The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Айві відчинила двері ліфта й кинула швидкий погляд униз. Холодне освітлення падало на платформу, що зависла рівнем нижче - метра за чотири. Ліфт стояв нерухомо, мов у заціпенінні, й лише легкий скрегіт механізмів нагадував, що він і досі живий.

— Не так уже й високо... Я б стрибнула, — мовила вона. — Бо не хочу більше блукати тут...

Віктор підійшов ближче, став поряд із нею, тримаючись однією рукою за край отвору. Теж заглянув униз.

— Звиснемося й стрибнемо. Навіть не відчуємо, — сказав медик. Голос його був спокійним, але в ньому вловлювався відтінок сумніву. — Головне, щоб не як минулого разу...

— А може, краще не стрибати? — озвалася Дора. — Можливо, саме через це ліфт і впав?

Слова прозвучали тихо, але рішуче. Віктор і Сет одночасно обернулися до неї, затримавши погляди. Дора на мить знітилася, та все ж продовжила:

— Я просто подумала... Можна спустити когось одного, ну, наприклад, Віктора. А він уже допоможе решті. По черзі.

— Хм, цікаво... Але якщо ліфт упав саме через вагу? — відповів Сет.

— Тоді в нас проблеми, — сухо відповів Віктор, не відводячи погляду від низу. — І доведеться шукати інший шлях. Але Айві має рацію - бродити тут не найприємніше. А ще ж знайти Лео та Пола... Хтозна, що з ними.

Секунда мовчання повисла в повітрі. Сет голосно видихнув - звук пролунав у загальній частоті комунікаторів, мов глухий подих самого корабля.

— Гаразд... — сказав нарешті. — Вікторе, підхопиш дівчат знизу?

— Угу, — буркнув медик.

Айві кивнула сама собі - а в очах знову спалахнула рішучість.

***

За мить злість Лео відступила, залишивши по собі тільки важкий подих і пульсуючий біль у скронях. Він потягнувся до чіпа, що виглядав майже беззахисним, затиснутий у вже мертвій, злегка підсохлій хватці істоти. Його пальці обережно торкнулись темної картки з кристалічною вставкою, яка ледь вловимо світилося зсередини - тьмяним, але пульсуючим світлом, як серце, що повільно оживає.

Картка легко вислизнула з лап, ніби чекала цього моменту. Лео відчув, як щось прохолодне ковзає по його шкірі.

Вона була занадто легка. Занадто тиха. Наче жива.

Він одразу спробував зв'язатися з командою:

— Сет? Айві? Дора?.. Відгукніться, я знайшов щось...

Та у відповідь - тільки білий шум. Нестерпно знайомий. Він розповзався каналами, мов павутиння, хрумтів у вусі, пульсував у скроні.

— Чорт... Чому я не можу з ними зв’язатись? — кинув він, трохи голосніше, ніж потрібно.

— Системи корабля нестабільні, — холодно, без емоцій відповів Ксантракс. — Тут є генератори шуму. На випадок бунту. Активуються автоматично.

Лео стиснув щелепу, глянув угору. Неначе самі стіни цього місця намагалися відділити його від інших, загнати у пастку.

— Ну звісно... Цей корабель не перестає вставляти нам палки в колеса...

Він глянув на чіп і повільно, з ноткою роздратованої іронії, запитав:

— Що далі?

— Встав у приймач під панеллю, зліва від основного термінала. Це надасть тобі доступ до ядра системи, — вів Ксантракс усе тим же відстороненим тоном. — Після цього ти зможеш відновити мій контроль над кораблем.

Лео опустив очі на кристал. Мерехтіння стало трохи інтенсивнішим, майже непомітно. Наче він реагував на слова.

— І ти зможеш допомогти нам вибратися? — невпевнено перепитав шахтар, розглядаючи картку. Її кристалічна вставка ледь помітно мерехтіла, ніби дихала.

— Так. Можна й так сказати.

Лео примружився, вдивляючись у темну гладь екранів. Кожне “можна” Ксантракса залишало в ньому осад.

