The Last Embers: Історія тих, хто вижив

Вже на другу годину чергування Айві настільки знудилась, що не витримала - знову полізла у нутрощі корабля, шукаючи бодай щось цікаве. Тиша всередині штурмовика видавалась нестерпною, навіть електроніка поводилася тихо, ніби зумисне не хотіла її розважати. Друга спроба дістатись до вузла живлення, що проходив під кріслом пілота, також завершилась невдачею. Зітхнувши, Айві залишила інструменти та попрямувала до заднього відсіку.

Там її чекала стара знайома - силова установка. Вона вже встигла роздивитись її раніше, але цього разу вирішила піти далі - перевірити конфігурацію сопел, диверторів і способи охолодження. Ще на базі вона вивчала подібні моделі, але навіть на цьому “кориті”, як казала Роза, технологія була на кілька поколінь попереду людських аналогів. Система стабілізації, тип каналізації плазми, розведення потужності на лівий і правий контури - усе здавалося водночас знайомим і геть чужим. Без повного розбору вона могла лише здогадуватись, як саме усе працює.

"Я й не думала, що чергування буде таким нудним. І як на зло - все працює ідеально. Хоч би одна тріщина, хоч би якась помилка в логах," — зітхнула вона подумки, оглядаючи акуратні з'єднання та блискучі кабелі.

Зрештою, вона повернулась до кабіни пілота й сіла за штурвал. Обережно провела пальцями по консолі - поверхня була прохолодною, трохи шорсткою від подряпин.

Айві уявляла, що вона зараз не просто летить, а маневрує між астероїдами.

На мить на її обличчі зʼявилась посмішка, а в голові почали виринати спогади з дитинства. Вона знову була маленькою дівчинкою, що захоплено спостерігала за симуляціями. Потім - вже підлітком, коли самотужки створювала свої перші тренажери з перероблених голограм. Один спогад вирізнявся особливо - день, коли вона разом із батьком випадково спалили частину апаратури. Це мало б бути катастрофою, але з тих уламків вийшов один із найкращих їхніх симуляторів.

Повернувшись у теперішнє, вона ще кілька хвилин крутила штурвал туди-сюди, поки нарешті не зітхнула й підвелась. Вийшовши з рубки, дівчина взяла сканер. Увімкнувши систему, вона швидко перевірила дані команди, не обмежуючись лише Дорою та Полом.

Вона на мить затрималась, вивчаючи дані Лео. Його мозкова активність була вища, ніж у інших.

"Можливо, йому щось сниться?" — подумала дівчина, нахилившись ближче до зображення. Сканер показував яскраву зону в тім’яній частині - типовий знак глибокої РЕМ-фази. — "Цікаво, що саме…"

***

Лео все ще спав. Його дихання було глибоким, але нерівномірним, ніби тіло намагалося впоратися з чимось невидимим. Обличчя скорчилося в ледь помітній гримасі. Пальці трохи сіпались, нігті мимоволі впиралися в ковдру. Він бачив той самий сон - один і той самий, що з’являвся щоразу, коли в ньому наростала тривога. Сон, який не відпускав, навмисне повертаючись у найвразливіші миті, щойно мозок втрачав пильність.

День екзамена. Лео майже не спав. Не тому, що переживав, а через обговорення, які тривали до самого ранкового сигналу. Мел і Саймон пішли додому незадовго до нього, а решта затрималися ще на годину.

Натаніель звідкись дістав оновлену карту печер, тож на ранок вони вже мали чітко продуманий план - усі шляхи до Люмікору й, головне, маршрут швидкого повернення.

Наступний туманний спогад переносить його на кілька годин уперед, коли вся група вже стояла на рівні M-7.

Сорок вісім молодих хлопців і дівчат, які от-от мали вирушити на фінальний екзамен. Робота шахтарем, можливо, звучала не надто престижно, але саме від них залежало виживання всієї бази.

— Вітаємо всіх! — гучно вигукнув бритоголовий чоловік. — Сьогодні важливий день для кожного з вас.

