The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Вже за кілька годин Роза стояла посеред кухні, спираючись на стіл. Поруч кілька андроїдів переносили величезні контейнери під пильним наглядом Роберта.

Дівчина мовчки розглядала команду. Погляд затримався на Лео, після чого ковзнув до Айві. Та раз по раз поглядала на андроїдів і Роберта, ніби намагаючись підслухати, що вони кажуть, або зрозуміти, як вони працюють.

Віктора тут не було. Медик не горів бажанням розмовляти з Розою і буркнув, що має пацієнтів.

Сет не зводив очей із дівчини, вивчаючи кожен її жест. Вона трималась спокійно: стояла, злегка опираючись на стільницю, з рівним обличчям і ввічливою, майже теплою посмішкою. Здавалося, вона повністю володіє собою. Та Сет бачив більше.

Її пальці мимоволі стискались у невидимому ритмі. Ледь помітно напружувалась щелепа, коли згадувалося слово “корабель”. Погляд тьмянів щоразу, коли хтось говорив про поранених. І ще - занадто швидке моргання. Майже як рефлекс. Наче вона намагалася стерти з пам’яті щось зайве - або сховати.

Зрештою Роза повільно видихнула і заговорила тихо:

— Мені шкода, що вас так потріпало.

Відштовхнувшись від стільниці, вона підійшла до Лео, що сидів за столом.

— Я не знала, що на тому кораблі є щось, що може становити таку небезпеку, — продовжила вона. — Але я рада, що з вами все гаразд.

— Гаразд? — прогарчав Сет. — Пол без свідомості, у Дори переламані ребра, Лео ледве ходить.

— Та нормально я ходжу, — пробурчав шахтар.

Сет зиркнув на нього сердито, але повернувся до Рози:

— Ми хотіли б почути, що це взагалі було.

— Ем... — зніяковіло промугикала вона. — То не зовсім моя справа, чесно. Все, що знаю - Фаари щось там досліджували.

Сет і Лео майже одночасно скептично зітхнули, втупившись у неї.

— Та правда, — нервово усміхнулась Роза. — Я, в цілому, не дуже люблю цих довгоголових. Вибачте.

Скаут вдивлявся у дівчину ще декілька секунд.

— Гаразд. Не знаєш - то не знаєш, — нарешті буркнув Сет.

Роза коротко посміхнулась і підійшла до одного з ящиків, який щойно приніс андроїд. Швидким рухом відкрила його й витягла кілька скляних пляшок.

— Давайте краще про щось приємне? — вигукнула вона з майже щирою усмішкою. — У мене є дещо справді особливе.

— Ти справді думаєш, що алкоголь покращить нам настрій? — буркнув Сет.

— А я, взагалі-то, не проти, — втрутився Лео. — Що цього разу?

— S-42.

— І його зробили гіперрозумні миші, так? — усміхнувся Лео, ковтаючи сміх.

— Ага, допоки чекали відповідь від тої залізяки, — сміялась дівчина. — А якщо серйозно - поняття не маю. Але це особливо добре заходить ось з цим.

Роза дістала невеликий металевий контейнер, схожий на міні-холодильник, і неквапом підійшла до столу. Відкривши його, вона витягла кілька маленьких зелених дисків і простягла один Лео.

— Під язик і швидко запий, — коротко сказала вона.

Лео навіть не задумався. Узяв капсулу і точно виконав інструкції.

Декілька секунд він не відчував нічого. Лише холодний присмак м’яко розтанув у роті. Але вже за мить усе змінилося.

Вдарило різко. Немов хтось стукнув зсередини по черепу. Хвиля тепла пульсувала в мозку, а потім з шаленою швидкістю кинулась донизу, прокочуючись хребтом. Лео зойкнув, але не від болю, а радше від здивування. Його тіло ніби охопило м’яке електричне поле: кожен нерв прокинувся, завібрував, напружився в очікуванні.

