The Last Embers: Історія тих, хто вижив

— Що це, бляха, було?! — вигукнув Лео сам до себе, озираючись навколо. — Ксантраксе?!

Екрани ще злегка миготіли, ніби грались з освітленням в кімнаті.

Сет різко озирнувся на решту - переконавшись, що всі цілі, він негайно перевів погляд на Лео і рявкнув:

— Ти що зробив?! — у його голосі звучала не просто злість, а гнів, змішаний з тривогою.

— О, я тебе чую! — з полегшенням вигукнув Лео. — Я... е-е, просто виконав інструкції Ксантракса.

— І в чому вони, до біса, полягали?! — Сет вже наближався, майже випромінюючи напругу.

— Ну... — ніяково почав Лео. — Він сказав мені вставити картку. Що без цього корабель... розвалиться. Я подумав...

— Ти подумав?! — обірвав його Сет, не стримуючи роздратування. — Ти на цьому кораблі вперше, з незнайомим ШІ, і вирішив "просто послухатись"?!

Поки вони говорили, до Лео вже підходили Айві та Віктор. Кроки інженерки були швидкими, збудженими - ідеальне поєднання тривоги та люті.

— Ти що твориш, взагалі?! І де Пол?! — викрикнула вона, важко дихаючи.

— Він... унизу. Я... зачинив його в кімнаті. Безпечній! — додав поспіхом, побачивши вираз її обличчя.

— Що значить "в безпечній кімнаті"? — втрутився Сет, усе ще на взводі.

— Ксантракс сказав, що так буде краще. Що він... захищений, — голос Лео тремтів, і впевненість покидала його з кожним словом.

— А де цей твій Ксантракс зараз? — буркнув Сет, повільно переводячи погляд на темні екрани. — Хочу глянути йому в його кляте віртуальне обличчя.

— Ксантраксе? — Лео гукнув у загальний канал, напружено вслухаючись у тишу. — Тут є до тебе... кілька питань.

Мовчанка. Жодного звуку, жодного хрипу, навіть знайомого фонового шепоту систем. Ніби сам корабель затамував подих.

— Щось він не відповідає, — невпевнено озвався Лео, стискаючи пальці в кулак.

— Гаразд, — різко сказала Айві. — Йдемо до Пола. І вшиваємось звідси, поки не стало ще гірше.

— Агась... — прошепотів Лео, не відриваючи погляду від мерехтливих екранів. Щось змінилось, і те, що Ксантракс не відповідає - бентежило шахтаря.

Сет знову взяв планшет Айві, щоб оглянути карту, і тикнув в Лео ним.

— Де саме?

Шахтар кинув погляд на неї, після чого підняв голову на скаута.

— Я проведу. Пішли, — впевнено кинув він, вже роблячи пів-крок у бік дверей.

Але Сет зупинив його, схопивши того за ліву руку.

— Я йду першим, — холодно кинув він. — Покажи як пройти нижче.

Тілом шахтаря пробіг легкий холодок. Рука інстинктивно сіпнулась, але він приховав це.

— Тут двері. За ними сходи. Я їх відчинив ось цим, — холодно мовив він, протягуючи ключ-карту охорнця скауту. — І відпустки руку.

Сет одразу послабив хватку і розжав долоню, звільняючи руку Лео. Він швидко взяв ключ-карту і втупився у планшет.

Шахтар тикнув пальцем на двері, що знаходились близько до ліфта поруч з якими група проходили раніше.

— Ось тут сходи. Далі трохи пройти коридорами - і з них у технічний відсік. Через нього я проходив від їдальні. Але я не впевнений, що в їдальну можна зайти, — спокійним голосом мовив Лео.

— Чому? — перепитав Сет.

— Бо я, скажімо так, влаштував там гарний бабах.

— Бабах? — перепитала Айві. — Ти десь знайшов вибухівку?

— Та ні. Просто викрутив вентиль, а потім вистрілив. За мною гналась чорна хрінь, Ксантракс допоміг її вбити.

— Тобто ти також їх зустрічав? — запитав Віктор.

— Угу, одна була прямо... — він кинув погляд на підлогу, де нещодавно була мацака. — ось тут?

