The Last Embers: Історія тих, хто вижив

2 роки до падіння Людської Імперії

Система - Крайній Космос

Шипіння гарячого повітря проривалося з вентиляційних шахт. Корабель тихо, але впевнено рухався між залишками астероїдного поля, і кожен його м’який ривок давав зрозуміти: щось іде не так.

Дора стояла біля консолі, вдивляючись у показники імпровізованого датчика, який щойно встановила. Той працював, хоча й не був розрахований на критично високі температури. Довелося трохи помудрувати: вона підключила кілька резервних термодатчиків, розмістивши їх на різній відстані, крізь кілька шарів обшивки.

Теоретично — це спрацює. Коли зовнішній із них покаже 150 — значить усередині вже пекло, — подумала вона, зиркнувши на останній рядок, де світилася цифра “38”.

Сподіваюсь, Мері не буде бурчати, що я залишила більшість з її теплиць без датчиків. Вона має зрозуміти, що тут — вони важливіші.

Дора продовжила діагностику з місця, на якому зупинилась минулого разу. Тепер вона не відволікалась на книгу, пильно спостерігаючи за кожним етапом процедури.

— Давай, 6 зелених кружечків - те що мені потрібно, — схрестивши пальці мовила вона.

[СКАНУВАННЯ СИСТЕМИ ПОДАЧІ ПАЛИВА... ОК]

[СКАНУВАННЯ ЯДРА РЕАКТОРА (ЛЮМІКОР)... ОК]

[СКАНУВАННЯ СТАНУ ТЕПЛООБМІННИКІВ... ОК]

[СКАНУВАННЯ ДАТЧИКІВ ВНУТРІШНЬОГО ТИСКУ... ОК]

[СКАНУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОЛОДЖЕННЯ... ОК]

[СКАНУВАННЯ РІВНЯ РАДІАЦІЙНОГО ФОНУ... НОРМА]

Вона полегшено видихнула, і, зібравшись із силами, продовжила діагностування систем живлення корабля.

Наступні — батареї, — вона рушила далі, завантажуючи звіт на планшет.

Батарейний відсік слугував гарантією: навіть якщо реактор буде пошкоджено — корабель ще протримається. Хоча б цикл.

Стрибок у гіперпростір — ні, але шанс вижити все ще лишиться.

Мінімальний заряд — 50%. Температура — не вище 80 і не нижче 10. Все, що виходить за ці межі — критично, — згадуючи специфікації, Дора запустила діагностику.

[ТЕМПЕРАТУРА ПЕРШОГО СЕКТОРУ... 30]

[ТЕМПЕРАТУРА ДРУГОГО СЕКТОРУ... 32]

[ТЕМПЕРАТУРА ТРЕТЬОГО СЕКТОРУ... 8]

[РІВЕНЬ ЗАРЯДУ ПЕРШОГО СЕКТОРУ... 95]

[РІВЕНЬ ЗАРЯДУ ДРУГОГО СЕКТОРУ... 91]

[РІВЕНЬ ЗАРЯДУ ТРЕТЬОГО СЕКТОРУ... 9]

— Та тут хоч щось, бляха, працює як слід?! — буркнула вона, втупившись у екран.

— Що це взагалі... Ой, та пішло воно. Знову лізти вниз.

Вона скинула рюкзак з плечей, затиснула ліхтарик між зубами, дістала набір інструментів і почала спуск по драбині — просто до батарей.

Діставшись нижнього відсіку, Дора одразу почала оглядати великі конусоподібні корпуси. Перші два — в нормі. Третій…

На третій була чітка діра. Не сліди корозії, не тріщина — пробиття. Свіже.

Ніби хтось навмисно це зробив... — вона нахилилась ближче.

Напруги не було — добре. Витоку не видно. Але й вибух це не пояснював: усе виглядало надто… акуратно.

Дістала дрона. Підключила. Запустила — той ковзнув у середину корпусу.