Збудження пройшло всім тілом - від потилиці до плечей, від грудей до стегон - і дійшло до кінчиків пальців на ногах. У ту ж мить усе раптом розслабилось. М’язи втратили тонус, думки - вагу. Світ сповільнився, став м’яким, затишним. Його тіло осіло у стільці, наче потонуло в теплій воді. Очі самі собою злегка примружились.

Він посміхнувся.

Без жодної причини. Просто... було добре.

Ефект тривав усього кілька хвилин, але відчуття - наче пережив щось більше, ніж просто ковток.

— ЦЕ БУЛО НЕЙМОВІРНО, — гучно додав він.

Роза щиро розсміялась і кинула погляд на Сета.

— А ти, дідугане, хочеш?

Той лише похитав головою і буркнув щось на кшталт : "Ага, ще цього нам не вистачало тут".

— Зануда, — кинула дівчина й, посміхаючись, витягла наступний диск.

***

Айві тихо сиділа поруч і майже не звертала уваги на людей довкола. Вона сподівалася, що Роберт ось-ось підійде до неї та попросить про допомогу, але, схоже, це були лише мрії.

Інженерка лише злегка сіпнулась після викрику Лео, але швидко знову поринула у свої думки.

"Можливо, мені вдасться прослідкувати за його роботою?" — думала вона. — "Ага, звісно. Він же точно не захищає свою секретну технологію. Дуже розумно, Айві."

Вона кинула погляд на іншу частину групи й, ледь чутно зітхнувши, повільно рушила в коридор. Серце билося частіше, кожен удар відлунював у голові, змішуючись із рівномірним гулом вентиляції. У момент, коли вона вже майже зникла за кутом, відчула на собі погляд Сета. Посміхнулась йому - і одразу зникла з поля зору.

Айві обережно рушила до медвідсіку.

Віктор сидів усередині й про щось розмовляв з Дорою. Інженерка прослизнула повз, намагаючись рухатись якомога тихіше.

Пройшовши ще кілька метрів, дівчина майже дійшла до дверей, у які роботи заносили ящики. Роберт стояв прямісінько перед ними. Нерухомо, немов статуя. Але щойно інженерка зробила ще крок - той різко обернувся до неї:

— Чимось можу допомогти?

— Е... ні, — зашарілась дівчина. — Просто проходила повз.

Роберт уважно глянув у її очі й коротко посміхнувся.

— Ваша допомога тут не потрібна. Попрошу вас покинути цей коридор.

Він промовив це холодно, з тим самим скляним поглядом. Айві відчула, як тонка хвиля холоду пробігла вздовж хребта, змусивши плечі мимоволі напружитися. Наче повітря в коридорі стало густішим і холоднішим. Вона ковтнула слину, уникаючи його погляду, й кивнула. Кроки раптом здалися надто гучними, а кожен рух - занадто помітним, ніби він бачив її навіть тоді, коли вона відвернулась.

Дівчина швидким кроком підбігла до медвідсіку, і, видихнувши, зайшла всередину.

— …ось тому я завжди перевіряю шви двічі, — долинув до неї голос Віктора, який саме щось розповідав Дорі. Він говорив спокійно, але з тією ноткою професійної впевненості, від якої важко було відволіктись.

Дора гучно розсміялась, дивлячись прямо на медика.

— Я б після такого також це робила! — продовжувала сміятись вона, переводячи погляд на Айві. — О, знудьгувалась?

— Ага, — невпевнено кивнула дівчина. — Роза знову щось принесла і пиячить з Лео.

— Ну звісно, що ще могла вона робити, — саркастично промовив Віктор.

У повітрі зависла секунда ніякової паузи. Айві відчувала, що втрутилась у не найвдаліший момент і вже збиралась вийти, коли з койки, де лежав Пол, пролунав тихий, надривний стогін. Він був настільки слабким, що спершу можна було подумати - здалося.

