The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Сет разом із дівчатами швидко дістались штурмовика, де скаут одразу допоміг Дорі зняти скафандр. Тканина з липучками прилипала до забрудненої форми, і з кожним рухом дівчина затримувала подих. Вона намагалася не показувати, наскільки їй боляче, але стиснені зуби й напружене обличчя видавали її.

Скаут швидко оглянув її, але, окрім синців та забоїв, не помітив нічого критичного. Та коли він знову провів пальцями вздовж її грудної клітки - його вираз обличчя змінився. На дотик відчувався не лише набряк, а й слабке западання тканин зліва, що вже саме по собі було тривожним сигналом.

— Одне ребро точно тріснуло… або й кілька, — тихо пробурмотів він.

Дівчина важко дихала. Кожен подих супроводжувався судомною гримасою, попри прийняту раніше дозу знеболювального. В її погляді не було страху - лише втома й прихована впертість.

Скаут обережно підняв її на руки й доніс до вузького ліжка штурмовика. Під голову підклав дві подушки, після чого зімʼяв ковдру і злегка припідняв спину, намагаючись зменшити тиск. Він дочекався, коли дівчина зробить короткий вдих, і в той момент обережно натягнув ремінь навколо її грудей - так, щоби не заважати диханню, але зменшити амплітуду рухів у зоні перелому. Йому доводилося робити це раніше - нечасто, але достатньо, щоб руки працювали автоматично.

— Це повинно трохи полегшити біль, — пробурмотів він, ховаючи залишки емоцій за звичним спокоєм.

Після цього Сет швидко оглянув штурмовик у пошуках чогось холодного - можливо, якийсь запас медичних гелів чи хоча б ізольований контейнер. Але в них навіть холодильника тут не було.

— Дідько... На цьому куску заліза зовсім нічого корисного, — буркнув він сам до себе. — Айві, є ідеї, як можна охолодити пластину або зробити лід?

— Можна спробувати розібрати капсулу кріокамери й дістати звідти термоелемент, — кинула інженерка, не озираючись. — Я зберу імпровізовану кріопушку. Але для цього мені... потрібен час. Ну і повернутись на той корабель.

Сет різко повернувся до неї:

— А ти не можеш пояснити, що саме потрібно? — важко видихаючи запитав він.

— Усередині кріокамери є фазовий охолоджувач на основі азотидного ізотопу, — заговорила Айві, майже з ентузіазмом. — Його суть - у керованому поглинанні тепла при фазовому переході з аморфного стану в тетрагональну кристалічну ґратку. Це дозволяє стабільно знижувати температуру до мінус 140–150 без надлишкової енерговтрати.

Вона жестом показала розмір між пальцями.

— Мені потрібен сам теплообмінний осередок — така собі капсула діаметром із гайковий ключ, усередині неї кристал-ядро.

— Іншого варіанту немає? — втомлено запитав скаут.

— Ні. З того, що є у нас - я не зможу зібрати нічого корисного, — хитнувши головою, відповіла інженерка.

— Не потрібно так ризикувати, — втрутилась Дора. — Нічого страшного не сталось.

— Ти дихаєш через біль, у тебе зламана кістка біля легені, і почався набряк. Це не дрібниця, — невдоволено, але з турботою в голосі кинув Сет. — Нам сидіти в цій бляшанці ще кілька циклів, щонайменше.

Скаут перевів погляд на ілюмінатор, за яким виднівся безкінечний простір космосу. Порожній, байдужий і абсолютно тихий.

— І це якщо Роза взагалі прийме сигнал і одразу повернеться.

Погляд Дори ковзнув на Айві, яка, схоже, вже розробляла схему чергового винаходу. На її вустах зʼявилась легка посмішка, а в голові виплив образ Тандари.

"Вони схожі... Та також любила майструвати щось в екстремальних умовах,” — подумала з сумом вона. — “Цікаво, як в них були справи після... того що сталось.”

Сет обернувся до Айві, що готувалась одягнути скафандр, й кинув:

— Спершу всі повернуться на штурмовик. Можливо, у Віктора буде краща ідея.

— Але! — почала Айві, але скаут лише підняв праву руку, демонструючи, що ніяких "але" він не прийме.

Дівчина скривила невдоволену гримасу, але промовчала.

