The Last Embers: Історія тих, хто вижив

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", неподалік від бази повстанців.

Глухий гуркіт води лунав у темряві, відбиваючись від стін величезної печери. Шум постійно змінювався, ніби жива істота дихала глибоко в недрах землі. Сет знав, що водоспад десь далеко, за скельним виступом, але навіть тут, у вузькому проході, вологе повітря пронизувало кожен сантиметр його шкіри.

Він припав до землі, приховуючи свою присутність серед тіней. Світло біолюмінесцентних лишайників давало лише слабке блакитне сяйво, недостатнє, щоб повністю висвітлити його ціль, але достатнє, щоб спостерігати.

Маслак не підозрював нічого. Його кремезне, мʼязисте тіло повільно рухалося по кам'янистому схилу. Темна, майже вугільна шкура тьмяно блищала під світлом. Він скидався на бика без рогів, проте мав дещо більш первісний, грубий вигляд. Величезний — майже два метри в загривку — Маслак ступав на чотири масивні лапи, які стирали дрібний пил, що осідав тут тисячоліттями.

Він ішов до води, як і завжди — повільно, врівноважено, без поспіху. Кожен його рух був обережним, зваженим, майже споглядальним. Його великі вуха були насторожені, вловлюючи кожен шурхіт навколо, навіть найтонший подих вітру між каменями. Лише легка напруга в задній лівій лапі, трохи коротший крок, видавали стару рану — згадку про минулу сутичку. Та хода залишалася впевненою. Ніщо не здавалося здатним зрушити його з обраного шляху.

Але цього разу на нього чекало інше закінчення.

Сет повільно, не поспішаючи, притиснув приклад до плеча. Палець завмер на спусковому гачку. Постріл прорізав морок.

Звук не зник одразу, він ковзав печерними стінами, розтікався багатоголосою луною, ніби десятки мисливців одночасно вистрілили разом із ним.

Маслак здригнувся.

Куля знайшла свою ціль – точно в шию. Спочатку звір навіть не зрозумів, що сталося. Він зробив ще один крок, незграбний та невпевнений.

А тоді просто повалився на кам'яний ґрунт із глухим ударом, що прокотився печерою, як грім у закритому просторі.

Сет не відразу опустив зброю. Він ще кілька секунд спостерігав, дослухаючись, чи не з'явиться хтось інший – хтось більший, небезпечніший. Тиша заповнила простір довкола.

Він повільно піднявся, приглушив гвинтівку і рушив уперед. Полювання було завершене.

Схоже, що сьогодні його чекатиме непогана премія, звірюга таких розмірів досить рідко опускається так низько.

Підійшовши ближче до звіра, Сет помітив, що під товстим хутром — прямо над правим боком — видніється відносно свіжий шрам. Глибина кілька сантиметрів, а довжина — десятки.

Схоже, що цій тварині добряче дісталося. Але скаут поняття не мав, хто або що могло залишити таку рану і, головне, чому не добило звіра.

Маслаки не відзначалися спритністю, зате їхня майже безмежна витривалість компенсувала цей недолік. Сет вже мав справу з ними: колись він полював на подібного у складі батальйону. Вони витратили з десяток транквілізаторів, переслідували його кілька циклів, а тій — хоч би що.

***

Лео Квейд, звісившись над кілометровою прірвою, що, здавалося, заповнювала собою весь простір довкола, обережно вирізав великий кристал Люмікора, який ніби вивалювався зі стіни печери.

У найвідповідальніший момент, коли його бур вже-от мав розколоти коріння кристалу, комунікатор почав несамовито волати.

Рука сіпнулася — на мить зв'язок між мозком і тілом обірвався, і різець ковзнув униз, розсікши кристал під неправильним кутом.

Велика частина уламку відірвалася і полетіла в темряву безодні, залишаючи за собою лише свист, що доповнив дзвін комунікатора.

— Трясця! — вирвалося з вуст Лео.

Не гаючи ні секунди, він вдарив по кнопці жумара. Мотузка натягнулася, і його тіло ривком піднялося вгору.

Подолавши кілька десятків метрів, Лео почув глухий вибух — це розлетілася половина кристала, що впала вниз. Але ледь він встиг перевести подих, як помітив: частина, що досі трималася в стіні, почала вібрувати.

