The Last Embers: Історія тих, хто вижив

150 років після падіння Людської Імпері.

Планета - "Нова Надія", база повстанців.

Сет вийшов з казарм і рішуче попрямував у напрямку кімнат Еріка та Бродеріка. Його хода була звично зібраною, майже беззвучною — як у того, хто неодноразово виходив у подібні вилазки, знаючи, що навіть найменша помилка може стати останньою.

Спорядження на ньому було зібране з педантичною точністю. Жодної зайвої деталі — кожен ремінець, кожен карабін, кожен предмет мав своє місце і своє призначення. Підсумки рівномірно розташувалися по всьому тілу, мов продовження його самого, напхані корисними дрібницями: змінні фільтри, резервні патрони, складні інструменти, гнучка кабельна пастка, декілька гранат різних типів.

За плечима — акуратно притиснутий рюкзак, форма якого не порушувала силуета скаута. Над ним — гвинтівка зі складеним прикладом, зафіксована міцно, без жодного брязкоту. На правому стегні — важкий револьвер у потемнівшій кобурі, ручка відполірована до блиску — не через марнославство, а через часте використання.

Коридори вже виглядали звично. Святкові прикраси зняли, подекуди ще залишалися сліди - шматки стрічок, клей, обривки гірлянд.

Діставшись до ліфтового блоку, Сет помітив, що майже половина ліфтів була недоступна - індикатори миготіли червоним.

Хм, дивно. Не чув, щоб сьогодні були заплановані якісь роботи.

Його погляд ковзнув на групу працівників, що саме заходили до технічного відсіку. Усі — в стандартній уніформі обслуговування, проте щось у їхніх рухах вибивалося з буденного. Занадто злагоджені. Занадто мовчазні. Один із них обернувся, швидко озирнувся — наче перевіряв, чи за ними не спостерігають — і лише тоді зайшов усередину.

Сет мимоволі пригальмував. Жодного інструменту, жодного ящика. Навіть захисні шоломи лишилися чистими, без жодної потертості — наче щойно зі складу.

Він насупився. Погляд почав уважно вивчати коридор.

Щось тут не те…— підказувало його внутрішнє чуття.

Сет ще на мить затримав погляд на дверях, що повільно зачинилися за «технічними працівниками». Він уже збирався рушити в їхній бік — коли на руці задзвонив комунікатор. Лаконічний, знайомий сигнал — особистий виклик. Ерік.

— Щось трапилось? — відповів він коротко, не зупиняючись.

— Ти де там завис? — пролунав голос учня. — Ми вже майже готові. Бродерік каже, що за кожну хвилину запізнення — ти будеш робити десять віджимань.

Сет хмикнув, але нічого не відповів. Зв’язок обірвався.

Він ще раз кинув погляд через плече на ліфти, на миготливі індикатори, потім — на двері. Жодного звуку. Жодного руху.

Розвернувся і пішов в бік сходів. Але осад залишився.

***

Віктор прокинувся у своєму кабінеті. Спина нила, а правий бік неприємно бився пульсом.

Все ж спати на цьому дивані — не найкраща ідея, — промайнуло в голові.

Він повільно сів, злегка зігнувшись уперед. Шкіра на шиї була вологою, сорочка зім’ята. Поруч, на підлозі, валялася тонка ковдра, зсунута вночі. На столі — порожня чашка, залишки якоїсь переписки на голографічному дисплеї та роздруківки з монітора пацієнта.

Кабінет був напівтемний, лише тьмяне підсвічування біля медблоку створювало враження стерильного спокою.

Віктор швидко одягнувся та глянув на годинник.

До вилазки ще кілька годин, — майнула думка в голові.

Він неспішно підійшов до робочого столу, опустився в крісло.

На екрані — тиша. Жодного нового сповіщення.

Майже машинально Віктор увійшов у систему й почав переглядати дані своїх пацієнтів. Один із них мав нічний припадок, але медсестри впоралися самостійно. Без нього.

Цей факт трохи зачепив. Не критично — але неприємно.

Впорались, молодці…

Ледь помітно хмикнув і продовжив гортати записи, ковзаючи поглядом по показниках.

Поки Віктор завершував останні записи в системі, двері тихо відчинились — цього разу без стуку. Увійшли Паскаль і Андре.

— Так і знали, що знайдемо тебе тут, — мовив Паскаль, зупинившись біля столу. — Ти ж навіть перед вилазкою не дозволяєш собі перепочити.

— Лежати й чекати, поки почнеться — не в моїх звичках, — сухо кинув Віктор, не піднімаючи погляду.

