал?! — голос медика звучав сердито, ледь не зриваючись на крик. — А про цю істоту що він каже?

— ВОНА НЕ ЗАЙДЕ У ЦЮ КІМНАТУ БЕЗ ПОВАЖНОЇ ПРИЧИНИ, — відповів Ксантракс до Лео.

— Каже, що не зайде сюди, — передав його слова Лео. — І що ми можемо просто вбити її, та вона нічого не зробить.

Медик підняв зброю на істоту.

— Куди там стріляти? В тіло? — коротко запитав він, більше сам до себе.

— Ближче до хвоста, — буркнув Лео, також підіймаючи зброю.

— На три? — запитав медик.

— Угу. Рахуй, — коротко відповів шахтар.

***

Айві продовжувала метушитися на кораблі, перевіряючи системи.

"Маневрені двигуни в порядку. Навігація працює. Генератори - живі." — перераховувала вона сама до себе.

Сет мовчки спостерігав за дівчиною, переводячи погляд то на її енергійні рухи, то на Дору, яка, здається, задрімала. Він обережно підійшов до неї, щоб переконатися, що з нею все гаразд. Втома, яка й досі не відпускала, здавалася ще глибшою в тиші корабля.

Дора лежала спокійно, з кожним вдихом носа ледь чутно сопіла. Її обличчя злегка морщилось, ніби щось снилося, але загалом вона виглядала розслаблено, мирно - так, як не виглядала жодного разу після пробудження. Сет ледь посміхнувся, вдивляючись у знайомі риси. У цю мить вона була просто втомленою дівчиною, не тінню катастрофи, яку пережила.

Після цього він підійшов до Пола. Хлопець досі лежав непритомний, його дихання було уривчастим, невпевненим. На щоках - нездоровий відтінок. Сет нахилився трохи ближче, ніби намагаючись почути більше, ніж просто подих.

Дивлячись на нього, скаут пригадав тренування. Пригадав тих, кого вже немає. Обличчя, які зникли так само раптово, як могли зникнути й ці.

"Я не можу втратити і його." — промайнула тиха, але вперта думка.

Він рушив до Айві, що тепер сиділа на підлозі поруч з кріслом пілота. Біля неї - розкидані інструменти й панель, яка ще десять хвилин тому впевнено трималась під штурвалом.

— Що робиш? — здивовано запитав скаут.

— Ой, та просто перевіряю всяке. Ну, і трохи вивчаю будову корабля. Роза тоді сконцентровано вчила саме пілотуванню, тому в мене не було часу дослідити цей витвір мистецтва, — з легким захопленням у голосі відповіла інженерка. — Мені здається, що тут не найоптимальніша схема живлення.

— І ти хочеш її... — почав скаут.

— Вивчити, — перебила вона, не відводячи погляду від плати. — Я не збираюсь нічого ламати. Просто цікаво, чому все зроблено саме так.

Сет сів поруч, мов батько, що спостерігає за хобі дитини, в якому нічого не тямить, але не хоче заважати.

***

— ...Один, — викрикнув медик, швидко натискаючи на гачок зброї.

Лео майже відразу повторив за ним, випустивши з десяток пострілів по істоті. Та, попри рішучість, всередині залишалось дивне відчуття суму - ніби він зраджував щось первинне, природне. Але не було часу на роздуми.

Істота зреагувала миттєво - видала дикий, хрипкий рик, від якого задзвеніло у вухах, і рвучко напружила тіло, ніби готувалася кинутись вперед. Проте щось зупинило її. Її довгий, лускатий хвіст завмер просто над порогом кімнати, тремтячи в повітрі, ніби невидима сила стримувала його. Всього на мить. Але цього вистачило.

Істота різко розвернулась, спробувала втекти - але не встигла.

Десяток лазерних променів ударили одночасно, розрізаючи її черевну пластину. Шкіра розійшлася з хрустом, оголивши нутрощі - слизькі, глибоко чорні, вкриті блискучим слизом, що стікав у всі боки. Кожен наступний постріл лягав поруч з попереднім - точно, зосереджено, без пауз. Тканини не встигали змикатися, не було шансів на регенерацію.