Вона теж от-от мала вибухнути.

— Щоб йому добре було! — Продовжував кричати чоловік.

Він зірвав із себе важкий вантажний рюкзак — той полетів униз, зникаючи в темряві.

Мотор жумара одразу завив голосніше, і трос напружився, тягнучи його вгору — до безпеки.

Всього за кілька десятків секунд Люмікор, що залишився стирчати в стіні, досяг тієї самої критичної фази, про яку знає кожен шахтар, що хоч раз намагався видобувати його, ігноруючи всі запобіжні норми.

— Та я точно вбʼю цього придурка! — Лео не стримувався. — Скільки разів я йому казав: не дзвони мені під час завдання! Навіть якщо Ядачок тобі жало в рота запхав!

Шахтар кинув грізний погляд на комунікатор, що винувато звисав на поясі — наче сам усвідомлював свою провину. І ніби на підтвердження — ремінець не витримав, і пристрій полетів униз.

— Трясця його матері, — вигукнув Лео. — Чому такі речі трапляються саме зі мною?!

Комунікатор, тепер уже мовчазний, розчинився в темряві, ніби ховаючись від запитання.

***

Сет наспівував щось собі під ніс, поки потрошив тварину — тягти таку тушу на собі до поселення? Та це вже з розділу фантастики.

Він добре пам'ятав кулінарні уроки Крихітки Піта, тож акуратно вирізав внутрішні органи, сортуючи їх, як вчив здоровань.

Лише від згадки про його кулінарні шедеври в Сета потекла слинка. Але слинка — слинкою, а м'ясо ще треба якось дотягти до поселення. І бажано — не одними шматками по кишенях.

Скаут уже подумував комусь подзвонити, але швидко відкинув цю думку. Поряд — лише зміна шахтарів, а ті, як відомо, вимикають усі свої комунікатори, щойно бачать слово Люмікор. І Сет їх розумів. Він, чесно кажучи, ніколи особливо з ними й не спілкувався. Вони завжди здавались йому... ну... трохи притрушеними.

Але він їх поважав. Бо сам би ніколи не наблизився до чогось, що може вибухнути без попередження, ще й так - що тебе потім навіть збирати не будуть.

Інша річ — тварини.

Він знав, чого від них можна очікувати. Як вони діють. Як думають.

Сет оглянув свій рюкзак і ту мізорну частину, що йому вдалось розпотрошити за останню годину.

Це затягнеться надто довго.. — Подумав він. — А кожна лишня хвилина тут - ризик того, що Акеріди прийдуть поласувати моєю здобиччю.

Оглянувши тушу ще раз, скаут невпевнено глянув на свій комунікатор збираючись з думками.

Ай, треба кликати когось, хто б це не був.

***

Лео дібравшись до плато, що звисало над прірвою швидко перевів подих та глянув в безодню, що жадібно зʼїла його рюкзак з інструментами та здобиччю.

— Вернешся без рюкзака й кристала — не забудь одразу подати заявку на "Ідіота місяця". Фото в рамці, фанфари, Клайд в сльозах від щастя, — пробурмотів Лео.

Зібравшись із силами, він почав перебирати варіанти: що робити далі? До поселення — три дні пішки. Без їжі. Без рюкзака. А рюкзак...

Лео скривився. Рюкзак був десь унизу — у компанії уламків кристала і зрадницького комунікатора.

— Що ж... — пробурмотів він, зітхаючи. — Або я зараз потопаю назад у поселення й слухаю, як той дурень жаліється, що в нього соплі не того кольору... або я...

Погляд знову ковзнув у безодню. Очі звузились.

— ...або я лізу вниз по тій сраній мотузці, яка, сюрприз-сюрприз, закінчується рівно там, де був кристал! А все, що нижче — хоч вільним падінням лети! Блискучий план, блін.

Він провів рукою по обличчю, зціпив зуби.

— Чудово, Лео. Просто блискуче. Ти ще парашут із штанів зроби — і взагалі буде пригодницький туризм.

Оцінивши стіну печери та прірву, Лео помітив серію сталегмітів.

— Хм, а це ідея. Треба лише дістатись до одного з них, обплести мотузкою — і спуститись, наче справжній скелелаз. Потрібно тільки набрати достатньо швидкості.