Через кілька секунд — картинка. І те, що вона побачила, змусило серце закалатати.

Вона потягнулась до комунікатора, вже набираючи пріоритетний канал…

…коли щось важке вдарило її в потилицю.

Перед очима — спалах. Підлога назустріч. Різкий подих.

Вона ще раз спробувала обернутись, але другий удар не залишив шансів.

***

Тандара, захекавшись, добралася до складу й кинулася шукати запасну деталь.

Де ж вона... — судомно промайнуло в її голові.

За кілька хвилин з’явився Деріл.

— Що саме шукаєш? — кинув він, стираючи пил із рукава.

— Стабілізатор напруги для плазмового інжектора! В першому двигуні його просто вирвало.

— А запасний...?

— А запасний ще на “Нову Домівку” пішов. Тут лише зламаний корпус і залишки контакту.

— Прекрасно. Залишилось лише витягнути його з повітря.

— Шукай щось сумісне. Або хоча б щось, що не розвалиться в руках.

Вони розбіглись по складу, мов голодні щурі — обшукуючи все, що мало хоч якийсь шанс бути корисним.

Приміщення було темним, просторим і пахло пилом, старим мастилом і ще чимось... обгорілим. Полички вздовж стін давно втратили маркування, а більшість контейнерів стояли відкритими — вміст їх або використали, або просто залишили гнити. Деякі ящики були запаковані в плівку ще зі старим штампом, який уже років десять як не мав юридичної сили.

Тандара й Деріл розійшлися в різні боки, обережно розгрібаючи мотлох.

— Тут тільки гідравлічні кабелі і шматки обшивки, — пробурчала Тандара, скинувши на підлогу розірваний гумовий рукав.

— А в мене… — Деріл підняв щось схоже на обгорілу плату. — Комусь, мабуть, здавалося, що це ще можна полагодити. Ну, принаймні перед тим, як воно згоріло. Напис “Сумісний з серією K5”. Твій двигун — J3, так?

— Так, тільки там новий інжектор, старий не стягнув наших навантажень.

— Звісно. Щось, що мало працювати — не працює. Стандарт. Людська якість на висоті.

Тиша. Лише шурхотіння їхніх рук у ящиках.

— О, стоп! — вигукнула вона. — Це що, демпфер?

— Половина демпфера. Ізоляційний шар обвуглений. Якщо ми це поставимо — може влаштувати феєрверк. Один раз. І останній.

— Та я й не збираюсь його ставити. Але якщо в ньому ще жива плата керування — я зможу зняти з неї вузол компенсації напруги.

— Ага. А якщо не жива — матимеш ще одну красиву обгорілу залізяку в колекцію.

— Все одно краще, ніж нічого, — пробурчала Тандара, беручи деталь і уважно її оглядаючи. — Плата мертва.

Тандара гепнула знахідку об стіл — і та розлетілася.

— Та блін! Хто взагалі це сюди притягнув?!

— Ще одне "успішне рішення", що приймали ті воєнні, — буркнув Деріл.

— А це? — він показав модуль, схожий на той, що їм був потрібен.

Тандара підбігла, нахилилась ближче.

— Це… ні, знову не те. Тобі не здається, що тут усе або старе, або пережило кінець світу?

— Або і те, і те.

— Мені треба стабілізатор напруги плазмового інжектора. Хоч один. Цілий. Не з гівна і палок.

— Ну… — Деріл витягнув ще один ящик. — Хочеш прикол?

— Ні. Хочу деталь.

— Ну от і смішно не буде: цей ящик позначений як “забраковано у 12-му циклі”. Що може піти не так, правда ж?

Тандара зітхнула й нахилилась до ящика, витягаючи стару, припилену деталь із потрісканою наклейкою.

— Схоже, вона ціла, хоча і... стара. — Додала вона.

Вони перезирнулися.