— Я беру скафандр і йду туди. Повернусь з іншими, — коротко кинув Сет, підіймаючи скафандр, у якому була Дора. — Айві, перевір системи штурмовика. Краще бути готовим в разі чого летіти звідси якнашвидше.

Інженерка коротко кивнула і рушила до крісла пілота, кинувши легкий погляд на Дору. На її обличчі не було страху - лише рішучість і внутрішнє гудіння думок, що вже збирали схему з деталями, якої ще навіть не існувало.

***

Сет зійшов зі штурмовика й направився до шлюзу. Корабель виглядав інакше: по контуру корпусу тьмяно горіла зовнішня підсвітка, а з ілюмінаторів пробивалося м’яке світло, створюючи враження, ніби він... чекає. Чекає когось або чогось, що має увійти.

Він відчував дивну втому, що пронизувала кожну частинку його тіла. Не фізичне виснаження, а важку, тягучу втому. Здавалося, ніби з нього витягнули частину життя. Таке вже траплялось інколи - особливо після запеклих боїв або переслідувань, коли всі його відчуття загострювались до межі, а потім - різко, без попередження - вимикались.

Коли Сет був молодшим, він задавався питанням - чому. Але медики на базі тільки розводили руками й казали щось про відпочинок та баланс. За роки служби скаутом він уже змирився з цим і, здається, навчився розуміти власні межі. Та сьогодні він почувався більш вижатим, ніж зазвичай.

Роздумуючи про це, скаут наблизився до шлюзу та легко відчинив двері. Його починало дивувати, наскільки настирливо корабель закачував повітря в цю частину, і скільки кисню тут було.

Він обережно постукав у двері, за якими ховалась інша частина команди, хоч і знав, що ті нічого не почують. Просто звичка.

— Це я. Заходжу, — кинув він у комунікатор.

— Угу, — відповів медик.

Зайшовши до кімнати, скаут одразу наблизився до Пола.

— Без змін? — запитав він.

— Угу. Я спробував перевірити, чи це та сама рідина, — відповів медик, показуючи руки в слизу.

— І що? — запитав Сет.

— Не знаю. Воно в’язке, але не тримає форму. Не схоже, що воно… живе? — невпевнено додав медик. — Але й мертвим це не назвеш. Враження, ніби воно чекає чогось. Ніби воно неповне.

Сет нахмурився, не відводячи погляду від Пола.

— Гаразд. Переодягаємо його, — скомандував він. — Лео, стій на сторожі.

— Агась, стріляю в усе, що рухається! — з посмішкою в голосі промовив шахтар.

Сет і Віктор почали обережно знімати скафандр із Пола. Той не реагував, лише важко дихав, ритмічно підіймаючи грудну клітку. Під шоломом на його підборідді проступав темний синець - шкіра потемніла, злегка набрякла, хоч і без розривів. На грудях, ближче до ребер, крізь розірвану форму проступали червоні плями - сліди удару об внутрішні пластини скафандра.

На одязі, ближче до пояса, також були сліди чорної рідини - значно менші, ніж ззовні скафандра, але все ще видимі. Ніби мастило, що капало з каністри.

Медик важко ковтнув слину.

“Його добряче побило. Схоже, те падіння ліфту для нього пройшло куди гірше, ніж для Лео.” — промайнуло в голові Віктора.

— Гаразд, тепер одягаємо. І забираємось геть, — буркнув він, роздивляючись Пола.

Сет швидко натягнув скафандр на непритомного хлопця, після чого разом із Віктором накинув шолом і зафіксував його.

—Ніби все. Я тягну його, ви - прикриваєте, — кинув скаут.

— Угу, — промугикав медик.

Скаут закинув Пола на спину й кивнув шахтареві, який першим вийшов з кімнати. Сет кинув погляд на кріокамери, але відкинув цю думку.

***

До штурмовика вони добрались легко, хоча Сет відчував вагу товариша з кожним кроком. Ремені скафандра впивались у плечі, навантаження тиснуло на поперек, але скаут ішов мовчки, лише час від часу переводячи подих через стиснуті зуби. Кожен рух віддавався болем у втомленому тілі, але він не дозволяв собі зупинитися.

Лео першим увійшов і одразу наткнувся на метушливу Айві, що прудко ковзала від однієї панелі до іншої.

— Гей, ти чого? Зарядку робиш? — запитав шахтар, нахиляючись убік, щоб її не збити.