На цій думці він зробив кілька кроків назад і, немов стріла, зірвався вперед.

Імпровізований політ почався впевнено, але щось пішло не так — Лео не долетів кількох метрів. Мотузка різко натягнулась і смикнула його назад, від чого той боляче вдарився спиною.

— Курво... — прошипів Лео крізь зуби.

Коли Лео здіймався повз місце, де раніше стирчав кристал, його погляд зупинився на новоутвореній виємці. На тому місці тепер зяяла чималенька заглибина. І в самій її глибині він помітив прохід — вузький, але цілком реальний. Достатньо трохи попрацювати буром — і прохід стане придатним для спуску. Шахтар здогадувався: хід вів кудись униз, теоретично — саме туди, куди й потрібно.

Лео перекинув погляд зі сталегмітів назад на отвір.

— Та пішло воно все. Я що, літун, щоб і далі стрибати отак? От лазити по вузьких проходах — це моє, — буркнув він і, не роздумуючи, відстібнув свій костюм від жумара.

— Потрібно лише позначити, де саме я зайду... — Його рука потягнулась за спину, туди, де мав бути рюкзак із люмінісцентними паличками. Але — звісно ж — рюкзака не було. Рюкзак лежить десь там унизу.

— ...Ах. Точно. Ну... І пофіг. Я що, ніколи не блукав печерами в пошуках тиші? — Залишивши це запитання темряві довкола він увімкнув свій бур, єдине що той ніколи не відпустить з рук, почав робити собі більш менш зручний прохід.

Гарячий лазер розсікав кам'яну породу, ніби теплий ніж масло, і вже за кілька хвилин прохід був готовий. Перед початком подорожі Лео все ж вирішив залишити якийсь знак — зробив надріз у стіні проходу.

Філігранно перебив обличчя Клайда та домалював йому вуса-щіточку.

— Тепер я точно не заблукаю. Цю морду я побачу за кілометр.

***

Сет спробував вийти на зв'язок із командою шахтарів, яка мала бути в сусідньому секторі, але у відповідь — тиша.

Певно, знову вимкнули комунікатори... Знайшли той клятий Люмікор, — пробурмотів він. При самій згадці про нього по спині пробіг холодок, а старий шрам на лівій нозі почав неприємно пекти.

Вчергове окинувши місцину поглядом, скаут зрозумів: треба якось достукатись до бази. Або бодай до когось.

І треба ж було саме сьогодні йти одному... Навіщо я взагалі погодився дати вихідний Еріку та Бродеріку? — бурчав він подумки. — Ну так, вони останні 50 вилазок були зі мною. І що? Я от за 20 років жодного разу не брав відпустки. Ех, молодь...

Сет швидко витягнув балончик і наніс тонкий шар «Свіжини» на тіло звіра. Воно миттєво покрилося блискучою плівкою, і неприємний запах почав зникати. Принаймні, тепер у нього було кілька годин, аби доповісти або витягти тушу.

Закинувши гвинтівку на плече, він направився до сусіднього сектору. Дорога була не надто далекою, але блукаючи печерами все одно займе близько двох годин.

Сет зважив два шляхи: відкритий простір і тунелі. І, як досвідчений скаут, обрав друге. Будь-хто з його стажем зробив б те саме. Ці печери хоч і виглядають пустими на перший погляд, але тут є небезпеки, що можуть вбити будь-кого, і Маслак це лише один з маленьких прикладів. Навіть вузькі тонелі чи тихе пересування не є гарантом того, що ти не станеш здобиччю якогось Акеріда, Ядачка, чи когось гірше. Більшість скаутів не має його вродженого таланту "відчувати" тварин, що перебувають близь нього. Він і сам ніколи не міг пояснити, як саме це робить, але будь-який шорох ніколи не пройде повз його чуйні вуха.

Повільно пересуваючись цими лабіринтами, Сет усе більше відчував: щось тут не так.

Надто тихо. Поранений Маслак. Той дивний шум, що він почув ще раніше...

Інстинкти підказували: час бути обережнішим.

За черговим поворотом печера раптово розширилась, і це лише додало дискомфорту.

Хм. Або я десь звернув не туди, — подумав Сет, — або цієї печери ще кілька тижнів тому тут не існувало.