Лео не надто вслухався в ці урочисті промови. На початку кожного попереднього екзамену було щось подібне. Його дратували ці показові слова - ніби вони й без того не розуміли, що на кону стоїть їхнє майбутнє.

Він окинув поглядом натовп у пошуках своїх. Цього разу їх розставили згідно з початковою розстановкою, тому його друзі стояли подалі. Здається, Мел була в третьому ряду, а Саймон десь зовсім ліворуч, але розгледіти обличчя було складно. Усюди - плечі, руки, напружені спини.

— Дехто з вас, можливо, вже чув, — озвалася жінка, що стояла праворуч від ректора. — Цього року ми трохи змінюємо правила.

По натовпу прокотилося легке гудіння - схвильоване, але приглушене, як стишений гуркіт хвилі. Хтось нервово перешіптувався, дехто переминався з ноги на ногу, кілька голосів вирвалися гучніше, перш ніж лисий чоловік жестом змусив усіх втихомиритися.

— Замість старої системи ми впроваджуємо новий підхід, — продовжила вона. — Відтепер ви отримуватимете бали не лише за сам успішності виконання завдання, а й за спосіб, у який ви його виконаєте. Ми оцінюватимемо все : прийняття рішень, командну роботу, адаптацію. Тож вам дозволено самостійно обирати зону. Ми хочемо протестувати не лише вашу силу чи спритність, а й вміння оцінювати ризики.

По спині Лео пробігли легкі мурашки, а серце раптом пришвидшило хід. Це був шанс. Шанс отримати саме те, чого він прагнув. Деталі його не надто цікавили - Мел ще напередодні переказала все, що знала, і її слова цілком збігались із тим, що зараз казала жінка. Драксі. Так її, здається, звали.

Лео кинув на неї погляд. Він бачив її нечасто, але запам’ятав одну річ - її праве око було абсолютно білим, ніби вицвіла стара фотографія.

— Тож протягом години очікуємо бюлетені з командами та вашу зону, — підсумував чоловік. — Нагадаю: кожна команда має налічувати шістьох осіб.

Після цих слів студенти почали метушитися, кожен у пошуках своїх. Лео повільно підійшов до Саймона, біля якого вже стояли Натаніель та Артур. За кілька хвилин до них доєдналися й інші члени групи: Мел і Артемідас.

— То що, ми впевнені, що йдемо саме за Люмікором? — перепитав Саймон.

— Угу, — в унісон відповіли всі інші.

— Чудово. І записуємо мене як лідера?

Група схвально кивнула. Вони були готові вирушати хоч зараз, але правила є правила.

***

На четверту годину Айві ледь трималася на ногах. Повіки ставали дедалі важчими, голова гуділа від одноманітної тиші, і розум усе частіше занурювався в млявий вир дивакуватих думок. Вона вже кілька разів ловила себе на тому, що подумки допрацьовує креслення генератора, який усе одно не потрібний.

Ближче до кінця зміни її млявість раптово обірвалася - погляд ковзнув по ліжках, і Айві помітила легкий рух. Дора... Вона прокинулася. Тихо лежала, майже нерухомо, і тому інженерка не одразу це помітила.

— Ой, ти не спиш, — прошепотіла Айві, нахиляючись ближче.

— Угу. Прокинулася десь хвилин двадцять тому, — так само тихо відповіла Дора. Її голос звучав слабко, але спокійно. — Вирішила просто полежати, не хочу заважати іншим.

— Як себе почуваєш? — м’яко перепитала Айві, стискаючи пальці на колінах.

— Ребра болять, дихати трохи важко. Але бувало і гірше, — з легкою посмішкою відказала Дора. Її погляд ковзнув убік, до інших, і вона додала: — Як у них справи?

— Стабільно. Ми чергуємо по черзі, щоб кожен трохи перепочив, — відповіла інженерка, ковтаючи втому разом із ноткою полегшення.

Дора перевела погляд на стелю. Її обличчя знову стало спокійним, майже байдужим, наче вона вже кудись пірнула в себе. Айві провела очима по її рисах, намагаючись щось сказати, зібрати думку, знайти хоча б одне тепле слово, яке не звучало б банально.