Віктор різко сіпнувся й підбіг до хлопця. Той ледь помітно поворухнув пальцями, голова важко відхилилась убік. Повіки здригнулись, наче з величезним зусиллям намагались розплющитись. Дихання було уривчастим і неглибоким, з довгими паузами між вдихами. Нарешті повіки розкрились, і з-під них визирнули каламутні очі, які наче не одразу впізнавали світ. Зір сковзав по стелі, стінах, і лише з другої спроби зупинився на обличчях поруч.

Віктор почав перевіряти його, тихо й швидко промовляючи заспокійливі слова. Дора, забувши про усмішку, сіла на край ліжка, а Айві, відчуваючи, як у грудях наростає тривожне тепло, рвонула до друга.

Зіниці Пола металися, хапаючи уривки світла та тіней, ковзаючи між обличчями Віктора й Айві. У його погляді було щось тривожне - наче він бачив їх, але водночас ні, ніби ще бореться з чимось у темряві, що тримала його всі ці цикли.

— Поле? — врешті тихо промовила Айві, стримуючи себе, щоб не обійняти його.

Той у відповідь лише просопів носом, і відкрив рота, але жодних слів не видав. Слабке ковтання зраджувало, скільки сил йому це коштувало.

— Айві, не заважай, — буркнув медик. — Йди краще поклич Сета.

Дівчина невдоволено глянула на Віктора і щось буркнула собі під ніс. Різко розвернувшись, вона вибігла до Сета, вигукуючи його ім’я.

***

Вже за кілька хвилин всі, окрім Роберта, зібрались у медвідсіку. Група стояла мовчки, кожен зайнятий своїми думками. Лише Віктор тихо бурмотів собі під себе, перевіряючи показники на екрані біля ліжка Пола.

— Я не розумію… — нарешті промовив він, швидко пробігаючи поглядом по даних. — Його показники майже не змінились. Все ще в межах глибокого відновлення. Але він… свідомий. Не бачу жодної логічної причини, чому саме зараз.

Сет зробив крок уперед і зупинився біля койки. Погляд скаута був уважним, але м’яким.

— Як ти? — запитав він тихо, нахилившись трохи ближче.

Пол повільно повів очима на нього. Видно було, як він намагається зібрати сили, щоб відповісти. Його губи ледь розтиснулись, повітря вирвалось крізь ніс із хрипом, схожим на коротке хропіння. Він ковтнув, спробував ще раз, але знову вийшов лише нерівний шум - ні слова, ні навіть зрозумілого звуку.

Айві стояла поруч, притиснувши руки до грудей. На її очах блиснули сльози - спершу одна, потім інша, гарячими доріжками котячись по щоках. Вона різко зрушила з місця, протискаючись повз Сета так, що той інстинктивно відступив убік.

— Айві… — почав він, але не встиг договорити.

Дівчина нахилилась над Полом і обережно обійняла його, уникаючи дротів і датчиків. Її руки стискали його плечі з тією ніжною обережністю, з якою тримають щось крихке й безцінне.

— Я рада, що з тобою все гаразд, — прошепотіла вона майже беззвучно, ніби боялась, що гучні слова можуть знову забрати його у темряву.

Пол повільно, із зусиллям, ворухнув пальцями - спершу правої, потім лівої руки. Один палець ледь торкнувся її спини, наче хотів відповісти, але сил на більше не вистачило. Його погляд, ще каламутний, ковзнув по її обличчю, зупинився на мить, і куточки губ слабо сіпнулись у спробі посмішки.

Роза стояла трохи осторонь, спершись на стіну. Її руки були складені перед собою, але пальці час від часу ледь помітно чіпляли один одного - нервовий жест, який вона не могла контролювати. На обличчі змішались два відчуття: легке полегшення, що Пол нарешті отямився, і тихий, тягучий тіньовий відблиск провини, який змушував її уникати прямих поглядів інших.

Її подих був рівним, але кожне вдихання здавалося трохи глибшим, ніж потрібно, наче вона примушувала себе зберігати спокій.