Андре зробив крок вперед і поклав на стіл невеликий герметичний контейнер.

— Для тебе. Там резервна доза “Зет-3” і один старий рецепт стабілізатора, який ми колись тестували разом. На крайній випадок. Він... неприємний, але дієвий.

Віктор мовчки відкрив контейнер, ковзнув поглядом по вмісту, перевірив маркування. Розпізнав одразу.

— І чому це не залишити тут?

— Бо ти маєш звичку витягати інших навіть тоді, коли вже сам на межі. Це — для моменту, коли не буде нікого, крім тебе самого. — Видав здоровань.

Віктор на мить затримав погляд на Андре. Потім — на Паскаля.

— І ви це зробили не для того, щоб попрощатись?

— Ні, — відповів Паскаль. — Для того, щоб нагадати: ми з тобою не тільки в медблоці. Навіть якщо ти не хочеш, щоб це звучало вголос.

Настала коротка мовчанка.

— Повернись, Вікторе, — тихо додав Андре. — Бажано — з усіма кінцівками.

— Постараюсь, — відповів той без емоцій, але з тією самою сухою прямотою, яка завжди означала: “я почув”.

Медики мовчки вийшли. Двері за ними зачинились так тихо, ніби їх і не було.

Віктор ще раз глянув на контейнер. Поклав його вглиб рюкзака, застібнув, зітхнув — і знову залишився сам.

Провівши кілька годин у роздумах і ретельних перевірках пацієнтів, медик востаннє окинув поглядом свій кабінет. Усе було на місці: чисто, організовано, стерильно — так, як завжди.

Він закинув рюкзак на плечі, поправив ремінь і повільно рушив у бік двадцять третього рівня.

На одному з перехресть він помітив групу фігур — чи то техніки, чи охорона. Стояли нерухомо, майже синхронно. Не знайомі. Не ті, кого він зазвичай бачив у цьому секторі.

Погляд ковзнув по них, затримався на секунду. Один - повернув голову в його бік, але жодної реакції, жодного жесту.

Віктор хмикнув.

— Головне, щоб не дихали мені в спину, — пробурмотів собі під ніс і пішов далі, навіть не сповільнивши крок.

Ліфти не працювали. Він зітхнув і без емоцій почав спуск сходами.

Система або глючить, або знову «планове обслуговування», про яке ніхто не попереджає. Як завжди.

Це його не нервувало — радше дратувало, як черговий погано стертий шар пилу на чистій поверхні.

Він ішов рівно, без поспіху, кожен крок — чіткий, відміряний. Із видом людини, яка готова до будь-чого, але не в захваті від того, що це "будь-що" знову в його розкладі.

***

Айві крокувала коридорами бази, вперше за довгий час. Один — щільно набитий, важкий, але зручний — сидів за спиною рівно. Анна таки змусила її подумати про практичність. І тепер, що дивно, вона була навіть... вдячна.

Як дивно. Я ж завжди думала, що тягати з собою шість дронів — це круто… — подумала вона з посмішкою.

Ліхтарі в коридорах мерехтіли спокійним світлом.

В голові вже крутились задачі: перевірити спектрометр, налаштувати дрона, зібрати всю групу в єдиний канал зв’язку. Думки неслись швидко, майже хаотично, але тепер — в одному напрямку.

На перехресті вона помітила рух. У тіні стояли двоє. Занадто нерухомо. Надто тихо. Вони не розмовляли, просто дивились... або, здавалось, дивились.

Техперсонал? Чи охорона? — промайнуло. Але щось не збігалось. У них не було маркувань, жодного інструмента, навіть шоломи були нестандартні.

Айві пригальмувала, зробила вигляд, що перевіряє наручний сканер, і краєм ока глянула ще раз. Один із них трохи змістився — плавно, мов без ваги.

— Ні, дякую, з мене вистачить дивних поглядів на сьогодні, — пробурмотіла вона і прискорила крок.

Нарешті дісталась до ліфтів — але ті не працювали. Червоні індикатори, нуль реакції.

— Серйозно?.. А сьогодні, випадково, не “день поламай всю вертикальну логістику”? — буркнула вона, закочуючи очі.

Не маючи вибору, попрямувала сходами. Кожен рівень давався важче — не через втому, а через кількість думок, які все активніше ворушилися в голові.

Коли дісталась до позначки «23», зробила глибокий вдих. Зупинилась, витягла з кишені невеликий енергоблок — той самий, що дала Анна. Покрутила в руках. Теплий, хоч і металевий.

“Він витерпів мене, з тобою точно впорається.”

Айві посміхнулась і сховала його назад.