— Перед тим як бігти назад — треба потестувати, — сказала Тандара, вже дістаючи з рюкзака невеличкий польовий тестер.

Вони сіли просто на підлогу, поруч із ліхтарем, що тьмяно блимав. Деріл перевернув порожній ящик догори дном, щоб використати його як тимчасовий стіл. Поруч валявся старий розряджений живильник — ідеально, щоб дати трохи напруги. Тандара зняла з нього кабелі, зачистила їх ножем і підʼєднала до тестової колодки.

— Ти впевнена, що це безпечно? — пробурмотів Деріл.

— Ні, — відповіла вона, не відводячи погляду. — Але краще, ніж підключити це одразу до двигуна і підірвати половину палуби.

Вона підʼєднала деталь до імпровізованої схеми:

живильник → стабілізатор → резистор → вимірювальний модуль.

Останній — стара плата з відсікованого дрона, який Тандара зберігала «на всякий випадок». Цей випадок настав.

— Ну, — вона вдихнула. — Давай, рідна. Покажи, що в тобі ще лишилося.

Деріл підніс до контактів портативну батарею. Коротке клацання — і світлодіод на платі засвітився.

— Напруга стабілізована... — прошепотіла Тандара. — Тримайся. Тримайся...

Світлодіод мигнув, але залишився горіти. На екрані тестера — коливання в межах допустимого.

— Мінус три відсотки. Це в нормі. Вона працює! — радісно вигукнула Тандара й несподівано обійняла Деріла.

Той застиг на мить, а тоді закотив очі.

— Ну от, тепер у мене велика пляма прямо на животі. А це, між іншим, мій улюблений костюм.

— І єдиний, — додала вона з усмішкою.

— Саме тому — улюблений, — пробурмотів він.

— Ой, та якщо хочеш — сама його потім і попру! — кинула Тандара, вже ховаючи деталь до сумки.

— Побігли підключати, поки ще можемо. Тільки треба попередити, щоб вимкнули двигуни.

***

Дора прийшла в себе десь в тісному ящику. Її руки були міцно звʼязані позаду спини, на лиці киснева маска, що щільно закриває рот. На потилиці щось вʼязке та холодне, схоже на реген-гель.

Що за чортівня?! — Подумала вона.

Після неуспішної спроби видати хоч якийсь звук, вона почала прислуховуватись.

Голова просто розколюється, але я ніби не стікаю кровʼю.

Вона спробувала поворухнутись — різкий біль прострелив потилицю, і Дора застогнала, але звук заглушила маска. Тісний простір стискав її з усіх боків. Металева стінка над лобом, щось жорстке під плечима.

Де я, бляха?! Це... шафа? Ящик? Контейнер?

Вона зробила ще одну спробу — ковзнула плечем убік, щоб знайти хоч якусь шпаринку, хоч міліметр простору, хоч натяк на вихід.

Нічого. Лише тьмяний гул — знайомий, рівномірний, вібруючий.

Так, це реактор. Я десь біля машинного. Поруч… або просто під ним.

І тоді — звук.

Два кроки. Один — важчий, другий — легший.

Дора завмерла, напружуючи слух. Її серце стугоніло так голосно, що здавалося — ось-ось видасть її.

Хтось тут… Двоє. Але хто?..

Вона спробувала щось сказати, крикнути, хоча б стогнати — та маска міцно стискала обличчя, і її губи лише ковзали по внутрішній поверхні. Звуку не було. Лише глухе сопіння, що поверталося їй у вуха.

— …я не винен! Це дівчисько просто прийшло сюди! — долинуло зовні.

Голос.

Знайомий.

Але зсередини — як крізь скло.

Хто ти…? Я тебе знаю… — думка билася в скронях, але ім’я не спливало. Лише глухе, тяжке відлуння болю.

Другий голос звучав по іншому — тихше, мʼякше, але все що їй вдалось розібрати - наказ залишити її тут.