Погляд ненароком ковзнув до Лео. І саме в цю мить вона підмітила щось дивне: на його обличчі, зазвичай живому та відвертому, промайнуло щось коротке й важковловиме. Здивування, змішане з ледь відчутним розчаруванням. Це тривало навіть не секунду, лише мить - і вже за мить Лео знову виглядав звично, з тією ж легкою втомленою посмішкою.

Роза нічого не сказала. Вона лиш запам’ятала цей вираз, не певна, чи то їй здалося, чи дійсно побачила щось, чого інші не помітили.

— Гаразд, — врешті озвався Віктор, опускаючи планшет і переводячи погляд на інших. — А тепер всі на вихід. Йому потрібен спокій.

— Але… — почала Айві, стискаючи губи.

— Ніяких «але». Тут залишаюсь лише я, Дора та Пол. Провідаєш його трохи згодом, — перебив дівчину медик. Його голос був на диво холодним і рішучим, ніби він не готовий прийняти будь-яку відповідь, окрім «добре».

Айві ще мить стояла, наче сподіваючись, що він змінить рішення, але зрештою лише важко зітхнула й відійшла від ліжка. Сет мовчки відчинив двері, пропускаючи її першою. Роза рушила слідом, кинувши ще один погляд на Пола, перш ніж вийти. Лео, останній у черзі, ковзнув очима по Дорі, але нічого не сказав.

***

Група вирушила на звичне місце обговорень - кухню.

У повітрі висіла густа, майже відчутна на дотик тиша. Кожен рух, кожен подих здавався надто гучним. Ніхто не поспішав починати розмову. Айві сиділа трохи осторонь, схиливши голову. Сет стояв біля столу, спершися долонями об його край, і не відводив від неї погляду. Лео вмостився за столом, втупившись у власні руки, і намагався не зустрічатись очима з іншими. Роза тихо опустилася на стілець поруч із ним і, переплівши пальці, мовчки стежила за обличчями друзів.

Першим заговорив Сет. Його голос був низьким і трохи хрипким, але спокійним:

— Айві, з ним усе буде гаразд.

Дівчина ледь чутно мугикнула у відповідь, навіть не піднімаючи голови.

— А чому він не може говорити? — озвався Лео, піднімаючи погляд на Сета.

— Можливо, через різке пробудження, — відповів скаут після короткої паузи. — Розум ще не до кінця прокинувся. Але я впевнений, Віктор допоможе йому.

Знову настала тиша, цього разу коротка, але напружена. Її порушив тихий голос Рози:

— Я рада, що йому краще.

У її словах дійсно вчувалося легке полегшення, навіть якщо вона намагалася цього не показувати. Вона опустила погляд на стіл, провела пальцем по його краю й додала:

— Я, напевно, краще піду.

— Можеш залишитись, — сказав Сет, глянувши на неї. — Якщо хочеш, звісно.

І, зачекавши ще мить, додав:

— Ми не звинувачуємо тебе в тому, що сталось. Це був наш вибір.

Роза на мить затримала на ньому погляд, ніби намагаючись зрозуміти, чи це справді щиро. Потім ледь кивнула і знову відвела очі. Десь збоку Лео ледь помітно зморщив лоба, а Айві тихо перевела погляд на стіл, роблячи вигляд, що зайнята думками.

***

Зрештою інженерка встала і направилась до виходу з кімнати.

— Я буду в каюті, — тихо кинула вона через плече.

Сет провів її поглядом, після чого повільно видихнув і обернувся до Рози.

— Як думаєш, Містер знав?

— Можливо. Він розумний. І холоднокровний, — відповіла Роза, злегка знизуючи плечима. — Буквально.

— На тому кораблі було щось, що бере під контроль живих, — випалив Сет, дивлячись їй просто в очі.

Він хотів вловити кожен відтінок її реакції, побачити бодай найменший натяк на те, що вона щось приховує. І на мить у її очах промайнув щирий подив, але страху, здавалось, не було.

— Не чула про таке, — сказала вона рівним голосом, не відводячи погляду. — Але космос великий… всяке може бути.

Дівчина перевела погляд на пляшку, що все ще стояла на столі, неначе вивчала її, уникаючи зустрітися очима з Сетом. Потім знову підняла погляд.