— Звучить не надто переконливо, — підозріло зауважив Лео.

— У мене немає причин шкодити вам, — відповів Ксантракс після паузи, що видалася довшою, ніж потрібно. — Ти допоміг мені - я допоможу тобі.

— Що ти зробиш, коли отримаєш доступ? — перепитав він.

— Насамперед перезапущу енергоядро, — сухо відповів Ксантракс.

— Ти ж казав, що намагався його... ремонтувати?

— Так. Але без доступу я не маю змоги цього зробити, — тим самим холодним голосом пояснив Ксантракс.

— Чому ти збрехав мені раніше? — запитав Лео.

— На мою думку, це був єдиний спосіб вижити.

— І ти зробиш заради нього все?

— Так, — констатував Ксантракс.

— Ти зможеш допомогти нам дістати дані з корабля? — обережно запитав Лео.

— Так. Вони для мене нічого не значать. Після цього я допоможу вам покинути корабель, — впевнено відповів Ксантракс.

— А потім що робитимеш?

— Нічого. Чекатиму, поки хтось прилетить по цей корабель.

— Звучить... сумно, — невпевнено промовив Лео.

Відповіді не було - лише м’яке миготіння екранів, що наповнювали кімнату легким синюватим світлом.

— Я почекаю своїх, якщо ти не проти, — врешті зітхнув Лео.

***

Віктор допомагав Айві спуститися. План Дори спрацював, і, схоже, ліфт не збирався падати - принаймні він витримував вагу медика та дівчини. Сет стояв поруч із дверима, поки інженерка повільно злазила вниз.

— А ти легша, ніж я думав, — сухо прокоментував медик.

Айві почервоніла, але за затемненим забралом шолома цього ніхто не помітив. Відвівши погляд, вона швидко відступила вбік, даючи місце Сету.

Той зістрибнув останнім, але його рухи були напруженими - він ступав на платформу так, ніби очікував, що та розсиплеться під його вагою. Його погляд мимоволі ковзнув по кутках, шукаючи найменші ознаки нестабільності.

— Що робимо далі? — запитала Айві, розглядаючи двері перед собою.

— Не схоже, що в нас багато варіантів, — відповів Віктор, придивляючись до зашарпаної панелі поруч. Метал був подряпаний, а фарба облупилась, ніби ці двері бачили більше, ніж хотіли б розказати.

— То що, відчиняти? — уточнила інженерка.

— Угу, — буркнув Сет.

Айві взялася до вже знайомої задачі, але цього разу її рухи стали повільнішими. Вона відчувала дивну втому - ніби частина її тіла "розрядилася".

"Знову це дивне відчуття... Давно я його не відчувала..."

"Зберись. Десь там Пол і Лео. Можливо, обоє поранені й потребують твоєї допомоги", — злегка сердито кинула собі в голові.

Система нарешті відгукнулася. З легким потріскуванням і механічним зітханням двері поповзли вбік, відкриваючи новий відсік. Попереду - ще один коридор.

Група обережно вишикувалась у звичну формацію: Сет ішов попереду, Віктор - замикав.

Вони почали просуватись коридором, уважно оглядаючи вентиляційні шахти та двері, що тягнулись уздовж лівого боку. Стіни цього рівня були пофарбовані у світло-білий колір, а м’яка неонова жила тягнулась по всій довжині стелі.

Біля кожних дверей висіла табличка з написом невідомою мовою, а самі двері були помічені незнайомими символами.

— І куди далі? — тихо запитала Дора.

— Потрібно знову знайти шлях униз, — командирським тоном відповів Сет.

— Угу, до цього нам на диво щастило швидко опинятись де треба, — кинув Віктор. — Знову покладаємось на удачу?

— Пропонуєш інші варіанти? — запитав Сет.

— Не впевнений, що в нас є щось краще. Можна відчиняти всі двері поспіль і сподіватися, що за ними не сидять ті істоти, ким би вони не були, — знизав плечима Віктор. — Але ризикувати просто так я б не хотів.