Але не знайшла. Тиша зависла між ними, тиха, ламка, майже прозора.

І так вони й сиділи - мовчки, в незграбному, але щирому спокої.

Згодом Айві обережно підійшла до Віктора, щоб той замінив її. Медик прокинувся несподівано легко - без жодного буркотіння чи зволікання - і відразу сів на ліжко, наче взагалі не спав. Його погляд миттєво ковзнув до Дори, а потім - до Пола. Очі напружено блиснули, але обличчя залишалося незворушним.

Дівчина втомлено, але щиро всміхнулась. У відповідь Віктор кивнув, не втрачаючи фокусу, і вже за мить повернувся до Айві.

— Як у нас справи? — запитав він тихо, але чітко, з тією впевненістю, яка на диво не губилась навіть після сну. — Скільки разів знімала показники? Зміни були?

Його голос був зібраним, рішучим, без жодного натяку на сонливість. Здавалося, він прокидався не як людина, а як програма - одразу активний і зосереджений.

— Я не помітила нічого, — відповіла Айві, ковтаючи позіх. — Дора прокинулася десь півгодини тому. Пол досі без змін.

Вона простягнула йому сканер і додала, стиха:

— Лео спить. Здається, щось активне сниться - трохи сіпається.

— Гаразд. Іди відпочинь, — коротко кивнув Віктор, вже встаючи. — Роберт не виходив на зв’язок?

— Ем... ні. Тиша, — пробурмотіла вона, трохи зніяковівши. — Спробувати ще раз?

— Пізніше. Я не знаю, чи можуть андроїди нервувати, але перевіряти не хочу, — знехотя кинув він.

Айві повільно лягла в ліжко, глибоко вдихнувши. Віктор пройшовся поглядом по команді, провів сканування - і сів на підлогу між ліжками та мостиком. Тихо. Зосереджено. Його плечі трохи опустились, і на кілька секунд він завмер, занурений у власні думки.

***

Очі Лео смикались під повіками - швидко, уривчасто, ніби він переглядав тисячі образів за мить. Його дихання стало глибшим, але нерівним, тіло ледь сіпнулося. На обличчі проступила напружена гримаса, щось у сні тривожило його. Із глибин підсвідомості здіймався спогад, стираючи межу між минулим і теперішнім…

Вже минула година, відколи вони вирушили до обраної зони. Перша частина шляху була легкою - хоч і довгою, але без особливих перешкод. Та вже незабаром на них чекав різкий обрив, а внизу - вузький прохід, який вів до місця видобутку.

Лео не втримався від думки: чому вони досі не зробили дорогу зручнішою? Але їм і раніше відповідали одне й те саме: «Це не пріоритетне завдання».

— По два кіло на кожного? — раптово озвався Натаніель. — Чи ризикнемо?

— Ти ж знаєш, що більше двох дозволено переносити тільки зі спеціальним дозволом, — нагадав Саймон.

— Ага, — втрутився Лео. — І думаєш, вони самі нам щось дадуть? Якщо не проявимо ініціативу - отримаємо стандарт.

— Але ти ж знаєш, що це небезпечно, — втрутився Артур.

Лео зиркнув на нього. Вони не були близькими, але Артур дружив із Саймоном, тож Лео не заперечував його присутність у групі. Проте щось у цьому світловолосому хлопцеві його напружувало. Здавалося, він завжди ухилявся від важкої роботи - і більшість справ за нього виконував здоровань.

— Та що може статись? Ми ж не якісь там зелені новачки, — буркнула Мел. — А якщо принесемо кожен по три - уявіть, скільки додаткових балів!

— Або штрафних, — скептично додав Артур.

— Та не будь занудою, це ж наші останні дні навчання! — посміхнулася Мел. — Все буде тіп-топ!

Артур голосно видихнув, кинув погляд на Артемідаса й запитав:

— А ти що думаєш?

— Ой, я думаю, було б прикольно принести по три... але ви впевнені, що там буде стільки Люмікору? Це ж бідний сектор. І вже давно обжитий.