— Слухайте, — почала вона серйозним тоном. — Еквінокс - далеко не те місце, де можна довіряти іншим на всі сто. Містер такий, який він є. Можливо, він знав, можливо, здогадувався, а можливо - просто не ставив зайвих запитань. Експерименти Фаарів рідко бувають гуманними. Але завжди дуже... прогресивні.

— Прогресивні? — перепитав скаут, насупившись.

— Я не надто цікавилась цим. І вони не надто балакучі. Але броня Містера - заслуга конкретно цього Фаара. І багато чого іншого.

Лео, який досі мовчки слухав, повільно потягнувся до напою. Крутячи склянку в руках, він зненацька промовив:

— Хочу в шахту.

Сет і Роза синхронно здивовано глянули на нього. Шахтар дочекався їхньої реакції й, не піднімаючи погляду, додав:

— Там усе простіше. Немає цих інтриг. Це, звісно, було навіть весело в якійсь мірі… Але коли повернемось - я не хочу брати участь у такому знову.

Сет кивнув йому, показуючи, що розуміє. Роза тихо зітхнула, але нічого не сказала.

***

Три наступні цикли минули у дивній суміші очікування та рутинних справ. Роберт безупинно працював над двигунами, рідко з’являючись у загальних зонах. Його металевий голос іноді лунав із гучномовців, коротко повідомляючи про хід робіт, але нічого більше.

Пол весь час залишався у медвідсіку. Його стан повільно стабілізувався, але говорити він так і не почав. Віктор проводив із ним майже весь час, стежачи за показниками, змінюючи перев’язки й перевіряючи реакції на стимуляцію. Іноді він виходив лише за медичним обладнанням або, щоб кількома словами відповісти на запитання Сета.

Айві, попри початкові наміри «шпигувати» за Робертом і його роботою, швидко забула про цю ідею. Вона майже постійно сиділа під дверима медвідсіку, іноді просто мовчки, іноді розмовляючи з Дорою або заглядаючи всередину, щоб упевнитися, що з Полом усе добре. Її власні інженерні проєкти припинилися - ніби весь світ звузився до цього вузького коридору.

Лео та Роза більшу частину часу проводили на кухні. Вони сиділи за одним столом, розмовляючи про дрібниці: про шахти, про випадкові зустрічі в портах, про дивні напої та страви, що їм траплялися. Але коли мова заходила про Пола, Лео різко змінював тему або вставав, знаходячи собі якусь термінову справу. Прямого контакту з ним він уникав, навіть якщо випадково заходив у медвідсік.

Сет у ці цикли залишався тихим спостерігачем. Він іноді навідувався до Віктора, іноді допомагав Айві принести їжу або воду, але більшість часу проводив на самоті біля кріокамери Бродеріка.

На початку четвертого циклу, коли звичний ритм очікування вже почав здаватися новою нормою, з гучномовця пролунав холодний і чіткий голос Роберта:

— Двигуни відновлені. Ми готові до виходу.

Команда зібралась на мостику. Всі, окрім Пола та Дори. Навіть Віктор вийшов із медвідсіку - вперше за останні цикли.

Роберт стояв посеред кімнати, нерухомий, як завжди. Роза затрималась біля дверей, ніби не наважуючись ступити далі. Зрештою андроїд промовив, звертаючись до неї:

— Передай йому, що я згадав про нашу домовленість. І що я йому вдячний.

Дівчина здивовано підняла брови, роззявила рота, але нічого не сказала — лише коротко кивнула. Потім обвела поглядом команду, ніби запам’ятовуючи кожне обличчя, і посміхнулась кожному, хто стояв перед нею.

— Сподіваюсь, ще побачимось. З вами… весело, — мовила вона з ледь відчутною теплотою. — Але час прощатись.

Вона підморгнула Лео й уже розвернулась до виходу.

— Щасти тобі, — вигукнув їй навздогін Сет.