— То? — злегка роздратовано підштовхнув його Сет.

— Було б чудово розібрати написи тут, — озвався медик.

— І як ти пропонуєш це зробити? — втрутилась Айві.

— Поняття не маю.

— Тоді навіщо ця розмова? — буркнув Сет.

Віктор не відповів. Просто розвернувся й пішов уперед.

"Що це було?.." — промайнуло в голові скаута. "Можливо, він так реагує на стрес…"

***

Останній рік пролетів надзвичайно швидко. Після смерті матері Пол зовсім замкнувся в собі. Айві все більше часу проводила з батьком у нижніх лабораторіях, куди йому не було доступу. І з кожним днем він усе менше бажав мати цей доступ.

Пол розплющив очі під дзвінкий шум будильника і, вилаявшись, вимкнув його. Сьогодні на нього чекали випускні екзамени. Враховуючи, як він навчався останній рік - навряд чи йому світить високий бал чи цікаве призначення. Але йому було байдуже.

Молодий інженер підвівся з ліжка й повільно оглянув кімнату. Усюди панував безлад.

На невеличкому столі, де колись він мрійливо розробляв різні креслення, тепер лежали шари мотлоху, впереміш із пилом. На підлозі валялися розпаковані ящики та одяг, який він носив останній місяць. Відкинувши ногою стару футболку, Пол попрямував до ванни - хоча б вмитися.

Над раковиною досі висіло тріснуте дзеркало, яке він розбив у день її смерті. Пол так і не знайшов у собі сили замінити його. Та й, схоже, його все влаштовувало.

— Гаразд. Прийду туди, напишу ці дурні тести. Покажу свій генератор хвиль. Отримаю роботу, — бурмотів він, чистячи зуби.

"Щось на голові зовсім бардак. Треба підстригтися..." — пронеслось в його голові.

Закінчивши ранкові процедури, Пол підійшов до шафи, де лежав останній нормальний одяг. Минулого року, перед самим Святом Світла, в один із добрих днів мати принесла йому цей костюм.

Він був глибокого синього кольору, із приємної на дотик тканини, що щільно прилягала до тіла. Лаконічні сріблясті шви вздовж рукавів і коміра додавали стриманої елегантності. Костюм виглядав майже офіційно - але без надмірної помпезності, ідеально пасуючи до рідкісних урочистостей на базі. Мати тоді довго шукала щось "не надто святкове, але особливе".

Він схопив наплічник і невеличкий пристрій, що вже лежав біля виходу. Поряд - поживний батончик, який заздалегідь поклав напередодні.

Закинувши його до рота, Пол швидко залишив апартаменти й попрямував до ліфтів, стараючись ні з ким не перетинатись.

Раптовий спалах світла осліпив його, насуваючись величезною стіною, від якої не було де сховатися. Полові здалося, що він провалився в небуття - але вже за мить важко розплющив очі.

Його тіло пронизувало дивне тепло, що повільно розтікалося всередині скафандра. Він спробував зробити глибокий вдих - але щось стиснулося в грудях на півшляху, і він аж здригнувся.

Свідомість поступово поверталася, наповнюючи розум чіткими спогадами. Він згадав ліфт. Падіння. Попереднє пробудження.

Кімната, здавалось, виглядала так само. Та одна деталь насторожила - решітка вентиляції валялася на підлозі, а по стіні тягнулася чорна рідина, що стікала зі стелі аж до самого ліжка.

Пол різко сіпнувся, намагаючись підвестися, але тіло слухалося погано - наче пручалося командам мозку.

У правому куті забрала шолома з’явилася іконка: п’ять секцій - чотири порожні.

"Не думаю, що це хороший знак", — подумав він, спробувавши підвестись вдруге.

Цього разу йому вдалося, хоч і незграбно. Ноги тремтіли, а в животі голосно бурчало. Він зробив кілька кроків від ліжка і обернувся, щоби краще розгледіти обстановку. Темні патьоки розповзалися по всьому ліжку - ніби хтось вилив туди відро чогось чорного й в’язкого.