Скаут опустився на одне коліно й дістав бінокуляр, щоб оглянути місцину.

Простора печера — надто пуста. Жодного гриба, жодної рослини, жодного сліду. Десяток виходів. Висока стеля. Один величезний тунель прямо перед ним, інший — праворуч.

Сет дістав планшет, аби ще раз перевірити карти.

Ну так. Її тут не було. Хіба що... — Раптовий тремор пішов підлогою, і повітря затремтіло. Весь простір навколо ніби завмер.

Потім пролунав рев. Глухий, потужний, такий, що здавалося — печера дихає.

— Дідько... — прошипів Сет, захлопуючи бінокуляр і хапаючи гвинтівку.

Він притулив око до прицілу, перемкнув режим на інфрачервоне — і побачив його.

Арсанд.

Величезний. Обтічний, як ріка з луски й м'язів. Його тіло звивалося крізь камінь, зминаючи виступи й змінюючи географію тунелю. Він не йшов — він наближався, як буревій, як відповідь печери на сам факт вторгнення.

***

Блукаючи тунелями, Лео поволі спускався вниз — крок за кроком наближаючись до своїх речей.

Добре, що під час інциденту не злетіла каска й не погас ліхтарик.

Ходити в темряві без світла? Та ну його. А так — цілком пристойна прогулянка.

Ніхто не волає у вухо, не скиглить, не радить, як жити. Лише тиша, легкий вітерець і дух пригоди.

Навіть починало подобатись.

— А може, мені частіше влаштовувати такі прогулянки? Ото ходиш-бродиш тунелями, не думаєш про плани, звіти й терміни... Ото я розумію, чого скаути так люблять свої вилазки. Нічого не вибухає, гуляєш, розглядаєш пейзажі, — він окинув поглядом темні, сирі стіни довкола. — Ну, може, не ці. Але ж наверху то гарно було!

Поринувши в думки, Лео й не помітив, як ліхтарик почав освітлювати все менше — ніби темрява навколо ставала щільнішою, поглинаючи світло.

І зненацька — різкий струс землі вибив його з рівноваги.

Молодий шахтар з матюком гепнувся на землю, але встиг згрупуватися — боляче, але без серйозних ушкоджень.

Трішки оклигавши, Лео ривком підвівся й вихопив бур. Яка-не-яка, а зброя.

Озирнувшись навколо, він нічого підозрілого не побачив — але вібрація не вщухала, навпаки, посилювалась.

І раптом — ціла зграя Акерідів прокотилась у своїх міцних, блискучих панцерах, мов хвиля, тікаючи від чогось...

...чогось, що ховалося у темряві.

Лео завагався на мить.

І саме тоді — щось із жорстким шипінням промайнуло повз його обличчя. Щупальце. З жалом.

— Срака! Це ще що таке?! — вихопилось у нього.

Відповіді не було — натомість було друге жало. Воно розірвало частину захисного костюма й залишило на плечі пекучу, різкучу рану.

— А-а-аргх! — простогнав Лео, вражений і болем, і несподіванкою.

Зціпивши зуби, він навмання націлив бур у темряву й натиснув на спуск, вистріливши туди, де, як йому здавалось, ховалось те, що бажало йому смерті.

Не дочекавшись результату, він стрімко рвонув назад, сподіваючись знайти бодай якесь укриття. На ходу зробив ще кілька пострілів у темряву — і, наздогнавши зграю Акерідів, підстрелив двох.

— Краще вони, ніж я. Може, це виграє мені кілька секунд, — промайнуло в голові.

Добігши до розвилки, Лео вирішив не повертати назад — догори, звідки прийшов — а звернув ліворуч, у бік, де простір між стінами був настільки вузький, що, можливо, те, що гналось за ним, туди просто не пролізе.

— Давай, Лео, піднажми, — зціпивши зуби, проричав він сам до себе, продираючись між кам'яними ребрами тунелю.

Він досі не бачив переслідувача, але відчував його — кожною клітиною, кожним нервом. Присутність, що давила на груди, немов повітря стало рідшим. Волосся вже стояло дибки, шкіра покрилась мурашками.