Він швидко почав мотати голову в пошуках щупальця, але того ніде не було. Сет напружено повторив за ним, і за мить - вся команда шукала щось.

— Де? І що було? — насторожено запитав скаут.

— Щупальце. Воно... напало на мене, — обережно сказав шахтар, уникаючи деталей. — Але мало бути прямо тут! Я сам бачив, ще декілька хвилин тому.

— Ми бачили, як ці щупальця вростали в істот... — з легкою панікою в голосі додала Дора.

— Пу-пу-пу... — задумливо коментував шахтар свої пошуки. — Я навіть не помітив нічого. Ніби крізь землю розчинилось!

— Не думаю, що в нас є час шукати це, — озвався Віктор.

— Але і справді, куди воно бляха ділось? Не кажіть тільки, що ця хрінь може рухатись сама по собі?

— Йдемо звідси швидше. Лео, прикривай спину разом з Віктором. — озвався Сет, прямуючи до виходу з кімнати.

— Агась, ніяка Річ не залишиться непоміченою, — весело відповів шахтар.

Сет прийняв звичну стійку та повільно рушив вперед. Його не відпускало дивне відчуття тривоги, ніби кожна частинка його тіла кричала, що тут щось не так.

***

Група швидко рухалась рівнем до проходу вниз.

Лео постійно оглядався. Холодок повз по спині, і кожен раз, коли він обертався, йому здавалося, що в темряві позаду щойно зникла якась тінь. Він нічого не бачив, але відчуття чужого погляду не відпускало.

Його нога починала боліти, але він ігнорував сигнали від свого тіла сподіваючись, що воно пройде саме.

Сет, що йшов попереду, раптом уповільнив крок. Він підмітив, що світло в коридорах стало яскравішим, і де-не-де на стінах почали миготіти технічні індикатори, які досі були мертвими.

Проходячи повз одну з дверей, Айві раптово підскочила і підбігла до них ближче.

Ті випромінювали легке синювате світло по контуру. По всій площині дверей повільно розходились енергетичні хвилі, схожі на брижі на воді, ніби за ними щось дихало або стримувало величезний тиск.

— Це що, фазовий барʼєр?! — викрикнула вона, її голос у комунікаторі був сумішшю захвату і невіри. Вона простягнула праву руку до мерехтливої поверхні.

— Не чіпай! — гаркнув Сет, роблячи крок у її бік.

Але Айві вже була надто близько. Її цікавість, як завжди, виявилася сильнішою за будь-який наказ. Легенько, майже невагомо, вона торкнулася кінчиками пальців пульсуючої поверхні.

Бар'єр, замість того щоб відштовхнути, подався, наче густа, в'язка мембрана. Пальці Айві торкнулися живої, тремтливої поверхні.

Крізь рукавицю костюма вона відчула щось дивне : холод, схожий на дотик до рідкого металу, і водночас легке поколювання, що пробігло по руці аж до плеча. Хвилі на поверхні бар'єра миттєво збилися з ритму, закручуючись навколо її пальців, ніби вивчаючи її.

Вона миттєво забрала руку, а барʼєр на мить засвітився червоним, ніби демонструючи, що такі дії йому не довподоби.

— АЙВІ! — процідив скаут крізь зуби.

— Все добре! Але відчуття було дивне... — винувато кинула вона. — Думаю за ними щось важливе.

— І що ти хочеш? Піти туди? — невдоволено сказав Віктор.

— Та ні. Просто цікаво було що за барʼєр, — відповіла Айві.

За мить двері знову повернулись до синюватого кольору.

— Ну... Просто майте на увазі - що такого роду щити можуть сигналізувати про щось дуже важливе, — знизивши плечима додала вона. — Або про когось.

— Щось їм це не дуже допомогло, — кинув Лео.

Група продовжила рух уперед, але цього разу не лише Лео, а й Айві весь час озиралася через плече. Щось невидиме, тривожне, мов тінь, мовчки сунуло за ними позаду, змушуючи напружуватись.