Дора сіпнулась — марно. Ремені на зап’ястках не дали навіть поворухнутись.

Це пастка? Чи вони просто… не знають, що я прокинулась?

Голова пульсувала. Світ навколо глух. Здавалося, все, що вона могла — дихати. І слухати.

…Голоси продовжували розмовляти, слова виривалися уривками, ніби хтось говорив крізь стіну.

— …двигуни вже не заведуться нормально

— …реактор теж… стабілізація тимчасова…

— …вона полагодила… клятий датчик…

— …казав же, що на другу спробу часу не буде!

Дора затримала подих. Йшлося про неї. Про реактор. Вони це зробили. Навмисно.

— …Скради вже на шляху. Корабель буде тут за кілька циклів…

— …треба зникнути. Ховайся в капсулі… рятівна камера А-2…

Її тіло було безсиле, але розум — навпаки — розпалився.

А-2. Я маю це запам’ятати. Камера А-2.

Вона фокусувала всі зусилля що-б триматись при свідомості, але з кожною хвилиною це ставало все важче. Вже зовсім скоро розум знову поплив і вона поринулась в вимушений сон.

***

Тандара з Дерілом повернулись до двигунів.

— Побажай мені удачі, — промовила вона.

— Я краще побажаю, щоб ця штука не вибухнула в тебе в руках, — буркнув Деріл, не відводячи погляду від панелі з індикаторами. — Сподіваюсь ти дійсно знаєш що робиш.

Тандара закотила очі й підняла руку до рота, натиснувши кнопку на комунікаторі.

— Це Тандара. В нас є проблеми зі стрибковим двигуном, але для його ремонту мені потрібно вимкнути їх усі. Це займе зовсім мало часу, не більше двадцяти хвилин.

Після короткої затримки пролунало:

— Це не може зачекати? Ми ще не розігналися достатньо, — голос Обра звучав стомлено, але тримав контроль.

— Якщо ви хочете, щоб ми всі ризикували вибухнути — можемо і зачекати, — відповіла вона роздратовано.

У відповідь — глухий видих. Потім:

— Дайте знати, як закінчите. Маневрені двигуни теж потрібно вимкнути?

— Так. Всі двигуни. Я не хочу тут отримати заряд струму.

Знову декілька секунд тиші, за якими послідувало:

— Впереді поле астероїдів, десь за годину. Було б дуже і дуже добре мати двигуни до того моменту. Не те щоб я не вірив у наші щити, але краще не випробовувати їх на цілісність.

— Я зроблю все, що зможу, — мовила Тандара й вимкнула зв’язок.

Деріл продовжував щось тихо бурчати, протягуючи їй інструмент. — Працюй, майстрине.

Тандара присіла до панелі доступу.

— Починаю відключення основного модуля… Плазмова лінія — на нулі… Контур синхронізації — розімкнутий… — бурмотіла вона собі під ніс, просуваючись крок за кроком, поки її руки впевнено ковзали між трубками, контактами й датчиками.

Деріл уважно спостерігав за цією дівчиною.

А вона досить... Вправна. Не дивно, що вона тут один з старших техніків.

Деталь виглядала старою, з пожовклими контактами й потрісканою наклейкою, але форм-фактор підходив ідеально — вона явно була з однієї з попередніх серій. Сумісна, але стара.

Працювати має. Теоретично.

Вона підключила її до гнізда, перевірила контактні пари, напругу на виході — усе в межах допуску.

— Ну давай… — прошепотіла вона, вставляючи стабілізатор у гніздо. — Будь хорошою дівчинкою.

На секунду — нічого. Лише миготіння індикатора. Потім — коротке клацання. Лінія стабілізації спалахнула зеленим.

— Є контакт! — вигукнула вона. — Він працює!

— Дякую, що воно не вибухнуло. Не хотілось би померти прямо тут — пробурмотів Деріл.

Вона посміхнулась. Але ненадовго. Її очі знову ковзнули до панелі: щось у цифрах не давало їй спокою.