— Перевіряю системи. Двері до "кают" глючать. Не памʼятаю, щоб воно так було, — буркнула інженерка, не обертаючись.

Її пальці ковзали по сенсорних панелях із впертістю, що свідчила: вона вже кілька хвилин намагається вирішити проблему, але безрезультатно. Волосся вибилося з-під хвоста і спадало на очі, але вона навіть не намагалась його прибрати - вся увага була зосереджена на системі.

Віктор підбіг до Дори, щоб перевірити її стан.

“Він все зробив правильно. І позицію, і підтримку грудної стінки… Навіть про компресію згадав,” — із мимовільною повагою подумав Віктор.

— Ти як? — з турботою в голосі запитав він.

— Все добре, — відповіла дівчина, злегка скрегочучи зубами. — А як Пол?

— Поки не можу нічого сказати, — з тривогою промовив медик. — Але травми в нього… неприємні. Думаю, там також зламані ребра.

— Тоді я не одна. Не так самотньо буде, — з посмішкою додала дівчина.

Медик легко посміхнувся до неї, після чого направився до Сета, щоб допомогти тому зняти скафандр із Пола.

Вони поклали його на койку поруч із Дорою й повторили ту саму процедуру, що скаут раніше зробив для дівчини.

— Що далі? — запитав Сет.

— Хороше питання. Я не знаю. У мене немає ані інструментів, ані ліків, — почав медик.

— Я знайшла якусь аптечку, — втрутилась Айві, все ще стрибаючи навколо дверей. — Поставила на крісло.

— Однією проблемою менше. Якісь ліки там є, і, сподіваюсь, вони хоча б схожі на те, що ми використовуємо на базі. Але мені все ще потрібне обладнання.

— У нас є карта, — кинула Айві.

— Карта? — перепитав медик.

— Корабля. Там є медичний відсік, — зупинившись, промовила інженерка. — Там має бути щось. Це ж дослідницький корабель?

— Ні, Айві. Ми ледве втекли звідти, — випалив Сет.

— Якщо там є хоча б сканер... — роздумував Віктор, бурмочучи під ніс.

— НІ! — крикнув скаут. — Ви що, сказилися?

— Сете, я розумію, про що ти. Але поглянь на них, — почав медик, жестом охоплюючи Дору та Пола. — Мені потрібно знати, що з ними.

— І ти сам казав, що чекати Розу ще кілька циклів, — гарячково кинула інженерка. — Полу потрібна допомога!

Дівчина підійшла впритул до скаута, і хоча вона була нижча за нього, в її поставі відчувалась сила й загроза.

— Якщо ТИ не хочеш йти туди - йди. Я піду сама, — її голос звучав впевнено.

— Я піду з нею, — додав медик. — Айві, дай карту.

Дівчина протягнула планшет, і медик почав переглядати проєкт корабля.

Сет обережно сів на ліжко. Він не хотів показувати втому, але його тіло все більше подавало знаки. Йому потрібно відпочити.

Віктор уважно поглянув на скаута й повільно наблизився до нього.

— У тебе все гаразд? Виглядаєш… не дуже, — тихо промовив він.

— Так. Я в нормі.

— Сете, я — медик. Я навчився розрізняти оце «Я в нормі» ще на першому курсі, — кинув Віктор. — Якщо ти поранений, або щось — дай знати. Це важливо.

Скаут важко видихнув і кинув на нього погляд сповненим втоми.

— Я... ніби не поранений. Просто втома. Знаєш, така, ніби кожен твій м’яз пропустили через стискач, — почав скаут. — Я не хочу відпускати вас самих. Але боюсь, що в якийсь момент можу стати тягарем.

— Тоді залишайся тут. Я піду з Лео - вдвох, — сказав Віктор уже голосніше.

— А чого одразу я? — перепитав шахтар.

— Ти хочеш, щоб замість тебе пішла Айві? — насупивши брови, додав Віктор.

— А я не проти, — встрягла дівчина.

— Та я жартую. Та істота або злякалась мого погляду, або подумала, що я надто міцний для неї, — жартівливо промовив Лео. — У будь-якому випадку - куди нам йти?

— Я не проти! — гучніше додала інженерка. — Нам ще треба взяти...

— Ні. Нам потрібно, щоб хтось залишився тут і приглянув за пораненими. І за Сетом, — перебив її Віктор.

— Але кріо... — продовжувала стояти на своєму дівчина.