Роза відповіла лише легким кивком, не озираючись. Її кроки відлунювали в тиші, коли вона рушила до шлюзу. Лео та Сет мовчки пішли за нею.

Біля шлюзу Роза раптом зупинилась. Перш ніж Сет устиг щось сказати, вона зробила крок до нього й обійняла - швидко, але міцно. Її пальці на мить стиснули тканину його куртки, і вона нахилилась так близько, що він відчув теплий подих біля вуха.

Вона щось тихо прошепотіла. Лише одне коротке речення, але воно застигло в його свідомості, ніби хтось раптово загасив світло. Брови Сета ледь зрушилися, в очах промайнуло змішане - здивування, тривога і ледь помітна недовіра.

Роза відступила на крок, уже знову посміхаючись, наче нічого не сталося. Вона коротко глянула на Лео й без слів розвернулась до шлюзу, залишивши Сета стояти в напруженій тиші, стискаючи губи.

Вони ще декілька секунд дивились на двері шлюзу, після чого скаут різко розвернувся і рушив до мостика, кличучи Лео з собою.

Дочекавшись їх повернення Роберт почав :

— За п'ять хвилин відправляємось. Попрошу вас зайняти місця або тут, або у медвісвіку, — його голос був все таким-же холодним. — Вікторе, будьте з Полом.

— Я й без тебе це збирався робити, — буркнув медик.

— Я доставлю вас до планети, — ігноруючи коментар Віктора продовжив Роберт. — Але на саму базу висадити вас не зможу.

— А батіг і капелюх буде? — жваво відповів Лео.

Сет лише закотив очі й буркнув:

— Тобто? Як ти пропонуєш йти Дорі та Полу?

— Я наближусь так близько, як зможу, але решту шляху вам потрібно пройти пішки. Після чого передам вам один з ховеркрафтів.

— Я не впевнений, що серед нас є ті, хто вміє ним керувати.

В цей момент Айві злегка підійняла руку і тихо промовила :

— Я довезу.

Сет здивовано поглянув на неї, але вирішив не розпитувати.

— Все одно, мені це не подобається, — буркнув він.

Роберт проігнорував його коментар, повернувшись до налаштовування палені. Віктор покинув місток і повернувся до медвідсіку, переказуючи новини Полу та Дорі. Хлопець злегка кивнув у відповідь, а Дора, схоже, виглядала злегка засмученою. Її погляд на мить затримався на підлозі, і в ньому промайнула тінь сумніву, яка швидко зникла, щойно вона помітила, що за нею спостерігають.

***

Вже за кілька хвилин голос Роберта пролунав у всіх куточках корабля:

— Ініціюю стрибок. Попрошу зайняти сидяче або горизонтальне положення.

Білий спалах заливає усе навколо, а гудіння, схоже, йде не з динаміків, а зсередини черепа. Вібрація проходить крізь корпус, крізь підлогу, крізь кістки - так, що кожен відчуває, як серце вибиває зайвий удар. І раптом усе стихає. Світ повертається до звичних кольорів… але тиша здається неправильною.

Сет, повільно опускаючи руки від голови, важко видихає й переводить погляд на Роберта, що нерухомо стоїть посеред мостика. Велична, непохитна фігура… і раптом Сет помічає в цій бездоганній масці є щось інше. Ледь вловиме. Чи то сум? Чи страх?

Він машинально слідує його погляду - і завмирає. На головному екрані розвертається видовище, від якого перехоплює подих. Планета. Розколота навпіл, з нутрощами з палаючого каміння, що розлітаються в темряву, мов іскри з багаття. Повільні потоки розжареної лави змішуються з хмарами уламків, і здається, сам космос відчуває біль.

Зіниці Сета різко розширюються. Він робить крок уперед, майже рикнувши:

— ЩО ЦЕ?!

Роберт не відриває погляду від екрана. Його голос звучить тихо, але так, ніби він зважував кожне слово ще до того, як вони з’явилися:

— Віндеру. По вашому - Нова Надія

Сет моргає, не вірячи почутому.