— Також слушно, — додав Саймон. Його голос звучав несподівано впевнено, майже по-лідерськи. Група мовчки, але одностайно закивала.

"Як у деяких виходить легко брати на себе відповідальність," — із подивом подумав Лео. Він ніколи не любив очолювати когось, завжди почувався краще в дії, а не в ухваленні рішень.

Коли дісталися обриву, команда взялася до підготовки: розклали карабіни, перевірили мотузки, закріпили гачки до іржавих кріплень на скелі. Руки працювали машинально, кожен знав, що й коли робити. Внизу виднілася темрява, і лише слабке світло з ліхтарів відбивалося на вологому камінні.

— Гаразд. Спускаємось по двоє, — озвався Саймон. — Мел і Лео - перші. Потім Артемідас з Артуром. Я з Натаніелем - останні.

Він швидко окинув поглядом усіх і додав:

— Унизу не розходимося. Спуск - максимум п’ять-десять хвилин.

Натаніель у цей момент глянув на Лео. Його погляд затримався трохи довше, ніж потрібно, і кутики губ злегка потяглися в усмішці - майже змовницькій.

— Гей, тільки не губіться там, — кинув він тихо, але з веселим тоном.

Лео пирхнув, удаючи, що не почув. Але в його очах теж з’явився блиск.

Саймон ще раз перевірив усі мотузки: кожен вузол, кожне кріплення, кожен натяг. Пальці ковзали впевнено, швидко, без паніки - це була не перша подібна операція в його житті. Потім він почергово допоміг кожному зачепити карабіни, перевіряючи засувки, і ще раз повторив ключові правила безпеки. Ніхто не перебивав - навіть Мел цього разу мовчала. Напруга була відчутною, але стриманою.

— Тоді почнімо, — підсумував Саймон і глянув у темряву внизу.

Перед ними відкривався різкий обрив : прямовисний, майже геометрично чистий, з масивною кам’яною стіною, що спускалась униз на добрі сто метрів. Порожнеча під ногами видавалась безоднею, але на самому дні мерехтіло м’яке, спокійне світіння - ледь помітне, білувато-блакитне. То світилися біолюмінісцентні гриби, що вкривали нижній рівень, їхнє світло пульсувало ритмічно, мовби жило.

Сама стінка була гладкою, майже суцільною, без жодних природних ніш чи тріщин. Але вздовж усієї висоти, через рівні проміжки, було закріплено старі, проте міцні гачки - очевидно, ще з часів перших дослідників цього сектору. За них можна було зачепитися в разі падіння або непередбаченої ситуації.

Камінь мав темно-сірий колір, місцями блискучий від вологи, що просочувалась по мікротріщинах.

Близько до середини висоти, на відстані метрів сорока від краю, зі стіни виривався тонкий струмок води. Він не падав стрімко, а лився майже повітряною завісою - м’яко, без напору, створюючи ніжний звук, що лунав унизу як приглушене дзюрчання. Краплі розбивалися об гачки, мотузки, обличчя, залишаючи відчуття свіжості й холодку. У поєднанні зі світлом грибів і кам’яним стуком спорядження - атмосфера здавалася майже нереальною, відстороненою.

Кожен з учасників по-своєму реагував на цю картину. Мел шепотом пробурмотіла щось на кшталт “Ну і глибина…”, Артур нервово глянув униз і облизав губи. Артемідас, навпаки, виглядав зацікавлено, а Лео на мить завмер, спостерігаючи за відблиском крапель у світлі гриба - здавалося, що вода й камінь зливаються в єдину дихаючу систему.

Під ногами - кам’яна кромка, вузька, майже зникаюча. Один необережний крок - і ти вже не тут. Усе спорядження тримало, але сама думка про сотню метрів пустоти під черевиками змушувала серце битись частіше. Та попри все, було в цій прірві щось притягальне. Щось, що кликало вглиб.

Саймон першим сів на край, подивився вниз і коротко кивнув:

— Мел, Лео - ви перші.

Дівчина підморгнула Лео. Той зітхнув - і ступив у порожнечу.