Наче хтось сюди лазив не так давно...

З роздумів її витягнув різкий голос з комунікатора

— Ну що там, як успіхи? — твердо мовив Обра.

— Майже закінчила. Треба ще з десяток хвилин, провести детальну діагностику.

— Джек не в захваті. Він мені твердить щось про "криву розгону", "вікно маневру"... Тому чи не можемо якось... Швидше це провернути?

— Мгм. Я можу запустити швидку діагностику — перевіримо тільки, що ми не вибухнемо. Але якщо вона щось пропустить - я не винна.

— Продовжиш повну після того, як пройдемо пояс астероїдів.

Тандара роздратовано глянула на свій комунікатор, явно стримуючи себе від лайки.

— О ні! Ми відхилимось на цілий градус від ідеальної дуги! Ой, рятуйте. Все. Всесвіт не витримає. — Карикатурно зображуючи Джека видав Деріл.

Дівчина злегка посміхнулась йому й повернулась до діагностики.

***

/...

Запах гару й мазуту. Легка вібрація від старого генератора. І тиша, яку перебиває лише клацання інструментів.

Мала Дора сидить на перевернутому ящику, ноги бовтаються у повітрі. На колінах у неї — панель з оголеними контактами. Вона тримає викрутку вдвічі більшу за її долоню, язик висовується від зосередженості.

— Не поспішай, — бурмоче батько, сидячи навпроти. Він ліпить щось із трьох брудних проводів, паяльник хрипить у зубах.

— Я не поспішаю! — бурчить вона у відповідь. — Але ця штука тупа!

— Панель не тупа. Просто не любить, коли її хтось тикає навмання. Як і я.

Вона зітхає, опускає викрутку і дивиться на нього. Він у старій робі, в масних плямах, з розпатланим волоссям. Втомлений. Але усміхається. З тихо прихованою гордістю.

— Ну, тепер спробуй ще раз. Нижній контакт — земля. Зверху — живлення. Не переплутай. Інакше знову пшикне.

— Воно мене вдарило током, тату.

— Так. Бо ти її вдарила перша.*

Вони обоє замовкають. І якось просто… добре. Тиша між ними — затишна, справжня. У цій маленькій кімнаті з перегрітим повітрям, шумним вентилятором і купою непотрібного заліза — саме тут усе має сенс.

.../

Різкий хлопок викинув Дору зі сну.

Теплого, затишного, рідного.

Біль з новою силою пронизала голову. Руки затерпли, тіло нило, кожен подих віддавався в грудях глухим ударом.

— Агов! ДО-РО?! — долинуло звідкись поруч. — Ти де? Чому не виходиш на зв’язок?

В голові паморочилось, думки плутались.

Треба щось зробити. Подати знак! — промайнуло в голові.

Вона спробувала поворухнутись — дарма. Надто тісно.

— ДОООО-РОООО?! — голос наближався, зовсім поруч. Здавалося, ще мить — і її знайдуть. Врятують.

Голова. Це буде боляче. Але я можу нею рухати.

Вона стиснула зуби. Різко вдарила потилицею об метал. Глухий звук розійшовся по всьому тілу. Вуха заклало, розум почав плисти.

Новий удар. Ще один. Кожен — слабший, тьмяніший.

Світ стискається в темну пляму.

Я тут. Я жива. Почуйте мене...

Її голова вдаряється об метал востаннє — вже без сили.

Тиша. Тільки гул.

А потім — темрява.

***

Ганс та Кевін прямували до кают, закінчивши свою зміну.

Деріл уже з годину, як пішов допомагати Тандарі.

— Цікаво, як там справи в нашої парочки? — усміхнувся старий.

— Тату! Та яка ще парочка? Ти нашого Деріла не знаєш? Він своїм песимізмом і сарказмом кого хочеш з місця прожене. Бідна дівчина.