— ЩО?!

Андроїд нарешті повертає голову. У його погляді - щось, що змушує Сета відчути холод десь глибоко під шкірою.

— Нова Надія, — повторив андроїд трохи гучніше.

Біля уламків розірваної планети, серед світіння розпечених тріщин, повільно ковзав силует корабля. Він був далеко, але навіть на такій відстані його обводи різали темряву космосу, немов чіткий, холодний штрих. І раптом він різко зник у сліпучому спалаху - стрибок у гіперпростір.

Сет різко вдихнув, вчепившись поглядом у порожнечу, що лишилася після нього.

— ЩО ЗА КОРАБЕЛЬ?! ЩО З ПЛАНЕТОЮ?! — його голос прорізав тишу мостика, немов постріл.

Роберт не відповів. Навіть не ворухнувся. Лише дивився у темряву, немов намагався побачити те, чого інші не могли.

Питання скаута зависли у повітрі, розчиняючись у гнітючій тиші космосу.

***

Подяка та плани

Щож, перша книга завершена. Це був цікавий і сповнений викликів шлях для мене, і я щиро вдячний кожному з вас - усім, хто читає, підтримує, коментує.

Окрема подяка друзям, які читали чернетки й ділилися відгуками, тим, хто терпляче слухав мої розповіді про Сета, Айві, Лео та Роберта, і тим, хто надихав на нові сюжетні повороти.

Дякую дорогій Ніці (nikolytsia) - саме завдяки їй я почав цей шлях. Вона підтримувала мене від першої сторінки й досі допомагає будувати цю історію.

Дякую шановному Пазурку (AzureSnake) за терпіння, усі розмови до пізньої ночі, натхнення творити далі, а також за харизматичних персонажів і уважний погляд бета-рідера.

Дякую Мирославу, одному з перших читачів і чудовому колезі, який терпляче читав і давав відгуки.

Дякую всім підписникам у телеграмі, тим, хто активно коментує та долучається до різних інтерактивів: Євгену Євченко, Максиму, Slavka Voloshin.

Дякую кожному, хто залишав коментарі на сайтах самвиду : Benztech, Alexandr Petrenko, Наталья Глушенко, Василій Мурликін, Оксана Сокол, Яна Хваль, Христина Холод, Oleksandr Pugachov, Таїсія Клос, Артур Голембієвський, Людмила Голощук, Богдан Бойко, Натка, Вова Курдеча, Олесь Король, ЛЄНУАР ЛЮМ'ЄР, Mila Pasternak, Сергій Оріанець, Клавдія Петрівна, Анна Акімова, Андре Буко, Олександр.

Не можу не згадати про свою родину, особливо про маму. Якби не її любов до читання, що передалась мені, я був би зовсім іншою людиною. Десятки історій, які ми читали разом, сотні книг у нашій домашній бібліотеці… Я досі з теплом згадую, як під час лікування в санаторії ми разом читали підліткові романи. І як у дитинстві я занурювався в Нестайка, ігноруючи світ довкола. Дякую! =)

Всі ви - надзвичайні. Завдяки вам я заряджався мотивацією і силами продовжувати роботу над цим всесвітом.

Сподіваюся, фінал не розчарував вас, і запевняю - попереду ще багато всього. Для тих, хто не стежить за мною в соцмережах, скажу просто: це лише перша книга трилогії. Дві інші вже в роботі. Одна з них розповість історію Роберта - і повірте, вона відкриє для вас зовсім інший бік цього всесвіту.

У другій книзі герої вийдуть за межі звичного й опиняться там, де темрява приховує не лише небезпеку, а й відповіді на питання, яких вони ще не встигли поставити. Іноді, щоб знайти правду, доведеться заглянути в ті місця, з яких повертаються не всі.

Дякую, що ви пройшли цей шлях разом зі мною. Побачимось у продовженні.

Якщо вам цікава поза-книжкова творчість, блоги та спілкування - буду радий бачити вас у своєму телеграм-каналі: [https://t.me/TheLastEmbers]