Рухи істоти стали повільнішими, ривки - уривчастими, а кожне намагання втекти - дедалі слабшим. З рани сочилася густа чорна рідина, перемішана з бірюзовими прожилками - дивна, неприродна, але водночас красива у своїй чужості.

Просунувшись коридором ще на кілька метрів, вона раптово впала - важко, з глухим ударом, востаннє шмагонувши хвостом по металевій підлозі. Глухий звук рознісся по стінах, стиха загубившись у тиші після пострілів.

Медик підняв руку - чітко й без слів сигналізуючи про припинення вогню. Лео, помітивши це, з деяким запізненням знизив гвинтівку, залишаючи палець на гачку - про всяк випадок.

— Вона мертва? — обережно запитав він, не зводячи очей з істоти.

— Не знаю, — тихо відповів Віктор. — Схоже на те.

— А вибухати буде? — промовив шахтар, уже не так жартома, як намагаючись озвучити власну тривогу.

Вони уважно спостерігали за тілом істоти, що ще ледь ворушилось. Посмикування м’язів були рваними, хаотичними - наче залишкові імпульси в мертвому тілі, або ж відгомін болю, який ще не зник із нервової системи. Але вибуху, за який думав Лео після попередньої зустрічі, не було. Лише дивне, судомне завмирання.

— Що робимо? — запитав шахтар уже з меншою впевненістю. — Перевіримо? Чи ще по контрольному?

— Стій тут. Прикривай, якщо що, — коротко відказав Віктор, обережно рушаючи до виходу з відсіку. Його кроки були повільні й тихі, як у сапера.

Лео перевів погляд на панель гвинтівки - сорок два відсотки заряду. Не катастрофа, але й не ідеально. Вистачить на кілька черг.

— Ксантраксе, а чому вона не заходила сюди? — запитав він тихо, не вмикаючи загальний канал, щоб не лякати Віктора.

— Саме тут вона... змінилась, — відповів голос у голові. Здавалося, він звучав глибше, повільніше, з ледь відчутним відтінком суму. — І, можливо, в неї залишились спогади про це місце.

— Можливо? — перепитав Лео. — Тобто коли ти сказав, що вона не зайде - це було лише припущення?

— Так, — спокійно підтвердив Ксантракс. — Але все пройшло добре.

— Міг би попередити. Скільки таких ще на кораблі? — запитав шахтар, не відводячи погляду.

— Двоє. Одна з них - не становить загрози для вас. Вона в пастці і не може вибратись.

— А друга? — Лео насупився, інстинктивно міцніше стиснувши зброю.

— Я повідомлю, якщо вона буде поблизу. Зараз у неї є інші справи.

— Які ще, бляха, справи? — різко кинув шахтар. — Ти можеш говорити меншими загадками? Тебе що, Едвард Ніґма створював?

— Я говорю так, як вмію. Якщо тобі не подобається моя допомога - можу нічого не робити, — відповів Ксантракс з ледь помітною образою в голосі, що для ШІ звучала майже по-людськи.

— Ти дивний, як для ШІ, — констатував Лео після паузи. — І ні, твоя допомога була важлива. Якщо ти хочеш це почути - дякую за неї.

Віктор тим часом майже наблизився до виходу з кімнати, не спускаючи очей з істоти. Його рухи були повільні, скуті - наче кожен крок давався через силу, мов тіло й розум не могли домовитися. Напруження проступало в кожному русі плечей, у трохи стиснутих пальцях, що тримали зброю.

"Вона зовсім не чинила опору. Навпаки - намагалась утекти. Хотіла вижити", — думав він, ковтаючи клубок у горлі. — "Це виглядало... дуже по-живому. Вона боялася померти."

Дійшовши до порогу, він на мить зупинився - щось здавалося не так. Але після глибокого вдиху зібрався, зрушив ногу і переступив через межу. Погляд одразу впав на тіло істоти: вона, на диво, встигла пробігти добрих п’ять-шість метрів, залишивши за собою темний, в’язкий слід, перш ніж звалитися на металеву підлогу.