Ганс засміявся.

— То вона хоч на нього не кричить, це вже досягнення. Колись і твоя мама на мене дивилась, як на вибуховий клапан. І нічого — звикла.

Їхню розмову обірвав дзвінок комунікатора.

— Гансе? Ви де зараз? — голос капітана був твердим, без зайвих слів.

— Та закінчили з кріокамерами. Деріл пішов до Тандари допомагати, а ми от якраз до кают рушили — перепочити трохи. А що?

— Дора не виходить на зв’язок. Останнє повідомлення — майже годину тому. Говорила щось про датчики температури та реактор. Казала, що все під контролем. Зможеш збігати перевірити?

Ганс із Кевіном переглянулись — у їхніх очах з’явилась тривога.

— Звісно. Вже йду, — відповів Ганс, рушаючи в протилежний бік.

— Прийнято. Тримай зв’язок.

Кевін швидко дістав із рюкзака ліхтарик і простягнув сину:

— Тримай. І зайди ще в медпункт, прихопи аптечку — про всяк випадок.

Ганс лише кивнув і майже бігом рушив коридором, щось бурмочучи собі під ніс.

По дорозі Ганс ледь не врізався в невисокого чоловіка, який ішов назустріч із боку кают. Гальмуючи, він кинув через плече:

— Гей, Бреде! Ти не бачив Дору?

— Дору?.. Е… Ні. А що з нею? — відповів той холодно, навіть трохи здивовано.

— Та не виходить на зв’язок.

— А… Ясно. Ну, успіху, — кивнув Бред і рушив далі, не ставлячи більше жодних питань.

Ганс тільки махнув рукою і побіг у свій бік.

Позаду Бред злегка нахилив голову, провів поглядом його спину.

Ех, молодість. Що з них взяти… — промайнуло в думках, але очі в нього лишились незворушно холодними.

Ганс дістався до медпункту — і, як завжди у потрібний момент, Анни не було.

Ну от чому, коли вона справді потрібна — її ніколи нема?! — вилаявся подумки.

Швидко пробігшись поглядом по шафах, він схопив стандартну медсумку, зупинився на секунду, витягнув додаткову ампулу зі стимулятором.

На всяк випадок. Якщо вона стікає кров’ю — може, це приведе її до тями.

Вибігаючи, навіть не зачинив за собою двері — просто рвонув далі, стискаючи ремінець сумки в руці.

Вже за десять хвилин він був біля реакторного відсіку.

— Агов! ДО-РО?! — вигукнув Ганс, обводячи поглядом напівтемну секцію. — Ти де? Чому не виходиш на зв’язок?

Рухаючись далі, він помітив знайому річ на підлозі — її книгу.

Підняв. Перевернув у руках.

Погане передчуття...

— ДОООО-РОООО?! — крикнув ще раз, голосно, майже з надривом.

І раптом — глухий удар. Десь прямо під ним.

Потім ще один. І ще.

Ганс різко зістрибнув з драбини, яка вела до технічного коридору.

— Доро?.. Ти тут?.. — озвався він уже тихіше, обережніше.

Але відповіді не було. І звуки, які щойно чув, зникли. Лише гул реактора.

Може, мені здалося?.. Просто шум реактора, а я вже накрутив себе?

Він уже майже повернувся, коли помітив щось блискуче на підлозі. Нахилився. Крапля крові.

За нею ще одна. І ще.

По спині пробіг холод.

Вона… Що сталося?..

Ганс рушив слідом за плямами — крок за кроком, серце калатало гучніше.

Вони привели його до невеличкого складу — запилене приміщення з купою старих ящиків від розхідників.

Один з ящиків різко вибивався з-поміж інших.

Більший. Чистіший. Неначе хтось поставив його недавно.

І — ще одна, майже непомітна крапля крові поруч.

Ганс затиснув ліхтарик зубами й почав відкривати ящик.