Двері на нижній рівень виявилися зачиненими, проте ключ-карта легко впоралася із завданням. Айві лише доторкнулась до панелі - і ті з шипінням розсунулись. Усередині неї щось мовби зойкнуло, ледь вловимим дрижанням - ніби шматок роботи, що вона мала виконати, завершився… і вона стала менш потрібною.

За дверима панувало майже стерильне сяйво. Світло було неприродно яскравим - ідеально білим, мов у медичному відсіку. Воно різало очі навіть крізь затемнене забрало шолома, залишаючи після себе плями перед очима.

— Ой... капець тут світло, — пробурмотів Лео, мружачись і прикриваючи очі рукою.

— Куди далі? — коротко кинув Сет, його голос прозвучав глухо в напруженій тиші.

— Ну... просто коридором, — відповів Лео, трохи невпевнено. — Тут не надто багато варіантів, куди йти.

Сет зітхнув і почав спускатися сходами вниз. Його рухи були обережними, майже автоматичними. Лео рушив слідом - але щойно переніс вагу на ліву ногу, та підкосилася. Його тіло смикнуло вбік, і він ледь не впав, хапаючись за поручень. Різкий, пронизливий біль прострілив крізь всю ногу - і миттю вдарив у голову, мов удар електричного струму. Перед очима на мить потемніло.

— Що таке? — різко кинув Віктор, миттєво підхоплюючи шахтаря під руку.

— Та після падіння... Ногу підвернув, чи шо, — буркнув Лео, стискаючи щелепи від болю. — Я двічі вколов якусь хрінь з костюма, але тримає воно не так довго, як хотілось би.

— Ти... — медик на мить завмер, потім повільно видихнув. — Ти вколов собі невідомо що?

— Е-е... Так? — Лео скривився. — А що я мав робити? Терпіти біль? З нею я хрін би дійшов до того пункту. І вже точно не витягнув би Пола!

— І ти вколов її двічі...? — уточнив Віктор, погляд його став холодним і настороженим.

— Так. Перша доза вже майже відпустила, а мені ще треба було проскочити цим коридором і вибратись нагору, — сказав Лео, розводячи руками, ніби це була найлогічніша річ у світі.

"І ось за життя таких людей я відповідав на базі..." — пронеслося в голові Віктора, разом із хвилею безсилої злості та втоми.

— І які були відчуття після інʼєкції? — запитав він, уже більш сухим, майже відстороненим тоном.

— Спочатку було... ну, кайфово. Потім просто зняло біль, — відповів Лео, не зовсім розуміючи, куди хилить медик.

— Описувати ти, звісно, майстер, — пробурмотів Віктор з саркастичною ноткою. — Йти можеш?

— Та можу. І після гірших травм доходив до бази, — буркнув Лео й додав кроку, наче хотів довести не тільки іншим, а й самому собі, що все ще тримається.

Віктор кинув на нього погляд і обернувся до Сета. Той ішов трохи позаду, зосереджено вдивляючись уперед, і, здається, не надто переймався станом шахтаря. Або ж просто не подавав вигляду.

"Потрібно буде дізнатись, що він собі вколов..." — промайнуло в голові медика. Тривога залишилася десь у грудях, ніби затиснута кулаком.

Коли дісталися до місця, де нещодавно вибухнула одна з істот, Сет зупинився й мимоволі стиснув зброю. На підлозі, стінах і стелі розкидані шматки слизу, що ще трохи парували в світлі ліхтарів. Повітря тут було густішим, важчим.

— Це ти її так? — глухо запитав скаут, киваючи на рештки.

— Агась, — кивнув Лео, злегка розправляючи плечі. — Ксантракс підказав, куди цілити. Я, може, й не снайпер, але роки добування Люмікору не минають дарма.

— У зелений згусток? — перепитав Сет, примружуючись, ніби звіряв побачене з власними спостереженнями.

— Ага. А ви як дізнались? — здивовано кинув Лео.

— Здогадались. На верхньому рівні я помітив у них ту дивну штуку... наче світиться зсередини. Подумав, що це може бути щось важливе. Ядро, може.