— Наздоженуть — і в титрах моє прізвище з'явиться в графі "жертва номер один"... — пробурмотів він.

Вибравшись із тісного проходу, Лео з острахом озирнувся.

Позаду — тиша. Жодного звуку, жодного переслідування.

Він обережно вдивлявся в темряву, але там не було нічого. Лише чорна, мовчазна діра.

— Не пролізло, — видихнув він, напівсміючись, напівкашляючи.

Рука інстинктивно потягнулась до плеча — костюм був пошкоджений, але поранення не критичне. Пекло, проте жити можна.

— Що ж... Мені все ще потрібно знайти мій рюкзак.

***

Сет оцінював куди рухається ця тварюка. Не схоже, що істота прямувала на нього, вона просто хаотично рухалась. Але її прихід завжди означав одне - за її слідами прийдуть падальщики, що бажають легкої здобичі. А ще - все ще десь неподалік повинні бути шахтарі, яким може загрожувати небезпека.

Сет спробував знову вийти на звʼязок, і цього разу відповідь вже була:

— Га? Чого треба? — почувся грубий голос.

— Це Сет Марлоу, скаут першого рангу. Я знаходжусь неподалік і прямо зараз дивлюсь на Арсанда, що швидко рухається на південний схід з півночі. — відповів Сет дивлячись на компас на його лівій руці.

— Ох... гмг. Ми зараз надішлемо вам наші координати. Ми то думали це просто черговий землетрус...

— Залишайтесь на місці, дійте згідно протоколів. Тримайте дистанцію один між одним, але тримайтесь в полі зору. Залиште рюкзаки і готуйтесь бігти в разі небезпеки. — Наказовим тоном промовив Сет.

У відповідь лише "Прийнято", саме те, чого він і очікував почути в такій ситуації.

Сет змінив накінечник на зброї, що-б позначити звірюгу, і, швидко прицілюючись, попав прямо в неї.

Можна було навіть не цілитись, вона таких розмірів що кудись да я точно б попав. — Промайнуло в його голові.

Оглянувши печеру ще раз на предмет інших живих організмів - Сет перевів погляд на мітку шахтарів, що тепер виднілась на його мапі. Проблема лише в тому, що вона була рівно над змієподібним гігантом, а йти в обхід - може бути надто довго.

Схоже сьогодні за Маслаком я вже не повернусь. Добре, що хоча-б його печінку я встиг вирізати і сховати, хоч якась смачна вечеря буде. — З сумом подумав він, кинувши легкий погляд назад. — Що-ж. А тепер треба всього-то дібратись ось до того проходу, рівно під яким зараз несеться монстр, дії якого передбачити майже неможливо.

Перевіривши гарпун, що висить на поясі та діставши дозу "Пришвидшувача" Сет рванув вперед. Треба подолати десь півтора кілометра по прямій, після чого вистрілити гарпуном, зачепити моторизований жумар, перебігти в печеру. План досить простий, але в ньому є одне але. Істота в будь який момент може звернути куди їй тільки заманеться, може пришвидшитись, може зупинитись.

Сет стиснув стимулятор в руці. — На крайній випадок скористаюсь ним. — Подумав він.

Перші 500 метрів пройшли дуже легко, незаважаючи на важке спорядження що скауту приходилось носити з собою.

Вже прикидуючи, куди поцілити гарпуном, Сет помітив, як з печери праворуч прямо на нього сунеться стая Шемерт — істот, що, схоже, збожеволіли від щастя, адже здобич сама бігла їм просто в пащі. Їхні тонкі, мов комахині, лапки метушливо перебирали по каменю, створюючи клацання, схоже на хрускіт сухих гілок. Вусики нервово посмикувались у передчутті кривавого бенкету.

Темний хітиновий панцир мерехтів під променем ліхтаря Сета, виблискуючи мов відшліфований камінь. А очі — безвиразні, блискучі, мов зчорнілі намистини, — фіксували його рухи з холодною точністю, у них не було ані люті, ані голоду — тільки функція: наздогнати, вп’ястися, розірвати.

Трясця. В мене немає часу розбиратись з ними, — Сет різко скинув підсумок із добрячим чотирикілограмовим шматом печінки й жбурнув його вбік. Одним рухом вколов у себе стимулятор і рвонув уперед.