Кришка нарешті піддалася. Усередині — безсвідоме тіло Дори, скута, притиснута в тісному просторі. Її шкіра — бліда, волосся липло до обличчя.

Ганс миттєво схилився, намацав пульс.

Є!

Він різко схопив комунікатор і вдарив по кнопці захищеного каналу — той, що чув лише капітан.

— Я ЗНАЙШОВ ЇЇ! — вигукнув він, голос зривався на крик.

— ВОНА ЖИВА, АЛЕ ПОРАНЕНА! ХТОСЬ… ХТОСЬ ЗАПХАВ ЇЇ В ЯЩИК!

Озирнувшись навколо, Ганс лихоманково шукав орієнтир. Нарешті помітив маркування на трубі біля стіни:

— МИ ПІД РЕАКТОРОМ, У ТЕХНІЧНОМУ ВІДСІКУ… D-2!

Його тіло діяло саме по собі, ніби вмикнувся автоматичний режим:

стимулятор — у шию, маску — зняти, шию — зафіксувати, пульс — перевірити ще раз.

Команди з тренувань випливали з пам’яті самі, одна за одною.

Тільки не зупиняйся. Дій. Вона має вижити.

***

Обра, Деріл, Тандара, Кевін і Ганс схилилися над Дорою, яка вже лежала на медичному ліжку під слабким світлом.

— Що… що з нею сталося? — тривожно запитав Ганс.

— Удар по потилиці, — тихо відповів Обра, вказуючи на зону під волоссям. — Чимось тупим і важким. Але точно — обережно. Хтось, хто знав, куди бити.

Він на мить замовк.

— Треба зібрати всіх. Негайно.

Обра розвернувся і швидко рушив у напрямку містка, щоби дати загальне оголошення екіпажу.

Тандара стояла ніби скам’яніла. Її очі, повні жаху й недовіри, ковзали з обличчя на обличчя.

— Хто… хто міг таке зробити?.. І навіщо?.. — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози. — З нею… усе буде добре?

— Ми це зʼясуємо, — тихо відповів Деріл і м’яко, нерішуче, обійняв її за плечі. Вперше — не з сарказмом, а по-людськи.

— Де ця лікарка?! — вибухнув Ганс, розриваючи тишу. — Хтось узагалі намагався з нею зв’язатись?!

— Я вже пробував, — відповів Кевін і поклав руку на спину сина.

— Ти молодець. Ти врятував їй життя. Іди трохи перепочинь. Я залишусь із нею.

— Ні. Я теж залишусь! — твердо випалив Ганс, ніби це було щось більше, ніж просто рішення.

Кевін подивився на нього — спокійно, прямо в очі.

У цьому погляді було все: гордість, турбота, впевненість. Батьківська тиша, що значила більше за тисячу слів.

***

Діставшись містка, Обра кинув погляд на Джека.

Цей був тут зі мною весь час. Він — не підозрюваний.

Джек зустрів його погляд коротким, різким кивком і знову втупився в екрани. Корабель саме входив у пояс астероїдів, і це вимагало від нього повної концентрації.

Обра глибоко вдихнув, зібрався з думками і натиснув кнопку на пульті загального зв’язку. Його голос пролунав у кожному динаміку корабля — гучно, твердо, без жодної тіні вагання:

— Увага, екіпаж. Говорить Обра.

Негайно зібратись у залі планування. Повторюю — негайно.

На борту стався серйозний інцидент. Один із членів екіпажу зазнав нападу.

Це — диверсія.

Через п’ять хвилин я хочу бачити кожного з вас у залі.

Хто не з’явиться — автоматично потрапляє до списку підозрюваних.

Кінець повідомлення.

Вимкнувши канал, він повернувся до Джека:

— Ти залишаєшся тут. Заблокуй місток. Нікого не впускай. Тільки мене.

Джек кивнув, не відриваючись від керування.

Хто б це не був… він не має дістатись сюди.