— Агась! Як тільки я кілька разів по ній влучив — вона почала набухати, і я дав драла. А потім як бахнула! — захоплено розповідав Лео, очі блищали, голос наповнювався майже дитячим захватом. — Ну і от. Тепер воно тут.

Вони звернули в бічний коридор, що вів до технічного відсіку. Ледь переступивши поріг, Лео раптом зупинився й вигукнув:

— О, а тут ще ж роботи були! Там, в самому кінці, за тими дверима праворуч! — він нетерпляче показав на стіну, ніби боявся, що інші не помітять.

— Роботи? — перепитала Айві, злегка насупивши брови.

— Агась. Але поламані, всі. Ксантракс казав, що то якісь стюарти, обслуга, чи щось подібне. Я подумав… може, одного забрати?

— Навіщо? — відрізав Сет, навіть не обертаючись. — Ще не вистачало нам тягати зайвий металобрухт.

— Але… може, вийде поремонтувати? — невпевнено додав Лео, з надією глянувши на Айві.

— Це роботи, Лео, — відповів Сет вже сухо, з відтінком втомленого роздратування. — Вони не живі. Просто машини.

— Угу… просто машина… — повторив шахтар, майже пошепки. Але в голосі прозвучало щось інше - не згода, а суміш впертості, жалю і чогось особистого.

Проходячи повз напіввідчинені двері, Лео не стримався - нахилився і обережно зазирнув усередину. Там, в напівтемряві, мовчки лежали зламані, скручені в неприродних позах тіла роботів. Покручені кінцівки, тріснуті сенсори, розірвані дроти.

— Спочивайте спокійно, — тихо промовив він.

Шахтар затримався на мить. І тільки потім, мов проковтнув щось гірке, обернувся до інших.

Двері до технічного відсіку були щільно зачинені. Сет, не зупиняючись, різким рухом провів ключ-картою по панелі. Та на мить засвітилася червоним, тихо пискнула - коротко й невдоволено - й повернулася до попереднього стану.

— Схоже, в неї не повний доступ, — хмикнув скаут, трохи нахилившись, щоб роздивитися панель ближче.

— То я зараз усе зроблю! — радісно вигукнула Айві, знімаючи наплічник і вже встигнувши притиснутись до стіни поряд.

Вона швидко підключила свій пристрій до роз’єму, пальці злагоджено забігали по поверхні. Один натиск кнопки - і нічого. Навіть реакції.

— Ой... Дивно, — пробурмотіла інженерка, насупивши брови. — Щось не працює...

Вона спробувала ще раз - з тим самим результатом. Раптом з панелі зірвалася тоненька іскра, в повітрі ледь чутно запахло паленим металом.

— Схоже, щось змінилося, — сказав Сет, спокійно, але вже пильніше.

— Або мій пристрій розрядився, — зітхнула Айві, тягнучись до корпусу з акумулятором. Відкрила панель і подивилася на індикатор. — Але це було б дуже дивно…

Заряд тримався стабільно - понад вісімдесят відсотків. Живлення достатньо.

— Угу... діло не в ньому, — кивнула вона сама собі. — Значить, правда щось змінилось. Може, коли Лео вставив ту штуку, про яку згадував, корабель перезавантажив системи? І… активував додатковий рівень захисту?

Голос її був уже не таким упевненим, більше стурбованим. Вона перевела погляд на шахтаря - довгий, напружений, у якому прозирало не звинувачення, а швидше тривога.

— Я не знаю, він про таке не говорив, — знизав плечима Лео, виправдовуючись. У голосі відчувалась невпевненість, наче він і сам не до кінця розумів, що накоїв. — Гей, Ксантраксе, ти тут?

Відповіді не було. Натомість - тихе клацання механізму і двері перед ними раптово зі шипінням відчинилися.

— Е? — розгублено буркнув Лео, ступивши на крок назад.

— Хм... — Сет звів брови. — Можливо, він справді хоче нам допомогти, — промовив він напівголосно, насторожено вдивляючись у темний технічний коридор. Його погляд сковзав по стінах, по виступах, по можливих загрозах. Пальці мимоволі міцніше стиснули зброю.