Вона ступила на двадцять третій рівень, розправила плечі й вирівняла дихання.

Вперед, до пригод.

***

Пол стояв біля шафи, втупившись у спорядження, що давно мало бути запаковане. Але кожного разу, коли намагався зібратись, руки самі опускались.

Чудово. Знову з Айві. І ще кудись пертись за межі бази. Під носа Арсандів, з ідіотськими задачами та її веселим “я все сама зроблю”.

Він зітхнув і все ж кинув пару речей до сумки. Без ентузіазму. Все найнеобхідніше. Без зайвого — бо не планував затримуватись там надовго.

Нолан сказав “доброволець”. Що ж… доброволець... Як завжди - крайній.

Поки перевіряв ремінь і кріплення на куртці, згадав Айві — її захоплене “Я піду!” на зборах, ці блискучі очі, неначе її на пікнік запросили, а не на завдання з ризиком для життя.

Та хай. Хай тільки не лізе з порадами. Я зроблю свою частину — і повернусь. І все. Без драми. Без вибухів. Без її дронів у мене над головою.

Він закинув сумку на плече, перевірив інструмент — і вийшов у коридор.

Пройшовши кілька метрів, не помітив, як зачепився ногою за напіврозібрану трубу, що стирчала з-під панелі.

— Бляха! — пролунав глухий звук удару об підлогу.

Пол зігнувся в коліні, але не втримав рівновагу — і гепнувся всім тілом на підлогу. Його сумка боляче врізалась у плече, лунаючи другим ударом. Кілька секунд він просто лежав, розкинувшись, втупившись у стелю, намагаючись зрозуміти, що взагалі щойно сталося.

Ідеально. Просто. Ідеально.

Повільно підвівся, потер плече, нічого не кажучи. Лише в очах було те саме безмежне “я так не хочу це все робити”.

І все ж рушив далі. Бо ніхто не питав, хоче він чи ні.

***

Першими до місця зустрічі прибув Сет у супроводі двох учнів — Еріка та Бродеріка. Їхнє тріо виглядало так, ніби щойно вийшло зі сторінки військового інструктажу: зібрані, сфокусовані, без зайвих слів.

Рюкзаки — щільні, ідеально збалансовані, закріплені так, що майже не відчувались на тілі. Жодного перекосу, жодної вільної лямки. Усе спорядження розташоване з точністю до сантиметра — у підсумках, на ременях, у кишенях, усьому своє місце. Ніщо не заважало руху, ніщо не бряжчало.

Сет ішов попереду — спокійний, мовчазний, з тим особливим поглядом, у якому читалася звичка до ризику й відповідальності. Погляд “бачив усе — здивуй, якщо зможеш”.

Ерік — трохи розслабленіший, але зібраний.

Бродерік — серйозний, мовчазний, із чітко вчитаним ритмом кроків, які синхронізувалися з наставником. Навіть тиша навколо них здавалася організованою.

Здалеку вони виглядали як люди, які не просто вирушають на завдання — а вже там. Уже діють. Уже розраховують ризики.

Наступним з’явився Віктор. Чекати його довго не довелось — він ішов рівно, без поспіху, але з виразом обличчя, який чітко давав зрозуміти: "я тут не для того, щоб дружити".

Угрюмо зупинившись біля групи, він окинув трійцю швидким, оцінювальним поглядом. На мить затримався на спорядженні Сета, ледь знизив брови — і мовчки кивнув.

Без привітань. Без запитань. Просто факт присутності.

Ерік уже набрав повітря в груди, хотів щось сказати — можливо, банальне “радий бачити” або видати легкий жарт, — але Сет одним коротким, майже непомітним жестом зупинив його.

Той лише зітхнув і опустив погляд, навіть не образившись — просто зрозумів, що краще не починати.

Віктор став трохи осторонь, тримаючи рюкзак на обох плечах і поглядаючи в бік тунелю, ніби вже уявляв, як довго доведеться терпіти це все.

За ним зʼявився Пол. Ще здалеку він помітив зібрану групу — і, ледь кинувши погляд на Сета, інстинктивно випростав спину, вирівняв ходу.

Підходив мовчки, без поспіху.

Коли був уже поруч — тихо, майже невиразно привітався з усіма. Не чекав відповіді. Просто став поруч і опустив голову, втупившись у підлогу.

В руках трохи сильніше стиснув ремінець сумки, але не сказав ні слова.

В усьому його вигляді читалось: “я тут, бо так треба. Не більше.”

Айві довелось чекати трохи довше. Вона спізнилась хвилин на десять — не критично, але достатньо, щоб всі вже встигли переглянутись.