Віктор повільно наближався, намагаючись оцінити ситуацію. З цієї відстані він нарешті міг краще розгледіти створіння. На її голові стирчали невеликі зелені мацаки - тонкі, м’які, що відалено імітували волосся. Їхні кінчики були злегка змочені рідиною, мов після сильного поту чи слизу. На хвості - округлий мішечок синюватого кольору, що злегка пульсував. А за ним - довге, загострене жало, сховане в складках луски.

"Можливо, це... отрута?" — обережно подумав він, намагаючись нічим не зачепити небезпечний кінець.

Істота лежала на животі. Її спина була жахливо пошматована - десяток наскрізних отворів прорізали тіло, з яких повільно витікала густа рідина, змішуючись із слизом та м’ясом.

Віктор зробив ще кілька кроків, наблизившись майже впритул - на відстань витягнутої руки. Знову навів зброю: рука трохи тремтіла, але приціл був чіткий. У тиші чути було, як клацнув комунікатор - і раптовий, розпачливий голос Лео вибухнув у вухах:

— ОБЕРЕЖНО! КСАНТРАКС КАЖЕ, ЩО В НЬОМУ Є ЖИВИЙ!

І саме в цей момент він помітив, як рідина, що розтікалася підлогою, злегка ворухнулась.

***

— Ось цей провід - підключений до панелі крісла, бачиш? — кинула Айві, тримаючи дріт у правій руці й зосереджено вдивляючись у роз’єм.

— І що? — перепитав Сет, придивляючись, але не розуміючи, що саме вона хоче показати.

— Він розрахований на куди більшу напругу. Це не просто живлення - тут запас у кілька разів. Навіщо така товщина? Цей екранчик, — вона тикнула пальцем у невиразну панель, — не потребує стільки енергії. Але я не можу дістатись до самого підключення. Воно йде глибше - через крісло.

Сет мовчав, злегка насупившись. Його погляд залишався напруженим, сповненим нерозуміння - і, можливо, трохи тривоги.

— Ну мені і цікаво, навіщо! — помітивши це, різко доповнила вона, ніби захищаючись від невимовного осуду.

— Може, просто на всякий випадок? — обережно припустив скаут. — Якщо, скажімо, панель замінять на щось інше?

— Ну... можливо. В цьому є доля логіки, — повільно погодилася дівчина. — Але все одно дивно. Занадто продумано... Щось мені в цьому здається іншим.

Вона нахилилась ближче, торкаючись дроту так обережно, ніби боялася, що той виявиться живим. Її очі загорілися технічним азартом, але в глибині залишалася напруга - наче вона боялася натрапити на щось, чого краще було б не чіпати.

— Давай тільки не ламай нічого. Принаймні, поки Роза не підбере нас, — додав Сет, піднімаючись з підлоги й мимоволі стираючи з рук пил.

— Я вже сказала, що не буду нічого робити, — відповіла Айві з легкою образою, ледь не насупившись. — Лише вивчаю.

Сет лише посміхнувся - коротко, але щиро. Потім мовчки попрямував до костюма, стоячого в тіні.

— Пройшло вже двадцять п’ять хвилин, — насторожено сказав він. — Я почну збиратись.

Айві обернулась до нього, потім опустила очі - і знову глянула на провід, який усе ще стискала в пальцях, ніби вагаючись, відпустити чи ще раз поглянути під іншим кутом.

— Думаєш, вони не встигнуть?

— У будь-якому випадку - краще мені бути готовим.

Його рухи були трохи повільнішими, менш точними, ніж зазвичай, але все ще сповненими рішучості.

***

Зі слизу за декілька секунд сформувалося щось. Невеликий чорний згусток, схожий на медузу, з короткими щупальцями, що тягнулися в бік медика. Він різко відстрибнув назад, але істота рухалась надто повільно, майже мляво.

— Стріляй! — крикнув Лео, миттєво націлюючи зброю.