— Ой, ще одне, — ніби згадавши щось, вставив Лео, вказуючи назад великим пальцем. — Там були два трупи. З дірками в животах. Ксантракс казав, що ті штуки "залазять" у живих… а потім вилазять.

Мовчанка повисла на мить.

— Мгм. Ми бачили щось схоже нагорі, — сухо підтвердив Віктор, його голос набув сталевих нот. Він не дивився на Лео - його очі ковзали далі коридором, ніби шукали рух.

— Якщо вони вилізли, то вже не залізуть, так? — тихо запитала Дора. В її голосі вчувався страх, що намагався сховатися за логікою. — Нам більше нічого не загрожує?

— Я б не сподівався, що тут усе так просто, — кинув Сет, і без подальших слів ступив уперед, переходячи поріг.

Простір за дверима тонув у приглушеному, холодному напівмороку. Світло тут не зникло повністю, але й не давало справжнього спокою - лише поодинокі лампи тьмяно блимали вздовж стін, створюючи плями світла, що ледь розмивали темряву. Підлога виблискувала металевим блиском.

Очі звикали повільно, але після стерильно-білого блиску попереднього відсіку ця тіньова напівтемрява здавалася майже затишною. Немов шкіра, що нарешті сховалась від надто яскравого сонця.

Коли останній - Лео - переступив поріг, двері за його спиною зі шипінням зійшлися, відсікаючи світло зовні. Металевий удар замкнув їх тут, без можливості відступити.

— Схоже, назад нам уже не треба, — тихо мовив Лео.

— Куди далі? — запитав Сет, але Лео не встиг відповісти - лампи раптово почали миготіти, одна за одною, ніби запрошуючи їх слідувати за світлом.

— Сподіваюся, він не веде нас у пастку, — прошепотіла Дора, напружено зиркнувши вперед.

"Знаю я цих ШІ..." — подумала вона, але не наважилась озвучити всі свої сумніви вголос.

Сет продовжив рух уперед, виважено й обережно ступаючи кожен крок. Лампи на стелі, холодні й білувато-блакитні, миготіли з ледве вловимою синхронністю. Світло стрибало по стінах і підлозі, відкидаючи довгі тіні, що ворушились, мов живі.

Коли вони підійшли до чергових дверей, ті розсунулись без найменшого звуку, запрошуючи всередину - знову автоматично, ніби хтось або щось спостерігало за їхнім кожним рухом.

За дверима відкрилася простора зала - спершу вона здавалася просто черговою функціональною кімнатою: чиста, майже стерильна. Проте чим довше вони вдивлялися, тим більше деталей викликали внутрішнє напруження.

Стіни були рівні, сіро-білі, з гладким матовим покриттям. Подекуди врізані в них модулі з датчиками, що час від часу блимають червоними чи зеленими індикаторами. В одному куті - ряди невеликих камер спостереження, одні прикриті темним склом, інші - очевидно увімкнені: червоний вогник не залишав сумнівів. Усе вказувало на те, що ця зала колись слугувала для спостереження за фізичною або ментальною активністю - але не у спортивному сенсі, а в чомусь більш клінічному, дослідницькому.

Центр кімнати був вільним - рівна поверхня підлоги мала ледве помітні контури, ніби тут могли з’являтись або рухатись модулі, тренажери чи об’єкти за викликом. Під шаром плівкоподібного покриття ховались тонкі сітки - датчики або поля гравітаційного контролю. У кількох місцях - обвуглені сліди або подряпини, як після енерговикиду чи ударів тілом.

Праворуч - висувні стіни з різними конфігураціями: турніки, перешкоди, рухливі платформи. Деякі ще висунуті, інші - наполовину зсунуті, застиглі в механічному завмиранні. Ліворуч - прозорі перегородки, за якими виднілись ніби кабіни чи бокси: кожен із них нагадував міні-камеру для спостереження або відпочинку. В середині однієї - залишки дитячого ліжка. У другій - куби з кольоровими фігурами, розкидані, ніби хтось грався. Але все припорошене пилом, статичне, застигле в дивній, тривожній тиші.

— Айві, дай карту, — коротко кинув Сет.