Як тільки побачила групу, одразу засяяла, енергійно замахала рукою й щось вигукнула крізь простору обідню залу:

— Я вже йду! Не починайте без мене! — голосно, радісно прокричала Айві.

Пол зусиллям волі стримав себе, щоб не скривитись. Зуби мимоволі зціпились.

Віктор перевів погляд на неї, підняв брови. Очі ледь помітно розширились.

І це дівчисько йде з нами? — з сухим скепсисом подумав він.

Сет спокійно підняв руку й коротким, стриманим жестом помахав їй у відповідь. Жодної емоції, лише визнання факту її прибуття.

Айві тим часом уже підбігала ближче, рюкзак глухо бився об спину, а з кишень щось цокотіло й клацало.

— Я все встигла! Все перевірила! Все протестувала! Майже все! Ну, майже протестувала! Але точно готова! — видавала вона на ходу, не звертаючи уваги, що ніхто ще нічого не питав.

Сет окинув групу коротким поглядом, перевіряючи очима кожного. Потім зробив півкроку вперед і заговорив:

— Отже. Всі на місці. Представлюсь ще раз. Мене звати Сет Марлоу. Я — скаут першого рангу. Це, — кивнув у бік двох позаду, — Ерік та Бродерік. Вони будуть прикривати вас разом зі мною.

Він зробив паузу, перевіряючи, чи всі слухають.

— Попереду — довгий маршрут. Звичні проходи наразі... не зовсім доступні. Тож підемо в обхід. За планом — до точки призначення доберемось ближче до кінця сьогоднішнього циклу. Орієнтовно — за вісім годин.

Він вдихнув і, не змінюючи тону, продовжив:

— По дорозі буде два привали. Перший — через чотири години шляху. Другий — ще за дві.

Йдемо в такому порядку:

— Я — попереду. За мною — Віктор, потім Пол, Ерік, Айві. Замикає нас Бродерік.

Погляд пробіг по лінії.

— Прохання не порушувати темпу. Якщо комусь стане складно — повідомте. Знизимо темп, зробимо коригування. Але без самодіяльності. Зв’язок — на каналі п’ятому. Тест проведемо перед виходом.

Коли Сет закінчив говорити, на мить повисла тиша. Кожен переварював сказане по-своєму.

Віктор лише коротко кивнув. Порядок строю його влаштовував — ближче до переду, менше шуму навколо. Він звично перевірив кріплення рюкзака, навіть не озираючись на інших.

Пол зітхнув. Не голосно, але досить помітно.

Вісім годин. Два привали. А ще Айві за спиною. Прекрасно... — подумав він. Ремінець сумки знову затягнув трохи тугіше, ніби так легше буде терпіти.

Ерік стояв рівно, зосереджено. Можливо, навіть трохи напружено — як той, хто не хоче підвести наставника. Після слів про зв’язок одразу дістав комунікатор і перевірив канал.

Бродерік спокійно розім’яв плечі. Його не бентежило бути останнім у строю — навпаки, це була знайома позиція. Тил — його звична відповідальність.

Айві крутила в руках дрібний модуль живлення, але вперше за весь ранок нічого не сказала. Лише мовчки кивнула, коли Сет згадав про порядок руху.

Сет провів поглядом по кожному з них.

— Перевірка зв’язку — на “три” відгукніться. Один. Два…

— Три, — озвались усі майже синхронно.

— Добре. Виходимо.

***

Десь нижче по базі, в секції обслуговування тунелів, Лео саме затягував ремені на поясі, приглушено лаявся і знову намагався затягти блискавку на роздутій сумці з інструментами.

— Ці “нові” комбінезони точно шиє хтось, хто ніколи не спускався нижче п’ятого рівня — буркнув він, б’ючи по замку.

На столі поруч лежала схема тунельного сегмента, над яким він мав сьогодні працювати. Протікання, коротке замикання, десь щось замкнуло вентканал із енергоживленням — усе, як завжди. Жодного натяку на "важливу місію", жодних пояснень, чому саме зараз туди треба знову лізти.

Він закинув сумку на плече, перевірив ліхтар на шоломі, ввімкнув комунікатор і вийшов у коридор.

Тиша була дивна. Хоч і не нова.

Пару разів траплялись якісь фігури вдалині — в уніформі, але без інструментів. Не реагували. Не дивились. Просто проходили.

Лео трохи пригальмував, але потім лише знизав плечима й пішов далі.

— Ніби мені ще не вистачало загадкових типів, — пробурмотів він і почав спуск униз, у напрямку службового входу до тунелів.