Частина Шемертів одразу накинулась на шмат мʼяса, що кинув Сет. Але наймолодші — з тонкими кінцівками й вусиками, що сіпались у передчутті, — продовжили погоню. Їхні чорні, мов буси, очі впилися в ціль, а щелепи вже були готові прокусити її.

Сет обернувся: самі швидкі вже були в десятках метрів. Він натиснув на гранату, скинув її — і, не зупиняючись, почув глухий вибух позаду.

Сподіваюсь здоровань не зреагує на це — Сет з надією кинув погляд на змія, але, на його превеликий жаль - такий шум не міг залишити його байдужим.

Рука скаута ковзнула в кишеню на його сумочці на животу, в надії що там залишились ще ці чудотворні баночки. Намацавши там декілька різних по формі препаратів він дістав один та вколов собі другу дозу

— Ох і відчую я це завтра... — з болем промовив він сам до себе.

Шемерти в свою чергу не хотіли втрачати ще з десяток кілограм свіжого, хоч і пристарілого мʼяса і продовжували бігти, незважаючи на те, що самі можуть стати здобиччю більшого хижака.

Вперті сволоти. Видно, давно нічого не їли... Мабуть, це їхнє перше реальне полювання — ще не знають, коли краще зупинитись. — Сет потягнувся за ще однією гранатою, на цей раз - з десятками голок наповнених транквілізаторами. — Має спрацювати, — промайнула думка в його голові. Він знову зробив той самий трюк, просто впустив її і зробив різкий маневр вліво до каменюки, що-б голка випадково не попала в нього.

За декілька секунд глухий вибух знову пройшов печерою, за яким послідував гучний рев та грохіт декількох тіл.

Однією проблемою менше, але... — Сет перевів погляд на Арсанда що стрімко наближався, — Цей все же живий і продовжує рухатись.

Залишилось якихось двісті метрів, скаут вже тримав в руках гарпун, готовий вистрілити як тільки буде в межах досяжності. Останні десятки метрів давались трохи важче, перша доза стимулятора закінчувалась і його мʼязи вже почав пронизувати ниючий біль від такого марафону.

Важко дихаючи Сет зробив постріл з гарпуна і не перевіряючи міцність мотузки зачепив її до костюма і вдарив по жумару. Мотор загудів і його різко сіпнулось догори.

В очах починало темніти, друга доза також закінчувалась, а наслідки двох доз за короткий час в такому віці давали про себе знати.

Щойно він перелетів через величезний прохід — тварюка пролетіла в нього рівно під ногами, створюючи такий потік повітря, що Сет змістився на декілька метрів від стіни печери. Після чого його різко сіпнуло повело назад і він врізався в стінку печери. Це досить добре привело його до тями від стимуляторів, і він кинув погляд на сцену що творилась внизу — Монстр просто роззявив рота і поглинув всіх істот, що були на його шляху. Після чого цей гігант просто пробив дно і почав рухатись кудись вниз. В Сета зʼявився час перевести подих та подолати останню хвилину підйому роздумуючи над тим, чи не застарий він для такого...

***

Лео рухався обережно, але вже без паніки. Після всього, що трапилось, він почав уважніше ставитися до кожного шороху, кожного подиху печери.

Час від часу поглядав на планшет, прикріплений до руки, — сигнал маячка все ще був стабільний. Рюкзак десь попереду, залишилось не більше кількох сотень метрів.

Навколо — лише тиша і знайомий шелест каміння під ногами. Він уперше за останні кілька годин дозволив собі просто... оглянутись.

Світло ліхтаря ковзало по стінах, висвітлюючи застиглі хвилі мінералів, візерунки вапняку, дивні відблиски кристалів, що ховались між тріщинами. Навіть попри втому і біль у плечі — краса цих місць все ще вражала.

— А таки є в цій дірі щось зачаровуюче, — пробурмотів Лео. — Ну... коли тебе не намагаються вбити, звісно.

За кілька хвилин у світлі ліхтаря зʼявився рюкзак — той самий, важкий, трохи покоцаний, але цілий. Лео з полегшенням зітхнув, підійшов ближче і одразу потягнувся до комунікатора, що висів на лямці.