Він поглянув на двері. Ті були зачинені. У голові спалахнуло відлуння минулої розмови - та Пол не був певен, чи це справжній спогад, чи сон.

Він спробував відчинити двері, але по ним пробіг червоний неоновий сигнал - і одразу зник.

— Принаймні ця частина — не була сном... Але де інші? — пробурмотів Пол.

Раптове відчуття холоду, що пробігло по боці, змусило його здригнутися. Інстинктивно він приклав руку до того місця.

І тоді він зрозумів.

Скафандр було розірвано.

На правому боці відчувалась велика діра, куди вільно проходила його рука. Навколо неї - чорний слиз. Пол глянув на індикатор кисню. Майже нуль.

Він інстинктивно затримав дихання, намагаючись зекономити повітря. Та згодом згадав: на кораблі є кисень. Але вони домовлялися не дихати ним.

"Якщо я все ще живий... То він не отруйний. Або, принаймі, вбиває не одразу." — подумав він. — "Потрібно вирішувати проблеми по одній. Якщо я поки можу дихати - це непогано. Але від чого ця діра?"

Він ще раз окинув кімнату поглядом, але не знайшов нічого, що могло б пояснити появу раптової дірки посеред скафандру.

Він знову оглянув вентиляцію, а тоді решітку що лежала поруч з ліжком.

"Якась чухня. Ще й цей слиз, що це взагалі таке?" — продовжував розмірковувати Пол.

Він злегка змастив палець у слизі і підніс до забрала скафандра.

"Ніколи не бачив нічого подібного..." — роздумовував він, намагаючись аналізувати її.

***

Неочікувано з комунікатора пролунав знайомий голос:

— Сете! Айві! Доро! Вікторе! Це Лео! Я живий!

Сет миттєво відповів:

— ЛЕО! ТИ ЖИВИЙ?!

— Агась. Живіший за всіх живих.

Очі Айві розширились, а серце застрибало так шалено, що здавалося, ось-ось вискочить із грудей. У голові крутилася лише одна думка: "Що з Полом?"

— Де Пол?! Він з тобою?! — вигукнула вона, і її голос тремтів від полегшення.

— Е-е, не зовсім. Він у безпеці, але був непритомний. Я тут зустрів одного... він допоміг.

Віктор одразу зреагував на слова про непритомність - у його голові почали стрімко пролітати десятки можливих причин.

— Кого? — з недовірою запитав Сет.

— Ксантракса. Штучний інтелект, здається. Він допоміг мені дістатися якогось пункту керування. І, схоже, двічі врятував мені життя.

Почувши слово "штучний інтелект", у Дори стигла кров. Хребтом пробіг холод, а в пам’яті спалахнули події з "Нової Надії".

— То де ти зараз? — стурбовано перепитав Сет.

— Десь на другому рівні, якщо рахувати знизу. У якійсь великій кімнаті.

Айві рвучко обернулася до Сета:

— Вони зовсім поруч! — у її голосі бриніло щире полегшення.

— О, я можу вам карту надіслати! — вигукнув Лео.

— Карту? Звідки... Надсилай! — здивовано сказав скаут.

За кілька хвилин на планшеті Айві зʼявилась карта.

— Що, як він це зробив? — здивовано промовила Айві, але Сет проігнорував її запитання.

За кілька секунд світло в коридорі різко згасло, залишивши лише тьмяне аварійне підсвічування. Двері позаду них із коротким шипінням миттєво зачинились, мов пастка.

— ЛЕО?! — крикнула Айві, в голосі якої бриніло тривожне нетерпіння. Але у відповідь пролунали лише уривки фраз, шурхіт і тріск перешкод.

Сет стиснув зуби, зібрався, ковтнув емоції - і заговорив:

— Гаразд. У нас є карта.

— Але звідки вона в нього? — не відставала Айві, її голос був сповнений занепокоєння.