Мотузки натягнулись із легким хрустом, а карабіни дзенькнули, коли тіла повисли над обривом.

Мел ішла трохи попереду, іноді зупиняючись, щоби звірити кроки або просто подивитись униз. Її рухи були впевненими й легкими, ніби вона не спускалася в прірву, а танцювала по стіні.

На середині шляху, де зі скелі стікала вода, Мел раптом зупинилася. Вона повернулася до Лео, усміхнулася й простягла руку до холодних крапель.

— Знаєш, а воно приємне, — прошепотіла вона, торкаючись струменя пальцями.

Не дочекавшись відповіді, вона злегка бризнула водою в його бік. Краплі вдарилися об щоку Лео - той здригнувся й пирхнув.

— Гей! — прошипів він, але усмішка вже з’явилася сама по собі.

— Та що? — Мел невинно підняла брови. — Треба ж якось розважатись у цій дірі.

— Ну все, я тепер точно впевнений, що ви одне для одного, — зверху прокоментував Натаніель, усміхаючись.

— Це не час для жартів, — жорстко кинув Саймон. — Концентруйтесь. Один необережний рух - і жодна симпатія вас не врятує.

Мел зітхнула, але послухалась. Вони продовжили спуск, уже мовчки. Але з легким блиском в очах.

***

Віктор сидів у тиші, втупившись у планшет. Його погляд ковзав за інтерфейсом, що постійно змінювався - то зʼявлялись анатомічні схеми, то специфічні адаптації, коли він перемикався від раси до раси.

Він ніколи б не подумав, що колись узагалі зацікавиться вивченням інших рас. У його світі місця для подібної цікавості не було: лише люди, лише виживання, лише обовʼязки. База трималася на дисципліні й рутині, і навіть натяку на дружелюбний контакт із кимось "іншим" не виникало роками.

А тепер - він вивчав їх. Вивчав уважно, мов лікар, який раптом усвідомив, що його пацієнт може бути не просто тілом, а істотою з інакшими законами й потребами. І в цьому було щось… тривожно нове.

— А в нас є знеболювальні? — раптово озвалась Дора.

Її голос був тихим, але достатньо чітким, щоб миттєво вибити Віктора з роздумів. Наче хтось різко доторкнувся до оголеного нерву.

— Стає гірше? — схвильовано перепитав він, уже піднімаючись.

— Трішки... — відповіла вона після короткої паузи, стримано, з помітним зусиллям.

Її обличчя залишалося майже спокійним, але очі були напружені. Вона лежала нерухомо, притиснувши руку до правого боку, ніби боялася навіть дихнути надто глибоко.

— Що саме? — уточнив Віктор, вже звіряючи в пам’яті показники.

— Правий бік... — Дора мимоволі затримала подих. — Ніби щось постійно тисне. Глухо, тупо. Не можу заснути через це, — додала тихо, опускаючи погляд, ніби вибачалась за слабкість.

Ребра нили з кожним вдихом, і хоч вона мовчала майже весь день, біль поступово накопичувався. Не різкий - радше гнітючий, постійний, той, що точить зсередини й забирає сили, змушуючи тіло шукати зручну позу там, де її немає.

Медик одразу піднявся й підійшов до Дори. Його рухи залишались зібраними, майже відточеними, але в погляді зʼявилась тривога. Він опустився навколішки поруч і ввімкнув сканер, провівши сенсором уздовж її грудної клітки.

Світлові індикатори миттєво змінились: температура - підвищена. Тіло стало гарячішим майже на пів градуса. Не критично, але явно поза нормою. А от пульс... Віктор зупинив погляд на значенні: сто тридцять. Занадто швидкий, як для людини, що лежить.

Він мимоволі зітхнув, стискаючи сканер у руці. Організм реагує. Запалення. А може - просто виснаження. Але біль точно наростає.

Дора лежала мовчки, злегка стиснувши пальці на ковдрі. Вона не скаржилась, не стогнала, але її тіло говорило за неї. Шкіра здавалася блідішою, подих - поверхневим, обережним. Кожен вдих немов боровся з власним тілом.