— Почекай. Не схоже, що воно небезпечне, — кинув медик, злегка нахиляючись уперед. — Дай мені його оглянути. Можливо, воно зможе дати відповіді на те, що сталося з Полом.

— Які, в біса, відповіді?! — вигукнув Лео. — Ти хочеш, щоб ця хрінь у тебе залізла, чи що?!

Шахтар рвучко кинувся до Віктора, але той не збирався чинити жодних агресивних дій щодо істоти.

Перед ними - чорний згусток, вкритий тонкими зеленими прожилками, що мерехтіли, мов світлячки під шкірою. З тіла стирчали чотири короткі, але виразно рухомі щупальця - вони сіпались у повітрі, ніби намацували простір навколо.

— Що це взагалі за хрінь? — тихо кинув Лео, підійшовши ближче до медика, не зводячи очей із потвори.

— Можливо, паразит?.. — невпевнено припустив Віктор, схилившись ще трохи ближче.

Істота рухалась хаотично - мов риба, що випала з води і задихається. Її мацаки билися в конвульсіях, хвилясті судоми пробігали тілом, а сама вона пульсувала, немов жива серцевина. Хлопці спостерігали ще кілька секунд - і раптом усе завмерло. Жодного руху. Жодного подиху. Тиша.

— Ксантракс каже, що це саме те, що "залазить", — раптово сказав Лео, тримаючи пальці на спусковому гачку, хоч загроза, здавалося, минула.

— Нам потрібно його взяти, — різко видав Віктор, піднявши погляд.

— Ти точно здурів.

— Є інші ідеї, як ми можемо точно перевірити, що з Полом? — наполягав медик. — Якщо в ньому є така сама хрінь — як ще ми її дістанемо?

— Може Роберт знає!

— Ага, звісно. І навіть якщо знає — ти думаєш, що мертва, я повторюю, мертва істота нічим не допоможе? — різко кинув Віктор. — Принаймні ми зможемо дослідити її структуру.

— Я… — почав Лео, але одразу ж був перебитий:

— Що? — підхопив Віктор. — Я розумію, що це ризиковано. Але в нас немає кращого варіанту. Давай знайдемо контейнер.

— Ну… це хоч щось, — знизивши плечима, пробурмотів Лео. Він уже розумів - сперечатись із медиком марно.

Вони разом обернулись до медичного відсіку. Віктор швидко помітив невеликий контейнер біля шафи з ліками й рвучко кинувся до нього. У голові дзвеніла згадка про «тридцять хвилин» Сета. Час спливав.

Він витягнув із коробки кілька ампул, швидко окинув поглядом полиці з медикаментами. Більшість було марковано незрозумілими символами - нічого знайомого, жодного латинського напису, тільки плавні криві й чужа символіка.

"Ага. Все незрозумілим маркуванням. Чудово", — буркнув він подумки, стискаючи щелепи.

— А цей твій Ксантракс не може нам сказати, що це за ампули й таблетки? — кинув він, обернувшись до Лео, що досі стояв над тілом істоти, ніби сторожив.

— Га? — той здригнувся.

— Я не розумію цієї мови. Нічого. Не знаю, що з цього підійде людині, — голос медика звучав напружено, навіть роздратовано.

Лео на мить завмер, зосередившись. Потім повільно відповів:

— Ті, що з зеленою рідиною - антибіотики. Сині - якісь антикоауглянти... чи щось схоже. Решта - точно не для людей.

Його голос був трохи зніяковілим, ніби він сам не до кінця вірив у власні слова.

"Не густо... але краще, ніж нічого", — подумав Віктор, швидко підбираючи з полиці кілька ампул.

Він скинув наплічника на підлогу і, не гаючи часу, закинув ліки всередину.

— Візьми контейнер і закинь ту штуку в нього, — кинув Віктор, тримаючи ампули в одній руці.

— Я не хочу її торкатись. Вона бридка, — з виразом щирої огиди відповів Лео, хмурячись і трохи відходячи назад.

— Ти ж у рукавицях, — буркнув медик, не відводячи погляду від згустка.