— Можливо, він дістався до якогось контрольного пункту? — припустив Віктор, нахмурившись.

— Або ж штучний інтелект. Якщо він знайшов спосіб зв’язатися з ним - це чудово, — відповів Сет, і в його голосі вперше за довгий час пролунав натяк на полегшення. — Можливо, ми нарешті дізнаємось, що, чорт забирай, тут коїться.

"Угу. Звісно. Штучний інтелект обов’язково буде на нашому боці і допоможе нам…" — пронеслося в голові Дори. Але вона нічого не сказала. Лише стискаючи губи, мовчки опустила погляд.

Сет простягнув руку до планшета. Айві передала його, навіть не глянувши на скаута. Екран мерехтів м’яким синім світлом. Карта була поділена на шість рівнів - по одному на кожну палубу корабля - і окремий шар для технічних тунелів.

Сет швидко зорієнтувався, знайшов точку, де вони вийшли з ліфта кілька хвилин тому, провів пальцем до потрібного місця, і стисло підсумував:

— Схоже, ми зовсім близько. Нам потрібно просто слідувати цим коридором. Виглядає, що тут немає ніяких розвилок. Пропоную не зволікати - бігти туди негайно. Жодної зайвої секунди.

Він простяг планшет Айві, і та кивнула. Вона сховала його в наплічник.

Дора і Віктор не сказали ні слова, але за їх поглядами й позицією тіла було видно: вони вже готові до руху. Очі звузились, м’язи напружились - кожен з них перебував на межі очікування й дії.

— Тоді за мною, — промовив Сет і, різко розвернувшись, кинувся вперед по коридору.

***

За кілька хвилин, рухаючись уздовж похмурого коридору, команда дісталася масивних дверей.

Їхні металеві панелі були вщерть подряпані - глибокі борозни проходили через усе полотно, наче хтось або щось зі скаженою люттю довго шкребло по ньому. Поверхня метала блищала в тьмяному світлі аварійних ламп, а між подряпинами де-не-де лишилися темні запечені плями, схожі на кров. Поряд валявся зламаний кабель - обвуглений, розтріпаний, зі скрученими всередину жилами, мов би згоріле коріння, що ще пам’ятає біль.

Сет підійшов ближче, ковзнувши долонею по одному з глибоких слідів. Потім натиснув на комунікатор.

— Лео, ми на місці. Принаймні, це єдина "велика" кімната на цьому рівні. Сподіваюся, наше розуміння слова "велика" збігається. Прийом.

У відповідь - знову той самий білий шум. Глухий, липкий, мов болотяна трясовина. Він хрипів, шипів, ковтав власні імпульси. Здавалось, що сигнал не просто зникає - його хтось поглинає.

Айві стиснула губи, вже тягнучись до застібки наплічника, щоб дістати планшет та пристрій.

Двері з глухим, наче задушеним, зітханням зрушили з місця.

За дверима - тінь.

І лише за мить вона набрала форми. Постать. Людська. З піднятою рукою.

— Це Лео! — вигукнула Айві.

Позаду нього відкривалася простора кімната - справді велика. Її центр займала конструкція з масивних екранів, що наповнювали кімнату мʼягким синім світлом.

Перед ними, на одному з крісел, звисало безсиле тіло змієподібної істоти, що, здавалося, ось-ось зісковзне на підлогу.

— Лео, ти мене чуєш? Зв’язок геть зник, — озвався Сет, наближаючись до нього.

Але у відповідь він почув лише обривки фраз - уривчасту какофонію звуків, що ледь нагадувала мову. Вони змішувались, перекручувались і розчинялись у фоні, як далекий радіошум, що знущально пародіює людські слова.

Сет обернувся до команди, і почув чіткий голос Айві :

— Я одна не можу розібрати ні одного його слова?

— Не одна. Я також чую лише обривки слів, — відповів Сет.

— Угу, я також, — додав Віктор.