Дівчина без слів простягнула йому планшет, уже відкривши потрібну схему. Вона хотіла щось додати, але не встигла - Сет перебив її:

— Їдальня, схоже, просто за цією стіною, — сказав він, вказуючи на праву сторону. — Виходить, ми на правильному шляху.

Скаут ще раз окинув поглядом приміщення, уважно вдивляючись у кожен кут. Його погляд зупинився на дверях навпроти - трохи лівіше від центру стіни. Він ледь помітно кивнув, ніби сам собі підтверджуючи рішення, і рушив до них.

— Не гаймо часу, — додав він уже на ходу, передаючи планшет назад Айві.

Група обережно ступила за ним. Двері, як і раніше, зачинилися відразу після того, як останній із них перетнув поріг - із тихим шипінням і глухим клацанням, що викликало відчуття пастки.

Швидко діставшись до протилежних дверей, Дора раптом помітила невеличку тінь, що ковзнула з-під вентиляції у лівій частині кімнати.

— Там... щось порухалося? — невпевнено запитала вона, вказуючи пальцем.

Сет одразу обернувся, поглядом прослідкував напрямок її руки й почав вдивлятися в напівтемряву.

— Нічого не бачу... Що саме ти помітила? — уточнив він.

— Не знаю. Щось... якийсь рух. Не впевнена. Може, просто гра світла... або уява, — тихо відповіла Дора, ще раз поглянувши в той бік.

Сет мовчки підняв зброю й коротким пострілом вистрілив у те місце. Відлуння пострілу швидко згасло.

Жодної реакції. Жодного руху.

— Йдемо звідси, — сказав Сет, обертаючись до дверей в очікуванні, що ті відчиняться.

Але вони не поспішали. Напруга повисла у повітрі, перш ніж двері, нарешті, зі скрипом і шипінням почали розходитись.

— Фух. Я вже подумав, що це все, — з полегшенням видихнув Лео.

Група вийшла до чергового, затягнутого пилом коридору. Холодне світло ламп, що блимали під стелею, лягало ламаними тінями на підлогу, знову нагадуючи про глибини цього корабля — мовби він досі дихав, спостерігав, слухав.

Лео роззирнувся, і його очі відразу загорілись.

— О! Я знаю, де ми! — вигукнув він, показуючи рукою вперед. — Нам ліворуч, потім ще раз ліворуч - і просто прямо!

Його голос прозвучав із такою радістю, ніби він щойно побачив вивіску "Дім за сто метрів". У порівнянні з напругою, що висіла в повітрі останні хвилини, ця емоція здавалась майже неприродною.

Після чого він обернувся праворуч і побачив ті самі двері в їдальню. Вони були не просто відчинені - їх вивернуло назовні, вигнувши металеві пластини, ніби хтось або щось ізсередини вибухом проштовхнуло їх у коридор. Краї панелі зім'яло, частини механізму валялися поруч на підлозі.

— О, — шахтар трохи зніяковів, але майже одразу посміхнувся. — Нічого собі воно бахнуло.

З іншого боку дверей відкривалася понівечена їдальня.

Колись функціональне приміщення - зараз було схоже на місце катастрофи. Столи перевернуті, частина стелі обвалилася в кутку, посуд і уламки валялись у хаотичному безладді. Але найжахливіше було посередині. Там, де колись стояли столи, тепер розмазалася величезна чорна субстанція. Вона мала глянсову поверхню, яка від світла ламп злегка блищала, ніби свіжа смола. У кількох місцях її краї були ніби запечені - утворюючи рельєфні кірки, що нагадували обвуглену шкіру.

— Оце… ти її так? — глухо запитала Айві, не відводячи погляду.

— Ага, — відповів Лео, вже менш упевнено. — Ну, не сам. Ксантракс підказав, куди цілити. Я лише… натиснув курок. І трохи вчасно втік. Ну, зовсім трохи.

— Гаразд. Йдемо, — буркнув Сет, махнувши рукою.

Група рушила коридором, залишивши за спиною понівечений вхід. Світло миготіло далі, вказуючи напрямок. Але з кожним кроком усе більше ставало відчуття, що корабель спостерігає.