— І що? Я ж бачу, яка вона гидотна! І можу уявити, яка на дотик - слизька, м'яка, тепла, фу! — перекручуючи лице, додав шахтар.

Віктор лише важко видихнув - короткий, роздратований видих, що більше скидався на спробу не впасти в істерику. Він вирішив не продовжувати суперечку. Занадто втомлений, щоб переконувати когось, хто боїться медузоподібного трупа.

Завершивши з ампулами, медик схопив контейнер і підійшов до Лео, який усе ще стояв біля входу в коридор.

Обережно нахилившись, Віктор взяв чорний згусток. Його поверхня тремтіла при дотику, але не чинила опору. Схопивши його, він акуратно запхав його в контейнер, злегка придавлюючи зверху долонею, щоб кришка щільно зачинилась.

Істота піддалась, мов комок густої рідини, - без структури, без життя, - наче просто залишки чогось, що вже не бореться.

— Гаразд. Тепер за сканером і вшиваємось звідси, — кинув медик, обережно переступаючи через труп, стараючись не торкнутися ані згустків слизу, ані залишків плоті.

— Агась... Якось дивно дивитись на це тіло, — озвався Лео, трохи приглушеним голосом. — Ніби й жива істота була... але надто інша, щоб по-справжньому співпереживати їй. Наче дивишся на щось із зовсім іншого світу.

— Філософська думка, Лео, — з ледь помітною усмішкою відповів Віктор. Його голос звучав спокійніше, але очі залишались уважними.

— Сете, я не знаю, чи ти чуєш нас, але ми вже повертаємось, — додав він у загальний канал, активуючи комунікацію.

Вони рушили швидко, напруженою ходою - майже бігом - до кімнати, координати якої раніше вказав Ксантракс. Коридори, хоч і знайомі, здавались тепер ще більш гнітючими, наче тиша в них стала густішою після бою. Двері до кімнати були відчинені навстіж, і тьмяне світло, що миготіло вгорі, створювало навколо кволу, тремтливу тінь.

Віктор першим ступив усередину, ковзаючи поглядом по кожній поверхні. На тумбі справді лежав якийсь пристрій - плаский, темний, із великим екраном. Але він зовсім не скидався на сканер.

— І він хоче сказати, що це те, що нам потрібно? — недовірливо промовив Віктор.

— Агась. Але це лише частина. В тумбі має бути сам "пістолет", — за мить озвався Лео, вже нахиляючись до шафки.

— І як ми, до біса, мали це зрозуміти з простого миготіння світла?

Шахтар лише знизав плечима, ніби кажучи: "Ну, якось зрозуміли ж."

Тим часом медик дістав із тумби вже більш звичний для себе пристрій - важчий, з характерною рукояткою й сенсорами, що нагадували повноцінний сканер.

— Розберемось, як користуватись вже на кораблі. Передай дякую цьому ШІ, — буркнув Віктор, швидко перевіряючи показники на браслеті. Рівень кисню повільно, але впевнено знижувався. — А тепер - до ліфта. Нас там ніхто не чекає?

— Ксантракс нікого не бачить, — тихо буркнув Лео, дивлячись в бік виходу. — Відчуваю себе, бляха, як якесь радіо.

— Я не винен, що той не хоче говорити зі мною, — з легкою підозрою в голосі відказав медик. — Тому маємо, що маємо.

***

Сет уже натягнув скафандр і збирався виходити, коли шлюз штурмовика видав різкий клацаючий звук. Айві миттєво підхопилася й кинулася до зброї, що лежала поруч із Дорою.

— Це ми, — пролунав голос Лео по загальному каналу. — Майже встигли!

Сет та Айві полегшено видихнули.

За хвилину шлюз відчинився, і до штурмовика увійшли шахтар та медик - останній тримав у руках невеликий контейнер.

— Айві, запускай двигуни, — озвався Сет. — Не хочу бути тут ані секунди довше.

P.s - підписуйтесь на телеграм або фейсбук щоб не пропускати цікавинки стосовно книги! =)

https://t.me/TheLastEmbers / https://www.facebook.com/TheLastEmbersBook