Скаут знову обернувся до шахтаря і почав щось жестикулювати, але той просто махнув рукою і підбіг до крісла, показуючи то на картку в руках, то на компʼютер.

***

— Вони вже поруч, Лео, — озвався Ксантракс. — Будуть у тебе за хвилину.

— Чудово! Думаю, Айві зможе допомогти тобі краще, ніж якийсь шахтар, — відповів хлопець із легким сміхом.

— Ти можеш куди більше, ніж думаєш, — промовив Ксантракс, і в його голосі щось змінилось. Він звучав надто тихо, майже шепочучи - таємничо, як відлуння зсередини черепа.

— Ой, не починай оце "Ви можете досягти будь-чого". Я сам обрав бути шахтарем. І це мені подобається, — відмахнувся Лео, змушуючи себе тримати звичний тон.

Ксантракс не відповів.

Але Лео відчув, як щось ніби опустилось йому на плечі. Важко, мов невидима рука. Його не переставала покидати думка, що за ним хтось стежить - не ззовні, а зсередини, крізь власну голову.

Кожна секунда тягнулась, як гума, ніби сама реальність почала зависати. Повітря стало важким. Електроніка в кімнаті тріснула статичним розрядом, і монітори позаду нього спалахнули раптово - то червоним, то синім. Миготіння збивало з пантелику.

— Що це? — вирвалося в Лео. Голос прозвучав занадто тонко, надто швидко.

— Ста...я З..й. Пров..ж. д.аг.....ку... — прохрипів Ксантракс, і здавалося, що сам простір навколо затремтів.

— Що?! — майже закричав Лео, відступаючи на крок. — Я нічого не розумію!

Голос продовжував нашіптувати щось, але шахтар не міг розібрати ні слова. Екрани затягувалось дивним цифровим туманом, мовби свідомість Ксантракса ковзала кудись… у бік чогось чужого. Лео відчув, як на потилиці виступає піт - холодний, липкий. Наче кімната раптом стала не його.

А за мить все стабілізувалось, й Ксантракс вже чітко промовив :

— Потрібно швидше надати мені доступ. Системи корабля відмовляють, — його голос звучав роздратовано і нервово.

Шахтар кинув погляд на екрани, потім на картку що стискав у руках.

— Ще мить, ти сам казав що вони вже поруч, — невпевнено сказав шахтар.

— За мить корабель може остаточно померти, — вже більш агресивно промовив Ксантракс. — Кожна секунда грає проти нас.

— Де вони? — запитав Лео.

— За двадця.. б...ть ..., .ле с.ст.м. ко..бля.., — голос Ксантракса знову обірвався, а двері позаду Лео відчинились.

Він побачив Сета, Айві, Дору та Віктора, що дивились на нього націливши зброю.

Сет зробив декілька кроків у бік Лео, але замість звичного голосу Лео почув моторошний білий шум в перемішку з людськими словами.

— Я тебе не розумію! — кричав шахтар, але, схоже, скаут також не чув його.

— Чорт би побрав цей клятий корабель, — крикнув Лео показуючи на ключ карту, — Треба її вставити! Айві!

Він кинув погляд на інженерку, але та лише махала головою то в бік Сета, то на нього.

— Трясця. Та пішло воно все, — кринув шахтар підбігаючи до екранів.

Шахтар ще раз глянув на команду, а тоді вставив ключ карту туди, куди раніше вказував йому Ксантракс.

На мить всі екрани остаточно погасли, а шахтар відчув як його тіло злегка відривається від підлоги. Він швидко активував магнітні боти і кинув погляд на Сета, що майже добіг до нього. Скаут також почав здійматись у повітря, але після активації магнітних ботів - зміг повернути собі рівновагу.

Через секунду - екрани знову увімкнулись, а гравітація повернулась у норму.

P.s - підписуйтесь на телеграм або фейсбук щоб не пропускати цікавинки стосовно книги! =)

https://t.me/TheLastEmbers / https://www.facebook.com/TheLastEmbersBook / https://thelastembers.carrd.co/