— Хей, гівнюк, ти ще там? Ти хоч уявляєш, чого мені вартував твій дзвінок?! — гаркнув Лео, вмикаючи комунікатор.

— Сам ти гівнюк, — відповів знайомий голос. — Я не винен, що ти й далі ігноруєш інструкцію: _ставити комунікатор на беззвучний режим під час роботи._

— Ой, та йди ти з своїми інструкціями... Мені потрібна допомога. Я... не знаю, де саме. Десь унизу. Передаю координати. Дістань мене.

— Дістань мене?.. — голос прозвучав з легкою посмішкою.

— ДІСТАНЬ МЕНЕ, ЙОЛОПЕ! БУДЬ ЛАСКА! — проричав Лео. Після невеличкої паузи він додав — Тільки візьміть мотузку подовше, стандартної тут не вистачить.

У відповідь пролунав дзвінкий смішок.

— Щось ти сьогодні особливо милий. Окей, бачу твої координати. Буду за годину. Не вмирай там, добре?

— Година... Ну, принаймні я знову не в дупі. Поки що, — пробурмотів Лео сам до себе.

— Ох, повернусь на базу, залізу в теплу ванну... Візьму холодного пива... Ідеальне завершення цього прекрасного дня.

Час пролетів швидко. Лео не відходив далеко від рюкзака, періодично оглядаючи місцевість. Схоже, він натрапив на чималу жилу — принаймні хтось буде задоволений, і його не довбатимуть за затримку.

Обережно виколупавши кілька невеликих кристалів, він почув знайомий голос за спиною:

— І що ти тут, власне, робиш?

— Вирішив, бляха, прогулятись! Нудно мені стало нагорі — кристали добуваються надто легко! От і подумав: "А чого б не спуститись кудись глибше, ще й без мотузки!"

— Гаразд-гаразд, не бурчи, — відмахнувся другий шахтар, оглядаючи печеру. — Місцинка й справді непогана. Клайд буде в захваті.

— Та пішов він у дупу, — буркнув Лео. — Пішли вже. Вдома мене чекає ванна і пиво.

Дорога назад була значно легшою — особливо тому, що він ішов не один. Лео не любив це визнавати, але працювати в групі таки простіше.

За кілька годин він уже здавав інструменти під пильним поглядом Клайда, поки Кевін звітував про знайдену жилу.

— Хей, Лео, — гукнув Клайд, — гарна робота! Завтра можеш узяти вихідний. Заслужив.

— Ой, да... — Лео вже збирався відповісти щось у своєму дусі, але ці слова його вибили з колії. Він лише закашлявся, намагаючись виграти кілька секунд.

— Я... Я завтра вийду, — нарешті видав і рушив до свого житла.

— Щось він сьогодні надто добрий... Мені це не подобається, — пробурмотів Лео, занурюючись у гарячу воду.

***

Сет спокійно дійшов до групи шахтарів, що чемно чекали на його прибуття.

Вигляд він мав не найкращий — зім'ятий, втомлений, подряпаний, — але він був живий. І, найімовірніше, врятував цим людям життя.

— Всі цілі? — запитав він командним тоном.

— Так, — відповів найстарший. — Ми не ризикували. Просто залишились на місці, як ви і казали.

— Що ж. Тоді вирушаємо до поселення, — кивнув Сет. Він озирнувся у бік тунелю, звідки щойно повернувся. Тихо додав:

— Плакала моя вечеря... Сподіваюсь, «Свіжина» протримається до завтра, і тушка ще буде ціла.

— Ви щось сказали? — перепитав один із шахтарів.

— Ні-ні. Сам до себе. Ходімо — дорога не з приємних, — відмахнувся Сет і рушив уперед, не чекаючи відповіді.

Кілька годин неспішної дороги — і група дісталась поселення.

Сет, ще на вході, кинув погляд у бік Лео — найдивнішого шахтаря з усіх, на його скромну думку. Той сидів із пивом і виглядом людини, яка щойно виграла війну з гравітацією.

Переконавшись, що всі на місці, Сет коротко відзвітував Клайду й пішов до знайомого закладу — повідомити Піта, що повернувся. І, головне — поділитися болем про втрачену вечерю.

Бо хто-хто, а Піт точно зрозуміє.

Завтра я точно повернусь за тушкою. Вона - Моя.