Віктор провів ще один швидкий замір і нахилився ближче.

— Пульс трохи зашкалює. Можу дати мінімальну дозу знеболювального - таку, що не пригнічує дихання, — його голос звучав по-лікарськи спокійно й обнадійливо. Професійно, але з ноткою людяності. За мить він додав: — Я все ще не впевнений, що саме в цих ампулах. Не хотілось би експериментувати.

Медик продовжив, не відводячи погляду:

— Але якщо стане гірше - одразу кажи. Домовились?

Його голос був серйозним, але м’яким. Він не просто говорив - він залишав їй простір бути вразливою. І вона це відчувала.

Дора кивнула. Не занадто різко - просто короткий рух, повільний, але вдячний. В її очах промайнула коротка іскра полегшення, змішана з довірою.

Наступні години пройшли в майже абсолютній тиші - лише Віктор і спляча команда. Медик час від часу перевіряв показники, вносив нотатки в планшет, прислухався до ритмів дихання й шелесту вентиляції. Простір навколо здавався застиглим, ніби час обережно зупинився, боячись порушити крихкий баланс.

На четверту годину Віктор підійшов до Сета. Його рухи були м’якими, майже несліпими. Показники мозкової активності скаута все ще залишались незвично високими. Графік стрибав, ніби хтось у сні біг, ухилявся, втискався в стіну. Постійна напруга - вона буквально трималася в електричних імпульсах.

Медик на мить замислився, чи варто будити його - щоби вирвати з цієї бурі. Але, схоже, Сет вирішив це за нього: він раптово прокинувся, ніби за сигналом. Очі розплющились різко. Погляд одразу впав на Віктора.

— Все гаразд? — його голос був сонний, але впевнений. Глибокий, наче крізь втому проривалася звичка до контролю.

— Так. Я якраз думав, чи варто тебе будити, — відповів медик, опускаючи планшет. — Як себе почуваєш?

— Я в порядку, — коротко сказав Сет. Але Віктор бачив, як він мимоволі повільно потирає очі, як трохи важко піднімається - тіло говорило інше.

Скаут сів на край ліжка, провів поглядом по обличчях товаришів, а тоді підвівся і підійшов до Пола.

— Він не приходив до тями?

— Ні. Я вколов йому мінімальну дозу знеболювального - реакція була, але свідомість не повернулась, — відповів Віктор, опустивши погляд на стрічку показників.

Сет хотів щось відповісти, але його перервало різке звукове сповіщення, що пролунав із мостика. Обоє миттєво зірвалися з місця.

Коли вони добігли до панелі, скаут уже здогадувався: виклик. Хтось зв’язувався з ними напряму. Він спробував пригадати сигнатуру Роберта, але цифри плутались у голові - змішані з недоспаними годинами та напруженими чергуваннями.

— Можливо, "наш андроїд?" — обережно припустив Віктор.

— Можливо. Поки не буди інших, — коротко кинув Сет і натиснув кнопку прийняття виклику.

Гучномовець ожив:

— Є хороші новини. Мені вдалося зменшити ймовірність негативного сценарію до десяти відсотків, що я вважаю прийнятним. Починаю стрибок.

Цей голос - холодний, спокійний, позбавлений емоцій не залишив жодного простору для відповіді. Роберт завершив виклик раніше, ніж вони встигли навіть поворухнутись.

А вже за мить усе змінилось.

Просто перед оглядовим склом з’явився спалах — чистий, білий, об’ємний. Він розірвав темряву, затопивши все навколо яскравим сяйвом. За ним — легка вібрація, ледь відчутна, але така, що пройшла крізь підлогу й тіло, мов луна від далекого грому.

І - корабель.

Він просто виник посеред порожнечі. Без звуку, без попередження. Масивний, знайомий силует Роберта застиг за кілька десятків метрів від штурмовика, виблискуючи залишками енергії, що ще мерехтіла по обшивці.

Сет і Віктор мовчали.

Їхній розділ чергування несподівано перетворився на початок чогось нового.