— Потім. Якщо хочеш — ми самі пошукаємо, що тобі потрібно. Але зараз - основна задача знайти ліки. І сканер, — випалив медик, свердлячи поглядом інженерку. — Я перевірю, що в нашій аптечці є.

Айві невдоволено поглянула на Віктора, але не стала далі сперечатись.

— Лео, одягай скафандр знову, — додав медик.

— Навіщо я взагалі його знімав? — втомлено відповів шахтар. — Якщо я повторю цю процедуру ще декілька разів - зможу брати участь у конкурсі "Найшвидше одягання на Дикому Заході".

Дора злегка посміхнулась спостерігаючи за поведінкою Лео.

"А цей схожий на Кевіна. Той завжди жартував, а в молодості, казали, взагалі без сарказму жити не міг" — промайнуло в її голові.

***

“Антисептик, гель проти опіків, гель для заживлення, якийсь інгібітор…” — перераховував Віктор подумки, з невдоволенням копирсаючись у вмісті аптечки. Його пальці обережно розсовували ампули та тюбики, більшість з яких мали дивну форму або незвичні маркування. “Не зовсім те, що у нас на базі. Що це взагалі за назва - ‘Ди-Хайка’? Як я маю зрозуміти, для чого воно? Навіть склад не пишуть.”

Він зморщив лоба, тримаючи в руках упаковку, на якій тьмяно мерехтіло синтетичне маркування невідомою системою скорочень. На дотик упаковка була дивно теплою - чи то через внутрішній термоконтроль, чи через якесь біоактивне покриття.

“Сподіваюсь, на кораблі в них краще маркування...” — хмикнув подумки, відкладаючи упаковку вбік. — “Сканер, охолоджуючий гель, щось для перевʼязок, антибіотики. Треба сфокусуватись на цьому.”

Він зітхнув, підвівся й вийшов до решти команди. Повітря у штурмовику здавалося застиглим, мов перед бурею. Айві метушилась, щось знову перевіряючи біля керма, час від часу голосно зітхаючи чи бурмочучи прокльони на адресу “глючних дверей”. Лео вже стояв у скафандрі - застібнутий, з нахиленим набік шоломом і легкою усмішкою на обличчі, що не надто приховувала втому.

— Ну що, є щось корисне? — перепитала Айві, не зупиняючись у своїй метушні біля дверей.

— І так, і ні. Є хоча б щось - і це вже добре, — буркнув Віктор, піднімаючи свій скафандр з лавки. Його рухи були спокійні, зважені, але у них читалась внутрішня напруга.

Він натиснув кілька кнопок на планшеті й обернув його до команди. Схема корабля виглядала грубою, контурною, з безліччю ліній і відсутністю звичних позначок. Але медик, здавалося, легко орієнтувався.

— Медичних відсіків кілька. Але я думаю, нам треба той, що вище. Судячи з усього, внизу були… камери. А зверху - приміщення для персоналу.

— Ось тут. Ліфт на третьому рівні. Одразу за ним — коридор, що веде прямісінько до медвідсіку.

— А як ти взагалі розумієш, що це він? — здивовано запитав Лео, підійшовши ближче. — Тут же немає ніяких позначок.

— Скажімо так: досвід у перемішку з інтуїцією. І зовсім трішки - надії, — відповів медик з кривою усмішкою, але в очах його блиснуло щось серйозне.

— Звучить не надто переконливо, — буркнув Лео. — Але це, напевне, найкраще, що ми маємо?

— Угу. Я майже впевнений, що кімната, про яку я думаю - це воно.

— Якщо вас не буде за тридцять хвилин - я йду за вами, — кинув Сет. — І перезарядіть зброю.

Його голос був глухим, але рішучим. Погляд - зосередженим. Навіть попри втому, він тримав усе під контролем. Або хоча б намагався створити таке враження.

— Угу. Нам вистачить. Якщо без пригод, — сухо відповів медик.

Віктор одягнув скафандр, швидко перевірив герметичність та рівень кисню. Руки трохи тремтіли, але він придушив це відчуття, змусив себе зібратись. Ще один погляд на Пола й Дору - і медик рушив до виходу. Його постава була пряма, рухи впевнені, хоч у голові й бурлило.

Лео, мовчки, попрямував за ним. Його шолом клацнув, фіксуючи положення, а в очах з’явилось знайоме напруження.